Дата документу 25.08.2026
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
____________________________________________
Єдиний унікальний № 331/5707/26 Головуючий у 1 інстанції Гасанбеков С. С.
Провадження № 22-ц/807/1982/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 серпня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,
суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,
за участю секретаря судового засідання: Товстопятко З.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на ухвалу Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 13 липня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради, про встановлення факту володіння майном на праві приватної власності,
В С Т А Н О В И В :
06 липня 2026 року до Олександрівського районного суду міста Запоріжжя надійшла вищезазначена заява ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , в якій заявник просила встановити факт належності ОСОБА_1 на праві приватної власності житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 88,3 кв.м, житловою площею 51,6 кв.м на підставі договору дарування від 22 лютого 1991 року.
В обґрунтуванні заяви зазначено, що відповідно до рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно від 14 квітня 2026 року за № 84273717, заявнику відмовлено у проведенні реєстраційних дій за її заявою у зв`язку з неусуненням недоліків (державним реєстратором не отримано відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документів із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 01 січня 2013 року на об`єкт нерухомого майна.
Заявник зазначає, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належить заявниці на праві приватної власності. У зв`язку з військовою агресією РФ проти України доступ до будинку втрачено.
Заявник має намір реалізувати своє право на компенсацію за втрачене (пошкоджене) майно та намагається подати відповідну заяву, однак не може розраховувати на компенсацію від держави, у зв`язку з тим, що право власності на вказану нерухомість набуто до 2013 року, відомості в Державному реєстрі прав власності про об`єкт нерухомості відсутні.
На думку заявника, у даній ситуації відсутній спір про право власності, жодна особа не заперечує та не оспорює належність заявнику спірного майна. Крім того, оригінал договору дарування збережений, не втрачений та наявний у заявника. Таким чином, заявник вважає, що підстави для звернення до суду з позовом у порядку ст. 392 ЦК України відсутні.
Ухвалою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 13 липня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту володіння майном на праві приватної власності на підставі ч. 4 ст. 315 ЦПК України та роз`яснено заявнику право на звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно або оскарження відмови державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, 27 липня 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що житловий будинок вона отримала в дарунок, що підтверджується копією Договору дарування, який вона додавала до заяви. На момент укладення Договору діяли норми ЦК УРСР (в редакції 1963 року), які не передбачали державну реєстрацію нерухомості. Заявник набула право власності на зазначене нерухоме майно з моменту нотаріального посвідчення договору дарування і це право не може ставитися у залежність від подальшого здійснення державної реєстрації. Право власності ніким не оспорюється. Метою її звернення до суду було встановлення факту належності їй на праві власності квартири, оскільки будь-яким іншим шляхом вона цей факт підтвердити не може.
Зауважує, що встановлення цього факту ніяким чином не пов`язане із наступним вирішенням спору про право, оскільки ніякого спору будь з ким, в тому числі з державою, у неї немає.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 27 липня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії: судді Бредун Д.С. та Сакоян Д.І.
Ухвалою від 27 липня 2026 року, постановленою суддею-доповідачем Салтан Л.Г., вказану справу витребувано у суду першої інстанції.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 03 серпня 2026 року відкрито провадження. При відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 03 серпня 2026 справу призначено до розгляду.
Учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
У судове засідання учасники справи не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, з заявами про відкладення розгляду не зверталися, представник апелянта звернувся з заявою щодо проведення судового засідання у його відсутність.
Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, інші учасники процесу проігнорували право на викладення своїх доводів у процесуальний спосіб, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.
Відводів, самовідводів у справі не заявлено.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в ст. 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що факт, який заявниця просить встановити суд, не може встановлюватись в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства, оскільки законодавством передбачено інший порядок його встановлення, тому дійшов висновку, що у відкритті провадження за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, слід відмовити на підставі ч. 4 ст. 315 ЦПК України та роз`яснити заявнику право на звернення до суду з позовом про визнання права власності на це майно або оскарження відмови державного реєстратора у проведенні реєстраційних дій.
Колегія суддів погоджується з висновком суду з огляду на наступне.
Європейський суд з прав людини)у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», п. 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , звернулась до суду із заявою в порядку окремого провадження, в якій просила встановити факт належності ОСОБА_1 на праві приватної власності житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 88,3 кв.м, житловою площею 51,6 кв.м на підставі договору дарування житлового будинку № 41 від 22 лютого 1991 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України, загальні суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження. (ч.2 ст.19 ЦПК України).
Відповідно до ч. 7 ст. 19 ЦПК України окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Згідно із ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Згідно із ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Відповідно до ст. 318 ЦПК України, у заяві повинно бути зазначено: 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою; 2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; 3) докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому випадку між цими особами виникає спір про право.
Отже, однією з підстав неможливості встановлення юридичного факту судом загальної юрисдикції є наявність позасудового порядку його встановлення, що може передбачати можливість отримання особою документа, який посвідчує (підтверджує) факт, що має юридичне значення, в інший (не судовий) спосіб.
До того ж суддя відмовляє у відкритті провадження в справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, прослідковується (вбачається) спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).
Суд вправі відмовити у відкритті провадження у справі лише з тих підстав, які передбачені законом.
Підставою звернення ОСОБА_1 до суду з цією заявою є те, що відомості про право власності на житловий будинок, який розташована на тимчасово окупованій території, власником якого є заявниця, не були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у зв`язку з чим, остання позбавлена можливості належним чином реалізувати свої права на нерухоме майно, у тому числі і щодо отримання від держави компенсації за пошкоджене майно.
Метою заявлення вимог є встановлення факту належності їй на праві приватної власності житлового будинку. Тобто, заявниця фактично просить визнати за нею право власності, набуте раніше на законних підставах, що дасть можливість порядкувати документи про право власності згідно з чинним законодавством для захисту своїх прав, у тому числі і з метою отримання компенсації у разі пошкодження майна.
З урахуванням мотивів заяви у цій справі та її мети, питанням, яке належить дослідити, є визначення порядку захисту порушених прав заявниці щодо володіння на праві приватної власності будинком, оригінали правовстановлювачих документів на який втрачено не було.
Отже, фактично заявник шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку окремого провадження, ставить вимоги про визнання за нею права власності на житловий будинок, що суперечить статті 293 ЦПК України.
Верховний Суд у постанові від 02 березня 2026 року у справі № 337/5935/25, провадження № 61-1958ск26 зазначив, що питання підтвердження права власності на майно зазвичай вирішується в позасудовому порядку шляхом отримання відповідних правовстановлюючих документів. Такі документи до 01 січня 2013 року реєструвалися в книгах бюро технічної інвентаризації, а з 01 січня 2013 року - в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі правовстановлюючого документа реєструється відповідне речове право (а не сам документ).
За змістом ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 27 цього Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката.
За змістом п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав не нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.
Як вбачається з матеріалів справирішенням державного реєстратора № 84273717 від 14 квітня 2026 року в проведенні реєстраційних дій відмовлено. Підставою для прийняття такого рішення стало те, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень до 01 січня 2013 року. Державним реєстратором зазначено, що ним був здійснений запит до бюро технічної інвентаризації, однак у встановлений 30-денний строк інформацію щодо зареєстрованих прав, необхідну для такої реєстрації, ним не отримано.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор не завжди звертається до органів технічної інвентаризації за інформацією, необхідною для проведення державної реєстрації, а лише в разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.
Інформацією, необхідною для проведення державної реєстрації права власності, яке виникло до 01 січня 2013 року, наведений вище закон визначає, зокрема, довідки та засвідчені в установленому законодавством порядку копії правовстановлюючих документів.
Тобто встановлені державним реєстратором недоліки пов`язані саме з наданим заявником пакетом документів, у зв`язку із чим виникла необхідність у виконанні запиту до бюро технічної інвентаризації для перевірки відомостей. Такі недоліки можуть полягати у відсутності оригіналів документів чи штампів бюро технічної інвентаризації на таких документах тощо.
За своїм визначенням державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав не нерухоме майно та їх обтяжень»).
Отже, зміст прийнятого державним реєстратором рішення дає підстави для висновку, що держава не визнає факт набуття ОСОБА_1 права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , як такий, що не підтверджується необхідними документами.
Випадки, коли право власності особи не визнається, регулюються ст. 392 ЦК України, якою передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано виснував про те, що особа, яка є власником нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, проте таке право не визнається іншою особою (зокрема, державою), має право на захист свого порушеного права в порядку позовного провадження на підставі ст. 392 ЦК України.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті окремого провадження за заявою ОСОБА_1 є правильним, підстави для скасування оскаржуваної ухвали відсутні.
Інші доводи апелянта є формальними та такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та зводяться до власного тлумачення положень закону, переоцінки доказів.
Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (п.29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п.2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
З урахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та постановив оскаржувану ухвалу з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для скасування цієї ухвали відсутні і апеляційну скаргу на неї, доводи якої не спростовують висновків ухвали, слід залишити без задоволення.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Ухвалу Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 13 липня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст виготовлений 31 серпня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.
Головуючий суддя: Л.Г. Салтан
Члени колегії:
Суддя: Д.С. Бредун
Суддя Д.І. Сакоян