Справа №949/2228/25
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
18 серпня 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:
головуючого - судді Тарасюк А.М.,
секретаря судових засідань Пінчук О.М.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача - адвоката Богельського І.В
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності,
в с т а н о в и в:
Позивач ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Ковташа В.Д. (ордер серії ВК №1191683 від 16 вересня 2025 року) звернулася в суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 та просить:
- визнати спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 : земельну ділянку, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0777, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,2500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0777, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,2500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- стягнути із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , судові витрати на правову допомогу в розмірі 11000 гривень та судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 2940,07 гривень.
Позовні вимоги представник позивача обґрунтовує тим, що 24 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 02 червня 2023 року було розірвано.
Від даного шлюбу сторони мають доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка проживає з позивачкою.
За період перебування у шлюбі 21 серпня 2019 року, згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки, сторони придбали у спільну власність земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0777, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначає, що з пункту 3.5 вказаного договору слідує, що покупець повідомляє представника продавця, а представник продавця взяв до уваги той факт, що предмет даного договору покупець набуває в спільну сумісну власність, на укладення даного договору дана згода другого з подружжя, про що зроблено відповідна заява, підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Дубровицького районного нотаріального округу Чубаєм О.С., зі змістом якої ознайомлено представника продавця.
Право власності на земельну ділянку зареєстровано на відповідача.
Позивачка вважає, що придбана під час шлюбу з відповідачем земельна ділянка є майном спільної сумісної власності подружжя. у зв`язку з чим бажає здійснити її поділ у рівних ідеальних частках, визнавши за нею право власності на 1/2 частку земельної ділянки.
Стосовно поділу спільно набутого майна сторони не можуть дійти згоди у зв`язку з чим позивачка змушена звернутися до суду з даним позовом.
У свою чергу, відповідач скористався наданим йому правом та подав до суду відзив на позов в якому просив закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору.
Зокрема, зазначив, що позивачка зазначає, що домовленості про поділ спільно набутого майна між ними не досягнуто у зв`язку з чим звернулася до суду з даним позовом.
Однак, відповідач повідомляє, що жодних перешкод з його сторони стосовно поділу предмета спору та користування ним у нього не виникало і не виникає.
Зазначає, що позивачка жодного разу не пред`являла йому претензій щодо поділу майна. а лише неодноразово пропонувала сплатити їй частину вартості її частини земельної ділянки, на що він погоджувався та пропонував їй готувати документи про відмову від своєї частки, що остання не зробила.
Звертає увагу на те, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
Посилаючись на практику Верховного Суду, відповідач вказує, що відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а, відповідно, і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Тому суд закриває провадження у справі у випадку якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом рішення.
У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила задоволити з підстав. зазначених у позові.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги в частині визнання майна спільною сумісною власністю та права на 1/2 частину земельної ділянки не оспорив, факт придбання ділянки в шлюбі підтвердив. Водночас, надав пояснення про те, що він ніколи не заперечував та не чинив перешкод у оформленні права власності позивача на її частку. До звернення до суду він неодноразово пропонував позивачу звернутися до нотаріуса для оформлення належних документів в добровільному порядку, проте позивачка безпідставно відмовилася від нотаріального оформлення та звернулася до суду.
Представник відповідача - адвокат Богельський І.В. додав, що будь-яких доказів порушення, не визнання чи оспорювання прав позивачки з боку відповідача матеріали справи не містять. Оскільки відповідач повністю визнає право позивачки на частку у земельній ділянці, яка є предметом розгляду даної справи, не чинить жодних перешкод у реалізації її права, тому не можна вважати порушеними права позивачки з боку відповідача. Зважаючи на те, що позивачка без поважних причин ухилялася від добровільного вирішення даного питання шляхом звернення до нотаріуса для укладення договору щодо земельної ділянки. Отже, позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач відмовляється від поділу спільної земельної ділянки чи іншим чином порушує права позивачки. Тому вважає, що звернення до суду є передчасним, а спір між сторонами був штучно створений саме позивачкою.
Вислухавши сторони, дослідивши документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, давши оцінку доказам, які мають значення для справи, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів,
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
За змістом статей 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Зазначені правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц (провадження № 14-144цс18).
Також у своїй постанові від 14 лютого 2024 року у справі №752/18272/18 (провадження 61-13536св23) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №905/2260/17 зазначено, що "як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Частина 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1); докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (частина 5).
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Так, як вбачається з матеріалів справи, 24 листопада 2018 року між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 02 червня 2023 року розірвано (а.с.9). Рішення суду набрало законної сили 04 липня 2023 року.
Від даного шлюбу сторони мають дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 16 жовтня 2019 року (а.с.10).
Судом встановлено, що за час зареєстрованого між сторонами шлюбу подружжям придбано земельну ділянку, кадастровий номер: 561880900:01:001:0777, площею 0,2500 га, яка розміщена у межах згідно з кадастровим планом, який знаходиться в технічній документації та цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Зазначене стверджується копією договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 серпня 2019 року, який укладено між ОСОБА_4 (продавець) з однієї сторони та ОСОБА_2 (покупець) з іншої сторони та який посвідчено приватним нотаріусом Дубровицького районного нотаріального округу Рівненської області Чубаєм О.С., зареєстрованого в реєстрі за №764 (а.с.11).
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.
Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно із частинами першою-третьою статті 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим, у ч. 1 ст. 60 СК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення ст. 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. Аналогічний висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21).
Згідно зі ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Так, як визначено у п. 3.5 Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 серпня 2019 року, визначено, що покупець повідомляє представника продавця, а представник продавця взяв до уваги той факт, що предмет даного договору покупець набуває у спільну сумісну власність, на укладення даного договору дана згода другого з подружжя, про що зроблена відповідна заява, підпис на якій засвідчений Чубаєм О.С., приватним нотаріусом Дубровицького районного нотаріального округу, за змістом якої ознайомлено представника продавця.
Частиною 1 ст. 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частинами 1, 4 ст. 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Отже, законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
При цьому, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Втім, як встановлено в ході судового розгляду, ніхто із сторін (колишнє подружжя) не оспорює правовий режим спільного сумісного майна на земельну ділянку, яка є предметом розгляду у даній справі.
Відповідно до ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. Ця норма встановлює законну презумпцію спільності майна подружжя. Зазначене право виникає в силу закону з моменту придбання майна, і чинне законодавство не вимагає обов`язкового судового підтвердження (визнання) статусу спільної сумісної власності на майно, якщо право власності на нього вже зареєстровано за одним із подружжя або обидва знають про його спільний характер і щодо цього відсутній спір.
Отже, правовий режим спільної сумісної власності на земельну ділянку між сторонами виник в силу закону (набуття у шлюбі), і, оскільки ця обставина визнається сторонами, окремого судового підтвердження (визнання) вона не потребує.
Водночас, відповідно до ст. 392 ЦК України, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності лише тоді, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати правовстановлюючого документа.
Судом встановлено, про що зазначено вище, відповідач не заперечує факт набуття земельної ділянки за час шлюбу та її статус як спільної сумісної власності. Більше того, матеріали справи підтверджують, що відповідач не чинив перешкод у реалізації прав позивачки та пропонував оформити відповідні документи в добровільному порядку через нотаріуса, від чого позивачка безпідставно відмовилася.
Суд зауважує, що звернення до суду є способом захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права (ст. 15, 16 ЦК України, ст. 5 ЦПК України). Оскільки право позивача відповідачем не порушувалося і не оспорювалося, обраний позивачкою спосіб судового захисту є передчасним та необґрунтованим.
Слід наголосити. що порядок оформлення часток за зверненням подружжя врегульовано нормами Закону України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України
Так, ст. 70 Закону України "Про нотаріат" передбачає, що нотаріус на підставі спільної письмової заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу.
Таке свідоцтво може бути видано кожному з подружжя під час перебування у шлюбі або після розірвання шлюбу.
Свідоцтво про право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, земельну ділянку та інше нерухоме майно видається нотаріусом за місцезнаходженням такого майна.
Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя видається за умови подання документів, що підтверджують право власності на таке майно, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
При видачі свідоцтва нотаріус перевіряє факт належності майна подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності.
Також, на підставі п. 4 Глави 1 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 передбачено порядок посвідчення правочину щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, зокрема подружжя.
На переконання суду, факт відмови позивачки від оформлення прав на частину земельної ділянки у нотаріальному порядку, за відсутності доказів порушення, оспорювання чи невизнання прав з боку відповідача, свідчить про відсутність предмета спору та передчасність звернення до суду.
При цьому варто зважати на те, що судовий захист прав має застосовуватися тоді, коли інші позасудові засоби виявилися неможливими через наявність реального конфлікту (спору), якого в даному випадку між сторонами не існує.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18).
Тож, зважаючи на встановлені обставини справи, та зважаючи на принцип змагальності сторін, суд зазначає, що право на звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права кореспондується з наявністю реального конфлікту в цивільних правовідносинах. Звернення до суду за відсутності спору про право свідчить про передчасність позовних вимог.
Суд зважає на той факт, що позивачка мала реальну та незаперечну можливість оформити свої права позасудовим шляхом через звернення до нотаріуса разом із відповідачем, однак таким правом не скористалася.
Відтак, відмова позивачки від добровільного нотаріального оформлення та створення штучного судового спору за відсутності правових перешкод з боку відповідача не може бути підставою для задоволення позову.
Таким чином, позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки відповідач право позивачки не оспорює, спір про майно між сторонами відсутній, а законом передбачено позасудовий (нотаріальний) порядок оформлення прав подружжя.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 23, 76-78, 81, 89, 141, 265, 352, 354, 355 ЦПК України суд -,
У Х В А Л И В:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана через Дубровицький районний суд Рівненської області до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Повне рішення суду складено 24 серпня 2026 року.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 .
Суддя: підпис.
Згідно з оригіналом.
Суддя Дубровицького
районного суду: Тарасюк А.М.