Постанова № 139329419 у справі № 904/4597/24 від 22.07.2026

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.07.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4597/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Чус О.В. (доповідач)

судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

при секретарі судового засідання: Солодовій І.М.

За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):

Прокурор: Бурлаченко О.Л. (в залі суду) - представник Дніпропетровської обласної прокуратури, прокурор відділу , посвідчення № 077723 від 01.05.2023р.

Представник відповідача: Матросова Є.О. (в залі суду) - Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича та Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни, адвокат, ордер

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 (повний текст рішення складено та підписано 03.03.2025, суддя Васильєв О.Ю.) у справі №904/4597/24

за позовом Керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, м. Дніпро (позивач)

до Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича, м. Дніпро (відповідач-1) та

Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни, м. Дніпро (відповідач-2)

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

Керівник Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради (позивач) звернувся до ФОП Бернера І.Ю. (відповідач-1) та ФОП Городецької Т.М. (відповідач-2) з позовом про:

- зобов`язання ФОП Городецької Т.М. та ФОП Бернера І.Ю. усунути перешкоди Дніпровській міській раді у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д, загальною площею 17,5кв.м, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534732812101);

- скасування державної реєстрації права власності на 1/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534732812101), за ФОП Городецькою Т.М., проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О., індексний номер 41227819 від 22.05.18р. (номер відомостей про речове право 26269025), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101;

- скасування державної реєстрації права власності на 2/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1кв.м, який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534732812101), за ФОП Бернером І.Ю., проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О., індексний номер 41220106 від 22.05.18р. (номер відомостей про речове право 26261989), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101.

В обґрунтування заявлених вимог прокурор послався на безпідставну державну реєстрацію права приватної власності на нежитлову будівлю, розміщену на земельній ділянці комунальної форми власності, що самочинно забудована без погодження із власником земельної ділянки та без відповідних погоджувальних та дозвільних документів; порушення права власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради щодо користування, володіння, розпорядження земельною ділянкою під об`єктом самочинного будівництва.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025, у даній справі, позовні вимоги задоволено.

Зобов`язано відповідача-1: фізичну особу-підприємця Бернер Іллю Юхимовича та відповідача-2: фізичну особу-підприємця Городецьку Тетяну Марківну усунути перешкоди Дніпровській міській раді у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30 Д, загальною площею 17,5 кв.м., шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1- 15,1кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534732812101).

Скасовано державну реєстрацію права власності на 1/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30 Д (реєстраційний номер 1534732812101), за фізичною особою-підприємцем Городецькою Тетяною Марківною, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Ганною Олегівною, індексний номер 41227819 від 22.05.2018р. (номер відомостей про речове право 26269025), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101.

Скасовано державну реєстрацію права власності на 2/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534732812101), за фізичною особою-підприємцем Бернером Іллею Юхимовичем, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Ганною Олегівною, індексний номер 41220106 від 22.05.2018р. (номер відомостей про речове право 26261989), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101.

Стягнуто з відповідача-1: фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на користь Дніпропетровської обласної прокуратури: 3 267,20грн. - витрат зі сплати судового збору та 605,60грн. - витрати зі сплати судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Стягнуто з відповідача-2: фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни на користь Дніпропетровської обласної прокуратури: 3 267,20грн. - витрати зі сплати судового збору та 605,60грн. - витрати зі сплати судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Суд першої інстанції виходив із того, що спірний об`єкт самочинного будівництва збудовано на земельній ділянці комунальної форми власності, що не була відведена для цієї мети, його не прийнято в експлуатацію, а тому він не є створеним в розумінні ст. 331 ЦК України, що виключає можливість реєстрації права власності на спірне нерухоме майно, про що неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах від 29.03.2018р. у справі №909/935/15, від 19.03.2018р. у справі №2-4435/2008.

Крім того, місцевий суд дійшов висновку, що торгівельний павільйон є саме малою архітектурною формою, а не капітальною будівлею - нерухомим майном. Державна реєстрація права приватної власності на спірне майно як на нерухоме майно підлягає скасуванню з огляду на те, що здійснено державну реєстрацію неіснуючих майнових прав на об`єкти, які не є нерухомим майном.

Суд також зазначив, що існування спірних записів про державну реєстрацію, з огляду на приписи ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України, обмежує право власності територіальної громади м. Дніпра на земельній ділянці, розташованій на, пр. Героїв, 30 Д у м. Дніпро, в частині її права розпоряджатись своїм майном на власний розсуд. Адже звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) майна, яке на них встановлене, можливо лише після скасування записів про державну реєстрацію речових прав (права приватної власності) на це майно.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, до Центрального апеляційного господарського суду, з використанням системи «Електронний суд», з апеляційною скаргою звернувся представник Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича, якою просить скасувати рішення суду від 03.03.2025 та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги, скаржник зазначає, що спір стосується земельних правовідносин, а позовні вимоги пред`явлено до відповідачів у статусі фізичних осіб-підприємців, тоді як право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за фізичними особами Бернером І.Ю. та Городецькою Т.М. Сторонами договорів купівлі-продажу, на підставі яких набуто право власності, також зазначені фізичні особи.

Апелянт посилається на п. 6 ч. 1 ст. 20 ГПК України, який виключає з юрисдикції господарських судів спори щодо права власності на нерухоме майно, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.

Скаржник стверджує, що діяльність ФОП відповідачів не пов`язана із нерухомим майном: основний вид діяльності Городецької Т.М. - комп`ютерне програмування, а тому необхідно розмежовувати правовідносини, в яких відповідачі виступають як фізичні особи.

Також, як вважає апелянт, судом першої інстанції не прийнято до уваги, що позивачем було зазначено: земельну ділянку, як об`єкт прав власності - не сформовано, кадастрового номеру не присвоєно, межі не встановлено, право за територіальною громадою не зареєстровано. А отже, при відсутності меж та ідентифікаторів земельної ділянки, вона не є об`єктом нерухомого майна. Не залучено первісного власника майна до розгляду справи, який будував та оформлював первісне право власності, оскільки відповідачі є вже набувачами на майно на підставі правочинів. Відповідачі не є особами, що оформлювали первісне право власності на майно, а тому склад відповідальності не несуть, оскільки є добросовісними набувачами.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

02.05.2025 Прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги ФОП Бернера І.Ю. та вважає її необґрунтованою, просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що апеляційна скарга не містить жодних доводів, які б свідчили про допущення господарським судом порушень норм матеріального чи процесуального права, а є повторним викладенням заперечень Відповідача -1, яким надано відповідну оцінку судом першої інстанції. Доводи Апелянта зводяться до непогодження з розглядом справи у господарському судочинстві, а також містять зауваження про застосування позовної давності, несформованість земельної ділянки та посилання на судову практику, яка не є релевантною до спірних правовідносин, зокрема щодо віндикаційних позовів або оскарження дій державних реєстраторів.

Прокурор зауважив, що доводи щодо порушення правил судочинства надавалися представником відповідачів при розгляді справи № 904/4597/24 судом першої інстанції шляхом подання клопотання про закриття провадження у справі, у зв`язку з необхідністю її розгляду у цивільному судочинстві та були належним чином розглянуті судом шляхом постановлення у підготовчому засіданні 22.11.2024 ухвали про відмову у задоволенні клопотання відповідачів про закриття провадження у справі.

Також в обґрунтування заперечень проти апеляційної скарги прокурор вказав, що враховуючи специфіку спірного майна - торговельний павільйон, його використання можливо виключно для провадження господарської діяльності, а усі спори пов`язані із вказаним майном, підлягають розгляду у господарському судочинстві, що також кореспондується із суб`єктним складом учасників - наявністю у відповідачів статусу фізичних осіб-підприємців. Прокурор посилається на постанову Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 12.02.2025 у справі № 904/2750/23, в якій при розгляді подібної справи визнано обґрунтованим висновок суду про вирішення спору у порядку господарського судочинства.

Прокурор наголошує, що вказаний об`єкт збудований за відсутності будь-яких дозвільних документів, земельна ділянка для його будівництва не виділялась та не може бути виділена і на теперішній час, за змістом положень частин 1, 2, 4 статті 376, статті 391 ЦК України, статті 152 ЗК України, реалізуючи право комунальної власності на земельну ділянку, Дніпровська міська рада наділена повноваженнями звернутися до суду за захистом порушених прав власника земельної ділянки та єдиним способом захисту передбачено саме знесення самочинно збудованого майна. Власник має право вимагати від ФОП Городецької Т.М. та ФОП Бернером І.Ю. усунення перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою, шляхом знесення самочинно збудованого майна, оскільки, зареєструвавши за собою право власності на спірний об`єкт, ФОП Городецька Т.М. та ФОП Бернером І.Ю. набули усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник Бернер М.Ю., а тому фізичні особи-підприємці є належними відповідачем за заявленими у цій справі вимогами, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 509/11/17, від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20, від 15.03.2023 у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 у справі № 201/4483/20, від 10.01.2024 у справі № 489/742/20, від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21.

Додатково прокурор зазначає, що характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частини 3 статті 152 ЗК України). При цьому позовна давність до вказаних правовідносин не застосовується.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 24.03.2025 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Чус О.В., судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

З огляду на відсутність в суді апеляційної інстанції матеріалів справи на час надходження скарги, ухвалою суду від 27.03.2025 відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження до Центрального апеляційного господарського суду матеріалів справи № 904/4597/24. Доручено Господарському суду Дніпропетровської області надіслати до Центрального апеляційного господарського суду матеріали справи №904/4597/24.

04.04.2025 матеріали справи надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою суду від 17.04.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24. Розгляд апеляційної скарги призначено у судовому засіданні на 17.09.2025 о 10 год. 40 хв.

15.05.2025 від представника скаржника/відповідача-1 до Центрального апеляційного господарського суду надійшла відповідь на відзив керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра з запереченнями щодо викладеного у відзиві.

Скаржник вказує на порушення господарським судом правил юрисдикції, зазначаючи, що спір стосується земельних правовідносин, відповідачі є фізичними особами-власниками майна, а вибір судочинства залежить від суб`єктного складу сторін основного зобов`язання. Апелянт також не погоджується із позицією суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяв відповідачів про закриття провадження у справі.

Відповідач-1 також у відповіді на відзив посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 823/588/16, від 28.08.2019 у справі № 752/8287/18, від 21.08.2019 у справі № 520/2834/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/2589/19, від 21.01.2021 у справі № 925/1222/19, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 11.02.2020 у справі № 915/572/17.

17.09.2025 судове засідання не відбулось у зв`язку з перебуванням у відрядженні члена колегії судді Дарміна М.О.

07.10.2025 від представника скаржника до Центрального апеляційного господарського суду надійшло клопотання про зупинення провадження у справі №904/4597/24.

У зв`язку з усуненням обставин, через які не відбулось судове засідання - ухвалою суду від 08.10.2025 розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24, призначено у судовому засіданні на 10.12.2025 об 11:00 год.

У судовому засіданні 10.12.2025 проголошено скорочене судове рішення (вступну та резолютивну частини ухвали) по справі. Так, клопотання Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича задоволено. Зупинено апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 908/2388/21. Зобов`язано учасників справи повідомити Центральний апеляційний господарський суд про результати розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 908/2388/21.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень 17 грудня 2025 року Великою Палатою Верховного Суду у справі № 908/2388/21 прийнято постанову (вступна та резолютивна частини). Зареєстровано: 19.12.2025. Забезпечено надання загального доступу: 19.12.2025. Повну постанову оприлюднено 12.02.2026.

Так, зазначеною постановою касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Арт 2005" задоволено. Рішення Господарського суду Запорізької області від 30.11.2022 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 09.04.2024 у справі № 908/2388/21 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 12.01.2023 у справі № 908/2388/21 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Арт 2005" про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Стягнуто із Запорізької обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909973, адреса: вул. Дмитра Апухтіна, 29-А, м. Запоріжжя, 69005) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Арт 2005" (код ЄДРПОУ 41208371, адреса: бул. Будівельників, 7-А, м. Запоріжжя, 69123) 182 735,00 грн (сто вісімдесят дві тисячі сімсот тридцять п`ять гривень 00 коп.) судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 908/2388/21 набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Відповідно до ч.1 ст.230 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу.

Отже, обставини, що стали підставою для зупинення провадження у справі №904/4597/24 усунуті.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду 16.02.2026 поновлено провадження у справі №904/4597/24. Розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24 призначено у судовому засіданні на 17.06.2026 року об 10:40 год.

27.03.2026 від представника апелянта/відповідача-1 через систему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду надійшли письмові пояснення по справі.

У письмових поясненнях відповідач-1, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, вказує, що Господарський суд Дніпропетровської області у справі № 904/4597/24 не надав оцінки відповідності обраного способу захисту змісту спірних правовідносин, що свідчить про порушення вимог статті 236 ГПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення. На переконання відповідача-1, з урахуванням заявлених позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності, суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про їх задоволення. Не встановлення відповідності обраного способу захисту порушеному праву та його здатності відновити це право свідчить про неповне з`ясування судом обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.

17.07.2026 від Дніпропетровської обласної прокуратури через систему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення по справі.

У додаткових поясненнях прокуратура зазначає, що під час апеляційного перегляду виникло питання щодо фактичного розташування спірного об`єкта нерухомого майна - торговельного павільйону літ. В за адресою: АДРЕСА_1 .

Прокурор стверджує, що технічний паспорт торговельного павільйону літ. В та матеріали акта обстеження земельної ділянки взаємно узгоджуються між собою та підтверджують фактичне розташування спірного об`єкта нерухомого майна - павільйону літ. В - праворуч від основної будівлі по проспекту Героїв, 30Д, безпосередньо біля неї, будь-яких доказів існування іншого павільйону літ. В за адресою: проспект Героїв, 30Д матеріали справи не містять Відповідно до листів Дніпровської міської ради, наявних у матеріалах справи, адресація торговельних павільйонів літ. В, Г та Д уповноваженими органами не здійснювалася. Також відсутні відомості про присвоєння зазначеним об`єктам відповідних літерних позначень у встановленому законодавством порядку. Предметом даного спору є саме торговельний павільйон літ. В, право власності на який зареєстровано за відповідачами.

В судовому засіданні 17.06.2026 оголошено по справі перерву до 22.07.2026 року о 12-20 год.

У судовому засіданні 22.07.2026 проголошено скорочене судове рішення (вступну та резолютивну частини постанови) по справі.

7. Встановлені судом обставини справи

Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О. 18.04.2018 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - павільйон літ. В за адресою: АДРЕСА_1 за громадянином ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534732812101), на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 у справі № 202/2857/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи - Дніпровської міської ради, про розірвання договору про спільну власність, визнання права власності та стягнення штрафних санкцій.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 у справі № 202/2857/17 за ОСОБА_1 визнано право власності на торгівельний павільйон літ. В за адресою: проспект Героїв 30Д.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03.07.2018 за апеляційною скаргою прокуратури Дніпропетровської області зазначене рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у визнанні права власності на спірне приміщення.

Разом з тим, право власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон літ. В - загальною площею 15,1кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 перейшло до ФОП Городецької Т.М. на підставі договору купівлі-продажу 1/3 частки павільйону, серія та номер: ННС 525032 від 22.05.2018 та до ФОП Бернера І.Ю. на підставі договору купівлі продажу 2/3 частини торгівельного павільйону, серія та номер: ННС 525021, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О.

Відомості щодо укладення договору оренди земельної ділянки за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, буд. 30 Д у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Відповідно до інформації КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР №10798 від 10.09.2024 технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності торгівельного павільйону літ. В, загальною площею 15,1 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР не проводилась.

Відповідно до інформації Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 09.09.2024 за № 12/19-396 встановлено, що за даними інформаційної бази містобудівного кадастру будівельний паспорт забудови або містобудівної умови та обмеження для проектування торгівельного павільйону літ. В за адресою: проспект Героїв, 30 Д, управлінням не надавались, паспорти прив`язки тимчасових споруд за вказаною адресою не оформлювались.

За даними містобудівного кадастру та Адресного плану міста розпорядженням міського голови від 17.10.2007 №1095-р - будівлі підприємства торгівлі по проспекту Героїв - присвоєно адресу проспект Героїв, буд. 30 Д, проте адресація торгівельного павільйону літ. В по проспекту Героїв, буд. 30 Д не проводилась.

Відповідно до листа Комунального підприємства «Дніпровські активи» ДМР №469д-05 від 05.09.2024 заяв щодо оформлення договорів про використання об`єктів благоустрою міста не за функціональним призначенням від осіб на об`єкт за адресою: АДРЕСА_1 , до підприємства не надходило, відповідно договори не укладались.

За інформацією Управління державного архітектурно-будівельного контролю ДМР № 10/1-151 від 13.09.2024 відсутні відомості щодо видачі/реєстрації Управлінням документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією ГУ Держгеокадастру за №10-4-0.223-5630/2-24 у зв`язку із відсутністю кадастрового номеру, здійснити пошук в програмному забезпеченні ведення Державного земельного кадастру земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 не має технічної можливості.

Відповідно до інформації Дніпровської міської ради № 7/11-2270 від 03.10.2024 рішення міської ради щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 - відсутні, адресація торгівельного павільйону літ. В за вказаною адресою не проводилась. Реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та фізичними особами за вказаною адресою не виявлено.

З метою встановлення факту використання земельної ділянки, інспекцією з державного контролю за використанням та охороною земель ДМР 09.09.2024 проведено обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 (торгівельний павільйон літ. В), за результатами якого встановлено, що торгівельний павільйон літ. В дійсно розташований на зазначеній земельній ділянці та використовується для здійснення підприємницької діяльності. Також згідно акту інформація щодо землевласників, документів, що підтверджують державну реєстрацію права власності чи право постійного користування або права оренди земельної ділянки відсутня.

За твердження прокурора, вказані обставини свідчать про безпідставну державну реєстрацію за ОСОБА_1 , а у подальшому за Городецькою Т.М. та Бернер І.Ю права приватної власності на об`єкт нерухомого майна - торгівельний павільйон літ. В - загальною площею 15,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво на ній, що є порушенням права власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра в особі ДМР - щодо користування, володіння, розпорядження земельною ділянкою під об`єктом самочинного будівництва.

Викладене стало підставою для звернення прокурора з відповідним позовом до суду.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представників сторін, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення господарського суду скасуванню, виходячи з наступного.

Предметом спору є вимоги прокурора до відповідачів про зобов`язання останніх усунути перешкоди у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва та скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.

Щодо наявності підстав представництва органами прокуратури інтересів держави у цій справі, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру", прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

На прокуратуру покладаються такі функції: зокрема, у випадках, визначених Законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом, та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У відповідності до частини 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Як було встановлено, звернення прокурора з позовом у цьому випадку зумовлено тим, що внаслідок незаконних дій щодо самочинного будівництва, а також щодо реєстрації права власності Дніпровська міська територіальна громада позбавлена можливості використовувати земельну ділянку під об`єктом самочинного будівництва.

Згідно позиції сталої та послідовної судової практики самочинне будівництво є порушенням установлених державою правил та норм здійснення будівництва, що призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об`єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства, що є порушенням прав територіальної громади, а також питань безпеки під час експлуатації вже збудованого об`єкта, екологічної та санітарно-епідеміологічної безпеки.

Отже, сам факт проведення самочинного будівництва порушує права територіальної громади міста Дніпра, представником якої відповідно до ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є Дніпровська міська рада.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" одним з основних принципів місцевого самоврядування є судовий захист прав місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних, достатніх та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, що підтверджується наступним.

У лютому 2020 року Дніпровська міська рада звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб в особі Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Павловської Г.О. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та скасування записів про державну реєстрацію права власності, у тому числі на об`єкт нерухомого майна - торгівельний павільйон літ. В, загальною площею 15,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (цивільна справа №201/1572/20).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28.04.2020 частково задоволено заяву Дніпровської міської ради про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, у тому числі щодо торгівельного павільйону літ. В, загальною площею 15,1 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та вирішено заборонити ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а також будь-яким іншим особам, вчиняти будь-які дії по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформлення документів на це нерухоме майно.

В подальшому 09.06.2021 ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/1572/20 залишено позов Дніпровської міської ради без розгляду, у зв`язку з тим, що позивач та його представник були належним чином повідомлені про дати судового розгляду, проте жодного разу не з`явилась, заяви на адресу суду про слухання справи за їх відсутності не надали. Справа розглядалась тривалий час і відкладалась неодноразово саме з причин неявки позивача. А тому даний цивільний позов судом вирішено залишити без розгляду.

Враховуючи вищевикладене, процесуальна поведінка уповноваженого органу - Дніпровської міської ради, під час судового провадження по цивільній справі №201/1572/20 свідчить про самоусунення Дніпровської міської ради від здійснення повноважень спрямованих на захист інтересів держави у вказаних правовідносинах.

Таким чином, уповноважений орган - Дніпровська міська рада, протягом майже 7 років, після скасування рішення суду про набуття ОСОБА_1 права власності на самочинно збудований об`єкт, не здійснила належним чином захист порушених інтересів держави, що виразилось у не вжитті достатніх заходів спрямованих на усунення допущених порушень вимог чинного законодавства, усунення перешкод у користуванні земельної ділянки, а також скасування державної реєстрації.

Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів, також, підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом.

Так, Правобережною прокуратурою міста Дніпра скеровувались запити від 03.09.2024 №53-5322вих-24 та від 17.09.2024 за №53-5570вих-24 на адресу Дніпровської міської ради в яких повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки на АДРЕСА_1 шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1534732812101), що є самочинним будівництвом на підставі заочного рішення суду, яке в подальшому скасоване.

Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листом Дніпровської міської ради від 03.10.2024 р. № 7/11-2270.

Суд апеляційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом, що вказані обставини свідчать про наявність передбачених ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для представництва Прокурором, яким належним чином обґрунтовані, інтересів держави в спірних правовідносинах в особі Дніпровської міської ради.

Стосовно доводів апеляційної скарги, що спірні правовідносини щодо фактичного використання земельної ділянки без оформлення належним чином такого використання не мають ознак господарських і підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, колегія суддів зазначає таке.

Так, як зазначає відповідач-1, ця справа за предметною та суб`єктною юрисдикцією не підсудна господарському суду, оскільки вона не стосується спору, що виник у зв`язку із здійсненням відповідачами господарської діяльності, відповідачі не виступають у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, а спірні правовідносини - не є господарськими.

Частиною 2 статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.

Так, до юрисдикції господарського суду належать справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (ч. 1 ст. 20 ГПК України).

За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності Господарським процесуальним кодексом України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи.

Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи тощо.

Відповідно до положень частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Разом з тим, відповідно до положень пунктів 3, 6 та 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; та вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.

Аналіз зазначених норм процесуального права дає підстави для висновку, що критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності.

До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 26.05.2020 у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19); від 19.05.2020 у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (провадження № 12- 143гс19) від 27.04.2021 у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20). Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до акту обстеження від 09.09.2024 встановлено, що торгівельний павільйон літ. В дійсно розташований на зазначеній земельній ділянці та використовується для здійснення підприємницької діяльності. (а.с. 72-76 т 1)

Відповідно до відомостей, що розміщені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що основним видом діяльності ФОП Бернера Іллі Юхимовича є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний) та надання інших інформаційних послуг, н.в.і.у; основним видом діяльності ФОП Городецької Тетяни Марківни є комп`ютерне програмування, а ткаож інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах, діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування, консультування з питань інформатизації, діяльність із керування комп`ютерним устаткуванням, оброблення даних, розміщення інформації на веб-вузлах і пов`язана з ними діяльність, надання інших інформаційних послуг, н.в.і.у., надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, надання комбінованих офісних адміністративних послуг, організування конгресів і торговельних виставок. (а.с. 27-30 т 1)

За змістом частини першої ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Отже, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Чинне законодавство не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 у справі № 925/989/22).

Спірний об`єкт за своїм функціональним призначенням є торговельним павільйоном, а відповідачі мають статус фізичних осіб-підприємців. Таким чином, спір пов`язаний із використанням майна у сфері підприємницької діяльності, що відповідає ознакам господарського спору.

За таких обставин, з урахуванням суб`єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, судова колегія констатує, що ця справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а доводи відповідача-1 про непідсудність цієї справи господарському суду є необґрунтованими.

Частиною першою ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно із частиною першою ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша ст. 317 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта ст. 373 ЦК України).

Особливості права власності на землю врегульовані Земельним кодексом України. Відповідно до ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно зі ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки.

Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша ст. 375 ЦК України).

Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

Згідно з ст. 331 ЦК України порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані ст. 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

Відповідно до частини першої ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.

У ст. 90 ЗК України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою - шостою ст. 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об`єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб`єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що ст. 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку.

У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці.

Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами ст. 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.

За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у ст. 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 р. у справі № 916/1174/22.

З огляду на викладене апеляційний суд зазначає, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки.

У постанові від 19.05.2020 р. у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру.

До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має.

При цьому, термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах ст. 376 ЦК України, має різне змістовне значення. В контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений ст. 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений.

Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

У постанові від 21.12.2022 р. у справі № 914/2350/18 ( 914/608/20 ) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав.

Як слідує із змісту частини третьої ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 р. у справі № 334/3161/17).

Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені ст. 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою ст. 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої ст. 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя ст. 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята ст. 376 ЦК України).

При цьому формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої ст. 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності ( пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 р. у справi № 916/1174/22 ).

Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів Позивача ( постанова Великої Палати Верховного Суду від17.12.2025 р. у справі № 908/2388/21 (провадження № 12-73гс24 )).

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що згідно з послідовною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 р. у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)].

Отже, позовні вимоги прокурора у цій справі про скасування державної реєстрації права власності: на 1/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534732812101), за ФОП Городецькою Т.М., проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О., індексний номер 41227819 від 22.05.18р. (номер відомостей про речове право 26269025), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101; та на 2/3 нерухомого майна - торгівельного павільйону літ. В, що складається з торгівельної зали 1-1 загальною площею 15,1кв.м, який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534732812101), за ФОП Бернером І.Ю., проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О., індексний номер 41220106 від 22.05.18р. (номер відомостей про речове право 26261989), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534732812101 - не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача. Тобто, є неналежним способом захисту, що є окремою підставою для відмови у задоволенні вказаних позовних вимог.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій, як стверджує прокурор здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої ст. 376 ЦК України.

Щодо вимог прокурора до відповідачів про усунення перешкоди у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, шляхом знесення торгівельного павільйону, який належить відповідачам на праві власності, апеляційний суд зазначає наступне.

Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою.

Як уже зазначалося, обов`язок знести об`єкт самочинного будівництва має розглядатися в контексті правового захисту права власності на земельну ділянку.

Отже, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач).

Слід з-поміж іншого зауважити, що процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва як відповідача надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Також суд під час розгляду справи зможе оцінити добросовісність Відповідача та пропорційність застосовуваних до нього засобів.

Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 р. у справі № 806/5244/15, постановах Верховного Суду від 10.01.2024 р. у справі № 489/742/20, від 21.02.2024 р. у справі № 918/1130/22.

Частинами 1, 3 ст. 74 ГПК України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з положеннями ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний ( постанови Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування (пункт 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 р. у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд також неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 р. у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 р. у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 р. у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 р. у справі № 910/4437/23).

Апеляційний господарський суд, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, з урахуванням стандартів доказування, визначених положеннями процесуального законодавства, установив, що відповідачі набули право власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон літ. В за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу, які були посвідчені приватним нотаріусом у особи, право власності якої було зареєстровано приватним нотаріусом на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 у справі № 202/2857/17.

На час передачі відповідачам торгівельного павільйону літ. В за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на спірний об`єкт було зареєстроване приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О. 18.04.2018 за громадянином ОСОБА_1 .

В подальшому, право власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон літ. В - загальною площею 15,1кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 перейшло до ФОП Городецької Т.М. на підставі договору купівлі-продажу 1/3 частки павільйону, серія та номер: ННС 525032 від 22.05.18р. та до ФОП Бернера І.Ю. на підставі договору купівлі продажу 2/3 частини торгівельного павільйону, серія та номер: ННС 525021, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О.

Отже, відповідачі, набуваючи право власності на спірний об`єкт нерухомості, добросовісно покладалися на відомості з Державного реєстру речових прав щодо реєстрації права власності на такий об`єкт, що слугувало підставою для формування у відповідачів впевненості у законності отримання права власності на нерухомість.

Разом із тим, первісне право власності на спірний об`єкт було зареєстровано уповноваженою особою - державним реєстратором саме на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, (хоча, яке і було в подальшому скасоване), тобто цей документ існував і надавався для оцінки державному реєстратору, який на підставі такого документа вчинив відповідну реєстраційну дію.

Звідси апеляційний господарський суд констатує правомірність і добросовісність набуття відповідачами права власності на спірне нерухоме майно та відсутність підстав для покладення на них негативних наслідків стверджувано прокурором помилки органу публічної влади.

Проте, як звернула увагу колегія суддів суду касаційної інстанції у п. 4.12. постанови від 09.12.2025 р. у cправі № 904/5799/23 - добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17).

Водночас добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (пункти 6.50, 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях. Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку. (постанова Верховного Суду від 18.09.2025 у справі № 922/82/20).

Наведене помилково не було враховано судом першої інстанції, який свої висновки ґрунтував на припущеннях.

Встановлені фактичні обставини справи, які не спростовані судом першої інстанції, свідчать, що відомості про речові права на спірне майно перевірялися державними реєстраторами при набутті прав на таке майно спочатку ОСОБА_1 , а потім ФОП Городецькою та ФОП Бернером І.Ю. (останніми набувачами); водночас зауважень і перешкод під час такого набуття установлено не було.

В цій частині доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження.

Разом із тим, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ ст. 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014 р.).

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011, "Кривенький проти України" від 16.02.2017 р.).

Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, alia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. "Справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар" (рішення у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 р.).

Наслідки виправлення "помилки", не повинні непропорційно порушувати нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покликалася на законність дій державного органу (рішення ЄСПЛ від 24.10.2024 р. "Дроздик та Мікула проти України" та від 12.12.2024 р. "ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України").

Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У справі "ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України", яка розглядалася ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ від 12.12.2024 р.) йшлося про визнання недійсним права власності ТОВ "Одеська бутербродна компанія" на кафе, яке було збудоване без належних дозвільних документів. Підприємство-заявник скаржилося за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення майна, якого воно зазнало, було незаконним і непропорційним. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, серед іншого, що кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації права власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів щодо нього, хоча їм мало бути відомо, що це майно було самочинною забудовою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зела проти Албанії" (Zela v. Albania), пункт 92). ЄСПЛ вказав, що таке є ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її. За наслідками розгляду справи ЄСПЛ констатував порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності); зважив, що кафе є майном, навіть, не зважаючи на його статус без дозволу, адже товариство придбало його добросовісно, тож втручання в право власності Судом визнано непропорційним.

Апеляційний господарський суд під час вирішення спору у цій справі встановив, що з матеріалів справи не вбачається, що втручання держави у право на мирне володіння відповідачами належним їм майном у наведеному випадку має легітимну мету та здійснюється з метою захисту суспільного, публічного чи загального інтересу, а також є пропорційним між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами Відповідачів, які втрачають належне їм майно без будь-якої компенсації.

З огляду на викладене, а також за встановлених обставин законності та добросовісності набуття у власність відповідачами спірного нерухомого майна та не спростування цього прокурором, колегія суддів вважає, що задоволення позову у цій справі призведе до порушення європейських стандартів "правомірності втручання у право власності", що є недопустимим.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09.12.2025 у cправі № 904/5799/23.

Отже, суд попередньої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича та Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Тому в задоволені позову слід відмовити.

8. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до п.3 ч.2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 1 ст. ст. 277 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на вищевикладене судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича, а відтак рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24- підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

9. Судові витрати.

Згідно з п. б ч. 4 ст. 282 ГПК України, у зв`язку зі скасуванням судового акту попередньої інстанції і ухваленням нового рішення про задоволення позову, підлягають новому перерозподілу і судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до ч. 4 ст.129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на задоволення апеляційної скарги відповідача-1, судові витрати, покладаються на прокуратуру Дніпропетровської області.

Керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24 - задовольнити.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 03.03.2025 у справі №904/4597/24 - скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В позові відмовити.

Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, у розмірі 18 168,00 грн., про що видати наказ.

Видачу відповідного наказу, з урахуванням необхідних реквізитів, доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.

Повна постанова підписана суддями Чус О.В., Дарміним М.О. 12.08.2026, суддею Кощеєв І.М., у зв`язку з перебуванням у відпустці, ____________________

Головуючий суддя О.В. Чус

Суддя М.О. Дармін

Суддя І.М. Кощеєв