ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 серпня 2026 року Справа №160/11864/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу №160/11864/26 за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -
ВСТАНОВИВ:
05 травня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ командира 93 омб від 18.01.2024 №18-рс;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 (код згідно ЄДР НОМЕР_3 ), які полягають у не звільнення з військової служби в порядку передбаченому пп. г, п. 2, ч.4, ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу»;
- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (код згідно ЄДР НОМЕР_3 ) повторно розглянути рапорт про звільнення з військової служби в порядку передбаченому пп. г, п. 2, ч.4 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу».
Позовна заява обґрунтована посиланнями на протиправність дій відповідача щодо безпідставного, без належного мотивування винесення наказу від 18.01.2024 №18-рс та незвільнення позивача з військової служби в порядку, передбаченому Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу». Зазначає, що неодноразово порушував питання про його звільнення, в т.ч. 16.03.2026 року звернувся до відповідача листом, на який отримав відповідь про необхідність особистого прибуття до військової частини для вирішення рапорту. Позивач зазначає, що існують підстави для його звільнення, в зв`язку з чим поведінка відповідача є протиправною.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 160/11864/26 та у зв`язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року вищезазначену позовну заяву залишено без руху, позивачу запропоновано усунути недоліки у встановлений судом строк.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/11864/26, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження). Витребувано додаткові докази по справі.
15 червня 2026 року Дніпропетровським окружним адміністративним судом зареєстровано відзив, який надійшов від представника відповідача в підсистемі «Електронний Суд». Відповідач проти позову заперечує в повному обсязі та зазначає, що позивачем порушено правила подання рапорту. Відповідно до пункту 233 Положення № 1153 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. Подання рапорту позивачем поштовим листом без особистої присутності у військовій частині не відповідає встановленому порядку. Для того щоб бути звільненим за наявності підстав, позивач повинен повернутися до військової частини, поновитися на службі та відповідно до чинного порядку подати рапорт і повний пакет документів, передбачений Інструкцією № 170. Лише після цього командир військової частини може розглянути питання про звільнення. Накази командира військової частини НОМЕР_2 від 18.01.2024 року № 18-рс та наказу від 18.01.2024 року № 55 про призупинення військової служби ОСОБА_1 був винесений у межах повноважень командира відповідно до п. 241- 242 Положення №1153 та Інструкції №170, які прямо передбачають право командирів видавати накази по особовому складу у випадках самовільного залишення військової частини. Факт самовільного залишення військової частини позивачем 12.11.2023 року був встановлений у ході службового розслідування, проведеного відповідно до вимог військових статутів та наказів Міністерства оборони України. Саме результати цього розслідування стали первинною підставою для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань від 17.01.2024 року № 42024041110000023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтями 407 та 408 Кримінального кодексу України.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року продовжено Військовій частини НОМЕР_2 строк для подання відзиву у справі до дати його фактичного подання. Прийнято відзив Військової частини НОМЕР_2 у справі №160/11864/26.
02 липня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, зокрема, що законодавство не забороняє звільнення військовослужбовця під час досудового розслідування, якщо до нього не застосовано запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту. Перебування військовослужбовця у статусі особи, щодо якої проводиться розслідування за фактом СЗЧ, саме по собі не є перешкодою для розгляду питання про звільнення.
Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Наказом відповідача від 04.05.2023 року №305 позивача визнано таким що справи та посаду прийняв та приступив до виконання службових обов`язків.
Згідно доповіді про факт самовільного залишення розташування підрозділу від 12.11.2023 року в цей день виявлено відсутність позивача.
Наказом відповідача від 13.11.2023 року №21455 призначено службове розслідування за фактом самовільного залишення позивачем військової частини.
Наказом відповідача від 30.11.2023 року про результати службового розслідування призупинено виплату позивачу грошового забезпечення з 12.11.2023 року.
Наказом відповідача від 18.01.2024 року №55 позивача увільнено від займаної посади та призупинено військову службу та дію контракту.
Наказом відповідача від 18.01.2024 року №18-рс позивачу призупинено військову службу та дію контракту.
16 березня 2026 року позивач звернувся до відповідача із рапортом на звільнення з військової служби.
Постановою ТУ ДБР у м. Краматорську від 17.07.2024 року закрито кримінальне провадження від 17.01.2024 року №42024041110000023 в частині обставин щодо вчинення позивачем дезертирства з огляду на відсутність складу злочину.
Листом від 01.04.2026 року №5115 відповідач повідомив позивачу, що наказом від 18.01.2024 року позивача увільнено від займаної посади та призупинено військову службу у зв`язку з самовільним залишенням військової частини. Для звільнення необхідно прибути та поновитися на військовій служби.
Вважаючи таку поведінку відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд враховує наступне.
Згідно зі статтею 2 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року №551-XIV, військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України. Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні військовослужбовцями свого військового обов`язку, відповідальності за захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, на їх вірності Військовій присязі.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
За ч. 2, 4 ст. 2 Закону № 2232-XII проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною першою ст. 3 Закону № 2232-XII встановлено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджено Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі - Положення) .
Згідно п. 225 Положення звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Відповідно до п. 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
підстави звільнення з військової служби;
думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
відповідно до Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09.04.2008 № 189 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 01.06.2021 № 1066), при лікувально-профілактичних закладах охорони здоров`я незалежно від форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, утворюються ЛКК (пункт 1 розділу III).
Відповідно до п. 12.1. Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Міністерства оборони України від 10.04.2009 року №170 (далі - Інструкція №170) звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
Згідно з п. 14.30 Інструкції №170 під час дії особливого періоду, періоду проведення мобілізації та дії воєнного стану, за наявності підстав для звільнення з військової служби через сімейні обставини або інших поважних причин, визначених абзацами дванадцятим, чотирнадцятим, п`ятнадцятим пункту 2 та абзацами тринадцятим, чотирнадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовець особисто, за підпорядкованістю, подає на ім`я командира (начальника) військової частини або керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання/перебування особи, за якою здійснює або здійснюватиме постійний догляд, рапорт (заяву) за формою, визначеною у додатку 22 до цієї Інструкції. До рапорту (заяви) додаються документи, що підтверджують право на звільнення (зазначені в підпунктах 22, 25-28 пункту 5 додатку 19 до цієї Інструкції), або копії таких документів, засвідчених в установленому порядку.
Відповідно до п. 2.1.6. Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 31.01.2024 року №40 (далі - Інструкція №40) у Збройних Силах України створюються такі види документів: наказ, директива, розпорядження, бойовий наказ, бойове розпорядження, окреме доручення (доручення), рішення, протокол, положення, постанова, інструкція, історичний формуляр, формуляр, правила, план, звіт, доповідь, донесення, доручення, акт, звуко- та відеозаписи, програма, алгоритм, рапорт, заява, телеграма, телефонограма, факсограма, службовий лист, довідка, методичні рекомендації, доповідна та пояснювальна записки, протокол, припис, посвідчення про відрядження, відпускний квиток, графік відпусток, обхідний лист та інші документи, розроблені в установленому порядку.
Рапорт (заява) - письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
Також згідно з п. 3.11.6 Інструкції №40, документи, в яких строк виконання не зазначено, які не є документами інформаційного характеру або не містять контрольних завдань повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 днів з моменту реєстрації документа в Міністерстві оборони України, в органі військового управління, військовій частині (установі), структурному підрозділі, до яких надійшов документ.
Згідно п. 2 розділу ІІ Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України від 28.12.2016 року №735 (далі - Інструкція №735) письмові звернення громадян, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю, первинному розгляду та реєстрації з метою визначення їх належності до компетенції відповідного органу військового управління та призначення за ними конкретного виконавця.
Первинний розгляд письмових звернень громадян проводиться керівниками органів військового управління або їх заступниками відповідно до їх повноважень.
Згідно п. 5-7 розділу ІІІ Інструкції №735 звернення розглядаються і вирішуються в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, ураховуючи вихідні, святкові та неробочі дні, а ті, які не потребують додаткового вивчення та проведення перевірки за ними, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання.
Якщо в місячний термін розв`язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов`язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.
Звернення вважається вирішеним, якщо розглянуто всі поставлені в ньому питання, прийнято обґрунтоване рішення та вжито потрібних заходів щодо його виконання і заявника повідомлено про результати розгляду звернення і прийняте рішення.
Відповідь за результатами розгляду звернення обов`язково дається тим органом військового управління, військовою частиною, які його отримали і до компетенції яких входить розв`язання порушених у зверненні питань, за підписом керівників або осіб, яким право ставити підпис надано відповідним керівником органу військового управління, командиром військової частини.
Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.
Щодо правомірності наказу від 18.01.2024 року №18-рс.
Доводи позивача щодо цього наказу полягали в тому, що він звертався з рапортом на звільнення, але його намагання були проігноровані, рапорт від 16.03.2026 року теж протиправно не задоволено.
Вищевказаним наказом позивачу призупинено військову службу та дію контракту на підставі ч. 2 ст. 24 Закону №2232-ХІІ.
Відповідач оспорював повноваження суду надавати правову оцінку даному наказу.
З цього питання суд зауважує, що згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Позиція відповідача в цій частині суперечить вказаним нормам Конституції, оскільки передбачає не передбачене жодною нормою права виключення з права особина судове оскарження рішення, яке стосується його прав та обов`язків.
В цій же частині оцінки доводів відповідача суд звертає увагу на те, що висновки відповідача щодо втрати позивачем статусу військовослужбовця в період самовільного залишення військової частини не ґрунтуються на положеннях законодавства. Показово, що навіть в межах відзиву відповідач посилається на обставини кримінального провадження щодо розслідування злочину, суб`єктом якого є виключно військовослужбовець, однак в іншій частині відзиву відповідач не визнає позивача військовослужбовцем. Зазначене є очевидною логічною суперечністю, зумовленою хибною оцінкою наслідків для правового статусу військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину. В свою чергу суд підкреслює, що статус військовослужбовця припиняється згідно визначених законодавством підстав (наприклад, звільнення).
Отже, в цій частині суд відхиляє доводи відповідача та переходить до безпосередньої оцінки наказу відповідача.
Правомірність оскаржуваних дій, рішень, бездіяльності суб`єкта владних повноважень, суд оцінює на момент їх вчинення.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23.07.2021 року у справі №826/17810/18.
Згідно ч. 2 ст. 24 Закону №2232-ХІІ (в редакції, чинній станом на 18.01.2024 року - дату видання наказу) військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України. Підставою для призупинення військової служби є отримання військовою частиною письмового повідомлення правоохоронного органу про внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального правопорушення (витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань).
Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов`язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Відповідно, правомірність спірного наказу залежить від підтвердження або спростування обставини самовільного залишення позивачем військової частини на дату видання наказу.
Ця обставина підтверджується матеріалами службового розслідування за відповідним фактом, а також не заперечувалася позивачем.
Отже, на момент видання такого наказу для цього існували достатні та належні правові підстави.
До відповіді на відзив долучено постанову про закриття кримінального провадження щодо позивача. Щодо даного документу суд зауважує, що він дійсно може мати значення для правовідносин за участі сторін, однак ретроспективно не змінює стан правомірності наказу відповідача від 18.01.2024 року №18-рс. Такий наказ видано безвідносно стану будь-якого кримінального провадження, оскільки норма ч. 2 ст. 24 Закону №2232-ХІІ (в редакції, чинній станом на 18.01.2024 року - дату видання наказу) пов`язувала призупинення військової служби не з фактом реєстрації кримінального провадження (що є лише початком призупинення, а не його причиною), а з такими обставинами як "самовільне залишення військової частини або місця служби, дезертирство із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільна здача в полон". Ці обставини вказані як факти реальної дійсності, а не в розумінні Кримінального кодексу України, оскільки в іншому випадку для призупинення вимагався вирок суду, який набрав законної сили.
Отже, закриття кримінального провадження могло б мати значення для, наприклад, спору стосовно бездіяльності відповідача щодо поновлення позивача на військовій службі, однак такі позовні вимоги в даній справі не заявлялися, підстави позову також відсутні, а згадана постанова додана до справи тільки разом з відповіддю на відзив.
Як наслідок, вона не має юридичного значення для вирішення даної справи.
Окрім цього, адміністративна, кримінальна та дисциплінарна відповідальність є різними і самостійними видами відповідальності особи.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07.03.2024 року у справі №420/3952/20.
Відповідно, відсутність складу злочину «дезертирство» саме по собі не заперечує факту самовільного залишення військової частини. В матеріалах даної справи в наявності виключно докази на підтвердження такого факту, в той час як жодні обставини щодо заперечення цього факту або його виправдання (наприклад, поведінку в стані крайньої необхідності або погоджене командуванням залишення військової частини) в матеріалах справи відсутні.
Згідно ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З наведених положень законодавства вбачається, що питання факту сторонами доводяться на засадах рівності, в той час як при вирішенні питання права в частині правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень саме останній доводить правомірність своїх дій.
Обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 року у справі №520/2261/19.
Враховуючи вищевикладене, в задоволенні цієї частини позовних вимог належить відмовити.
Також суд зауважує, що в даній справі позивач ініціював перед відповідачем лише питання про звільнення позивача з військової служби, а не про поновлення його на військовій службі після її призупинення, що визнано самим позивачем у позовній заяві.
Щодо розгляду рапортів позивача.
Позивач згадував «неодноразові» звернення з рапортами впродовж 2023-2024 років. Водночас, докази таких звернень відсутні.
Як вже вказував суд, обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 року у справі №520/2261/19.
Як наслідок, суд виходить виключно з підтверджених обставин звернення позивача з рапортом від 16.03.2026 року та наданої на нього відповіді відповідача від 01.04.2026 року, за змістом якої рапорт позивача може бути розглянутий по суті лише за його особистої присутності.
З цього питання суд зауважує, що невиправдана затримка або необґрунтована відмова у розгляді такого звернення є порушенням права особи на належне адміністрування та права на звільнення з військової служби у визначеному законом порядку.
Крім цього, принцип правової визначеності передбачає не лише обов`язок своєчасного розгляду звернення, але й обов`язок інформування військовослужбовця про результати такого розгляду із належним обґрунтуванням рішення. Відмова у задоволенні рапорту має бути обґрунтована посиланням на конкретні обставини, які стали підставою для такого рішення.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02.04.2025 року у справі №280/7446/24.
В даній справі рапорт позивача розглянуто листом відповідача від 01.04.2026 року №5115 та вказано, що для звільнення позивачу необхідно прибути особисто. Цей лист позивачу доведено, оскільки позивач сам долучив його до позовної заяви.
Відповідно до п. 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
Згідно п. 2 розділу І Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України затвердженого наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 року №531 (далі - Порядок №531) з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання,- до наступного прямого командира (начальника).
За п. 3 розділу ІІ Порядку №531 непогодження рапорту безпосереднім та/або прямими командирами (начальниками) не перешкоджає подальшому руху рапорту для його розгляду командиром (начальником) або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, та прийняття рішення по суті рапорту. Особливості розгляду рапортів, поданих в електронній формі, врегульовано розділом IV цього Порядку.
Протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 року в справі №9901/276/19.
Так, подання рапорту "по команді" означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та погодження передає його своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання, і так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті.
Тотожне правозастосування здійснене Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 28.07.2026 року у справі №160/2977/26.
Отже, зазначена процедура узгоджується з принципом єдиноначальності та спрямована на контроль ввіреного особового складу офіцером відповідного рівня.
Суд констатує, що в даній справі не було встановлено факту протиправної бездіяльності відповідача щодо не звільнення позивача з військової служби, у зв`язку з порушенням процедури подання рапорту, визначеної Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, тобто не по команді.
Тотожне правозастосування здійснене Третім апеляційним адміністративним судом у постановах від 28.07.2026 року у справі № 160/2977/26, від 07.07.2026 року у справі №160/25056/25.
Прийняття рішення по рапорту позивача про звільнення з військової служби неможливе до повернення останнього до військової частини, яку він самовільно залишив (згідно з підпунктом 14 пункту 116 Положення №1153/2008), або до набрання законної сили обвинувального вироку (відповідно абзацу 1 пункту 144-5 Положення №1153/2008), або після продовження його військової служби (у відповідності до абзацу 1 пункту 144-6 Положення №1153/2008).
Тотожне правозастосування здійснене Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 30.06.2026 року у справі №160/27554/25.
Отже, відповідачем не допущено порушень вимог законодавства при розгляді рапорта позивача від 16.03.2026 року.
Окрім цього, суд надає правову оцінку зауважень відповідача, наведеним у відзиві.
Відповідач вказував, що позивача безпідставно звільнено від сплати судового збору, оскільки позивач не підтвердив статус військовослужбовця.
Разом з цим, позивачем підтверджено його призначення на посаду у відповідача в статусі військовослужбовця (наказом від 04.05.2023 року №305), а відповідач не надав доказів звільнення позивача з військової служби. Як наслідок, позивач все ще має статус військовослужбовця, з чим законодавством і пов`язано пільгу зі сплати судового збору. Перебування військовослужбовця у розпорядженні командира військової частини, призупинення такому військовослужбовцю та інші обставини не згадані як обставини, які є впливають на звільнення від сплати судового збору. Зазначене очевидно узгоджується з тим, що перебуваючи у відповідних станах (у розпорядженні, призупинення військової служби) особа не втрачає статусу військовослужбовця, адже навіть накази про визначення відповідного стану віддаються військовослужбовцю. Так, наприклад, наказ від 18.01.2024 року №18-рс прийнято відносно "нижчепойменованим особам рядового, сержантського і старшинського складу". Відповідно, доводи відповідача в цій частині судом відхиляються.
Щодо строку звернення до суду суд зауважує, що хоча позивачем і оскаржено наказ від 18.01.2024 року, докази його доведення позивачу цього наказу або принаймні повідомлення про факт його існування раніше, ніж листом від 01.04.2026 року №5115, в матеріалах справи відсутні. Отже, про порушення своїх прав позивач дізнався з листа від 01.04.2026 року, в свою чергу звернувся до суду 30.04.2026 року (засобами поштового зв`язку), в зв`язку з чим строк звернення до суду не пропущений.
Враховуючи зазначене вище, в задоволенні позову слід відмовити.
В зв`язку з відмовою у позові підстави для розподілу судових витрат відсутні, також позивач звільнений від сплати судового збору.
У зв`язку з перебуванням судді Боженко Н.В. у відпустці, рішення ухвалено в перший робочий день судді.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Боженко