Справа № 308/5312/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
11 серпня 2026 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд в складі:
головуючого - судді Джуги С.Д.,
суддів - Кожух О.А., Собослоя Г.Г.,
з участю секретаря судових засідань: Мочан М.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович, на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2026 року у складі судді Бедьо В.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення завданої шкоди,-
в с т а н о в и в :
У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення завданої шкоди.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 з 12.03.2022 по 04.09.2024 включно проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Враховуючи те, що в період служби позивача при розрахунку його грошового забезпечення військовою частиною застосовувався нормативно-правовий акт, а саме п.2 постанови Кабінету Міністрів України №481, який через невідповідність актам вищої юридичної сили був скасований (визнаний протиправним та нечинним) 18.06.2025 року, відтак позивач має право на відшкодування завданої шкоди в розмірі недоплаченого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 04.09.2024. При цьому, причинно-наслідковий зв`язок із застосуванням постанови Кабінету Міністрів України №481 та фактом завдання позивачу шкоди в розмірі недоплаченого грошового забезпечення за період служби з 20.05.2023 по 04.09.2024 є прямий і безпосередній, оскільки військова частина, як суб`єкт владних повноважень застосовувала чинну на той час редакцію п.4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
За вказаних обставин позивач просив стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на його користь невиплачене грошове забезпечення (заробітну плату) як матеріальну шкоду за період служби з 20.05.2023 по 04.09.2024 включно у розмірі 635 040,21 грн., заподіяну в результаті застосування пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №481 від 12 травня 2023 року, який був визнаний протиправним та нечинним.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення завданої шкоди.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович, просить ухвалу суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в ухвалі суду першої інстанції, обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що ухвала суду про відмову у відкритті провадження прийнята з порушенням ст. 4 ЦПК України (в контексті права на судовий захист), пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (в контексті права на судовий захист), ст. 55 Конституції України (в контексті права на судовий захист); без врахування усіх обставин справи, зокрема наявності ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року у справі № 160/25787/25 про відмову у відкритті судового провадження; без врахування позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року у справі №362/643/21, від 27 листопада 2019 року у справі № 640/3452/19) щодо недопустимості юрисдикційних конфліктів між національними судами. Цивільним судом весь тягар конфлікту (спору) двох судів цивільного та адміністративного покладено на позивача у даній справі, та позбавлено його можливості захистити своє право у національному суді. Вказує, що позивач у лютому 2026 року звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення матеріальної шкоди у розмірі недоплаченого грошового забезпечення за час служби. Правовою підставою звернення до суду стала ст. 1175 ЦК України, а саме застосування пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 12 травня 2023 року, що був визнаний протиправним та нечинним. Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі № 260/1462/26 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення недоплаченої заробітної плати. Адміністративним судом було роз`яснено позивачеві, що даний спір належить до юрисдикції місцевого загального суду та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Про зазначені обставини позивачем вказувалося у позовній заяві до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, при цьому до позовної заяви було додано копію ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі № 260/1462/26.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час, місце розгляду справи належним чином повідомлені.
Справа на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України розглянута у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши і дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 19 КАС України - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Згідно із п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Суд першої інстанції встановив, що вказані позовні вимоги ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення невиплаченого грошового забезпечення (заробітну плату), як матеріальну шкоду, пов`язані у зв`язку з проходженням позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 та нарахуванням і виплатою йому грошового забезпечення під час проходження такої служби. Відтак, спір щодо нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовцю, у тому числі спір щодо недоотриманих сум грошового забезпечення за період проходження військової служби, є спором, пов`язаним із проходженням публічної служби, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Колегія суддів констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
Аналогічну правову позицію висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №426/160/14-ц (провадження № 14-202цс18), та у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 640/3452/19.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Разом з тим, у позові позивач зазначав, що звертався з цим позовом і до Закарпатського окружного адміністративного, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 16 березня 2026 року у справі № 260/1462/26, яка мотивована тим, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Наведене свідчить про те, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист.
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»). У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.
Як вказує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine»), заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади,крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції: рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України, натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України; рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду зробила правових висновок у справі № 640/3452/19 про те, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Тому Велика Палата Верховного Суду виснувала, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Відтак, з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
Постановляючи оскаржувану ухвалу від 15 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції не врахував дані обставини та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі. Наявність ухвали Закарпатського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі № 260/1462/26 про відмову у відкритті провадження за поданим позовом перешкоджає позивачу повторно звернутися із даним позовом до адміністративного суду.
Відмова судом цивільної юрисдикції у відкритті провадження у справі за заявленим позовом у даному випадку порушує принцип та право позивача на доступ до правосуддя, який гарантований ст. 6 Конвенції та ст. 9 Конституції України.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 379, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-
у х в а л и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Черніков Денис Юрійович задовольнити.
Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2026 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 20 серпня 2026 року.
Головуючий:
Судді: