Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
(ЗАОЧНЕ)
Справа № 181/1657/24
Провадження № 2/185/3175/26
18 серпня 2026 року м. Павлоград
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Бабія С.О., за участю секретаря судового засідання Ільїної А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Павлограді в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства закордонних справ Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди,
В С Т А Н О В И В:
16.10.2024 позивач ОСОБА_1 звернувся до Межівського районного суду Дніпропетровської областіз позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства закордонних справ Російської Федерації, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь майнову шкоду в розмірі 530 497 доларів США та моральну шкоду в розмірі 120 507 доларів США, а всього 651 512 доларів США (що еквівалентно 26 918 586 гривень без урахування ПДВ). В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 20 лютого 2014 року розпочалася збройна агресія Російської Федерації проти України, яка полягала у тимчасовій окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Друга фаза збройної агресії розпочалася у квітні 2014 року, коли були сформовані «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка». 27 серпня 2014 року Російська Федерація розпочала масове вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Донецької та Луганської областей. 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Збройних Сил Російської Федерації на територію України, яке триває. Російська Федерація своїми протиправними діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет, встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області Російська Федерація присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному урану, золота та великий кар`єр з видобутку вапняку. За підрахунками експертів, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію. Російська Федерація взяла під контроль українські родовища корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США. Згідно з дослідженням компанії SecDev громадяни України понесли збитки на суму 12 трильйонів 400 мільярдів доларів США, що з урахуванням кількості населення становить 530 497 доларів США на кожного громадянина України. Завдану моральну шкоду позивач оцінює в 120 507 доларів США. На думку позивача, діями Російської Федерації порушено гарантоване статтею 13 Конституції України право позивача на природні ресурси. Сам факт збройної агресії є причиною виникнення ситуації, за якої позивач змушений відстоювати порушене право в судовому порядку.
Ухвалою Межівського районного суду Дніпропетровської області від 04.12.2024 було відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження, проведення підготовчого засідання призначено на 03 квітня 2025 року.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 29 липня 2025 року з 4 серпня 2025 року змінено територіальну підсудність судових справ Межівського районного суду Дніпропетровської області шляхом її передачі до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
12.11.2025 року актом прийому-передачі справу було передано до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
Ухвалою суду від 19 листопада 2025 року справу прийнято до провадження судді Бабія С.О. постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 18 грудня 2025 року. Ухвалою від 15 липня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 18 серпня 2026 року.
У судове засідання 18 серпня 2026 року позивач не з`явився, про день, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує повністю, проти ухвалення заочного рішення не заперечує.
Відповідач у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлений шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України відповідно до статті 122 ЦПК України. Відзив на позовну заяву не подано.
Відповідно до статей 280-282 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу в порядку заочного провадження.
Суд, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов таких висновків.
Щодо юрисдикції суду та відсутності судового імунітету Російської Федерації
У відповідності до положень ст. 55 Конституції України, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позов - це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.
Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.
Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки.
Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.
Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.
Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Як роз`яснено у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 N 2 суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те, що у позовній заяві повинні не лише міститися позовні вимоги, а й бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначені докази, що підтверджують кожну обставину.
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «суд знає закони». Застосування цього принципу судом не є безмежним. Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору. Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19; від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, провадження № 14-20цс21 та інших.
Принцип «суд знає закони», з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04.09.2024 у справі № 278/2111/23 (провадження № 61-5586 св 24).
За правилами цивільного процесуального законодавства, позовна заява за формою та змістом повинна відповідати статті 175 ЦПК України, а також вимогам статті 177 цього Кодексу.
Так, закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право. Зміст та обсяг порушеного права та викладення обставин, якими воно підтверджується, в кожному конкретному випадку можуть різнитися, але принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові межі події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних із визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною. (Постанова ВП ВС від 26.09.2024 №990/220/24)
Від змісту позовних вимог залежить і позиція відповідача, котрий, як і позивач, має право на судовий захист, для реалізації якого має бути обізнаний з тим, які вимоги до нього заявлені, з яких підстав і якими доказами це підтверджується.
Згідно з частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
У даній справі, позивач звернувся до суду з позовом до держави - агресора російської федерації, відшкодування завданої майнової та моральної шкоди
яка завдана позивачу внаслідок збройної агресії та вчинення протиправних дій на території держави Україна зі сторони російської федерації.
У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої у результаті збройної агресії російської федерації) іноземна держава-відповідач, на переконання суду, не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
Суд переконаний, що протиправні та агресивні дії іноземної держави російської федерації вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту Організації Об`єднаних Націй, Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві, зокрема Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об`єднаних Націй від 24.10.1970 року, кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»).
Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку» є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, вирішуючи питання, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у даній справі, суд керується такими критеріями: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам - громадянам України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасової окупації, оточення та протиправних дій на захоплених територіях; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана Російської Федерацією, яка порушила принципи та цілі, закріплені у Статуті Організації Об`єднаних Націй, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті Організації Об`єднаних Націй; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту»).
Окрім того, юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Таким чином, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на території держави Україна у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й Російської Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Суд безумовно враховує, що і держава Україна, і держава - агресор російська федерація на момент можливого спричинення шкоди позивачам, були учасницями міжнародних договорів, а саме: - Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року (далі - Конвенція про правову допомогу).
Вказана Конвенція була підписана і Україною, і російською федерацією, та була ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР; російської федерацією - відповідно до федерального закону від 04.08.1994 року № 16-ФЗ.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони.
Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
Відповідно до частин першої, третьої статті 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
При цьому, суд наголошує, що наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.
Держава Україна відповідно до закону України від 01 грудня 2022 року № 2783-IX зупинила дію у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь та вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 року у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету російської федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України.
При цьому Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави.
Суд наголошує, що з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.
У Постановах від 18.05.2022 року у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (пункт 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 року у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російська федерація, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Також, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ятастатті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року у справі № 990/80/22 Суд вказав таке, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Такі висновки наведені в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 року та 22.06.2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 року (далі за текстом - Конвенція).
Так, відповідно до положень статті 5 Конвенції, держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Згідно зі статтею 7 Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Статтею 12 Конвенції передбачено, що якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, яка може бути привласнена державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності.
Слід зазначити, що Конвенція Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 року підписана та ратифікована Україною, російська федерація підписала вказаний документ, але не ратифікувала його.
Проте, незважаючи на відсутність ратифікації російською федерацією Конвенції 2004 року, норми, встановлені Конвенцією 2004 року, зокрема правила, викладені в статті 12, є нормами міжнародного права, які є обов`язковими для російської федерації, з огляду на нижчевикладене.
Судом враховано, що Конвенція 2004 року ще не набула чинності для держави - агресора російської федерації у визначеному в ній порядку, проте нормативний акт був прийнятий на Генеральній Асамблеї Організації Об`єднаних Націй державами-членами Організації Об`єднаних Націй.
Преамбулою Конвенції передбачено, що: «… юрисдикційні імунітети держав та їх власності загальновизнані як принцип міжнародного звичаєвого права, … міжнародна конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їх власності зміцнить верховенство права і правову визначеність, особливо у відносинах держав з фізичними або юридичними особами, і сприятиме кодифікації та розвитку міжнародного права та гармонізації практики в цій сфері». У преамбулі також зазначається, що текст резолютивних положень Конвенції 2004 року «враховує розвиток практики держав щодо юрисдикційних імунітетів держав та їх власності».
Це свідчить про те, що Генеральна Асамблея Організації Об`єднаних Націй не встановлювала нові принципи міжнародного права за допомогою Конвенції 2004 року, а прагнула «кодифікувати» існуючі принципи з метою «юридичної визначеності» та «гармонізації практики в цій сфері».
У свою чергу стаття 38 Статуту Міжнародного суду визначає у якості джерел міжнародного права, зокрема, міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної у якості правової норми, а також загальні принципи права, визнані цивілізованими націями (п.п b, статті 38 Статуту), що також підтверджує можливість застосування положень Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, оскільки юрисдикційні імунітети держав та їх власності отримали загальне визнання як один із принципів звичаєвого міжнародного права.
Таким чином, суд вважає, що незалежно від того, чи набула Конвенція 2004 року чинності та чи ратифікувала її держава - агресор російська федерація, резолютивні положення Конвенції 2004 року, з урахуванням положень статті 38 Статуту Міжнародного суду, становлять «загальні принципи права», визнані цивілізованими націями і самі по собі є обов`язковими для виконання суверенними державами, включно з російською Федерацією.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободлише у разі, якщо таке обмеження: 1) Переслідує законну мету: Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.201, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07. 2012, § 60).
У контексті наведеної практики Європейського суду з прав людини, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.
У той же час, збройна агресія проти України, здійснена російською федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту Організації Об`єднаних Націй, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи російської федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами
Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети. 2) Є пропорційне меті, яка переслідується: відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». 3) Не порушує самої сутності права на доступ до суду: при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55), Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Аргументи на обґрунтування відмови у застосуванні імунітету держави, крім іншого, сформульовано Європейським судом з прав людини при розгляді справи «Jonesandothers v the United Kingdom» (заяви № 34356/06 і 40528/06), рішення від 14.01.2014 року).
У рішенні Суд наголошує на постійній еволюції міжнародного звичаєвого права з питання надання судового імунітету державі, відсутності імперативної доктрини у вказаному питанні.
Проте дедалі частіше стверджується думка, що тяжкі міжнародні злочини не можуть вважатися вчиненими при здійсненні офіційних дій держави, оскільки їх вчинення не є нормальною державною функцією. І така позиція поступово знаходить своє відображення у світовій практиці, про що свідчать відповідні судові рішення та висновки. Спостерігається тенденція до подолання безкарності за вказані дії, до здійснення ширшої юрисдикції і подальшого обмеження можливості використання імунітету як прикриття.
З огляду на вказане Суд розглядає межі застосування імунітету крізь призму характеру «поведінки» держави.
Якщо держава вже запровадила національний засіб юридичного захисту щодо протиправних дій, тоді можна розраховувати на те, що суди інших держав відмовлятимуться від здійснення юрисдикції.
Але, якщо в державі наявна систематичність у здійсненні дій, що порушують імперативні норми про заборону їх вчинення, і немає адекватного засобу юридичного захисту, тоді беззастережну відмову в доступі до цивільних судів іншої держави можна вважати непропорційним заходом.
Так, поряд із використанням збройних сил та інших силових відомств з метою здійснення масштабних актів військової агресії на суверенній території України, послідовність та очевидність у діях вищого політичного і військового керівництва та державного апарату російської федерації, що відкрито заявляють про анексію територій та виправдовують військове вторгнення, спрямоване на порушення територіальної цілісності України, підтримка цієї терористичної діяльності, явно виходить за межі прийнятих міжнародних стандартів та належного здійснення державних повноважень, що свідчить про здійснення російською федерацією агресивної державної політики.
Э загальновідомою (презюмуэмою) обставиною, що що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, виправдовує її, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року.
На переконання суду не має жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Суд наголошує, що у теперішній час відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та державою - агресором російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.
При розгляді питання щодо застосування судового імунітету слід брати до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у праві судді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30.)
Як вказував Європейський Суд у раніше розглянутих справах, Проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності Комісії Організації Об`єднаних Націй з міжнародного права 1991 року, зараз втілений у Конвенції 2004 року, застосовується відповідно до звичайного міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала Конвенцію, якщо не заперечила їй (див. згадану вище Постанову Великої Палати у справі Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55), згадану вище Постанову Великої Палати у справі (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51), і Ухвалу Європейського Суду у справі «Валлісхаузер проти Австрії», § 60).
Суд приймає до уваги, що держава - агресор російська федерація не ратифікувала її, але й не чинила опір їй, підписавши Конвенцію 01.12.2006 року.
На підставі зазначеного аналізу правових норм Національного та Міжнародного законодавства, практики Європейського суду з прав людини, суд дійшов до висновку, що звертаючись із позовом до російської федерації позивач не потребує згоди компетентних органів держави - агресора російської федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та російською федерацією з цього питання.
За правилами ч.6 ст.28 ЦПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Щодо загальновідомості факту збройної агресії
Згідно з частиною третьою статті 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Загальновідомі факти, коли вони визнані такими судом, не потребують доказування. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Крім об`єктивних меж, загальновідомість має і суб`єктивні межі: факт повинен бути відомий не тільки певним особам, але й складу суду, який розглядає справу. В порядку частини третьої статті 82 ЦПК України суд визнає загальновідомою для складу суду і учасників справи ту обставину, що з 20 лютого 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, яка розпочалася з тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, продовжилася утворенням на території Донецької та Луганської областей незаконних збройних формувань, а з 24 лютого 2022 року переросла у повномасштабне вторгнення збройних сил Російської Федерації на суверенну територію України, що стало підставою для введення воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022. Вказані обставини є загальновідомими на всій території України, підтверджуються численними офіційними документами органів державної влади України, міжнародних організацій, рішеннями міжнародних судових інституцій, а також широко висвітлені в засобах масової інформації, і тому не потребують додаткового доказування.
Щодо вимог про відшкодування майнової шкоди
Відповідно до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Правовідносини щодо відшкодування збитків / шкоди врегульовані, зокрема положеннями глави 82 «Відшкодування шкоди» Розділу III «Окремі види зобов`язань» Книги п`ятої «Зобов`язальне право» Цивільного кодексу України.
Суд зазначає, що відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.
Згідно із частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується повному обсязі особою, яка її завдала. Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння із завдання шкоди (цивільне правопорушення).
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди (постанова Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 922/3414/19 (пункт 58); постанова Верховного Суду від 10.08.2022 у справі № 905/1793/19 (пункт 14); постанова Верховного Суду від 23.03.2022 у справі № 917/674/17).
Відповідно до статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Позивач обґрунтовує майнову шкоду посиланням на Висновок про незалежну оцінку вартості збитків завданих позивачу внаслідок збройної агресії російської федерації, а саме внаслідок втрати майнового права в межах території України, природні ресурси, континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу, складеного ОСОБА_2 , що діє на підставі Сертифікату суб?єкта оціночної діяльності №15/2024 від 12 січня 2024р.
Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Приписами ст. 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, що український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Визнання народу України суб`єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об`єкти. За своєю економічною природою власність на ці об`єкти фактично є державною.
Таким чином, судом встановлено, що позивач не має матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у ст. 13 Конституції України, на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для нього, як громадянина України, самостійної форми власності на ці об`єкти.
Суд враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Згідно з пунктом 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за визначеними напрямами, серед яких, зокрема: п.п.9 - шкода, завдана земельним ресурсам (шкода від пошкодження і знищення родючого шару ґрунту та шкода, зумовлена забрудненням і засміченням земельних ресурсів); п.п.10 - втрати надр (втрати надр, завдані самовільним їх користуванням). Визначення збитків від самовільного користування надрами здійснюється відповідно до методики, затвердженої наказом Міндовкілля за поданням Держгеонадр за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальними за визначення збитків за цим показником є Держгеонадра. Порядок чітко розмежовує категорії осіб, щодо яких здійснюється визначення шкоди та збитків. Зокрема, пунктом 3 Порядку передбачено, що визначення шкоди та збитків здійснюється щодо: Держави Україна; територіальних громад; юридичних осіб; фізичних осіб (постраждалих). При цьому постраждалі це як громадяни України, так і суб`єкти господарювання незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, державні або комунальні установи, організації, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, держава Україна, яким завдано збитків внаслідок збройної агресії Російської Федерації. Щодо постраждалих фізичних осіб Порядок передбачає можливість визначення, зокрема: шкоди життю та здоров`ю; майнової шкоди (знищення або пошкодження житлових будинків, квартир, іншого нерухомого та рухомого майна); витрат, пов`язаних із внутрішнім переміщенням; упущеної вигоди (у випадках, передбачених методиками). Натомість втрати надр (п.п. 10 п.2 Порядку) віднесені до шкоди, завданої саме державі Україна, і підлягають визначенню виключно уповноваженими державними органами (Держгеонадра) за спеціальною методикою. Порядок не передбачає можливості визначення «частки» втрат надр для окремої фізичної особи - громадянина України та стягнення такої частки в судовому порядку. Позивач у цій справі не відноситься до категорії постраждалих у розумінні Порядку в частині втрат надр, оскільки не довів знищення чи пошкодження належного йому індивідуально визначеного майна, а також не звертався до компетентних органів для визначення шкоди в установленому Порядком порядку. За таких обставин посилання позивача на загальну вартість захоплених родовищ та математичний поділ цієї вартості на кількість громадян України суперечить як положенням Порядку, так і загальним засадам цивільного законодавства щодо доказування індивідуальної шкоди.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За таких обставин суд доходить висновку, що вимоги про відшкодування майнової шкоди є необґрунтованими та недоведеними, що зумовлює відмову у позові у даній частині позовних вимог.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди
Відповідно до положень пункту 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.
Відповідно до частини першої статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Частиною 2 статті 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Суд визнає, що в умовах повномасштабної збройної агресії особа об`єктивно зазнає моральних страждань, пов`язаних із воєнними діями, регулярними повітряними тривогами, постійним психологічним напруженням та стресом.
Разом з тим сам по собі факт перебування в умовах воєнного стану не є достатнім для визначення конкретного розміру моральної шкоди у заявленому позивачем обсязі (120 507 доларів США).
Як роз`яснено у п. п. 4, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», позивач повинен зазначити у чому полягає моральна шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Зокрема, суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або витрат немайнового характеру, за яких обставин та якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну шкоду та з чого він виходив при цьому. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Позивач не надав належних і допустимих доказів, які б підтверджували індивідуальний характер, інтенсивність та тривалість моральних страждань саме щодо нього (статус внутрішньо переміщеної особи, пошкодження житла, втрата близьких, участь у бойових діях, заподіяння шкоди здоров`ю тощо).
Вирішуючи питання щодо розміру компенсації, суд керується принципами розумності, виваженості та справедливості, враховує характер правопорушення, глибину душевних страждань.
У постанові від 13.01.2021 у справі № 495/2876/18 Верховним Судом наведено критерії визначення розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди згідно яких такий розмір суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд вважає позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню і вважає за обґрунтоване та справедливе визначити розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 100 000 грн.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).
Щодо решти доводів позивача, суд виходить із того що Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень ("Проніна проти України", рішення від 18.07.2006, N 63566/00, п. 23; "Руїз Торія проти Іспанії", рішення від 09.12.1994, Серія A, N 303-A, п. 29).
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору. З відповідача підлягає стягненню в дохід держави судовий збір пропорційно розміру задоволених вимог у сумі 1000 грн., що відповідає 1% від стягненої суми (100 000 грн.).
Керуючись статтями 5, 10, 12, 13, 76-82, 89, 141, 258-259, 263-265, 268, 280-282, 354 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
Позов задовольнити частково.
Стягнути з російської федерації (119991, російська федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) відшкодування моральної шкоди в розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень 00 копійок.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з російської федерації на користь держави судовий збір у розмірі 1 000 (одна тисяча) гривень 00 копійок.
Заочне рішення може бути переглянуте Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області за письмовою заявою відповідача протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя С. О. Бабій