Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
УХВАЛА
про відмову у відкритті провадження
25 серпня 2026 року Справа № 520/25278/26
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Чучко В.М., ознайомившись з позовною заявою ОСОБА_1 до Київського районного суду м. Полтави про визнання протиправним та скасування рішення, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Київського районного суду м. Полтави (надалі - відповідач), про:
- визнання протиправним та скасування рішення зборів суддів Київського районного суду м. Полтави № 7 від 25.06.2026;
- визнання протиправною бездіяльності Київського районного суду м. Полтави щодо нездійснення своєчасної та належної реєстрації в автоматизованій системі діловодства Київського районного суду м. Полтави факту надходження до суду судової справи № 243/1492/19 і нездійснення автоматичного розподілу цієї справи у визначеному порядку, та
- зобов`язання відповідача здійснити автоматичний розподіл судової справи № 243/1492/19.
Розглянувши матеріали позовної заяви, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Згідно з приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Разом з тим, у силу приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Звертаючись з даним позовом, позивач вказує, що відповідачем протиправно не зареєстрована належним чином в системі діловодства суду в день надходження справи до суду у визначеному законодавством порядку кримінальну справу № 243/1492/19, в якій позивач є обвинуваченим і яка розглядалася Слов`янським міськрайонним судом Донецької області, та яка була отримана відповідачем ще 15.07.2026, оскільки зборами суддів відповідача прийнято рішення № 7 від 25.06.2026, згідно п. 1 якого «Реєстрацію та розподіл нерозглянутих судових справ Слов`янського міськрайонного суду Донецької області, що перебували в провадженні відповідного судді Слов`янського міськрайонного суду Донецької області, розпочати та проводити з дня відрядження такого судді до Київського районного суду м. Полтави та передавати їх раніше визначеному Слов`янським міськрайонним судом Донецької області складу суду незалежно від обраної спеціалізації, з коефіцієнтом складності на рівні 0,01. Реєстрацію та розподіл таких справ проводити з урахуванням наявного завантаження, графіку роботи суду та безпекової ситуації.».
Статтею 130-1 Конституції України визначено, що для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.
Водночас, відповідно до статті 126 Закону України «Про судоустрій статус суддів» суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їхню діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов`язані зі здійсненням правосуддя.
Згідно із частинами другою та третьої статті 127 Закону № 1402-VIII суддівське самоврядування в Україні здійснюється через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду (а у передбачених цим Законом випадках - апеляційної палати вищого спеціалізованого суду), 2) Раду суддів України; 3) з`їзд суддів України.
Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом та іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Конституцією України та цим Законом.
Частинами першою та п`ятою статті 128 Закону № 1402-VIII визначено, що збори суддів - зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
Збори суддів: 1) обговорюють питання щодо внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду та приймають з цих питань рішення, що є обов`язковими для суддів та працівників цього суду; 2) визначають спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій справ; 3) визначають рівень навантаження на суддів відповідного суду з урахуванням виконання ними адміністративних або інших обов`язків; 4) заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в цьому суді, та керівника апарату суду; 5) звертаються з поданням про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката, прокурора, посадової особи органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за вчинення дій або бездіяльності, що порушують гарантії незалежності суду та судді; 6) здійснюють інші повноваження, визначені цим Законом.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що збори суддів Київського районного суду м. Полтави як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України.
Встановлена правова природа діяльності органу суддівського самоврядування унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання незаконним та скасування його рішення, а тому вказаний позов не може розглядатися в судах.
Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, № 93).
Суд адміністративної юрисдикції не має компетенції щодо розгляду такого спору з огляду на те, що відповідні скарги розглядаються самим органом суддівського самоврядування згідно із Законом № 1402-VIII та внутрішнім актом, який регламентує діяльність такого органу, в той час як у справі ЄСПЛ «Трегубенко проти України», на якій наголошує позивач у доводах касаційної скарги, Пленумом Верховного Суду України було скасоване остаточне та обов`язкове судове рішення, винесене на користь заявника в порядку нагляду. ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов`язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане (пункт 35 Рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України» (заява № 61333/00)).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року по справі № 804/4177/17.
Відносно інших позовних вимог, зокрема визнання протиправною бездіяльності суду щодо нездійснення реєстрації в автоматизованій системі діловодства факту надходження судової справи, нездійснення автоматичного розподілу цієї справи, та зобов`язання здійснити автоматичний розподіл судової справи, суд виходить з наступного.
Згідно з нормами частин першої та третьої «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
Пункт 4.2 Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року №6-рп/2001, яким роз`яснено, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.
З огляду на зазначене, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Таким чином, наведені позовні вимоги (визнання протиправною бездіяльності суду щодо нездійснення реєстрації в автоматизованій системі діловодства факту надходження судової справи, нездійснення автоматичного розподілу цієї справи, та зобов`язання здійснити автоматичний розподіл судової справи) також не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Як суд вже зазначав вище, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви № 17160/06 та № 35548/06, пункт 33).
Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.
Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно до ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.
Наведена правова позиція підтверджується сталою практикою Верховного суду (Постанова Великої Палати Верховного суду від 26.02.2020 року у справі №280/1334/19, провадження № 11-823апп19; Постанова Верховного суду від 06.07.2021 року у справі № 240/533/21, адміністративне провадження № К/9901/7204/21).
Враховуючи вищевикладене, у відповідності до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З огляду на викладене, керуючись ст. 170, 243 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Київського районного суду м. Полтави про визнання протиправним та скасування рішення, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії.
2. Копію ухвали надіслати позивачу.
3. Роз`яснити позивачу, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Повний текст ухвали складено та підписано 25 серпня 2026 року.
Ухвала набирає законної сили у строк та у порядку, що визначені статтями 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути оскаржена до Другого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складання повного тексту ухвали.
Суддя Чучко В.М.