Справа № 420/37869/25
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 серпня 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бабенка Д.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 за період з 01.01.2020 по 06.04.2025 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та додаткових видів грошового забезпечення, у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»;
зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 за період з 01.01.2020 по 06.04.2025 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення та додаткові види грошового забезпечення, у тому числі, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.
Стислий виклад позиції позивача
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 з 24 жовтня 2018 року по 06 квітня 2025 року. З листа командування Військової частини НОМЕР_1 від 13.10.2025 №182/2/2518 та доданої до нього довідки-розрахунку позивач дізнався, що під час розрахунку всіх видів грошового забезпечення розміри посадового окладу та окладу за військовим званням визначалися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2018 року (1762,00 грн), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Позивач вказує, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704, у зв`язку з чим з 29 січня 2020 року відновлено дію пункту 4 постанови №704 у первісній редакції. За позицією позивача, це означає, що з 29 січня 2020 року розміри посадового окладу та окладу за військовим званням мали визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Позивач зазначає, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня календарного року у 2021, 2022 та 2023 роках (2270,00 грн, 2481,00 грн і 2684,00 грн відповідно) є більшим, ніж у 2018 році, а тому перерахунку підлягають усі складові його грошового забезпечення, зокрема грошова допомога для оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
На підтвердження своєї позиції позивач посилається на висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21, у постанові від 12 вересня 2022 року у справі №500/1813/21 та в рішенні від 17 грудня 2019 року за наслідками розгляду зразкової адміністративної справи №160/8324/19.
Крім того, позивач вказує, що нарахування та виплата належного йому грошового забезпечення має бути здійснена з одночасною виплатою грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та зазначає, що позивач пропустив строк звернення до суду. Відповідач вказує, що для звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби частиною п`ятою статті 122 КАС України встановлено місячний строк, а стаття 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX встановлює тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Оскільки грошове забезпечення виплачувалося позивачу щомісяця, він, на переконання відповідача, повинен був дізнатися про порушення своїх прав під час отримання відповідних виплат, а не з листа від 13.10.2025 №182/2/2518. Поважних причин пропуску строку позивач не навів.
По суті спору відповідач зазначає, що командування Військової частини НОМЕР_1 діяло відповідно до вимог чинного законодавства, застосовуючи при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням розрахункову величину - прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 1 січня 2018 року у розмірі 1762,00 грн. Відповідач вказує, що пункт 4 постанови №704 у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103, а з 20.05.2023 - у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481, прямо визначає таку розрахункову величину.
Відповідач наголошує, що пункт 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» не втратив чинності та за юридичною силою є вищим за положення пункту 4 постанови №704, і посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №240/4946/18, а також на постанови Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі №200/3774/20-а і від 10 вересня 2021 року у справі №480/5496/20.
Крім того, відповідач вказує, що відповідна правова колізія знята прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481, а порядок вирішення таких колізій урегульовано частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність», згідно з якою визнання нормативно-правового акта або окремого його структурного елемента таким, що втратив чинність, не відновлює дію нормативно-правового акта або його окремого структурного елемента, що діяв до набрання чинності актом, який визнано таким, що втратив чинність.
Відповідач також зазначає, що застосування пункту 4 постанови №704 у попередній редакції призводить до зміни показників державного бюджету за 2020-2023 роки та не відповідає принципам збалансованості та обґрунтованості бюджету, визначеним статтею 7 Бюджетного кодексу України. Вимогу про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідач вважає передчасною з посиланням на постанову Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі №815/5826/16. Просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Процесуальні дії у справі
Суд ухвалою від 13 листопада 2025 року поновив позивачу строк звернення до суду, відкрив провадження у справі, вирішив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в електронній формі та витребував у відповідача докази проходження позивачем військової служби, інформацію про розмір нарахованого і виплаченого грошового забезпечення за період з 01.01.2020 по 06.04.2025 із зазначенням усіх його складових та розміру прожиткового мінімуму, з якого вони розраховані, а також інформацію та докази щодо видачі грошового атестата.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив такі обставини.
Суд встановив, що ОСОБА_1 з 24 жовтня 2018 року зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення у зв`язку з призначенням на посаду начальника штабу - першого заступника командира реактивного артилерійського дивізіону з посадовим окладом 4930,00 грн, штатно-посадова категорія «майор», що підтверджується витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.10.2018 №24.
Відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 06.04.2025 №100, з 06 квітня 2025 року підполковника ОСОБА_1 , начальника артилерії - заступника командира Військової частини НОМЕР_1 , виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв`язку з призначенням на посаду в іншій військовій частині та направленням для подальшого проходження контрактної військової служби до Військової частини НОМЕР_2 . Цим же наказом визначено виплатити грошову допомогу для оздоровлення за 2025 рік у розмірі 49738,03 грн та зазначено, що матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік позивач не отримав.
Матеріалами справи підтверджено, що з військової служби позивач не звільнявся: після виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 він продовжує проходити військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_2 , що також підтверджує довідка Військової частини НОМЕР_2 від 29.08.2025 №127/1185.
Згідно із грошовим атестатом позивача від 06.04.2025 №764, оклад за військовим званням 1410,00 грн, посадовий оклад за 38 тарифним розрядом 7050,00 грн, надбавка за вислугу років 40 відсотків, надбавка за особливості проходження служби 87,8 премія 390 відсотків.
Суд встановив, що протягом усього спірного періоду розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача відповідач обчислював виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2018 року, - 1762,00 грн. Зазначену обставину підтверджує картка особового рахунку військовослужбовця ОСОБА_1 за період 01/2020 - 05/2025, у примітках до якої відповідач прямо зазначив, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, від якого вираховуються усі складові при нарахуванні грошового забезпечення, станом на 01 січня 2018 року складає 1762,00 грн. Означену обставину відповідач визнав у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до картки особового рахунку військовослужбовця за період 01/2020 - 05/2025, позивачу нараховувались грошова допомога для оздоровлення: за 2020 рік - у березні 2020 року в сумі 19622,80 грн; за 2021 рік - у квітні 2021 року в сумі 19800,27 грн; за 2022 рік - у березні 2022 року в сумі 19800,27 грн та у червні 2022 року в сумі 5779,80 грн; за 2023 рік - у вересні 2023 року в сумі 39852,22 грн; за 2024 рік - у травні 2024 року в сумі 50443,03 грн.
Суд встановив, що матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань позивачу нараховано: за 2021 рік - у січні 2021 року в розмірі грошового забезпечення, у сумі 19800,27 грн; за 2022 рік - у січні 2022 року в розмірі окладу за військовим званням, у сумі 1340,00 грн, та у грудні 2022 року в розмірі окладу за військовим званням, у сумі 1410,00 грн. За 2020, 2023 і 2024 роки нарахування матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань картка особового рахунку не містить.
В подальшому, як свідчать матеріали справи, 25 вересня 2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо виплати йому грошового забезпечення, а листом від 13.10.2025 №182/2/2518 відповідач повідомив позивача, що під час розрахунку всіх видів грошового забезпечення визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням здійснювалося шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року на відповідний тарифний коефіцієнт, та що підстав для перерахунку немає.
Спірні правовідносини виникли у зв`язку з обчисленням позивачу як військовослужбовцю розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням та полягають у тому, яка саме розрахункова величина підлягала застосуванню для їх визначення у період з 01.01.2020 по 06.04.2025.
Вирішуючи адміністративну справу та надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 9 цього Закону, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Частиною четвертою статті 9 Закону №2011-XII установлено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
На реалізацію наведених приписів Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова №704), якою затвердив, зокрема, тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців (додаток 1) та схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням (додаток 14).
Пункт 4 Постанови №704 у первісній редакції передбачав, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Підпунктом 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», пункт 4 Постанови №704 викладено в новій редакції, згідно з якою відповідні оклади визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18, яка набрала законної сили 29 січня 2020 року та яку постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року залишено без змін, визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704» (далі - Постанова №481) абзац перший пункту 4 Постанови №704 викладено в такій редакції: « 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.». Постанова №481 набрала чинності 20 травня 2023 року.
Наведене нормативне регулювання зумовлює поділ спірного періоду на три частини: з 01.01.2020 по 28.01.2020; з 29.01.2020 по 19.05.2023; з 20.05.2023 по 06.04.2025.
Вирішуючи позовні вимоги за період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року, суд зазначає таке.
Суд враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 23 травня 2023 року у справі №380/22021/21 Верховний Суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) необхідно застосувати положення пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили постановою №103 (пункт 32 постанови). Верховний Суд також зазначив, що встановлене положеннями пункту 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VIII обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величиною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом саме на 1 січня календарного року; розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням (пункт 35 постанови).
Аналогічний за змістом висновок Верховний Суд виклав у постанові від 15 березня 2023 року у справі №420/6572/22 та у постанові від 22 травня 2025 року у справі №460/17825/21, зазначивши, що з дати ухвалення постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 відновилася первинна редакція пункту 4 Постанови №704, тобто та, яка була до внесення змін згідно з Постановою №103, а розрахунковою величиною для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року (пункти 12, 16, 17 постанови у справі №420/6572/22; пункти 42, 45, 46 постанови у справі №460/17825/21). У постанові від 22 травня 2025 року у справі №460/17825/21 Верховний Суд зазначив також, що практика Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, і підстав для відступу від цих висновків колегія суддів не вбачає (пункти 33, 34 постанови).
Наведені висновки є застосовними до спірних правовідносин у цій справі, оскільки вони сформульовані щодо тієї самої норми - пункту 4 Постанови №704 у редакції, чинній з 29 січня 2020 року, - і щодо подібних фактичних обставин, а саме: обчислення грошового забезпечення військовослужбовця, який проходив службу у відповідний період.
Отже, у період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року відповідач був зобов`язаний визначати розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови №704.
Натомість, як встановив суд, відповідач протягом усього цього періоду застосовував розрахункову величину 1762,00 грн, тобто розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року.
Суд наголошує, що заниження розміру посадового окладу та окладу за військовим званням має наслідком заниження й тих складових грошового забезпечення, які обчислюються у процентному відношенні до цих окладів або у розмірі грошового забезпечення, зокрема надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, премії, а також одноразових додаткових видів грошового забезпечення - грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Порядок обчислення цих одноразових додаткових видів грошового забезпечення визначено Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Порядок №260).
Відповідно до пункту 1 розділу XXIII Порядку №260, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Згідно з пунктом 6 розділу XXIII Порядку №260, розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Відповідно до пункту 1 розділу XXIV Порядку №260, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 7 розділу XXIV Порядку №260 встановлено, що до місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Суд звірив редакції наведених приписів, чинні в кожному з періодів нарахування позивачу цих допомог, та встановив, що застереження про визначення розміру допомоги виходячи зі складових, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про її надання, міститься як у первісній редакції пункту 6 розділу XXIII та абзацу третього пункту 7 розділу XXIV Порядку №260, так і в їх редакції згідно з наказом Міністерства оборони України від 01 червня 2020 року №180, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17 червня 2020 року за №539/34833, який набрав чинності 30 червня 2020 року.
Наказом №180 зміст цих приписів змінено лише в частині виключення винагород зі складових, з яких визначається розмір допомог; правило про визначення бази обчислення станом на день підписання наказу про надання допомоги залишилося незмінним.
Отже, посадовий оклад та оклад за військовим званням є складовими бази обчислення обох цих допомог, а заниження їх розміру має наслідком заниження й розміру самих допомог. Водночас база обчислення визначається станом на день підписання наказу про надання допомоги, а не за рік, за який її надано.
Застосовуючи цей припис до встановлених обставин, суд виходить з того, що грошову допомогу для оздоровлення за 2020, 2021 та 2022 роки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2021 та 2022 роки нараховано у межах періоду з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року, тобто накази про їх надання підписані в час, коли пункт 4 Постанови №704 діяв у редакції, відновленій з 29 січня 2020 року. Ці допомоги обчислено виходячи із заниженої розрахункової величини, а тому вони підлягають перерахунку.
Натомість, грошову допомогу для оздоровлення за 2023 рік нараховано у вересні 2023 року, а за 2024 рік - у травні 2024 року, тобто накази про їх надання підписані після 20 травня 2023 року, коли пункт 4 Постанови №704 діяв уже в редакції Постанови №481. Розмір цих допомог визначено виходячи зі складових, на які позивач мав право на день підписання відповідних наказів, а тому підстав для їх перерахунку немає.
Суд також враховує, що перерахунку підлягають лише ті виплати, які фактично нараховувалися позивачу. За карткою особового рахунку військовослужбовця матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2023 та 2024 роки позивачу не нараховувалася, а тому підстав для її перерахунку за ці роки немає.
Обираючи спосіб захисту щодо матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, суд ураховує, що за абзацом першим пункту 7 розділу XXIV Порядку №260 її розмір та порядок виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, тобто визначення розміру цієї допомоги в межах, що не перевищують місячного грошового забезпечення, містить елемент розсуду. Однак цей розсуд відповідач уже реалізував: за карткою особового рахунку матеріальну допомогу за 2021 рік визначено в розмірі грошового забезпечення, а за 2022 рік - у розмірі окладу за військовим званням. Суд не переглядає обраного розміру допомоги та не визначає його замість відповідача, а зобов`язує обчислити ту саму допомогу виходячи з належної бази - правильно визначених посадового окладу та окладу за військовим званням. За таких обставин суд не підміняє дискреційних повноважень відповідача у розумінні частини четвертої статті 245 КАС України.
Вирішуючи позовні вимоги за період з 20 травня 2023 року до 06 квітня 2025 року, суд зазначає таке.
З 20 травня 2023 року пункт 4 Постанови №704 діє в редакції Постанови №481, яка визначає розрахункову величину для обчислення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями у сталому розмірі - 1762 гривні..
У постанові від 24 червня 2025 року у справі №420/5584/24 Верховний Суд дійшов висновку, що з 20.05.2023 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців є стала сума 1762 гривні, встановлена пунктом 4 Постанови №704 у редакції Постанови №481, а суб`єкт владних повноважень, здійснюючи обчислення та виплату грошового забезпечення, зобов`язаний діяти у відповідності до чинного нормативно-правового акта на виконання приписів статті 19 Конституції України (пункти 38, 49, 58 постанови). Верховний Суд наголосив, що втрата чинності нормами Постанови №481 здатна повернути попередню редакцію пункту 4 Постанови №704, проте такого ефекту не може бути досягнуто в індивідуальному спорі про визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень, який діяв у відповідності до чинного нормативно-правового акта (пункти 67-72 постанови).
При цьому Верховний Суд послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 05 червня 2024 року у справі №910/14524/22 і від 11 вересня 2024 року у справі №554/154/22, щодо неприпустимості порушення принципів законності, правової визначеності та розподілу влад (пункт 73 постанови).
Такий підхід є усталеним: його сформульовано, зокрема, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2025 року у справі №480/7154/24 та від 30 червня 2025 року у справах №280/8083/24, №280/8605/24 і №460/3942/24, а в подальшому підтверджено у постановах від 09 вересня 2025 року у справі №420/6924/24 (пункти 51, 57), від 25 вересня 2025 року у справі №420/32801/24 (пункт 26), від 25 вересня 2025 року у справі №380/19882/24 (пункт 50) та від 25 вересня 2025 року у справі №140/11638/24 (пункти 65, 89), у яких Верховний Суд не встановив підстав для відступу від цієї правової позиції і відмовив у задоволенні клопотань про передачу справ на розгляд судової палати.
Крім того, суд враховує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі №320/29450/24, ухваленій за наслідками перегляду справи за позовом до Кабінету Міністрів України про визнання неправомірними дій Уряду при прийнятті Постанови №481 та зобов`язання скасувати пункт 2 цієї постанови. У розділі VII «Висновки Верховного Суду» цієї постанови Верховний Суд зазначив, що встановлення розміру грошового забезпечення військовослужбовців делеговано Уряду, тобто це питання є сферою правового регулювання саме Кабінету Міністрів України, у тому числі встановлення базової величини. Верховний Суд зазначив, що за відсутності базового спеціального закону норми та положення щодо структури, складових розрахунку та розмірів грошового забезпечення для військовослужбовців встановлюються та регулюються актами Кабінету Міністрів України, а саме Постановою №704; що є помилковими твердження судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів, зокрема у твердому (фіксованому) розмірі.
Верховний Суд також зверну увагу на те, що зміст пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ (на який посилаються суди попередніх інстанцій у цій справі) не дозволяє виявити норму, на відповідність якій можна здійснити перевірку положень Постанови № 704 (зокрема, пункту 4). У жодних з профільних законодавчих актів законодавець не визначив базовий критерій для здійснення розрахунку посадового окладу грошового забезпечення, що, відповідно, не дозволяє суду констатувати, що вносячи зміни до Постанови № 704 у частині встановлення базової величини для розрахунку грошового забезпечення, Уряд діяв не в межах своєї компетенції, визначеної статтею 117 Конституції України, та поза повноважень, установлених статтею 20 Закону № 794-VII.
За наслідками розгляду справи №320/29450/24 Верховний Суд касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнив, рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року, якими пункт 2 Постанови №481 було визнано протиправним і нечинним, скасував та прийняв нову постанову, якою в задоволенні позову про визнання дій неправомірними та зобов`язання скасувати пункт 2 Постанови №481 відмовив.
Поряд з наведеним Верховний Суд зазначив, що пункт 2 Постанови №481 вичерпав свою дію з моменту набрання ним чинності, став нормою Постанови №704 та не повинен був підлягати судовій оцінці за змістом, а обраний позивачем спосіб захисту є неправильним та неефективним.
Наведений висновок є застосовним до спірних правовідносин у цій справі, оскільки він сформульований саме щодо повноважень Кабінету Міністрів України на встановлення розрахункової величини для обчислення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, тобто щодо тієї норми, яка визначає зміст обов`язку відповідача у період з 20 травня 2023 року.
Суд наголошує, що цією постановою Верховний Суд також уточнив та розмежував застосування правових позицій щодо визначення розрахункової величини: оцінюючи посилання судів попередніх інстанцій на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року у справі №826/6453/18, від 12 листопада 2019 року у справі №826/3858/18 та від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21, Верховний Суд зазначив, що в цих справах оцінка надавалася в контексті відповідності актів Уряду Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, а тому суди помилково ототожнили різні правовідносини.
Отже, висновки, сформульовані у справах щодо пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, не можуть автоматично поширюватися на правовідносини щодо грошового забезпечення осіб, які проходять службу і на яких поширюється дія Закону №2011-XII.
Застосовуючи у період з 20 травня 2023 року до 06 квітня 2025 року розрахункову величину 1762 гривні, відповідач діяв на підставі чинного нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України, прийнятого останнім у межах делегованих йому законом повноважень. Підстав для висновку про протиправність бездіяльності відповідача у цій частині немає.
Щодо періоду з 01 січня 2020 року до 28 січня 2020 року суд зазначає, що у цей час пункт 4 Постанови №704 діяв у редакції, викладеній пунктом 6 постанови №103, яка визначала розрахунковою величиною розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року. Відповідне судове рішення у справі №826/6453/18 набрало законної сили лише 29 січня 2020 року, а тому обчислення позивачу грошового забезпечення за перші двадцять вісім днів січня 2020 року виходячи з розрахункової величини 1762,00 грн відповідало чинному на той час правовому регулюванню.
Суд відхиляє доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з таким мотивуванням.
Насамперед суд зазначає, що довід відповідача про застосування до спірних правовідносин місячного строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України для справ щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби, є помилковим. Сам факт належності спору до правовідносин публічної служби не є достатнім для автоматичного застосування цього строку, якщо предметом спору є належність, розмір або своєчасність виплати грошового забезпечення як винагороди за службу. Положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосується строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України. Такий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22 і підтвердив у постанові від 29 квітня 2026 року у справі №400/11952/25 (пункти 25-27).
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в новій редакції, згідно з якою працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
У постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності статті 233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, то правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції, а у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX (пункти 43, 65.1 постанови).
Отже, до позовних вимог за період до 18 липня 2022 року включно строк звернення до суду не обмежений.
Водночас суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі за конституційним поданням Верховного Суду (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини цього Рішення зазначені приписи втратили чинність із дня його ухвалення, тобто з 11 грудня 2025 року.
Конституційний Суд України зазначив, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України (абзац останній пункту 5 мотивувальної частини Рішення). Конституційний Суд України вказав також, що законодавець, установлюючи такий строк, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, і це призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України (абзац передостанній пункту 9 мотивувальної частини Рішення). За висновком Конституційного Суду України зазначені приписи суперечать частині першій статті 8, частині сьомій статті 43 і частині першій статті 55 Конституції України.
Суд наголошує, що позивач не звільнявся з військової служби: 06 квітня 2025 року його лише виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з переведенням, та станом на день звернення до суду він продовжував проходити військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_2 . Тому позовні вимоги у цій справі є вимогами про стягнення недоотриманих сум грошового забезпечення за період проходження служби та не є вимогами про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України; ця норма до спірних правовідносин не застосовується.
До подібного розмежування дійшов Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2025 року у справі №380/25392/24, зазначивши, що виплати, які є складовою щомісячного грошового забезпечення за період служби, не є виплатами, що виникають у зв`язку зі звільненням, у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України (пункт 26 постанови).
Такий самий підхід сформулював Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 листопада 2025 року у справі №420/27284/24, зазначивши, що тримісячний строк звернення до суду осіб, які перебувають на публічній службі, обчислюється за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 233 КЗпП України, - з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, тоді як частина друга цієї статті конкретизує це правило для справ про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.
Наведене має визначальне значення, оскільки саме про становище працівника, який продовжує перебувати у трудових відносинах, ідеться в Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025: за статтею 234 КЗпП України суд може поновити пропущений строк лише тоді, коли з дня отримання копії наказу про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, минуло не більше одного року, а для працівника, трудові відносини з яким тривають, настання таких юридичних фактів неможливе. Конституційний Суд України констатував, що така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту (абзаци четвертий і п`ятий пункту 4, абзац передостанній пункту 9 мотивувальної частини Рішення).
Відтак до позовних вимог позивача підлягала б застосуванню виключно частина перша статті 233 КЗпП України - тобто саме той припис, який Конституційний Суд України визнав неконституційним у частині встановлення тримісячного строку.
Отже, на час вирішення цієї справи норма, якою встановлювався тримісячний строк звернення до суду з такими вимогами, чинності не має, а тому доводи відповідача про пропуск позивачем цього строку не можуть бути покладені в основу судового рішення.
Суд зазначає також, що і за умови застосування тримісячного строку в редакції, чинній до 11 грудня 2025 року, підстав вважати його пропущеним немає, з огляду на таке.
Щодо періоду з 19 липня 2022 року суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28 квітня 2026 року у справі №400/6860/24 і від 29 квітня 2026 року у справі №400/11952/25, згідно з якими початок перебігу тримісячного строку необхідно обчислювати з моменту, коли особа набула достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених їй сум; таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо, тобто письмового документа, у якому детально зазначено нараховані та виплачені особі суми. У постанові від 29 квітня 2026 року у справі №400/11952/25 Верховний Суд зазначив, що для визначення початку перебігу строку звернення до суду має значення не лише факт отримання позивачем певного розрахункового документа, а й зміст цього документа: якщо документ містить лише підсумкові суми виплат, але не розкриває нормативні підстави нарахування, то сам факт його отримання не може автоматично свідчити про те, що особа дізналася або повинна була дізнатися саме про порушення права, яке становить предмет спору (пункт 44 постанови). Верховний Суд наголосив також, що наявність грошового атестата сама по собі не є безумовним доказом того, що позивач отримав письмове повідомлення про всі суми, нараховані та виплачені при звільненні (пункт 43 постанови).
Наведені висновки сформульовані у справах за позовами осіб, звільнених з військової служби, проте вони застосовні і до цієї справи, оскільки стосуються не факту звільнення як такого, а змісту документа, з якого особа може дізнатися про порушення свого права.
Щодо позивача, який на час звернення до суду продовжував проходити військову службу, Верховний Суд у постанові від 25 червня 2026 року у справі №340/525/25 зазначив, що для правильного обчислення строку звернення до суду слід з`ясувати день, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, і що висновок про пропуск строку без з`ясування цієї обставини є передчасним. У цій постанові Верховний Суд послався на висновок судової палати, викладений у постанові від 19 листопада 2025 року у справі №420/27284/24, згідно з яким, стверджуючи про те, що позивач про порушення своїх прав повинен був дізнатися у місяці здійснення відповідної виплати, суди зобов`язані перевірити об`єктивну можливість позивача знати про порушення свого права.
Суд враховує також правову позицію Верховного Суду щодо обчислення строків звернення до суду, яка викладена у постанові від 29 грудня 2025 року у справі №580/9034/24, де Верховний Суд зазначив, що для встановлення дат, з якими частина перша статті 233 КЗпП України пов`язує початок обчислення строку звернення до суду, суд повинен з`ясувати, чи виконав відповідач передбачений статтею 110 КЗпП України обов`язок щодо позивача (якщо так, то в якій формі), та коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення за кожен місяць відповідного періоду (пункт 45 постанови). Верховний Суд зазначив також, що грошовий атестат за своєю правовою природою є документом про остаточний розрахунок військової частини з військовослужбовцем у день його виключення зі списків особового складу і не містить інформації про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення з розшифровкою за його складовими за минулі періоди служби (пункт 29 постанови).
Ця правова позиція ґрунтується на тому, що спеціальне законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців не встановлює обов`язку роботодавця інформувати військовослужбовця про суму нарахованого та виплаченого грошового забезпечення з розшифруванням за видами виплат, а тому до таких правовідносин підлягають застосуванню приписи статті 110 КЗпП України. За цією нормою роботодавець зобов`язаний повідомляти працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
До того ж, Верховний Суд у постановах від 24 лютого 2026 року у справі №300/1236/25, від 29 січня 2026 року у справі №380/17739/24, від 29 січня 2026 року у справі №380/14780/24, від 29 грудня 2025 року у справі №580/9034/24, від 18 грудня 2025 року у справі №340/6466/24, від 12 грудня 2025 року у справі №460/7194/24 та від 04 грудня 2025 року у справі №380/25392/24 послідовно дотримується позиції, відповідно до якої для встановлення дат, з якими частина перша статті 233 КЗпП України пов`язує початок обчислення строку звернення до суду з позовними вимогами за періоди з 19 липня 2022 року, суд повинен з`ясувати, чи виконав відповідач передбачений статтею 110 КЗпП України обов`язок щодо позивача (якщо так, то в якій формі), та коли позивач набув документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення за кожен місяць зазначених періодів (пункт 37 постанови від 18 грудня 2025 року у справі №340/6466/24; пункт 39 постанови від 24 лютого 2026 року у справі №300/1236/25; пункт 33 постанови від 29 січня 2026 року у справі №380/17739/24; пункт 38 постанови від 29 січня 2026 року у справі №380/14780/24; пункт 45 постанови від 29 грудня 2025 року у справі №580/9034/24; пункт 39 постанови від 12 грудня 2025 року у справі №460/7194/24; пункт 41 постанови від 04 грудня 2025 року у справі №380/25392/24).
Застосовуючи наведені висновки до встановлених обставин, суд виходить з такого.
Доказів виконання щодо позивача обов`язку, передбаченого статтею 110 КЗпП України, відповідач суду не надав: у матеріалах справи немає ані розрахункових листів, ані відомостей, фінансових повідомлень чи інших документів, які відповідач вручав би позивачу при кожній виплаті грошового забезпечення з розшифровкою за видами виплат. Не надав відповідач і доказів того, в якій саме формі він інформував позивача про складові нарахованого та виплаченого грошового забезпечення за кожен місяць періоду з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року.
Суд встановив, що єдиним розрахунковим документом, який відповідач видав позивачу, є грошовий атестат від 06.04.2025 №764. Цей атестат виданий не при звільненні, а при виключенні позивача зі списків особового складу у зв`язку з переведенням, та відображає стан розрахунків станом на 06 квітня 2025 року. Він містить розміри окладів, надбавок і премії, проте не містить відомостей ані про розрахункову величину, з якої ці оклади обчислені, ані про нормативну підставу такого обчислення, ані про суми, нараховані та виплачені позивачу за попередні місяці служби. Графа 14 цього атестата, призначена для підтвердження військовослужбовцем правильності зазначених у ньому даних, підпису позивача не містить. Порушення, про яке стверджує позивач, полягає не в розмірі виплачених сум як таких, а в застосованій відповідачем розрахунковій величині, тобто має прихований характер та не могло бути виявлене з підсумкових сум, які позивач отримував щомісяця.
Достовірну та документально підтверджену інформацію про застосовану розрахункову величину позивач отримав 13 жовтня 2025 року з листа Військової частини НОМЕР_1 №182/2/2518 та доданих карток особового рахунку, а до суду звернувся 10 листопада 2025 року, тобто в межах тримісячного строку. Доказів того, що до цієї дати відповідач ознайомив позивача з документом, який розкриває механізм нарахування грошового забезпечення, відповідач суду не надав.
За таких обставин суд доходить висновку, що позивач строк звернення до суду не пропустив: за вимогами за період до 18 липня 2022 року включно такий строк не обмежений; за вимогами за період з 19 липня 2022 року норма, якою встановлювався тримісячний строк, втратила чинність на підставі Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, а за умови її застосування перебіг цього строку розпочався б 13 жовтня 2025 року, тобто позов подано в його межах. Підстав для перегляду висновку, викладеного в ухвалі суду від 13 листопада 2025 року, немає.
Суд відхиляє доводи відповідача про те, що правову колізію знято прийняттям Постанови №481, а тому відповідач правомірно застосовував розрахункову величину 1762,00 грн протягом усього спірного періоду. Постанова №481 набрала чинності 20 травня 2023 року і, за загальним правилом дії нормативно-правових актів у часі, регулює відносини, що виникли після цієї дати. Її прийняття не змінює змісту обов`язку, який лежав на відповідачі у період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року , коли пункт 4 Постанови №704 діяв в іншій редакції.
Відповідач обґрунтовує свою позицію також посиланням на частину п`яту статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року №3354-IX. Суд не застосовує цю норму до спірних правовідносин, оскільки, як зазначає сам відповідач у відзиві, цей Закон вводиться в дію через рік з дня припинення або скасування воєнного стану, тобто на час виникнення спірних правовідносин він не діяв. Крім того, за статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, а тому наведена норма не може визначати правові наслідки судового рішення, ухваленого у справі №826/6453/18 задовго до її прийняття.
Суд відхиляє доводи відповідача про те, що застосування пункту 4 Постанови №704 у редакції, чинній з 29 січня 2020 року, призводить до зміни показників державного бюджету за 2020-2023 роки та не відповідає принципам збалансованості й обґрунтованості бюджету, визначеним статтею 7 Бюджетного кодексу України. Обсяг бюджетних асигнувань, передбачених на утримання відповідача, не є підставою для незастосування чинного на час спірних правовідносин нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України та не може обмежувати гарантоване статтею 9 Закону №2011-XII право військовослужбовця на отримання грошового забезпечення у визначеному цим актом розмірі.
Вирішуючи позовну вимогу в частині зобов`язання відповідача провести виплату із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає таке.
Згідно з пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України, суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.
Пунктом 4 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44, встановлено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення, а пунктом 5 цього Порядку - що грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Зі змісту наведених норм випливає, що право на грошову компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб є похідним і виникає в разі та в момент утримання цього податку з нарахованого й виплаченого грошового забезпечення, а розмір компенсації дорівнює сумі фактично утриманого податку.
Суд встановив, що перерахунок грошового забезпечення позивача за період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року відповідач не проводив, донараховані суми грошового забезпечення позивачу не нараховувались і не виплачувались, а отже податок з доходів фізичних осіб із цих сум не утримувався. За таких обставин право позивача на грошову компенсацію сум цього податку на час вирішення спору ще не виникло та не могло бути порушене відповідачем, а її розмір не може бути визначений.
Суд наголошує, що відмова в задоволенні позову в цій частині не позбавляє позивача права на отримання грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб. Обов`язок виплатити таку компенсацію одночасно з виплатою грошового забезпечення та за місцем його одержання покладено на відповідача безпосередньо пунктами 4 і 5 Порядку №44, він виникає в силу самої норми і не потребує додаткового підтвердження судовим рішенням. У разі невиконання цього обов`язку під час виконання цього рішення позивач не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом.
Суд відхиляє доводи позивача про обчислення окладів виходячи з розміру не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року. Пункт 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII прямо забороняє застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, а цей Закон за юридичною силою є вищим за постанову Кабінету Міністрів України; відповідно до частини третьої статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Вирішуючи питання про те, чи були і ким порушені права та інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд виходить з такого.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 - протягом періоду з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року не нараховував та не виплачував позивачу грошове забезпечення та додаткові види грошового забезпечення з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених у спосіб, установлений пунктом 4 Постанови №704 у чинній на той час редакції, чим позбавив позивача частини грошового забезпечення, право на яке гарантоване статтею 9 Закону №2011-XII.
Отже, права та інтереси позивача у цій частині порушив саме відповідач, і таке порушення полягає в недоотриманні позивачем належних йому сум грошового забезпечення за вказаний період.
Водночас за періоди з 01 січня 2020 року до 28 січня 2020 року та з 20 травня 2023 року до 06 квітня 2025 року суд порушення відповідачем прав чи інтересів позивача не встановив, оскільки право на обчислення окладів з іншої розрахункової величини, ніж застосована відповідачем, у позивача за встановлених судом обставин не виникло. Так само суд не встановив порушення відповідачем права позивача на грошову компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб, оскільки, як зазначено вище, це право є похідним від нарахування та виплати основного платежу і на час вирішення спору у позивача ще не виникло.
Суд оцінив усі доводи, що мають істотне значення для вирішення спору, та навів мотиви, з яких дійшов висновків у цій справі, як того вимагає стаття 242 КАС України. Інші доводи учасників справи є тотожними за змістом тим, яким суд надав оцінку в цьому рішенні, а тому не спростовують наведених висновків суду.
Позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 за період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року та про зобов`язання нарахувати та виплатити за цей період грошове забезпечення та додаткові види грошового забезпечення є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Позовні вимоги за періоди з 01 січня 2020 року до 28 січня 2020 року та з 20 травня 2023 року до 06 квітня 2025 року, а також вимоги щодо перерахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2023 і 2024 роки задоволенню не підлягають.
Позовна вимога в частині зобов`язання відповідача провести виплату із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб є передчасною та задоволенню не підлягає.
Обираючи спосіб захисту, суд враховує, що відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України суд може зобов`язати відповідача прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі визначені законом умови і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Нарахування та виплата грошового забезпечення військовослужбовцю здійснюються у розмірах, визначених Постановою №704, та не є дискреційним повноваженням відповідача, а тому зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу відповідні суми є належним та ефективним способом захисту порушеного права.
Позивач відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, а тому судові витрати позивача розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 2, 6, 7, 9, 72-78, 90, 139, 241-246, 255, 262, 295 КАС України, суд
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 за період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та додаткових видів грошового забезпечення, у тому числі грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, які виплачувались у цьому періоді, з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 29 січня 2020 року до 19 травня 2023 року грошове забезпечення та додаткові види грошового забезпечення, у тому числі грошову допомогу для оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, які виплачувались у цьому періоді, з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 .
Суддя Дмитро БАБЕНКО