ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 серпня 2026 року м. Львів Справа № 500/7223/24 пров. № А/857/9179/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Заверухи О. Б., Курильця А. Р,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року у справі №500/7223/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,
суддя в 1-й інстанції - Юзьків М. І.,
дата ухвалення рішення - 11 лютого 2025 року,
місце ухвалення рішення - м. Тернопіль,
дата складання повного тексту рішення - 11 лютого 2025 року,
в с т а н о в и в:
Позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення відповідача №057050011915 від 21 листопада 2024 року про відмову в призначенні їй пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення"; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути її заяву від 14 листопада 2024 року про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-з/2020; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати їй періоди роботи: з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року, з 10 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року до загального стажу роботи.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного Управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №057050011915 від 21 листопада 2024 року про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14 листопада 2024 року про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-з/2020, зарахувавши до загального стажу роботи періоди роботи з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 10 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року згідно з записами трудової книжки (дублікат) НОМЕР_1 від 29 червня 1999 року.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що позивачу відмовлено у призначенні пенсії за Списком №2, оскільки на дату звернення за призначенням пенсії позивачка не досягла встановленого законодавством пенсійного віку 55 років та у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу - 25 років. Вказує, що до пільгового стажу роботи за Списком №2 не зараховано період роботи з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 11 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року, згідно з дублікатом трудової книжки НОМЕР_1 дата заповнення 29 червня 1999 року, оскільки дата заповнення трудової книжки не відповідає першому періоду роботи. Таким чином, відповідач, відмовляючи в призначенні пенсії, діяв правомірно у відповідності до чинного законодавства, оскільки права на пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №2 згідно з Законом №1058 у позивача немає. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відзив на апеляційну скаргу позивачем поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , після досягнення пенсійного віку 50 років, звернулась із заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" та надала всі необхідні документи, що підтверджують страховий стаж (а.с.10 зворот, 11).
За принципом екстериторіальності структурним підрозділом для прийняття рішення за результатами поданої заяви визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області.
Рішенням Головного управління пенсійного фонду України в Тернопільській області від 21 листопада 2024 року №057050011915 відмовлено позивачці у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2, відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (а.с.20).
Причиною вказаної відмови у призначені пенсії стало те, що у зв`язку із на дату звернення за призначенням пенсії позивачка не досягла встановленого законодавством пенсійного віку 55 років та у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу - 25 років, а тому право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах згідно пункту 2 частини 2 статті 114 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" на даний час відсутнє.
У відповідності до вказаного рішення страховий стаж позивачки становить 23 роки 05 місяців 24 дні. Пільговий стаж позивачки становить 18 років 01 місяць 00 днів (стаж обчислений згідно відомостей по спеціальному стажу за даними наявними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування).
За результатами розгляду документів, доданих до заяви до страхового стажу не зараховано періоди роботи з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 11 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року, згідно з дублікатом трудової книжки НОМЕР_1 дата заповнення 29 червня 1999 року, оскільки дата заповнення трудової книжки не відповідає першому періоду роботи.
Дослідивши трудову книжку позивачки (дублікат) НОМЕР_1 від 29 червня 1999 року (а. с.21 зворот, 22) щодо спірного періоду трудової діяльності, судом встановлено наступні записи: запис №1 - 21 березня 1995 року прийнята на фірму "Зовнішньоекономічних зв`язків" касиром І категорії; запис №2 - 10 червня 1996 року звільнена по переведенню ЗАТ "Галант"; запис №3 - 10 червня 1996 року прийнята в ЗАТ "Галант"; запис №4 - 18 листопада 1996 року звільнена за власним бажанням.
Позивачка не погодившись з оскаржуваним рішенням суб`єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 21 листопада 2024 року, вважає його протиправним та таким, що порушує її право на соціальний захист, звернулась у суд із цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу протиправно не зараховано до страхового стажу періоди роботи з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 11 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року, оскільки обов`язок належного оформлення трудової книжки та іншої документації покладається не на працівника, а на роботодавця чи інших уповноважених осіб, тому оскаржуване рішення пенсійного органу №057050011915 від 21 листопада 2024 року є протиправним та підлягає скасуванню, а тому з метою захисту прав позивача необхідно зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути заяву позивачки від 14 листопада 2024 року про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-з/2020, зарахувавши до загального стажу роботи періоди роботи: з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 10 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року згідно з записами трудової книжки (дублікат) НОМЕР_1 від 29 червня 1999 року.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Призначення, виплата та перерахунок призначеної пенсії регулюється Законом України "Про пенсійне забезпечення" №1788-ХІІ від 05 листопада 1991 (далі - Закон №1788-ХІІ) та Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV від 09 липня 2003 (далі - Закон №1058-IV).
Ч.1 ст.114 Закону №1058-IV передбачає, що право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, а пенсії за вислугу років - на умовах, зазначених у частині четвертій цієї статті. Розміри пенсій для осіб, визначених цією статтею, обчислюються відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.114 Закону №1058-IV на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
При цьому, відносини щодо призначення пенсії за віком на пільгових умовах врегульовані також і нормами Закону України №1788-XII.
За змістом п.«б» ст.13 Закону України №1788-XII (в редакції, що діяла до 01 квітня 2015 року) на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці (за Списком №2), після досягнення 55 років (чоловіки) та 50 років (жінки).
01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, яким ст.13 Закону України №1788-XII викладено в новій редакції.
Пунктом «б» ст.13 Закону України №1788-XII після змін, внесених Законом України від 02.03.2015 №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону №1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
З наведеного вище вбачається, що п.«б» ст.13 Закону України №1788-XII (після змін, внесених Законом України від 02.03.2015 р. №213-VIII) в якості обов`язкових умов для призначення особі пенсії за віком на пільгових умовах визначав досягнення такою особою 55-річного віку.
23 січня 2020 року Конституційний Суд України прийняв Рішення №1-р/2020 у справі №1-5/2018 (746/15), яким ст.13, ч.2 ст.14, п.п.«б» - «г» ст.54 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Відповідно до п.2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020 у справі №1-5/2018 (746/15), ст.13, ч.2 ст.14, п.п.«б» - «г» ст.54 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Крім того, п.3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020 у справі №1-5/2018 (746/15) визначено, що застосуванню підлягають ст.13, ч.2 ст.14, п.п.«б» - «г» ст.54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: «на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах зі шкідливими і важкими умовами праці за Списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.».
Таким чином, з 23 січня 2020 року, тобто з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020 у справі №1-5/2018 (746/15) для осіб, які до 01 квітня 2015 року працювали повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списком №2, діють положення п.«б» ст.13 Закону України №1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, які визначають умови призначення пенсії за віком на пільгових умовах.
Разом з тим, чинними залишилися й відповідні положення п.2 ч.2 ст.114 Закону України №1058-IV.
Отже, починаючи з 23 січня 2020 року діють два нормативно-правові акти, які одночасно але по різному регламентують умови призначення пенсій за віком на пільгових умовах для осіб, які до 01 квітня 2015 року працювали на на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списком №2.
Таким чином, норми вказаних законів містять розбіжність щодо віку, який надає особі право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах.
Вирішуючи питання про те, який закон необхідно застосовувати до спірних правовідносин при вирішенні питання щодо наявності у позивача права на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, суд першої інстанції правильно врахував принцип верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.1 ст.6 КАС України).
Колегія суддів зазначає, що оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (п.56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).
Крім того, у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону України №1788-XII з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону України №1058-IV.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 02 червня 2023 року у справі №160/13468/20, від 01 травня 2024 року у справі №580/3245/20, від 08 квітня 2025 року у справі №200/1102/24.
Таким чином, враховуючи наведене вище, право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах позивач набуває у 50 років та за наявності страхового стажу (на момент досягнення такого віку) не менше 20 років, з них не менше 10 років на роботах на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списком №2.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 на день звернення до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії на пільгових умовах досягла 50 років. Крім того, не заперечується відповідачем, що страховий стаж позивачки, що дає право на пенсію на пільгових умовах за Списком №2, складає 23 рік 05 місяців 24 днів, пільговий стаж роботи за Списком №2 - 18 років 01 місяць 00 днів.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позивач має необхідний страховий та пільговий стаж роботи за Списком №2.
Разом з тим, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що відповідачем відмовлено у зарахуванні позивачці періодів роботи: з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року, з 10 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року до загального стажу роботи.
Даючи правову оцінку правомірності зарахування вищевказаного стажу позивачу судом першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст.24 цього Закону страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Згідно зі ст.56 Закону України №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (у редакції, що діяла до 01 січня 2004 року) до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Порядок підтвердження стажу регламентовано у статті 62 Закону №1788-XII, яка визначає, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).
Відповідно до п.1-3 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Згідно з п.17-18 Порядку №637 за відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливість їх одержання у зв`язку з воєнними діями, стихійним лихом, аваріями, катастрофами або іншими надзвичайними ситуаціями стаж роботи, який дає право на пенсію, встановлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі. За відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, що зазначені в пункті 17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
З аналізу наведених правових норм вбачається, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Однак, якщо у трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються додаткові докази, зазначені у пункті 3 Порядку №637, а за відсутності документів про наявний стаж або відсутності архівних даних, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, пов`язаних з заявником спільною роботою.
За змістом п.1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 (надалі - Інструкція №58) зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року №110, встановлено, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до п.2.2, 2.4 Інструкції №58 до трудової книжки вносяться, зокрема, відомості про працівника: прізвище, ім`я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; завіряються печаткою записи про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Згідно з п.2.6, 2.8-2.10 Інструкції №58 у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Якщо підприємство, яке зробило неправильний або неточний запис, ліквідоване, відповідний запис робиться правонаступником і засвідчується печаткою, а в разі його відсутності - вищестоящою організацією, якій було підпорядковане підприємство, а в разі його відсутності - облархівом, держархівом м. Києва, держархівом м. Севастополя і держархівом при Раді Міністрів Криму. Виправлені відомості про роботу, про переведення на іншу роботу, про нагородження та заохочення та ін. мають повністю відповідати оригіналу наказу або розпорядження. Показання свідків не можуть бути підставою для виправлення занесених раніше записів. У розділі «Відомості про роботу», «Відомості про нагородження», «Відомості про заохочення» трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається. У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: «Запис за №таким-то недійсний. Прийнятий за такою-то професією (посадою)» і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу.
За змістом п.2.27 Інструкції №58 запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме: згідно з записами, які містяться у дублікаті трудової книжки позивача НОМЕР_1 від 29 червня 1999 року позивач у спірний період: запис №1 - 21 березня 1995 року прийнята на фірму "Зовнішньоекономічних зв`язків" касиром І категорії; запис №2 - 10 червня 1996 року звільнена по переведенню ЗАТ "Галант"; запис №3 - 10 червня 1996 року прийнята в ЗАТ "Галант"; запис №4 - 18 листопада 1996 року звільнена за власним бажанням (а.с.21 зворот).
Разом з тим, спірним рішенням пенсійного органу дата заповнення трудової книжки не відповідає першому періоду роботи (а.с.20).
Колегія суддів зазначає, що право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов`язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у її трудовій книжці.
Колегія суддів зауважує, що позивач не несе відповідальності за заповнення трудової книжки, так як записи у трудову книжку вносяться відповідальним працівником підприємства, а не особисто позивачем.
Колегія суддів зазначає, що зазначений недолік оформлення трудової книжки роботодавцем є формальним недоліком, а тому такий не може вважатися достатньою і самостійною підставою для відмови позивачеві у зарахуванні спірного періоду роботи до її загального страхового стажу на підставі трудової книжки, оскільки вина позивача в тому, що трудова книжка заповнена роботодавцем із порушенням встановленого порядку, відсутня.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем не надано доказів того, що позивач не працювала або її періоди роботи не відповідають дійсності, чи записи у трудовій книжці позивача та довідці стосовно стажу роботи зроблені неправильно, неточно або з іншими вадами, які заважають їх зарахуванню до стажу роботи, або взагалі відсутні, а тому суд вважає за можливе вважати їх як належною інформацією, яка утримує в собі доказову складову на підтвердження права позивача на пенсійне забезпечення.
При цьому, колегія суддів зазначає, що орган пенсійного фонду має усі правові підстави для того, щоб самостійно витребовувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, проведення перевірки, зустрічної перевірки для з`ясування спірних обставини, запропонувати позивачеві надати інформації щодо двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника, разом з тим, у спірних правовідносинах пенсійним органом не подано жодного доказу щодо вжиття певних заходів з метою отримання інформації щодо достовірності записів у дублікаті трудової книжки.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції правильно дослідив спірні періоди роботи, зазначені у дублікаті трудової книжки НОМЕР_1 , недостовірності або інших ознак юридичної дефектності таких не встановлено, а тому їх належить розглядати як належний та допустимий доказ у справі, а вказаний відповідачем недолік дублікату трудової книжки, з огляду на те, що обов`язок належного оформлення трудової книжки та іншої документації покладається не на працівника, а на роботодавця чи інших уповноважених осіб, не може бути підставою для відмови у зарахуванні зазначених періодів до страхового стажу позивача.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу протиправно не зараховано до страхового стажу періоди роботи з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 11 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року, оскільки обов`язок належного оформлення трудової книжки та іншої документації покладається не на працівника, а на роботодавця чи інших уповноважених осіб, тому оскаржуване рішення пенсійного органу №057050011915 від 21 листопада 2024 року є протиправним та підлягає скасуванню, а тому з метою захисту прав позивача необхідно зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути заяву позивачки від 14 листопада 2024 року про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №2 на підставі пункту "б" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в редакції згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-з/2020, зарахувавши до загального стажу роботи періоди роботи: з 21 березня 1995 року по 10 червня 1996 року та з 10 червня 1996 року по 18 листопада 1996 року згідно з записами трудової книжки (дублікат) НОМЕР_1 від 29 червня 1999 року.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ст.139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року у справі №500/7223/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді О. Б. Заверуха
А. Р. Курилець
Повне судове рішення складено 26 серпня 2026 року.