Яготинський районний суд Київської області
Справа № 382/1327/25
Провадження №2/382/68/26
У Х В А Л А
17 серпня 2026 року Яготинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді КисільО.А.
за участю секретаря Голованова В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Яготин цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів,
ВСТАНОВИВ:
До Яготинського районного суду Київської області надійшла вищевказана позовна заява.
Відповідно до позовних вимог представник позивача просить стягнути з відповідача на користь позивача пеню за прострочення по сплаті аліментів в розмірі 116492 грн. 33 коп.
Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 08.07.2025 року відкрито провадження у справі, та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, визначено строк для подання відзиву на позовну заяву, відповіді та заперечень.
26.02.2026 року через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача у складі ЗСУ.
Клопотання обгрунтовано тим, що при переведенні до іншої військової частини у січні 2026 року ОСОБА_2 не може фізично зі свого штабу отримати наказ про переведення, зарахування, а військовому дуже вожко зібрати належні докази, які в реальності підтвердять його слова, що ним сплачувалися аліменти і щоб здобути ці докази йому необхідно надати можливість задля здобуття квитанцій про те, що кошти дійсно надсилалися позивачу, так як було подано клопотання про повернення на стадію підготовчого засідання, оскільки доказ - відповіді надані Приватбанком суперечать, в одній відповіді кошти надсилалися ОСОБА_1 ОСОБА_2 , в іншій ні, а це є вагомим у даній справі, і відповідно, відповідачем наголошується на це та має клопотання на період, доки ним здійснюється несення військової служби до моменту демобілізації або закінчення війни - зупинити провадження.
Адвокат вказує в клопотанні, що наказ, довідку командира - до суду буде надіслано відразу як тільки вийде ОСОБА_2 на зв`язок та перешле адвокату копію.
Надає поки лише останню відповідь з Державної податкової служби про те, що ОСОБА_2 дійсно знаходиться на службі у ЗСУ та здійснює безпосередню участь у заходах щодо стримування збройної агресії рф. На підставі вищезазначеного, оскільки ОСОБА_2 є стороною у справі, яка перебуває на військовій службі та здійснює безпосередню участь у заходах щодо стримування збройної агресії рф, за яким підстава для зупинення є обов`язкова норма закону, яка не потребує окремого доказування неможливості участі для зібрання доказів по справі.
12.05.2026 року через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло повторне клопотання про зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача у складі ЗСУ.
Клопотання обгрунтовано тим, що під час судового розгляду судом неодноразово витребовувались та досліджувались докази щодо проходження відповідачем військової служби, у результаті чого було встановлено та підтверджено факт перебування відповідача у складі Збройних Сил України та виконання ним обов`язків військової служби в умовах воєнного стану. Під час останнього судового засідання судом було поставлено питання щодо можливості надання позивачем банківської виписки АТ КБ «ПриватБанк» для підтвердження руху коштів між сторонами.
У зв`язку з перебуванням відповідача у зоні виконання військових завдань та обмеженим часом для комунікації, адвокатом було оперативно отримано позицію відповідача щодо відсутності заперечень проти надання відповідних банківських документів, оскільки відповідач був зацікавлений у повному, об`єктивному та всебічному встановленні фактичних обставин справи. Разом із тим уже після закінчення судового засідання відповідач повідомив представника про наявність додаткових істотних обставин, які не були ним одразу повідомлені під час термінової комунікації в умовах проходження військової служби, а саме про те, що перекази коштів на користь позивача здійснювались не лише через АТ КБ «ПриватБанк», а також через інші банківські установи, зокрема АТ «ПУМБ», АТ «Ощадбанк», а також через термінали та інші способи поповнення рахунків.
Відповідач також повідомив, що в умовах проходження військової служби, перебування під обстрілами, постійного психологічного навантаження та з урахуванням наслідків отриманих контузій він об`єктивно не мав можливості оперативно згадати та повідомити усі обставини здійснення платежів за тривалий період часу.
При цьому сама по собі участь представника у справі не усуває необхідності отримання інформації безпосередньо від відповідача, оскільки лише відповідачу відомі фактичні обставини здійснення конкретних платежів, використання банківських рахунків, номерів телефонів, терміналів поповнення та інших способів передачі коштів позивачу.
Фактичне продовження розгляду справи за відсутності у відповідача реальної можливості повноцінно зібрати та надати всі необхідні докази, а також надати повні пояснення щодо всіх фінансових операцій, створює ризик неповного встановлення фактичних обставин справи та ухвалення рішення без всебічного дослідження доказів. Крім того, після отримання від позивача виписок АТ КБ «ПриватБанк» виникла необхідність перевірки повноти наданої інформації, оскільки відповідач повідомив про існування інших платежів, які могли не бути відображені у наданих позивачем документах (додаються квитанції, які знайшов у портфелі з собою, а також чітко згадав, що перераховував і на інші рахунки Пумб та Ощад ).
За таких обставин без отримання додаткових доказів з інших банківських установ та перевірки всіх способів здійснення платежів встановлення реального розміру заборгованості є неможливим. Таким чином, продовження розгляду справи без зупинення провадження фактично позбавляє відповідача можливості повноцінно реалізувати право на захист, гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та положеннями ЦПК України.
До клопотання пердставником відповідача додано довідку про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) наданої військовою частиною НОМЕР_1 від 12.04.2024 року з котрої вбачається, що молодший лейтинант ОСОБА_2 командир 3 механізованого взводу 3 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 24.03.2024 року під час виконання бойового завдання в результаті артилерійського обстрілу зі сторони противника отримав травмування "Закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, цефалгічний синдром".
13.08.2026 року від представника позивача надійшли заперечення на клопотання про зупинення провадження у справі з котрих вбачається, що правовідносини у даній справі стосуються безпосердньо прав дитини, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану і складають фундамент сучасного конституційного ладу.
Так, кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Окремо слід звернути увагу на правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 30 червня 2026 року по справі № 699/1569/25 в якій Верховий суд звернув увагу на тому, що « …приписи статей 8, 51, 55, 64 Конституції України дозволяють зробити висновок, що: дитина до досягнення нею повноліття має право на утримання з боку своїх батьків. Конституційне право дитини на утримання охоплює собою як стягнення аліментів, так і збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Це право дитини не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Таке тлумачення повністю відповідає правилу тлумачення favor minoris (на користь неповнолітнього), здоровому глузду та здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; якщо законодавець захищає права дитини у мирну годину, то тим більше він має на меті захистити їх під час війни, коли вразливість дитини зростає. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post. По своїй суті конституційне право дитини на утримання належить до тих прав, для яких затримка в їхньому судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту; право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеністю тривалості; відсутністю тесту необхідності та пропорційності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму надмірного обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання; ніхто не може бути протиправно обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком непропорційне меті обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право на належне утримання; зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану;
Тому касаційний суд: вважає, що пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення суперечить статтям 8, 51, 55 Конституції України; не застосовує пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки апеляційний суд зупинив провадження в справі про зміну способу стягнення аліментів на дитину; застосовує статті 8, 51, 55 Конституції України як норми прямої дії;»
За таких обставин, вважає, що підстави для зупинення провадження у даній справі відсутні.
Представник позивача та позивач в судовому засіданні просили відмовити в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та підтримали письмові заперечення про зупинення провадження у справі.
Представник відповідача направила дане клопотання, проте не з`явилася в судове засідання, про день та час розгляду спраив належним чином повідомлена.
При цьому, суд не вбачає підстав для зупинення провадження у справі з огляду на наступне.
Водночас суд бере до уваги, що приписи пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України мають своєю метою захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Вони покликані забезпечити об`єктивний розгляд справи.
Так, швидке та ефективне вирішення спору щодо стягнення аліментів на утримання дитини є гарантією захисту права дитини на гідне утримання і всебічний розвиток, а виконання кожним з батьків свого обов`язку забезпечувати дитину передбачене законом та є формою участі батька або матері, що проживає окремо від дитини, в її утриманні з метою забезпечення дитині гармонійного розвитку. Стягнення аліментів на дитину не може вважатися порушенням права платника аліментів, оскільки є його обов`язком відповідно до вимог закону.
Отже Верховний Суд у постанові від 30 червня 2026 року вказує, що в аспекті статті 51 Конституції України Конституційний Суд України зазначав, що:
(1) в Україні дитинство охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України) Держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4 Закону України «Про охорону дитинства») Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 Кодексу) (пункт 3.1. рішення Конституційного Суду України від 03 лютого 2009 року № 3-рп/2009 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 СК України (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною);
(2) Конституція України містить систему гарантій, що утворюють фундаментальну основу захисту права на шлюб і створення сім`ї, зокрема визначає гідність людини основою для здійснення нею всіх основних прав, серед інших права на шлюб; зобов`язує державу створювати умови для реалізації права на шлюб, які мають бути визначені законом та не повинні містити необґрунтованих перепон; встановлює фундаментальний принцип рівності, визначає, що права людини є невідчужуваними та непорушними; передбачає заборону скасування конституційних прав, звуження їх змісту та обсягу, а також заборону дискримінації за різними ознаками, зокрема при укладенні шлюбу (статті 3, 21, 24). Конституція України також установлює основні засади регулювання шлюбних і сімейних відносин: шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї; батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття; повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51) (пункт 2 рішення Великої Палати Конституційного Суду України від 29 жовтня 2024 року № 1-р/2024 у справі за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) частини четвертої статті 75 СК України).
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо тих чи інших аспектів розуміння статті 55 Конституції України. Конституційний Суд України вказував, що:
(1) «частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина. Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів місті Жовті Води) від 25 грудня 1997 року № 9-зп);
(2) «судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану» (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002);
(3) «згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов`язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8). Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 3.1. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010);
(4) «ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права (пункт 2.2. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012);
(5) «за юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). Отже, право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя» (пункт 2.5. мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 294, статті 326 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018).
Отже, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина перша та друга статті 55 Конституції України).
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (статті 64 Конституції України).
Очевидно, що дана справа стосується насамперед питання дотримання тих конституційних цінностей (статті 51, 55 Конституції України), які не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану і складають фундамент сучасного конституційного ладу.
Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України).
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).
Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (частина перша статті 18 Конвенції ООН про права дитини).
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (частина перша статті 27 Конвенції ООН про права дитини).
Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 цієї статті).
Відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи (див. рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року 2-рп/2016).
Між інтересами дитини й інтересами батьків має існувати справедлива рівновага, і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Стаття 8 Конвенції 1950 року не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хант проти України» (Hunt v. Ukraine) від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04 (пункт 54)).
Реалізація принципу якнайкращих інтересів дитини пов`язана із рядом обов`язків держави. Серед яких створення процесуальних гарантій для дітей, заснування механізмів і процедур подання та розгляду скарг, відновлення справедливості або витребування відшкодування з метою повної реалізації права дитини на належний облік та послідовне забезпечення своїх найкращих інтересів у контексті будь-яких заходів щодо здійснення, адміністративного та судового провадження, які мають до неї відношення або зачіпають її, на що детально звернув увагу Комітет з прав дитини (далі - КзПД) у своїх Зауваженнях загального порядку № 14 (2013) щодо права дитини на приділення першочергової уваги найкращому забезпеченню її інтересів (пункт 1 статті 3).
Аналізуючи окремі положення даного документу можна прослідкувати рекомендації КзПД, які демонструють потребу закріплення державою пріоритетності вирішення питань, пов`язаних із забезпеченням принципу якнайкращих інтересів дитини, що не оминає і сферу судового розгляду.
Принцип пріоритетності чітко проявляється у контексті усиновлення, оскільки КзПД звернув увагу, що право на врахування найкращих інтересів прописане ще твердіше: йдеться не просто про «приділення першочергової уваги», а про врахування «у першорядному порядку». Більш того, найкращі інтереси дитини повинні бути визначальним фактором при прийнятті рішення не тільки про усиновленні, а й з інших питань (пункт 38).
КзПД наголосив, що держави повинні розробити формалізовані підкріплені строгими процесуальними гарантіями процедури, покликані забезпечити оцінку та визначення найкращих інтересів дитини у зв`язку з прийняттям рішень, які стосуються дитини, включаючи механізми оцінки досягнутих результатів. Держави повинні розробити транспарентні об`єктивні процедури, що регулюють прийняття законодавцями, суддями або адміністративними органами будь-яких рішень, особливо з питань, які безпосередньо зачіпають дитину або дітей (пункт 87).
Діти та дорослі сприймають плин часу по-різному. Затягування або відстрочення ухвалення рішення особливо негативно впливає на дітей у процесі їх розвитку. Тому бажано приділяти пріоритетну увагу та завершувати у можливо найкоротші терміни процедури або процеси, що стосуються дітей або позначаються на них. Терміни прийняття рішення повинні, по можливості, відповідати сприйняттю дитиною того, яку користь воно може їй принести, причому слід з розумною періодичністю проводити аналіз прийнятих рішень у міру розвитку дитини та її здатності висловлювати свої погляди. Слід періодично розглядати всі рішення про піклування, лікування, поміщення до дитячого закладу та інші заходи щодо дитини через призму її сприйняття часу та з урахуванням її розвитку здібностей та зростання (пункт 93).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 ).
Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (FRYDLENDER v. FRANCE, № 30979/96, § 43, ЄСПЛ, від 20 червня 2000 року).
Адже в силу норм Конституції України, які є нормами прямої дії, людина, її життя і здоров`я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3). Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Дитинство охороняється державою (стаття 51).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (стаття 7 Сімейного кодексу України).
Відповідно до ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН, від 20 листопада 1989 року та набрала чинності 02 вересня 1990 року і ратифікована постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, визнається право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Суд також враховує, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
При цьому, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).Суд, заслухавши позивача та її представника, дослідивши матеріали справи приходить до наступного.
Відповідно до п.1 ст.6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У справі Bellet v. France рішення від 25.03.1992 року (заява № 13343/87) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Запровадження воєнного стану та оголошення мобілізації зумовлюють суттєві зміни в розгляді судових справ, в яких військовослужбовці виступають стороною. Проте правове регулювання судового провадження за участю військових не завжди відповідає поточному стану справ, а в деяких випадках сам судовий розгляд може бути заблокований.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом учинення процесуальних дій під час розгляду справи з визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому її розгляду, та передбачити усунення яких неможливо.
Підстави та порядок зупинення провадження у справі визначений положеннями статтей 251 та 252 ЦПК України. Приписами вказаних статтей процесуального закону визначені обов`язкові підстави для зупинення провадження у справі (ст.251 ЦПК України) та підстави за яких суд має право зупинити провадження у справі (ст.252 ЦПК України).
Як на підставу для зупинення провадження у даній справі представник відповідача послався на той факт, що ОСОБА_2 перебуває у Збройних Силах України, та не має змоги прибути за викликом суду щоб надавати доводи, докази та заперечення, тому факт його перебування у складі Збройних Сил України є підставою для зупинення провадження по справі.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі, зокрема, перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно з п.2 ч.1ст. 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому, п.2 ч.1ст. 251 цього Кодексу, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно Указу Президента України №64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стані з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який неодноразово продовжений.
Згідно з частинами першою - третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Наявність підстави для застосування зазначеної процесуальної норми права може доводитися наказом по особовому складу військової частини, що переведена на воєнний стан або залучена до проведення антитерористичної операції.
Введення на території України воєнного стану для забезпечення відсічі та стримування агресії російської федерації, зокрема можливостями ЗСУ, передбачає, що настає особливий період, упродовж якого, зокрема здійснюється мобілізація.
У зв`язку з цим з оголошенням воєнного стану на всій території України ЗСУ починає функціонувати на всій території України в умовах особливого періоду, який передбачає переведення ЗСУ у повному складі на території усієї України на воєнний стан, зокрема організацію і штат воєнного часу.
Військовослужбовець може перебувати у військовій частині ЗСУ, яка незадіяна до ведення воєнних (бойових) дій, але це не виключає його оперативного відрядження до іншої військової частини, яка задіяна у відповідних діях. На переконання суду, у цьому й полягає одна зі складових функціонування ЗСУ в умовах особливого періоду. Це саме стосується військовослужбовців, які відряджені до військових адміністрацій.
Залучення військовослужбовця, який проходить військову службу у лавах ЗСУ, до бойових дій у певному районі таких дій є результатом виконання зазначеної функції ЗСУ та наслідком введення воєнного стану, запровадження особливого періоду та результатів мобілізації. Однак воно не визначає переведення ані військовослужбовця, ані частини, у якій він служить, ЗСУ загалом на організацію і штат воєнного часу, на воєнний стан, бо є наслідком, а не першопричиною у цьому контексті.
Відповідно до пункту 252 розділу XIV Порядку військовослужбовець може перебувати у військовій частині ЗСУ, яка не задіяна до ведення воєнних (бойових) дій, але це не означає, що він з метою виконання завдань оборони України не може бути оперативно відряджений до іншої військової частини, яка задіяна у відповідних діях. В цьому й полягає одна зі складових функціонування ЗСУ в умовах особливого періоду, що є наслідком запровадження воєнного стану на території всієї України. Це саме стосується, наприклад, військовослужбовців, які відряджені до військових адміністрацій (дивитись пункт 263 Положення).
Відповідно, будь-який військовослужбовець в Україні, мобілізований до ЗСУ, який здійснює військову службу у конкретній військовій частині під час воєнного стану, введеного Указом, є таким, що перебуває у штаті воєнного часу ЗСУ, які переведені на воєнний стан.
З урахуванням процесуальних прав військовослужбовця, у пункті 2 частини першої статті 251 ЦПК України йдеться саме про переведення ЗСУ на воєнний стан, а не про перебування у районі воєнних (бойових) дій та участі у цих діях відповідної особи. Ця норма процесуального права не містить виключень щодо ситуацій, коли здійснення конкретних завдань військовослужбовцем, який перебуває на військовій службі у військовій частині ЗСУ під час воєнного стану, об`єктивно не перешкоджають йому приймати участь у судових засіданнях. У цьому випадку, до внесення змін у процесуальне законодавство, використання відповідним військовослужбовцем свого права, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, залежить від його власної совісті. Це не позбавляє суд права, на підставі наданих йому доказів, оцінювати ці дії з точки зору добросовісності учасника процесу, зокрема як це передбачено частиною третьою статті 141 ЦПК України.
Враховуючи зазначене та беручи до уваги повноваження командира військової частини, які випливають з абзацу першого частини першої статті 3 Закону про правовий режим воєнного стану, він наділений повноваженнями видавати довідки за формою N 5, передбаченою Інструкцією з діловодства ЗСУ, про проходження військовослужбовцем військової служби у ЗСУ. А факт дії введеного Указом воєнного стану та пов`язаного з ним особливого періоду вказує на те, що у цей період ця довідка є достатнім, допустимим та належним доказом перебування цього військовослужбовця у складі ЗСУ, які переведені на воєнний стан. Водночас вказана довідка не може бути єдиним можливим відповідним доказом підтвердження факту перебування відповідного військовослужбовця у складі ЗСУ, переведених на воєнний стан.
Верховний Суд сформулював позицію, за якою для зупинення судом провадження у справі з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України в матеріалах цивільної справи мають бути докази перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, а також того, що такі підрозділи переведені на воєнний стан, зокрема беруть участь у виконанні бойових завдань. Зокрема, в ухвалах Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.12.2022 по справі 757/5240/16-ц, від 29.08.2022 по справі 461/5209/19, від 29 серпня 2022 року по справі № 461/5209/19, Касаційний цивільний суд Верховного Суду від 21.12.2022 року по справі 456/2541/19 та в інших.
Відповідно до частини 3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ст.ст.76,77 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Як вбачається з положень ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Вимога щодо дотримання розумного строку розгляду справи спрямована на швидкий захист судом порушених прав осіб, а в даному випадку забезпеченню інтересів малолітньої дитини, її правової визначеності, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту, а відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав. Основною ознакою зловживання процесуальними правами є відсутність наміру вирішити реально існуючий цивільний спір, порушити встановлений порядок роботи суду або ускладнити належний процесуальний перебіг розгляду справи.
Обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.
Суд звертає увагу на той факт, що відповідач має можливість ефективного використання своїх процесуальних прав через представника або в режимі відеоконференції, із матеріалів справи вбачається, що відповідач користується юридичною допомогою. Будь-які обставини, які унеможливлювали або ускладнювали участь відповідача або представника відповідача у розгляді цієї справи відсутні.
Отже, самі по собі накази про перебування сторони на військовій службі, у складі Збройних Сил України, не є достатніми для зупинення провадження по справі. Прецедентна практика Верховного Суду вимагає від сторін надання доказів залучення особи до бойових дій, здійснення заходів з національної безпеки та оборони, переведення конкретної військової частини на військовий стан тощо.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової плати Касаційного цивільного суду задля розвитку судової практики вважає за необхідне, з урахуванням зазначеного вище, відступити від правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20, від 13 березня 2025 року у справі № 557/1226/23, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 березня 2025 року у справі № 904/4027/22 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25квітня 2024 року у справі № 852/2а-1/24 (провадження № А/990/24) з приводу того, що доведення підстави застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 227 ГПК України, пункту 5 частини першої статті 236 КАС України можливе лише на підставі доказів залучення відповідної особи, військової частини, у якій вона проходить військову службу, до воєнних (бойових) дій у відповідному районі, а довідка військової частини про перебування військовослужбовця на військовій службі у цій частині під час дії воєнного стану, запровадженого Указом, складена відповідно до чинної інструкції з діловодства ЗСУ, зокрема за формою № 5, не є належним або достатнім доказом підстави застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.».
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання суду, і має місце у даній справі.
Подане клопотання суд вважає необґрунтованим. Таку поведінку сторони відповідача під час розгляду справи суд розцінює як недобросовісну та таку, що може призвести до затягування розгляду справи.
З врахуванням наведеного, суд не вбачає підстав для зупинення провадження у справі, так як інтереси відповідача не будуть порушені. Натомість, зупинення провадження у справі буде порушувати строки судового розгляду.
Отже враховуючи вище виклдаене та зазначене у постанові від 30 червня 2026 року Верховного Суду, клопотання про зупинення провадження у справі не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 251, 253, 189, ЦПК України, суд
УХВАЛИВ:
У задоволенні клопотання представника відповідача щодо зупинення провадження у справі № 382/1327/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів, - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст виготовлено 24.08.2026 року.
Суддя Кисіль О.А.