Справа № 420/24348/26
УХВАЛА
21 серпня 2026 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Завальнюк І.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить суд:
визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) яка полягає у не застосуванні пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" в редакції чинній з 29.01.2020 року при обчисленні ОСОБА_1 в період з 13.02.2023 року по 28.11.2024 року включно розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, а саме не визначення розміру посадового окладу та окладу за військове звання шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 вказаної постанови;
зобов`язати НОМЕР_1 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) провести перерахунок та доплатити за рахунок коштів за кодом економічної класифікації видатків бюджету 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» ОСОБА_1 за період з 13.02.2023 року по 28.11.2024 року включно належні з урахуванням проведених раніше виплат суми грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористані дні щорічних оплачуваних відпусток, грошової допомоги при звільненні, обчисливши їх із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених з урахуванням пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" в редакції чинній з 29.01.2020 року шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року а саме встановленого Законом України від 03.11.2022 року № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 01.01.2023 року, законом України про Державний бюджет України на 2024 рік від 9 листопада 2023 року №3460-ІХ на 01.01.2024 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, без зміни при проведенні такого перерахунку попередньо встановлених відсоткових розмірів щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії, з одночасною виплатою рівноцінної грошової компенсації утриманого податку, на доходи фізичних осіб.
Ухвалою судді від 12.08.2026 позовну заяву залишено без руху.
З огляду на зміст адміністративного позову, позивач проходив військову службу у НОМЕР_1 мобільному прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_2 ) з 13.02.2023 по 28.11.2024, а з даним позовом звернувся 04.08.2026 (позов здано на пошту).
Враховуючи, що позивачем оспорюється остаточний розрахунок при звільненні, яке відбулося 28.11.2024, тримісячний строк звернення до суду з вимогами про стягнення належних сум грошового забезпечення, встановлений ст. 233 КЗпП України, сплинув і позивач звернувся з даним позовом з пропуском встановленого законом строку.
Зазначено, що позивачу необхідно подати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням дійсних та об`єктивних причин пропуску такого строку та наданням відповідних доказів.
19.08.2026 на виконання вищезазначеної ухвали позивачем до суду надано заяву про поновлення строку на звернення до суду.
В обґрунтування заяви зазначено, що на спірні правовідносини щодо перерахунку грошового забезпечення під час проходження військової служби не поширюються строки позовної давності. Це обумовлено тим, що обчислення строків за період служби охоплюється ч. 1 ст. 233 КЗпП України, яка Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 визнана неконституційною щодо встановлення тримісячного строку для діючих працівників. Додатково зазначається, що позивач не був звільнений, а переведений, що свідчить про безперервність служби та виконання завдань із захисту України, які об`єктивно перешкоджали вчасному зверненню до суду. Щодо строків після виключення зі списків або виплати належних сум адвокат вказує, що перебіг тримісячного строку за ч. 2 ст. 233 КЗпП України починається лише з моменту отримання позивачем належного письмового розрахункового документа (відповідно до ст. 110 КЗпП України). Оскільки грошовий атестат є внутрішнім документом і не містить складових розрахунку (прожиткового мінімуму та тарифних коефіцієнтів), а відповідач умисно не надав відповіді на адвокатський запит щодо деталізації виплат, позивач дізнався про порушення своїх прав лише з моменту набуття документально підтвердженої інформації, що підтверджує поважність причин пропуску строку та підстави для його поновлення.
Оцінюючи доводи та пояснення позивача, наведені у клопотанні про визнання причин пропущення строку на звернення до суду із даним позовом поважними, суд виходить з наступного.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення обмеженого строку звернення до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, у зв`язку з чим обмеження тримісячним строком у цій категорії спорів не підлягає застосуванню.
Натомість частина друга статті 233 КЗпП України містить спеціальне правове регулювання, яке поширюється виключно на окремі, чітко визначені види трудових спорів, а саме: спори про звільнення працівника та спори про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні. Для таких спорів законодавець установив скорочені та спеціальні строки звернення до суду, зокрема місячний строк у справах про звільнення та тримісячний строк у справах про остаточний розрахунок при звільненні.
Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
До того ж, суд вважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Суд дійшов висновку, що причини пропуску строку є неповажними, оскільки перебіг тримісячного строку звернення до суду у спорах щодо виплати грошового забезпечення звільненим військовослужбовцям починається з дати виключення зі списків особового складу, а подальше звернення за роз`ясненнями та отримання відповіді від військової частини не змінює момент, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, і не перериває цей строк.
Позивач не навів жодної обставини та не надав жодного доказу, які б свідчили про існування об`єктивно непереборних обставин, що перешкоджали подати позов з дотриманням строків.
Фактично позивач просить нівелювати взагалі інститут строку на звернення до суду з позовом, надавши перевагу в такий спосіб стороні позивача.
Посилання представника позивача на Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025 суд вважає безпідставними та такими, що ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права.
Вказаним рішенням визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення обмеженого строку для звернення до суду осіб, які перебувають у триваючих трудових відносинах.
Натомість предметом даного адміністративного позову є оскарження дій та обчислення належних виплат при звільненні (виключенні зі списків особового складу) з військової частини НОМЕР_2 , яке відбулося 28.11.2024.
Відтак, спірні правовідносини охоплюються саме частиною другою статті 233 КЗпП України, яка є спеціальною нормою та встановлює тримісячний строк для звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні.
Крім того, суд критично оцінює твердження позивача про те, що його переведення до іншого підрозділу та подальше проходження військової служби свідчать про відсутність розриву фінансово-економічного зв`язку із Збройними Силами України та створювали об`єктивні перешкоди для звернення за захистом своїх прав.
Проходження військової служби чи виконання службових обов`язків самі по собі, за відсутності доказів наявності об`єктивно непереборних обставин (безпосередня участь у бойових діях без можливості користування засобами зв`язку чи правничою допомогою), не є автоматичною підставою для поновлення пропущеного процесуального строку.
Оскільки позовні вимоги стосуються саме розрахунку за період служби у військовій частині НОМЕР_2 , дата виключення зі списків особового складу цієї частини є точкою відліку для реалізації права на судовий захист.
Не заслуговують на увагу і доводи позивача щодо того, що перебіг тримісячного строку розпочався лише після отримання відповіді на адвокатський запит у 2026 році та що грошовий атестат не містив усіх складових розрахунку (застосованого прожиткового мінімуму та тарифних коефіцієнтів).
Перебіг тримісячного строку звернення до суду у спорах щодо виплати грошового забезпечення звільненим військовослужбовцям починається з дати проведення остаточного розрахунку та виключення зі списків особового складу, коли особа отримує кошти та має реальну можливість дізнатися про порушення свого права на їх виплату в належному розмірі.
Ініційоване позивачем або його представником подальше листування із суб`єктом владних повноважень чи подання адвокатських запитів за роз`ясненнями не змінює моменту, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, та не перериває перебігу процесуальних строків.
З огляду на викладене, суд констатує, що з даним позовом позивач звернувся лише 04.08.2026 (понад півтора року після виключення зі списків особового складу), пропустивши встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячний строк.
Позивач не навів жодної обставини та не надав жодного належного доказу, які б свідчили про наявність об`єктивно непереборних причин, що перешкоджали подати позов у встановлений законом строк, а отже наведені у заяві про поновлення строку причини є неповажними.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заява №45783/05; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року в справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain» («Перез де Рада Каванілес проти Іспанії»), заява №28090/95). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна Держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року «Osman v. the United Kingdom» («Осман проти Сполученого Королівства»), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року «Kreuz v. Poland» («Круз проти Польщі»), заява №28249/95).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Частиною 1 статті 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно з ч. 2 ст. 123 КАС України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
При викладених вище обставинах, суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, адже сутність зазначеного інституту полягає в тому, що особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права була не в змозі зробити це внаслідок незалежних від неї обставин, зокрема, якщо цьому перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
На підставі викладеного та керуючись ст. 123 КАС України,
УХВАЛИВ:
В задоволенні клопотання про поновлення строку на звернення до суду відмовити.
Позовну заяву ОСОБА_1 до НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - повернути позивачу.
Роз`яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена шляхом подачі протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Суддя І.В. Завальнюк