Березівський районний суд Одеської області
18.08.2026
Справа № 494/2231/25
Провадження № 2/494/15/26
РІШЕННЯ
Іменем України
18.08.2026 м. Березівка
Березівський районний суд Одеської області у складі:
Головуючого судді Панчишина А.Ю.
секретаря судового засідання Станілевич А.В.,
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м.Березівка в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом. Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що постановою Одеського апеляційного суду від 11 червня 2025 року рішення Березівського районного суду Одеської області від 27 листопада 2024 року залишено без змін та відмовлено йому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , яка діє в його інтересах до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу таким, що відбувся, визнання права власності на нерухоме майно.
Вказаними рішеннями судів встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належить нежитлова будівля магазин, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається з свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 від 06.10.2011 року видане Ставківською сільською радою на підставі рішення сесії від 15.09.2011 року за №112-VI.
Під час розгляду справи, ОСОБА_3 «ствердила що дійсно в 2021 році вона мала намір продати приміщення магазину, що їй належить та будинок, який стояв поруч. Однак, через недоліки пов?язані з розподілом земельної ділянки на якій стоїть будинок та магазин і наміру купівлі ОСОБА_1 тільки магазину, так як, кошти у позивача на купівлю будинку були відсутні, нотаріус відмовила в нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу. В подальшому розпочались воєнні дії і намір продати магазин та будинок у відповідачки пропав.» Крім того, судами встановлено, що сторони не дійшли згоди щодо продажу допоміжних приміщень та земельної ділянки під магазином.
Враховуючи, що відповідачка відмовилась від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу і рішенням суду також відмовлено у визнанні договору дійсним, за підстав непорушності права власності, то позивач вважав за необхідне звернутись до суду з позовом щодо повернення сплачених ОСОБА_7 коштів за магазин.
Так, 15 грудня 2021 року ОСОБА_1 зазначає, що ним було передано 20000 (двадцять тисяч) доларів США, що було еквівалентно станом на 15 грудня 2021 року 539 970 гривень 00 копійок за купівлю магазину, що розташований на земельній ділянці загальною площею 192.0 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Того самого дня було досягнуто домовленості між сторонами про те, що нотаріальний договір купівлі-продажу між ними буде укладено після повного розрахунку за залишений товар в магазині та меблювання.
20 лютого 2022 року позивач зазначає, що ним було сплачено в повному об?ємі домовлену суму ОСОБА_3 в розмірі 8800 доларів США та 12500 гривень 00 копійок.
Вказаний факт, не оспорювався сторонами під час розгляду вищезазначеної справи.
Враховуючи постійні відмови відповідача, позивач зазначає, що вимушений був звернутись до суду з відповідним позовом, але в позові йому було відмовлено.
Понад два роки ОСОБА_3 постійно знаходила різні відмови щодо укладення нотаріального договору купівлі-продажу. А в подальшому відмовилась взагалі продавати будинок.
Крім того, під час розгляду справи, ОСОБА_3 , здійснила розподіл та виділ земельної ділянки під магазином. Проте технічну документацію на будівлю магазину до реальних технічних характеристик, які відповідають дійсним встановленим розмірам не зробила.
Після отримання рішення суду, яким позивачу відмовлено в задоволенні позову, ОСОБА_3 добровільно укладати договір купівлі-продажу так і не виявила бажання. Більше того, повертати кошти, отримані за розпискою також.
Враховуючи позицію відповідачки ОСОБА_3 , позивач вимушений був звернутись до правоохоронних органів за захистом своїх прав. 1 серпня 2025 року до ЄРДР внесені відомості про порушення кримінального провадження за №12025162260000423 за ст. 190 ч. 2 КК України.
27 серпня 2025 року позивач зазначає, що звернувся рекомендованим листом з вимогою до ОСОБА_3 щодо повернення йому коштів в сумі 20000 доларів США, які були ним сплачені, як авансовий платіж за магазин та будинок. Крім того, у зв?язку з користуванням чужими грошовими коштами з 15 грудня 2021 року по 26 серпня 2025 року він просив йому сплатити індекс інфляції, який складає 319887,64 гривень 64 копійки, а також три проценти річних в розмірі 59914 гривень за користування коштами
В свою чергу в момент повернення коштів, він зобов?язався повернути ключі від магазину АДРЕСА_1 та звільнити приміщення. В свою чергу, 28 серпня 2025 року він отримав лист, яким ОСОБА_3 просила його звільнити приміщення, але за повернення коштів в ньому не було жодного слова.
3 2 вересня 2025 року по день подачі позову позивач зазначає, що ОСОБА_3 жодного разу йому не зателефонувала та не повідомила щодо повернення коштів, так само як і не вирішено питання повернення ключів від магазину.
Зважаючи на те, що добровільно ОСОБА_3 не бажала і не бажає вирішувати питання мировим шляхом, позивач вимушений знову звернутись до суду, але вже з проханням просити в судовому порядку повернути належні йому кошти, інфляцію, понесені судові витрати, упущену вигоду.
Оскільки договір купівлі-продажу магазину між нами укладено не було, то передана грошова сума в розмірі 20000 доларів США ОСОБА_3 є авансом, який підлягає поверненню в повному об?ємі позивачу.
Також, позивач стверджує, що через відмову укласти договір купівлі-продажу, потім через судові справи, він не міг повноцінно працювати в магазині, обладнати всі приміщення, які є невід?ємною частиною магазину на свій розсуд, для отримання прибутку. Таким чином, вважає, що маю право ставити питання щодо компенсації йому упущеної вигоди в розмірі пропорційному займаної площі від загальної площі.
Враховуючи, небажання ОСОБА_3 повертати кошти, то позивач вважає за необхідне ставити питання щодо стягнення індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Враховуючи, що позивач передав свої кошти ОСОБА_3 з метою придбання магазину, а вона відмовилась від укладання договору купівлі - продажу, на підставі чого позивачем порушено кримінальне провадження за ч. 2 ст.190 КК України, ОСОБА_1 вважає за необхідне ставити питання щодо стягнення моральної шкоди. Зазначає, що понад три роки, він не може нормально працювати, вимушений звертатись за правовою допомогою до адвокатів, поліції, суду. Маючи переживання, що залишився без коштів, і без магазину, а отже маючи переживання, що залишитись ще й без роботи, оскільки магазин є його основний вид діяльності, він перестав нормально спати, змінив свій устрій життя, бо вимушений захищати свої права користуючись правовою допомогою, що в свою чергу змушує його нести додаткові судові витрати.
Враховуючи наведене, просить стягнути з відповідача на його користь аванс переданий за купівлю-продаж магазину в розмірі 20000 доларів США, індекс інфляції в сумі 319887,64 грн, три проценти річних в розмірі 59914 грн., упущену вигоду в розмірі 100000 грн, та моральну шкоду в розмірі 30000 грн.
Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 09.10.2025 року відкрито провадження у цивільній справі. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Березівського районного суду Одеської області від 25.06.2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Постановою Одеського апеляційного суду від 03.03.2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Березівського районного суду Одеської області від 09 жовтня 2024 року про відмову в забезпеченні позову скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на виробничий будинок магазин АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_3 на прав власності.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі на обставинах заявлених у позові, просили позов задовольнити.
Представник відповідача та відповідач заперечили позовні вимоги.
Відповідач зазначила, що не визнає позовні вимоги у повному обсязі, ствердила що кошти в розмірі 20000 доларів США отримувала від позивача, однак вважає що повертати такі не повинна, так як відповідач зайняв магазин та з 2021 року здійснює у такому підприємницьку діяльність, отримує прибуток, зайняв її земельну ділянку, до цього часу приміщення магазину не звільнив, ключі від такого не повернув, за весь час жодного разу не сплатив відповідачу орендну плату за використання магазином. Згодна продати магазин разом з будинком, однак позивач відмовляється від купівлі будинку.
Представник відповідача зазначила, що позовні вимоги є безпідставні, інфляційні втрати та три відсотки річних не підлягають до стягнення, так як була оформлена не позика, а розписка за договором купівлі-продажу. Моральну шкоду позивач не підтвердив жодними доказами. По вимогах про стягнення упущеної вигоди представник нічого не зазначила. Просила відмовити у позовних вимогах.
Заслухавши пояснення позивача, його представника, відповідача його представника та дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.202 ЦК України).
Відповідно до вимог ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ста. 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ст.ст. 655, 657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належить нежитлова будівля магазин, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається з свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 від 06.10.2011 року видане Ставківською сільською радою на підставі рішення сесії від 15.09.2011 року за №112-VI.
Згідно розписки від 15.12.2021 року вбачається, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 20 тисяч доларів США за купівлю магазину за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до розписки від 20.02.2022 року вбачається, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 8800 доларів США та 12500 грн. за отриманий товар по магазину за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно витягу з реєстру платників єдиного податку від 21.04.2020 року за №2015103400077 вбачається, що ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем.
Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №126109 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,2500 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Такий акт виданий на підставі рішення 6 сесії V скликання Ставківської сільської ради Березівського району Одеської області від 28.03.2007 року №68. Цільове призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд , кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:02:001:0084.
Також, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №126110 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0434 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Такий акт виданий на підставі рішення 6 сесії V скликання Ставківської сільської ради Березівського району Одеської області від 28.03.2007 року №68. Цільове призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:02:001:0085.
В подальшому земельна ділянка, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер [номер приховано]:02:001:0084 була розподілена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами [номер приховано]:02:001:0340, площею 0,0228 га, та [номер приховано]:02:001:0339, площею 0,2272 га, про що свідчить витяги з Державного реєстру речових прав №387306196 та №387309383 відповідно. (Рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.11.2024 року справа №494/349/24).
Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 27.11.2024 року справа №494/349/24 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу таким, що відбувся, визнання права власності на нерухоме майно - відмовлено. Заходи забезпечення позову, застосовані постановою Одеського апеляційного суду від 06.06.2024 року у виді арешту на виробничий будинок магазин АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв. м., реєстраційний номер майна: 34815294 - скасовано.
Постановою Одеського апеляційного суду від 11.06.2025 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Березівського районного суду Одеської області від 27 листопада 2024 року залишено без змін.
ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів за захистом своїх прав. 01серпня 2025 року до ЄРДР внесені відомості про порушення кримінального провадження за №12025162260000423 за ст. 190 ч. 2 КК України, що вбачається з витягу з ЄРДР.
Постановою слідчого СВ Березівського РВП ГУНП в Одеській області від 29.08.2025 року кримінальне провадження внесене до ЄРДР за №12025162260000423 від 01.08.2025 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190 КПК України закрито у зв`язку з встановленою відсутністю в діянні складу вказаного кримінального правопорушення.
Відповідно до ч.1ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 3ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно ч. 1ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 657 ЦК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Про необхідність нотаріального посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна визначено також уст. 55 Закону України «Про нотаріат».
Відповідно до ч. 4ст. 203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно ч.2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч.1ст.220 ЦК України).
Згідно ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Відповідно до ч. 1ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно ч. 4, ч. 5ст. 216 ЦК України, правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Враховуючи, що при укладенні попереднього договору купівлі-продажу будівлі магазину сторонами не було додержано вимог закону, щодо його нотаріального посвідчення, суд приходить до висновку, що такий договір є нікчемним з моменту укладення в силу закону.
Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 27.11.2024 року відмовлено ОСОБА_1 у вимозі про визнання договору купівлі-продажу магазину, що розташований на земельній ділянці загальною площею 192.0 кв.м.:, за адресою: АДРЕСА_1 . від 15.12.2021 року - дійсним.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 1 ч. 1ст. 216 ЦК України, ст.1212 ЦК України).
У даному випадку матеріали справи свідчать про те, що предметом спору є повернення саме забезпечувального платежу, внесеного на виконання умов договору купівлі-продажу, саме як порушення договірних відносин.
Однак, оскільки укладений між сторонами правочин нікчемний, відповідно передані за таким правочином кошти не є авансом чи завдатком, чи забезпечувальним платежем.
Так, до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином застосовуються положення глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 127/13491/21-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин 1,2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
У особи виникає зобов`язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 439/1683/18.
Докази того, що між сторонами існують якісь договірні правовідносини, у матеріалах справи відсутні. На підтвердження вказаних обставин самим позивачем долучено рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.11.2026 року справа №494349/24, яке залишено в силі апеляційною інстанцією.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Положення частини 1 статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах. Отримане однією із сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 357/8975/20.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦКУкраїни).
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і не договірних зобов`язань.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд.
Суд зобов`язаний розглянути справу межах заявлених позовних вимог та не може самостійно змінити підстави чи предмет позову.
Так, звертаючись з позовом ОСОБА_1 посилався не на недійсність/нікчемність договору, а підставою стягнення коштів вказував саме невиконання стороною правочину своїх обов`язків, можливість розірвання договірних відносин (ст.ст. 202, 205,207, 509, 546, 570, 625 ЦК України). Спірні правовідносини не є договірними, тому заявлені позивачем вимоги повинні вирішуватися відповідно до статті 1212 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Такий висновок зроблений Верховним судом у постанові від 25 вересня 2019 року, справа № 753/2187/17. Як зазначено у постанові Верховного суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Таким чином, з огляду на обрання Позивачем неправильного способу захисту свого права, позовні вимоги позивача про стягнення забезпечувального платежу задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення на підставі ст. 625 ЦК України.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Звертаючись до суду позивач просив стягнути з відповідача індекс інфляції та три відсотка річних покликаючись на невиконання відповідачем зобов`язання з договору купівлі-продажу. Разом з тим, договір є нікчемний в силу закону. Тому дані вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо стягнення упущеної вигоди, то суд зазначає наступне.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
В частині другій статті 22 ЦК України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.
Відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, застосування якої можливе лише за наявності чотирьох умов складу правопорушення, а саме: цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, в тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди не настає (висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі №3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 у справі №908/2261/17, від 31.07.2019 у справі №910/15865/14).
Окрім того, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (частина четверта статті 623 ЦК України).
У цивільному праві протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності)).
Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.
В частині другій статті 623 ЦК України визначено, що розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором.
Таким чином, при зверненні з позовом про відшкодування заподіяних збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається в тому, що збитки мають виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.
Неодержаний дохід (упущена вигода) - це розрахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.
Оскільки відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання, звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.
Крім того, позивач (кредитор) має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц (провадження №14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).
Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення, оскільки у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані за звичайних обставин (мають реальний, передбачуваний та очікуваний характер). (Постанова КГС ВП від 07.06.2022 року у справі №910/15998/20)
Окрім того, позивач (кредитор) повинен довести: факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі №908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).
Позивач не заперечував факт отримання доходу (прибутку), здійснюючи підприємницьку діяльність в приміщенні магазину наданого йому відповідачем з 2021 року. Крім того, позивачем не доведено наявність фактів вжиття ним певних заходів щодо одержання додаткових доходів, позивач наводить тільки теоретичну можливість отримання доходу, що відповідно численних висновків Верховного суду, не є достатньою підставою для стягнення упущеної вигоди.
Стосовно вимоги позивача про компенсацію моральної шкоди, суд зазначає, що частинами першою - третьою статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою, щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Таким чином компенсація моральної шкоди здійснюється за наявності всіх загальних умов відповідальності за завдання шкоди, а саме: протиправної поведінки, моральної шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою моральною шкодою та вини заподіювача.
Правова позиція із подібних спірних правовідносин міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», пунктом 5 якої передбачено, що обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.
Аналогічну позицію викладено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди».
Частиною 3 ст. 23 ЦК України передбачено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення.
Як вбачається, виникнення права на відшкодування моральної шкоди позивач обґрунтовує відмовою відповідача від укладення договору купівлі- продажу приміщення магазину, тому він не може нормально працювати, вимушений звертатись по правову допомогу.
Водночас позивач не надав до суду жодних доказів, якими би підтверджувався факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань саме зі сторони відповідача. Більш того, позивачем не обґрунтовано належним чином, з чого він виходив при визначенні розміру суми компенсації за начебто спричинену моральну шкоду.
У решті доводи сторін зводяться до надання протилежної оцінки нормам права та обставинам справи. ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях. Хоча ЄСПЛ і наголошує, що ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент, таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.
На думку суду наведених доводів достатньо, щоб сторони зрозуміли суть прийнятого рішення та мотиви, якими керувався суд, під час його ухвалення.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши всі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів - відмовити повністю.
Заходи забезпечення позову, застосовані постановою Одеського апеляційного суду від 03.03.2026 року у виді арешту на виробничий будинок магазин АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_3 на праві власності - скасувати.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення виготовлено 25.08.2026.
Суддя Панчишин А.Ю.