Ухвала
Іменем України
17 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 483/1144/21
провадження № 61-10478ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Михайленко Наталею Миколаївною, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року (повний текст постанови виготовлено 13 липня 2026 року) в складі колегії: Тищук Н. О., Коломієць В. В., Серебрякової Т. В., в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 851 553 грн заборгованості за договором позики.
Позов мотивовано тим, що 26 квітня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 отримала від нього 250 000 грн, що на час укладення договору складало 31 250 дол. США, з умовою їх повернення після скасування мораторію на розпорядження земельними ділянками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сторони договору визначили валюту зобов`язання в доларах США. Отримання коштів підтверджується власноруч написаною ОСОБА_1 розпискою.
ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 851 553,00 грн за договором позики та судові витрати.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору позики.
Зустрічний позов мотивований тим, що правочин є удаваним і був вчинений під впливом обману, оскільки ОСОБА_1 грошових коштів від відповідача за зустрічним позовом не отримувала, а долучена ним розписка не містить даних про укладення договору позики та його умови.
Зазначена розписка є удаваним правочином, оскільки справжня воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені за договором позики. Розписка фактично виступала гарантією того, що ОСОБА_1 належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором купівлі-продажу земельної ділянки.
ОСОБА_1 просила:
визнати договір позики від 26 квітня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним.
Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 квітня 2026 року в складі судді: Рак Л. М.:
позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено;
стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 851 553 грн заборгованості за договором позики;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
у задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки»;
у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив»;
тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21));
під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 провадження № 61-17583св20). Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц, провадження № 61-2276св19). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17, провадження № 61-17583св20);
надана позивачем за первісним позовом розписка підтверджує умови укладеного сторонами правочину, які відповідають ознакам саме договору позики, а тому є доказом не лише укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику - ОСОБА_1 . При цьому матеріали справи не містять доказів факту неотримання позичальником ОСОБА_1 грошових коштів від ОСОБА_2 . Грошове зобов`язання складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідачки ОСОБА_1 зазначений у борговій розписці. Заперечуючи проти позову, представник відповідачки за первісним позовом зазначила про іншу природу правовідносин, які виникли між сторонами, а саме про користування належною ОСОБА_1 земельною ділянкою з подальшим її викупом. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Разом з тим матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 26 квітня 2012 року;
у розписці від 26 квітня 2012 року ОСОБА_1 зазначила, що вона бере кошти саме у позику, а тому між сторонами наявні правовідносини з договору позики. Також в розписці відповідачка за первісним позовом ОСОБА_1 зазначила, що грошові кошти зобов`язується повернути після скасування мораторію на розпорядження земельною ділянкою, оскільки планує отримати дохід від її продажу і розрахуватися за боргами. Отже, умови договору не містять обов`язку передати належну відповідачці ОСОБА_1 земельну ділянку у користування позивача ОСОБА_2 з подальшим відчуженням на користь останнього. Крім того, ані відповідачкою за первісним позовом ОСОБА_1 , ані її представником суму заборгованості не спростовано та не надано доказів повернення коштів за договором позики як частково, так і у повному обсязі;
вимоги зустрічної позовної заяви обґрунтовані тим, що правочин є удаваним і був вчинений під впливом обману, з посиланням на те, що позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 грошових коштів від відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 не отримувала, а долучена останнім розписка не містить даних про укладення договору позики та його умови. Крім того, зазначена розписка є удаваним правочином, оскільки справжня воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені за договором позики. Розписка фактично виступала гарантією того, що ОСОБА_1 належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором купівлі-продажу земельної ділянки. У своїх поясненнях щодо обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що між нею та ОСОБА_2 були інші відносини, ніж ті, про які зазначає останній у своєму позові, між сторонами виникли відносини, пов`язані з користуванням ОСОБА_2 належною їй земельною ділянкою з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Ніяких грошових коштів у борг вона не отримувала та вважала, що уклала довгостроковий договір оренди земельної ділянки з ОСОБА_2 . Однак у зв`язку з тим, що на час виникнення правовідносин між нею та ОСОБА_2 діяв мораторій на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, ОСОБА_2 надав бланк розписки їй на підпис для того, щоб у незаконний спосіб заволодіти її земельною ділянкою. Проте такі твердження позивачки за зустрічним позовом суперечать фактичним обставинам справи та нормам матеріального права. Наявність зазначених обставин не доведена позивачкою за зустрічним позовом належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами у справі відповідно до вимог пункту 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України;
укладення договору позики на визначених у ньому умовах є результатом вільного волевиявлення сторін, у тому числі позивачки за зустрічним позовом, шляхом вчинення свідомих дій та не суперечить вимогам чинного законодавства. З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених зустрічних позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд доходить висновку, що в задоволенні зустрічного позову слід відмовити з підстави його необґрунтованості.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником Михайленко Н. М. , залишено без задоволення;
рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 квітня 2026 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15;
у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умов;
судом першої інстанції встановлено, що аналіз тексту наявної в матеріалах справи розписки від 26 квітня 2012 року, складання та підписання якої ОСОБА_1 не заперечувала, містить запевнення відповідачки про отримання нею у борг від ОСОБА_2 250 000 грн, що еквівалентно 31 250 дол. США, а також зобов`язання повернути позичені кошти після скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення. Отже, вказана розписка підтверджує умови укладеного сторонами правочину, які відповідають ознакам саме договору позики, а тому є доказом не лише укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику - ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять доказів неотримання позичальницею грошових коштів. Також матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 26 квітня 2012 року. При цьому у розписці ОСОБА_1 зазначає, що бере кошти саме у позику, а не на інші цілі, тому, досліджуючи цю боргову розписку, суд дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики. Також умови договору не містять обов`язку передати належні відповідачці земельні ділянки у користування позивача з подальшим відчуженням на користь останнього;
грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідача зазначений у борговій розписці. Таким чином, установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, а ОСОБА_1 у передбачений договором строк кошти не повернула, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідачки на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 851 553 грн, що еквівалентно 31 250 дол. США. З огляду на встановлені у справі обставини не підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову. З огляду на вищевикладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з повним з`ясуванням обставин справи, є правильним та обґрунтованим.
06 серпня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником Михайленко Н. М. , на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року (повний текст постанови виготовлено 13 липня 2026 року), в якій просила скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, задовольнити зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики.
Підставою касаційного оскарження судових рішень у касаційній скарзі ОСОБА_4 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17; суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
договір позики вважається укладеним в момент передачі предмета договору, тобто з моменту передачі коштів у розмірі 851 553 грн, на які посилається позивач у цій справі. Однак судом апеляційної інстанції не було враховано, що письмовий документ, яким позивач обґрунтовує свої вимоги та який називає «договір позики», фактично не був виконаний, грошові кошти не передавалися позивачем та не отримувалися відповідачем. Більш того, вказаний документ має ознаки удаваного правочину, оскільки правовідносини, що існували між позивачем та відповідачем, були пов`язані з правом користування земельними ділянками, які належать ОСОБА_1 . Так, ОСОБА_1 є власником земельних ділянок із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться на території Острівської сільської ради Очаківського району Миколаївської області. За наданою позивачем розпискою відповідач заповнив бланк розписки, за змістом якої начебто взяв у борг від ОСОБА_2 250 000 грн, що еквівалентно 31 250 дол. США, які зобов`язувалася повернути після набрання чинності законом, яким скасовується мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення, та можливості розпорядитися належними їй земельними ділянками. При зверненні до суду з позовом про стягнення боргу з відповідача позивачем направлено заяву про забезпечення позову, в якій просить вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту саме на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в межах території Острівської сільської ради загальною площею, які належать відповідачеві;
також відповідачем надано до суду копію довіреності від 6 березня 2014 року, видану ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 , строком на 6 років, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 надає право ОСОБА_2 вирішення будь-яких питань, пов`язаних з її земельними ділянками, що ще раз доводить наявність правовідносин між позивачем та відповідачем саме з приводу користування ОСОБА_2 земельними ділянками ОСОБА_1 , а також переоформлення цих земельних ділянок на ОСОБА_2 після зняття мораторію на продаж сільськогосподарських ділянок, тобто удаваний правочин, а саме договір купівлі-продажу земельних ділянок. Системний аналіз цивільного законодавства та змісту вказаної розписки дозволяє дійти висновку, що розписка, підписана позивачем, за своєю правовою природою є змішаним договором і містить елементи удаваного договору позики та удаваного договору купівлі-продажу земельної ділянки;
ОСОБА_2 завчасно продумав умисел, що виражений у тому, щоб приховати взаємозв`язок правочинів, замінивши об`єктивний склад сторін договорів купівлі-продажу землі на іншу цивільно-правову угоду під назвою договір позики. Під умислом є дії відповідача, спрямовані на те, щоб стягнути з позивача неіснуючу суму позики, яка їй не передавалась. Позивач, підписавши оспорюваний договір позики, була впевнена, що вчинення правочинів не матиме для неї жодних негативних правових та юридичних наслідків, їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином, оскільки не збиралась повертати грошові кошти, зазначені в розписці, так як не отримувала ці кошти. Якби позивач належним чином отримала пояснення відповідача щодо наміру останнього застосувати реальні правові та юридичні наслідки за укладеним договором, вона б цей правочин не вчинила; ОСОБА_2 , реалізуючи свій умисел шляхом обману, запевнивши позивача, а також замовчуючи про реальні наміри, створив штучні умови, за яких позивач підписала оспорений договір позики, в який внесено завідомо неправдиві відомості щодо наміру отримати в борг готівкові кошти. Тому договір позики, за яким не передавались та не отримувались сторонами готівкові грошові кошти, є фіктивним в силу статті 234 ЦК України, та вчинений під впливом обману, що підтверджується як показами свідків, які є учасниками аналогічних справ щодо стягнення неіснуючих боргів від інших власників земельних ділянок. ОСОБА_2 жодного разу ні особисто, ні через свого представника не брав участі у судових засіданнях, не надав доказів наявності у нього грошових коштів, походження яких має бути підтверджено документально та задекларовано. ОСОБА_1 не заперечує факт написання розписки, проте спростовує отримання грошових коштів доказами, що містяться в матеріалах справи, та показами свідків, спростовує той факт, що розуміла значення правових наслідків написання розписки, вважала, що взагалі підписує договори оренди на земельні ділянки. ОСОБА_2 не звільнений від доказування обставин щодо передачі грошових коштів, їх повернення, наявності таких грошових коштів у відповідача для надання позики. Основною підставою зустрічного позову є обман та омана;
положенням статті 1087 ЦК України визначено, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України. Ураховуючи положення постанови Правління Національного банку України № 210, всі угоди, що перевищували 150 000 грн, мали бути проведені через перерахування коштів на поточний рахунок, але матеріали справи не містять доказів, що кошти перераховувались на рахунок позивача у безготівковій формі або позивач повертав гроші у безготівковій формі, про що зазначив суд першої інстанції. Тобто справжня воля сторін цього удаваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені за договором позики. Розписка фактично виступала гарантією того, що відповідач належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором купівлі-продажу земельної ділянки. Оскільки на час складання розписки діяв мораторій на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення, то і виконання умов за розпискою було також передбачено тільки після зняття мораторію на купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення;
між сторонами за домовленістю наставали інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені цим удаваним правочином (розпискою). Цією розпискою (як стверджує позивач - договором «позики») вони приховували зовсім інший правочин. За своєю суттю той правочин, який вони таким чином мали намір приховати, містив ознаки і договору гарантії. Він гарантував перед позивачем обов`язок відповідача укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки, але після зняття мораторію, та право ОСОБА_2 користуватися земельними ділянками ОСОБА_1 . У реальних домовленостях між позивачем та відповідачем були наміри укласти взагалі довгострокові договори оренди землі;
допитані свідки підтвердили, що справа щодо ОСОБА_1 є непоодинокою, і в Очаківському міськрайонному суді Миколаївської області знаходяться ще справи № 483/1147/21, № 483/1150/21, № 483/1145/21, № 483/1148/21, № 483/1146/21, № 483/1227/21 з аналогічними позовними вимогами. Також допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що ОСОБА_2 ввів в оману їх, зокрема і ОСОБА_1 . Усі вони є власниками земельних ділянок, що розташовані на території Острівської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, які знаходилися в оренді ОСОБА_2 , який, пригостивши їх із вживанням спиртного, замість договорів оренди земельних ділянок дав їм на підпис надруковані розписки, які вони заповнили та поставили свій підпис. При цьому ніяких коштів, крім орендної плати за землю, ані ОСОБА_1 , ані інші власники земельних ділянок не отримували від ОСОБА_2 . Вони вважали, що ними були укладені договори оренди земельних ділянок, оскільки копії підписаних ними документів їм не надавалися. Тобто ОСОБА_2 ввів в оману як ОСОБА_1 , так і інших власників земельних ділянок, які є відповідачами в справах № 483/1147/21, № 483/1150/21, № 483/1145/21, № 483/1148/21, № 483/1146/21, № 483/1227/21, позивачем в яких є ОСОБА_2 з позовними вимогами щодо стягнення з громадян грошових коштів з таким же розміром боргу, з такими ж надрукованими розписками.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 відповідно до державного акту на право власності на землю серії IV-МК № 038566 є власницею земельної ділянки площею 28,19 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Острівської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.
Суди встановили, що 26 квітня 2012 року відповідачка за первісним позовом ОСОБА_1 заповнила бланк розписки, за змістом якої отримала у борг від ОСОБА_2 250 000 грн, що еквівалентно 31 250 дол. США, які зобов`язалася повернути після появи у неї можливості розпорядитися належною їй на підставі державного акту на право власності на землю серії IV-МК №038566 земельною ділянкою, тобто після скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, оскільки вона планує отримати дохід від її продажу та розрахуватися по своїм боргам. Моментом після якого ОСОБА_2 має право на витребування грошових коштів є один місяць після набрання чинності закону про скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Позивачем за первісним позовом надано розписку, яка міститься в матеріалах справи. Даних про те, що ОСОБА_1 повернула ОСОБА_2 позичені грошові кошти матеріали справи не містять.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (див., зокрема постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16).
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов`язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 «бере» у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов`язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов`язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов`язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування».
У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зазначено, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що:
поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso jure та ексцепцію. Заперечення ipso jure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). В такому разі потрібна відповідна заява;
стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку ексцепції. Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу;
тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою ексцепції заперечує проти позову. Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником не свідчить про те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником. Така експертиза відповідає лише на питання автентичності підпису, а не про факт передачі грошей. Спірність підпису («ймовірно не відповідач») сама по собі не доводить відсутність позики, не веде до визнання не передавання коштів. Тягар доказування підробки підпису лежить на позичальникові (відповідачеві). Висновок експерта про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником не підтверджує те, що кошти насправді не були отримані позичальником від позикодавця, як і не спростовує його;
коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів у борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт її виконання відповідачем. При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 183/4256/21 (провадження № 61-15813сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).
Касаційний суд вже зауважував, що
в актах міжнародної приватноправової уніфікації права допускається застосування такої підстави недійсності як обман до інших юридичних актів, які охоплюють й односторонні правочини. Зокрема, у статті II.-7:101 Принципів, визначень модельних правил європейської приватного права вказується, що Глава «Підстави недійсності» застосовується до договорів і з необхідними змінами до інших юридичних актів. Аналіз статті 230 ЦК України свідчить, що будь-які односторонні правочини, в тому числі й вчинення заповіту, можливо оспорювати на підставі статті 230 ЦК, тому що деформувати волю особи (осіб), що вчиняє (вчиняють) односторонній правочин може й інша особа, яка не є стороною правочину. Але позивач (спадкоємець) має довести, що заповідач вчинив заповіт під впливом обману, що стосується обставин, які мають істотне значення. За недоведеності обману виключається можливість визнання правочину недійсним на підставі статті 230 ЦК України як вчиненого під впливом обману (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2021 року в справі № 390/380/17 (провадження № 61-17483св19));
тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин (див. ухвалу Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2024 року в справі № 638/20382/21 (провадження № 61-7407ск24)).
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі № 644/10675/15-ц (провадження № 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі № 369/12714/19 (провадження № 61-584св23)).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі № 644/10675/15-ц (провадження № 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі № 369/12714/19 (провадження № 61-584св23)).
Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року в справі № 357/12578/15-ц (провадження № 61-5167св18)).
У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20));
єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22));
з урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21));
удаваність правочину має існувати в момент його вчинення. Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Удаваність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання чи внесення змін до правочину. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року в справі № 755/13068/23 (провадження № 61-14540св24));
парламентом на рівні положень статті 235 ЦК передбачається удаваність щодо виду правочину. Нормами ЦК не допускається такої правової конструкції як удаваність в частині умов правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року в справі № 372/3100/23 (провадження № 61-13920св24)).
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 576/564/21 (провадження № 61-19258св21) вказано, що: «якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України). У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2025 року в справі № 483/1149/21 (провадження № 61-6669св25) вказано, що:
«судом апеляційної інстанції установлено, що аналіз тексту долученої ОСОБА_2 до позовної заяви розписки від 20 листопада 2008 року, складання та підписання якої ОСОБА_5 не заперечував, містить запевнення, викладене ОСОБА_5 , про отримання ним у борг від ОСОБА_2 250 000 грн., що еквівалентно 31 250 доларів США, а також зобов`язання повернути позичені кошти після спливу одного місяця після набрання чинності закону про скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, який набрав чинності з 01 липня 2021 року (Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» № 552-IX).
Отже вказана розписка підтверджує умови укладеного сторонами правочину, які відповідають ознакам саме договору позики, а тому є доказом не лише укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику - ОСОБА_5 .
Матеріали справи не містять доказів і судами попередніх інстанцій не було встановлено факту неотримання позичальником ОСОБА_5 грошей від ОСОБА_2 . Отже, грошовим необхідно вважати зобов`язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов`язок боржника сплатити кошти на користь кредитора. І саме такий обов`язок відповідача зазначений у борговій розписці.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив про іншу природу правовідносин, які виникли між сторонами, а саме про користування належними йому земельними ділянками з подальшим викупом. Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 20 листопада 2008 року. При цьому у розписці від 20 листопада 2008 року ОСОБА_5 зазначив, що він бере кошти саме у позику, а не на інші цілі, тому досліджуючи цю боргову розписку суди дійшли правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики. Також в розписці відповідач зазначив, що грошові кошти зобов`язується повернути після скасування мораторію на розпорядження земельними ділянками, оскільки планував отримати дохід від їх продажу і розрахуватися за боргами. Отже, умови договору не містять обов`язку передати належні відповідачу земельні ділянки у користування позивача з подальшим відчуженням на користь останнього. Таким чином, установивши, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, ОСОБА_5 у передбачений договором строк кошти не повернув, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 851 553 грн, що еквівалентно 31 250 доларів США. ОСОБА_5 суму заборгованості не спростував, не надав доказів повернення коштів за договором позики, як частково, так і у повному обсязі.
Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладені у постановах від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, колегія суддів відхиляє з огляду на таке. У зазначених постановах Верховного Суду зазначено, що з метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Колегія суддів вважає, що зроблені висновки у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам Верховного Суду, оскільки суди встановили наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики, що підтверджується змістом наданої ОСОБА_2 розписки від 20 листопада 2008 року, яка містить умови отримання позичальником в борг коштів із зобов`язанням їх повернення та дати отримання цих коштів».
Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України (частина третя статті 1087 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались (див. пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19));
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що аналіз тексту наявної в матеріалах справи розписки від 26 квітня 2012 року, складання та підписання якої ОСОБА_1 не заперечувала, містить запевнення відповідачки про отримання нею у борг від ОСОБА_2 250 000 грн, що еквівалентно 31 250 дол. США, а також зобов`язання повернути позичені кошти після скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення; вказана розписка підтверджує умови укладеного сторонами правочину, які відповідають ознакам саме договору позики, а тому є доказом не лише укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику - ОСОБА_1 ; матеріали справи не містять доказів неотримання позичальницею грошових коштів; матеріали справи не містять доказів, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 26 квітня 2012 року; у розписці ОСОБА_1 зазначає, що бере кошти саме у позику, а не на інші цілі; умови договору не містять обов`язку передати належні відповідачці земельні ділянки у користування позивача з подальшим відчуженням на користь останнього; підстави для визнання недійсним договору позики чи кваліфікацію його удаваним відсутні.
За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 необґрунтовані, оскільки не свідчать, що апеляційний суд застосував норму права без урахування вказаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником Михайленко Наталею Миколаївною , на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року (повний текст постанови виготовлено 13 липня 2026 року) в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков