Справа № 420/24225/26
УХВАЛА
21 серпня 2026 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Завальнюк І.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить суд:
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 21.10.2022 року по 31.12.2022 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з 2022 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 21.10.2022 року по 31.12.2022 року, грошової допомоги на оздоровлення на 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з 2023 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року, грошової допомоги на оздоровлення на 2022 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2024 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з 2024 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2024 року по 31.12.2024 року, грошової допомоги на оздоровлення на 2024 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2024 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» станом на 01.01.2024 року, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2025 року по 31.12.2025 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з 2025 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01.01.2025 року;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2025 року по 31.12.2025 року, грошової допомоги на оздоровлення на 2025 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» станом на 01.01.2025 року, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;
визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2026 року по 30.04.2026 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2026 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань з 2026 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» станом на 01.01.2026 року;
зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2026 року по 30.04.2026 року, грошової допомоги на оздоровлення на 2026 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2026 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» станом на 01.01.2026 року, на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
Ухвалою судді від 11.08.2026 позовну заяву залишено без руху.
З огляду на зміст адміністративного позову, позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 з 21.10.2022 по 30.04.2026, а з даним позовом звернувся 06.08.2026.
Враховуючи, що позивачем оспорюється остаточний розрахунок при звільненні, яке відбулося 30.04.2026, тримісячний строк звернення до суду з вимогами про стягнення належних сум грошового забезпечення, встановлений ст. 233 КЗпП України, сплинув і позивач звернувся з даним позовом з пропуском встановленого законом строку.
Зазначено, що позивачу необхідно подати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням дійсних та об`єктивних причин пропуску такого строку та наданням відповідних доказів.
18.08.2026 на виконання вищезазначеної ухвали позивачем до суду надано заяву про поновлення строку на звернення до суду.
В обґрунтування заяви зазначено, що на момент виникнення цих правовідносин діяла редакція частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, яка гарантувала працівникові право звернутися до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Внесені Законом № 2352-IX зміни щодо встановлення тримісячного строку набрали чинності лише 19 липня 2022 року, а відповідно до узгодженої правової позиції Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у зразковій справі № 260/3564/22 та справі № 990/156/23) нова редакція вказаної норми не має зворотної дії в часі та поширюється виключно на відносини, що виникли після її ухвалення. Позивач посилається на актуальні правові висновки Судової палати Верховного Суду (постанова від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23), згідно з якими правовідносини, що мали місце до 19 липня 2022 року, підлягають регулюванню попередньою редакцією статті 233 КЗпП України без обмеження строками. Щодо вимог за наступні періоди, заявник акцентує, що перебіг тримісячного строку обчислюється з моменту набуття позивачем достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Оскільки на його офіційний запит від 25 червня 2026 року щодо розмірів застосованого прожиткового мінімуму та тарифних коефіцієнтів Військова частина НОМЕР_1 необхідної інформації так і не надала, позивач вважає, що строк звернення до суду не був пропущений з його вини та підлягає поновленню.
Оцінюючи доводи та пояснення позивача, наведені у клопотанні про визнання причин пропущення строку на звернення до суду із даним позовом поважними, суд виходить з наступного.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення обмеженого строку звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, у зв`язку з чим обмеження тримісячним строком у цій категорії спорів не підлягає застосуванню.
Натомість частина друга статті 233 КЗпП України містить спеціальне правове регулювання, яке поширюється виключно на окремі, чітко визначені види трудових спорів, а саме: спори про звільнення працівника та спори про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні. Для таких спорів законодавець установив скорочені та спеціальні строки звернення до суду, зокрема місячний строк у справах про звільнення та тримісячний строк у справах про остаточний розрахунок при звільненні.
Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
До того ж, суд вважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Суд дійшов висновку, що причини пропуску строку є неповажними, оскільки перебіг тримісячного строку звернення до суду у спорах щодо виплати грошового забезпечення звільненим військовослужбовцям починається з дати виключення зі списків особового складу, а подальше звернення за роз`ясненнями та отримання відповіді від військової частини не змінює момент, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, і не перериває цей строк.
Позивач не навів жодної обставини та не надав жодного доказу, які б свідчили про існування об`єктивно непереборних обставин, що перешкоджали подати позов з дотриманням строків.
Фактично позивач просить нівелювати взагалі інститут строку на звернення до суду з позовом, надавши перевагу в такий спосіб стороні позивача.
Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025, яким визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині обмеження строків звернення щодо виплати заробітної плати, не спростовують висновків суду. У даній справі предметом спору є виплата належних військовослужбовцю сум при звільненні (остаточний розрахунок), що підпадає під спеціальне правове регулювання частини другої статті 233 КЗпП України. Конкретна норма частини другої статті 233 КЗпП України залишається чинною, є спеціальною та встановлює чіткий тримісячний строк для звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові (військовослужбовцю) при звільненні.
Суд також відхиляє доводи позивача стосовно того, що перебіг тримісячного строку слід обчислювати з моменту отримання відповіді на його запит від 25 червня 2026 року або з моменту набуття ним документально підтвердженої інформації про склад виплат.
Суд наголошує, що звернення військовослужбовця до відповідача із запитами, заявами чи рапортами після звільнення зі служби, як і відсутність відповіді на них, не змінюють моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Отримавши остаточний розрахунок під час звільнення 30.04.2026, позивач мав об`єктивну можливість та повинен був дізнатися про розмір виплаченого йому грошового забезпечення. Відтак, строк звернення до суду розпочався 30 квітня 2026 року та закінчився 30 липня 2026 року. Подання позову 06 серпня 2026 року свідчить про пропуск цього строку.
Всі інші посилання позивача на постанови Верховного Суду від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 та від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 суд відхиляє, оскільки сформовані у них висновки застосовуються інших за змістом правовідносин (зокрема тих, що виникли до 19.07.2022 року, або за інших фактичних обставин справи) і не звільняють позивача від обов`язку дотримуватися строків у спорі щодо остаточного розрахунку при звільненні, яке відбулося у 2026 році.
Фактично позивач не навів жодних об`єктивно непереборних та істотних обставин, які б перешкоджали йому звернутися до суду у період з 30.04.2026 по 30.07.2026, у зв`язку із чим суд доходить висновку про необґрунтованість клопотання та відсутність підстав для поновлення пропущеного строку.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заява №45783/05; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року в справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain» («Перез де Рада Каванілес проти Іспанії»), заява №28090/95). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна Держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року «Osman v. the United Kingdom» («Осман проти Сполученого Королівства»), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року «Kreuz v. Poland» («Круз проти Польщі»), заява №28249/95).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Частиною 1 статті 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно з ч. 2 ст. 123 КАС України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
При викладених вище обставинах, суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, адже сутність зазначеного інституту полягає в тому, що особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права була не в змозі зробити це внаслідок незалежних від неї обставин, зокрема, якщо цьому перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
На підставі викладеного та керуючись ст. 123 КАС України,
УХВАЛИВ:
В задоволенні клопотання про поновлення строку на звернення до суду відмовити.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - повернути позивачу.
Роз`яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена шляхом подачі протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя І.В. Завальнюк