ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7602/26 Справа № 214/2587/25 Суддя у 1-й інстанції - Рагозіна С. О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 серпня 2026 року м. Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.,
суддів Акуленка В.В., Остапенко В.О.
секретар судового засідання Лідовська А.А.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Орган Опіки та піклування виконкому Довгинцівської районної в
місті ради,
Служба у справах дітей Саксаганської районної в місті ради,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
Міністерство оборони України
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чепурнов Віталій Іванович, на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 квітня 2026 року, ухвалене суддею Рагозіною С.О. в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, дата складення повного судового рішення не вказана,
ВСТАНОВИВ
Уточнивши позовні вимоги позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Орган Опіки та піклування виконкому Довгинцівської районної в місті ради, Служба у справах дітей Саксаганської районної в місті ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, про визначення місця проживання дітей разом з батьком та встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 05.10.2013 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. В період шлюбу у них народилось двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 24.02.2020 року шлюб між ними розірвано.
Після розірвання шлюбу, він з колишньою дружиною домовилися, що діти будуть проживати разом з ним.
Після початку військових дій на території України мати дітей ОСОБА_3 виїхала за кордон.
Він вважає, що діти навіть під час дії воєнного стану мають виховуватися як за участі батька, так і за участі матері, але йому, не зважаючи на наявність відстрочки, наданій у зв`язку з самостійним вихованням дітей було відмовлено у перетині кордону тому як відсутнє рішення суду про визначення місця проживання дітей разом з ним. У зв`язку з чим він змушений звернутись до суду та просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Визначити місце проживання малолітних дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом з батьком ОСОБА_1 за їх фактичним місцем мешкання та за місцем реєстрації.
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Чепурнов В.І., посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 квітня 2026 року та задовольнити його позовні вимоги.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач не погоджується з висновками суду, які зводяться до необхідності позбавити батьківських прав відповідачку ОСОБА_3 . Посилається, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Зазначає, що факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітніх синів має для нього юридичне значення та необхідний йому для забезпечення захисту прав та інтересів його малолітніх дітей, а також з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560. За наявності умов факту самостійного виховання та утримання дітей одним з батьків, суд може та повинен встановити відповідний факт, що впливає на права ОСОБА_1 , як військовозобов`язаного.
Суд не прийняв до уваги, що шлюб між ним та відповідачкою розірваний, ще до повномасштабного вторгнення на територію України і той факт, що існуючі усні домовленості між позивачем та відповідачкою нівельовані реаліями сьогодення. Відповідачка не погоджувала своє рішення з позивачем щодо виїзду за кордон, залишила ОСОБА_1 самотужки вирішувати спірні питання щодо місця проживання та виховання дітей.
Вважає помилковим висновок суду про відсутність спору, між колишнім подружжям, щодо місця проживання та виховання спільних синів. Під час розгляду справи позивач та його представник повідомили суду, що відповідачка наполягає на вивезені дітей за кордон (при цьому сама не хоче вирішувати вказане питання), тобто висновок суду про визначене місце проживання дітей в Україні, не відповідає дійсності.
Відзив на апеляційну скаргу не наданий.
Заслухавши суддю доповідача, пояснення позивача ОСОБА_3 та його представника адвоката Чепурнова В.І., які кожен окремо підтримали доводи апеляційної скарги з викладених у ній підстав та просили її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог за наявними у справі матеріалами, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону відповідає.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Діти зареєстровані та проживають разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно Висновку Саксаганської районної у місті ради про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , керуючись інтересами дітей, оскільки між батьками відсутній спір, щодо визначення місця проживання дітей, покладаються на розсуд суду.
Залишаючи без задоволення позовні вимоги суд першої інстанції, встановивши, що сторони дійшли згоди, що їхні малолітні діти будуть мешкати з батьком, мати дітей батьківських прав відносно них у судовому порядку не позбавлялась, належно підтверджених відомостей, що вона ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, судом не встановлено під час розгляду справи, навпаки, матеріально вона допомагає, що не заперечується самим позивачем, дійшов висновку, що встановлення факту самостійного виховання позивачем дійте може мати негативні наслідки, як для матері дітей та використано для позбавлення її батьківських прав, так відповідно і для дітей, тому встановлення даного факту з формальних підстав не допустиме.
Щодо вимог про визначення міся проживання дітей з батьком, судом було встановлено, що фактично спір щодо місця проживання дітей був ініційований батьком дітей, з яким, відповідно до позову, діти і так фактично проживали і від якого мати дітей не вимагала та не вимагає зміни їх місця проживання, не порушувала у судовому порядку питання щодо відібрання дітей у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дітей разом з собою і не заперечує щодо проживання дітей з батьком. За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність між сторонами спору про визначення місця проживання дітей, який би підлягав вирішенню судом на підставі статті 161 СК України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом.
Відповідно ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).
Відповідно ч. 1 ст. 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому ст. ст. 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно ст. 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у ст. 150, 151 СК України.
Згідно ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого ч. 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).
Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину.
У ч. 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, відповідно до яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлює підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою ст. 15 СК України, «невідчужуваність» сімейних обов`язків, свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Відповідно ч. 1 ст. 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Згідно ч. 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дітей разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків судом не встановлено і позивачем не доведено.
Водночас судом першої інстанції не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідачка не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. Навпроти під час розгляду справи встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 матеріально допомагає дітям, що не заперечується самим позивачем.
Встановлення факту перебування на утриманні позивача ОСОБА_1 малолітніх дітей впливає на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Слід зауважити, що жодного доказу з приводу невизнання чи оспорювання відповідачкою прав позивача або їх порушення в ході розгляду справи представлено не було.
Беручи до уваги вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими, у зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком, судом встановлено при дослідженні доказів у справі, що фактично спір щодо місця проживання дітей був ініційований батьком дітей, з яким, діти і так фактично проживали і від якого мати дітей не вимагала та не вимагає зміни їх місця проживання. Після звернення батька дітей до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, відповідачка не заперечувала проти його задоволення, будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання дітей із матір`ю суду не надала. Фактично відповідачка не заперечує, щоб суд ухвалив рішення про визначення місця проживання дітей з батьком, оскільки будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання дітей із матір`ю суду не надала.
За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність реального спору по суті на день звернення із позовом до суду та на час розгляду справи між позивачем та відповідачкою щодо місця проживання дітей, які проживають із батьком, а мати дітей не вимагала від батька дітей змінити їх місце проживання, не порушувала у судовому порядку питання щодо відібрання дітей у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дітей разом з собою і не заперечує щодо проживання дітей з батьком.
Колегія суддів зауважує, що зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дітей має передувати спір між батьками дітей щодо місця їх проживання. При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дітей і з цього приводу між ними існує спір.
Аналогічні висновки щодо застосування відповідних норм права містяться у постанові Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 127/16211/23. Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд і у постанові від 10.12.2024 у справі №299/8679/23.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Позивач не довів обставини, на які посилався, як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Чепурнов Віталій Іванович, залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 квітня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 27 серпня 2026 року.
Головуючий:
Судді: