Справа № 947/32276/24
Провадження № 2/947/169/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31.08.2026 року
Київський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Луняченка В.О.,
за участю :
секретаря судового засідання Макаренко Г.В.,
представника позивачів - адвоката Левіт В.С.
представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Степанишиної А.С.
представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Дідик С.В.
представника відповідача ГСЦ МВС - Щур В.В.
розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , який виступає у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_1 ОСОБА_2 , Головний Сервісний центр Міністерства внутрішніх справ, про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації -
ВСТАНОВИВ:
1.Стислий виклад вимог і заперечень (аргументів) учасників справи
Позивачі, які є правонаступниками померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , просять суд скасувати державну реєстрацію транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, р/н НОМЕР_1 , vіn ТЗ НОМЕР_2 за ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, р/н НОМЕР_1 , vіn НОМЕР_3 за ОСОБА_1 ; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 транспортний засіб марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, vіn ТЗ НОМЕР_2 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим що відчуження транспортного засобу та його перереєстрація 26.01.2024 року від імені власника ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_1 було здійснено без волевиявлення власника, подальше відчуження вказаного транспортного засобу ОСОБА_1 10.02.2024 на ім`я ОСОБА_2 також незаконне, а тому у позивачів є право захисту порушеного права власності шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування реєстрацій даного транспортного засобу на інших осіб.
Відповідачка ОСОБА_1 заперечує проти задоволення позову та наполягає на тому, що відчуження спірного транспортного засобу відбулось легітимним представником колишнього власника ОСОБА_6 , якій діяв за дорученням власника на підставі довіреності.
Відповідачка ОСОБА_2 заперечує проти задоволення позовних вимог, вважає себе добросовісним набувачем, та наполягає на відсутності підстав для витребування у неї її власності.
Представник Головного Сервісного центру Міністерства внутрішніх справ заперечує проти задоволення позову до даного відповідача, так як всі дії по перереєстрації відбувались у відповідності до вимог законодавства а тому ГСЦ МВС, який не є стороною правочинів, не є належним відповідачем по даної справі.
2. Процесуальні дії у справі
Позовна заява 09.10.2024 надійшла до Київського районного суду м. Одеси.
Позивач ОСОБА_6 , як людина з інвалідністю 2 групи, що підтверджено висновком МСЕК №526042 від 28.04.2024 та пенсійним посвідченням № НОМЕР_4 від 02.06.2022 , звільнена від сплати судового збору.
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Луняченку В.О..
Ухвалою судді від 08.11.2024 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 08.11.2024 року задоволено клопотання сторони позивача та вжити заходи забезпечення позову у вигляді: - заборони здійснювати реєстраційні дії, проводити державну реєстрацію будь-яких змін щодо транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, д.н.з. НОМЕР_1 , vіn НОМЕР_3 , власником якого нарізі є ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_5 ).
Ухвалою суду від 16.10.25, постановленою на місці, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
ОСОБА_6 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бичіхіною О.Ю. 28.11.2025 заведено спадкову справу № 22/2025. Спадкоємцями ( правонаступники померлої) є її чоловік померлої- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та її діти неповнолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та малолітній син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ,.
Ухвалою суду від 18.12.2025 зупинено провадження у справі до вступу спадкоємців у спадкові права після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 та залучення їх до участі у справі, як правонаступника (правонаступників).
Ухвалою суду від 29.05.2026 поновлено провадження у справі та позивачка замінена правонаступниками.
3. Фактичні обставини, встановлені судом та оцінка доказів
13 липня 2022 року автомобіль SUPERFORMANCE МК III 4951, 2011 року випуску, колір чорний, шасі № НОМЕР_6 в ТСЦ № 5152 був зареєстрований за власником ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , як ввезений з-за кордону по посвідченню митниці. Видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_7 , номерний знак НОМЕР_8 .
07 квітня 2023 року автомобіль SUPERFORMANCE МК III 4951, 2011 року випуску, колір чорний, шасі № НОМЕР_6 по договору укладеному в ТСЦ № 5152 був перереєстрований за власником ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , місце реєстрації АДРЕСА_2 . Видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_9 , номерний знак НОМЕР_1 .
19 грудня 2023 року автомобіль SUPERFORMANCE МК III 4951, 2011 року випуску, колір чорний, шасі № НОМЕР_6 в ТСЦ № 8044 був перереєстрований за власником ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , місце реєстрації АДРЕСА_2 , у зв`язку із втратою свідоцтва про реєстрацію. Видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_10 , номерний знак НОМЕР_1 .
За змістом позовної заяви , у зв`язку із виїздом ОСОБА_6 за кордон, вона передала даний транспортний засіб, на підставі усної домовленості , в користування ОСОБА_1
10.04.2023 позивачем, строком на п`ять років, видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Руденко Г.О., зареєстровану в реєстрі за № 330, на право розпоряджатися автомобілем марки Superformance МК Ш, 2011 року випуску, чорного кольору, ідентифікаційний номер НОМЕР_11 ( т.1 а/с 157). Згідно даної довіреності ОСОБА_6 уповноважила ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , розпоряджатись ( у тому числі продавати) та експлуатувати з правом тимчасового виїзду за кордон вказаним автомобілем, з наданням вповноваженим особам право знімати з обліку вказаний автомобіль, представляти інтереси власниці в сервісному центрі МВС, та представляти інтереси власника с питань відчуження та користування.
Також 18.01.2024 року ОСОБА_6 направила поштою особам, яких раніше вповноважила здійснювати розпорядження та керування транспортним засобом письмовій документ під назвою довіреність щодо підтвердження повноважень на розпорядження та експлуатацію даного транспортного засобу.
У письмових поясненнях, які ОСОБА_6 особисто надавала 13.03.2024 року як потерпіла, в рамках кримінального провадження №12024167470000126, яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 13.03.2024 на підставі заяви ОСОБА_6 про прийняття міри правового характеру до невстановленої особи, яка шляхом внесення неправдивих відомостей підробила довіреність стосовно вчинення будь-яких дій від її імені та перереєструвала автомобіль SUPERFORMANCE МК III 4951, 2011 року випуску, колір чорний, шасі № НОМЕР_6 , зазначено: « я періодично надавала свій автомобіль у користування своєму знайомому ОСОБА_12 , у тому числі в квітні 2023 року, у нас виникла домовленість про обмін даного автомобіля і у січні 2024 року на прохання цього знайомого вона написали взірець довіреності на розпорядження цім автомобілем та відправила поштою оригінал юристу цього знайомого, який мешкав в в Угорщині, однак обмін автомобілів не було здійснено а даний документ було направлено виключно як взірець» ( т.3 а/с 11).
Свідок ОСОБА_13 , який був викликаний за клопотанням представника відповідача ОСОБА_1 , пояснив у судовому засіданні 20.08.2026, що раніше працював у фірмі ОСОБА_6 , і у подальшому періодично виконував її доручення а також допомагав знайомої ОСОБА_1 , та під час перереєстрації транспортного засобу від імені ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_1 , представником якої був свідок, ОСОБА_6 телефонному режимі надавала вказівки щодо здійснення такої перереєстрації і йому і ОСОБА_11 яка була у сервісному центрі разом із ним.
26 січня 2024 року ОСОБА_1 (Відповідач 1, Покупець) через свого представника за довіреністю (від 25.01.2024 № НТА 759829 зареєстрована у реєстрі № 112) ОСОБА_14 звернулась до територіального сервісного центру № 5152 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) (далі - ТСЦ МВС № 5152) із заявою № [номер приховано] про надання адміністративної послуги «перереєстрація транспортного засобу» автомобіля Superformance MK III, 2011 року випуску, чорного кольору, VIN: НОМЕР_11 , за договором купівлі-продажу № 5152/2024/4279972 укладеному в ТСЦ МВС № 5152.
За результатом розгляду вказаної заяви та здійснених перевірок, 26 січня 2024 року транспортний засіб Superformance MK III, 2011 року випуску, чорного кольору, VIN: НОМЕР_11 був перереєстрований за власником ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_12 , номерний знак НОМЕР_1 . Як зазначено у відповіді ГСЦ МВС від імені власника автомобіля Superformance MK III ОСОБА_6 (Позивача) на підставі довіреності (від 18.01.2024 виданою нотаріальним бюро д-ра Ревіцкі Ренати, справа №11025/Z/189/2024) під час укладення договору діяв представник ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_8 . Вказана довіреність легалізована шляхом проставлення апостилю, виданому Державною палатою нотаріусів Угорщини справа № А01/2024/580/2. При цьому, відповідно до довіреності, ОСОБА_6 уповноважила вісім представників розпоряджатися зазначеним вище ТЗ.
10 лютого 2024 року ОСОБА_2 (Відповідач 2, Покупець) через свого представника за довіреністю (від 09.02.2024 № НТА 759882 зареєстрована у реєстрі № 157) ОСОБА_15 звернулась до територіального сервісного центру № 5152 регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) (далі - ТСЦ МВС № 5152) із заявою № [номер приховано] про надання адміністративної послуги «перереєстрація транспортного засобу» автомобіля Superformance MK III, 2011 року випуску, чорного кольору, VIN: НОМЕР_11 , за договором купівлі-продажу № 5152/2024/4312153 укладеного в ТСЦ МВС № 5152. Від імені власника автомобіля Superformance MK III, ОСОБА_1 на підставі довіреності (від 09.02.2024 № НТА 759881 зареєстрована у реєстрі № 156) діяв представник ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_9 .
За результатом розгляду вказаної заяви та здійснених перевірок, 10 лютого 2024 року транспортний засіб Superformance MK III, 2011 року випуску, чорного кольору, VIN: НОМЕР_11 був перереєстрований за власником ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_13 , номерний знак НОМЕР_14 .
4. Норми права , якими врегульовані спірні правовідносини
Цивільний процесуальний кодекс України ( далі ЦПК України ) визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави ( ч.1 ст. 2 ЦПК України ).
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч.1,2 та 4 ст. 10 ЦПК України ).
На підставі ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Правовідносини пов`язані із захистом права власності врегульовані Цивільним кодексом України ( скорочене ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) зроблений висновок, що "основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід`ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності. Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)], без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц зазначено, що: "стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
5. Обґрунтування мотивів рішення суду с оцінкою аргументів сторін
Згідно ч.1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Вказаний правовий висновок визначений Верховним Судом у постановах від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, а також від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17 та від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.
Верховний Суд у постановах від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
У даному випадку суд вважає доведеним що з боку позивача ОСОБА_6 добровільно був переданий спірний транспортний засіб у користування іншим особам а крім того , у декількох різних письмових документах міститься волевиявлення ОСОБА_6 на надання вказаним особам права на відчуження даного транспортного засобу.
У відповідності до вимог п.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову
в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20 зазначено наступне:
« Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.
Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися
як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.
Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.
За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.
Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.
У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.
Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.
Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.
Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.
Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.
Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.
Подібні висновки щодо неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, тобто за наявності відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі також було висловлено Верховним Судом: у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження
№ 61-19405св20) та у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23)».
У зазначеній справі , Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала про те, що судова практика Верховного Суду щодо застосування положень статті 388 ЦК України, зокрема неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, є сталою та сформованою.
Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вирішив за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень статті 388 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 243/2282/20 (провадження № 61-14197св21) із зазначенням правового висновку про те, що «передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України».
Таким чином, факт встановлення у даному випадку що спірний транспортний засіб був добровільно переданий його власником ОСОБА_6 у тимчасове користування іншим особам, наявність добросовісного набувача даного майна, а також наявність декілька письмових доказів в яких була визначена волевиявлення власника на відчуження вказаного транспортного засобу , дозволяє суду, з урахуванням усталеної практики Верховного суду, прийти до висновку що обраний позивачем ( та його правонаступниками) спосіб захисту порушеного права у вигляді витребування майна є неефективним способом захисту порушеного права що є підставою для відмови у його задоволенні.
Якщо власник ( або його правонаступники) вважають що здійсненням відчуження транспортного засобу були порушені права власника в частині неотримання грошей від даного правочину вказане право може бути захищено шляхом звернення з позовними вимогами до особи яка здійснила відчуження про стягнення відповідної суми грошей.
Водночас відсутність правових підстав для витребування вказаного майна є підставою і для відмови у задоволенні позовних вимог про скасування державних реєстрацій, так як вказані реєстрації підтверджують законність отримання права власності добросовісного набувача та їх скасування буде втручанням у його право на вільне володіння майном без наявності законної мети , що є неприпустимим.
Крім того, судом вважаються що заявлені позовні вимоги до відповідача Головного Сервісного центру Міністерства внутрішніх справ, під час розгляду справи не знайшли будь -якого обґрунтування щодо того що даний відповідач є належним відповідачем по питанню захисту права власності.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховний Суд викладеної у постанові від 22 травня 2019 року у справі №161/19385/19 зазначено «..що відповідач у цій справі, а саме Регіональний сервісний центр МВС у Волинській області проводить лише державну реєстрацію (перереєстрацію) та зняття з обліку транспортних засобів, а між позивачем та відповідачем не існує будь-яких цивільно-правових відносин, у зв`язку з чим сервісний центр не може бути особою, яка не визнає, порушує або оспорює право позивача на транспортний засіб.
Також апеляційний суд правильно зазначив про те, що у разі незгоди з діями працівників сервісного центру позивач не позбавлений права звернутися до суду з адміністративним позовом в порядку адміністративного судочинства».
Визначення стороною у справі неналежного відповідача має наслідком, крім іншого, при задоволенні позовних вимог у повному обсязі, вирішення питання про розподіл судових витрат по справі та покладення такого обов`язку на державний орган як відповідача, що для державної установи є надмірним тягарем, а враховуючі відсутність спору між сторонами - необґрунтованим і Пунктом 11 абз. 2 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» визначено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 Верховним Судом зазначено наступне: «неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №°523/9076/16).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №° 523/9076/16-ц).
6. Висновки суду по заявленим позовним вимогам
Суд , приймаючи до уваги викладені вище обставини справи, правові висновки Верховного Суду з подібних правовідносин , приходить до висновків, що заявлені первісним позивачем ОСОБА_6 та підтримані її правонаступниками позовні вимоги в частині вимог до Головного Сервісного центру Міністерства внутрішніх справ як в частині скасування державних реєстрацій так і в частині витребування майна не підлягають задоволенню з мотивів необґрунтованості того що Головний Сервісний центр є належним відповідачем по даним вимогам.
Заявлені вимоги про витребування від добросовісного набувача ОСОБА_2 транспортного засобу не підлягають задоволенню внаслідок визначення судом неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права.
Приймаючи до уваги відмову у задоволенні вимог про витребування майна у добросовісного набувача , суд також відмовляє у задоволення вимог про скасування державної реєстрації даного транспортного засобу , так як вказані дії будуть втручанням у мірне володіння майном добросовісного набувача без достотної правової мети такого втручання.
7.Розподіл судових витрат
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, у відповідності до вимог ч.3 ст. 133 ЦПК України , належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача ( ч.1,2 ст. 141 ЦПК України ).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України зазначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 258,259, 263-265,268,273,354 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 ( РНОКПП НОМЕР_15 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 ) , який виступає у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 , як правонаступників первісного позивача ОСОБА_6 , до ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_16 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) ОСОБА_2 ( РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) , Головний Сервісний центр Міністерства внутрішніх справ ( код ЄДРПОУ 40109173, місцезнаходження: м. Київ, вул. Лук`янівська, буд 62) про скасування державної реєстрації транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, р/н НОМЕР_1 , vіn ТЗ НОМЕР_2 за ОСОБА_2 ; скасування державної реєстрації транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, р/н НОМЕР_1 , vіn НОМЕР_3 за ОСОБА_1 ; витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 транспортного засобу марки Superformance МК III, 2011 року випуску, чорного кольору, vіn ТЗ НОМЕР_2 .
Питання судових витрат розглянути у порядку ч.8 ст. 141 ЦПК України.
Повне рішення складено 31.08.2026.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення та/або проголошення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В. О. Луняченко