УХВАЛА
31 серпня 2026 року
м. Київ
справа №420/1544/26
адміністративне провадження № К/990/39578/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Дашутіна І. В.,
суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу Державного некомерційного товариства "Інститут оцінювання функціонування" на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі № 420/1544/26 за позовом ОСОБА_1 до Центру оцінювання функціонального стану особи Державна установа "Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Центру оцінювання функціонального стану особи ДУ "Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України", у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи "Український державний науково-дослідний інститут медико- соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" № ЦО-4576 від 21 серпня 2025 року про зміну групи інвалідності ОСОБА_1 .
- зобов`язати Центр оцінювання функціонального стану особи Державної установи "Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" про скасоване рішення № ЦО-4576 від 21 серпня 2025 року невідкладно інформувати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
- стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи "Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" суму сплаченого судового збору у розмірі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривень 20 копійок.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 січня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2026 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Центру оцінювання функціонального стану особи Державної установи "Український державний науково-дослідний інститут медико- соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" № ЦО-4576 від 21 серпня 2025 року про зміну групи інвалідності ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державного некомерційного товариства "Інститут оцінювання функціонування" на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі № 420/1544/26.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень і доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить із такого.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини третьої статті 2 та частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Частиною першою статті 328 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Отже, у цій справі, суд першої інстанції, врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Ураховуючи, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги про наявність одного із випадків, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.
Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для скаржника..
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Однак наведене скаржником обґрунтування не дає підстав для висновку про фундаментальне значення порушеного ним питання права для формування єдиної правозастосовчої практики. Скаржник не навів переконливих аргументів щодо наявності новітнього, проблемного, засадничого або раніше ґрунтовно не досліджуваного питання права, відповідь касаційного суду на яке мала б забезпечити нове, уніфіковане розуміння та застосування відповідних норм для невизначеного широкого кола суб`єктів правовідносин.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Обґрунтовуючи фундаментальне значення порушеного у касаційній скарзі питання права для формування єдиної правозастосовчої практики, скаржник посилається на реформування системи медико-соціальної експертизи, запровадження нового порядку оцінювання повсякденного функціонування особи та можливість виникнення значної кількості спорів щодо застосування відповідного нормативного регулювання.
Проте наведені доводи самі собою не свідчать про наявність у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Посилання скаржника на окремі судові рішення, у яких, на його переконання, сформовано відмінні підходи до застосування відповідного нормативного регулювання, без належного обґрунтування усталеності та суперечливості судової практики, а також необхідності усунення правової невизначеності саме шляхом касаційного перегляду цієї справи, не є достатнім для висновку про наявність виняткового випадку, передбаченого підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Скаржник не обґрунтовує існування різної чи суперечливої судової практики щодо застосування відповідних норм права, наявності істотної правової невизначеності або іншої обставини, яка б зумовлювала необхідність формування Верховним Судом правового висновку саме у межах цієї справи.
При цьому сам по собі факт новизни нормативного регулювання, його застосування до певної категорії правовідносин та потенційна можливість виникнення аналогічних спорів не є достатніми для висновку про фундаментальне значення порушеного скаржником питання права у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Водночас процесуальним обов`язком заявника, окрім зазначення у касаційній скарзі наведених вищі критеріїв наявності «суспільного інтересу, є необхідність доведення наявності цього «суспільного інтересу» до результату розгляду саме цієї справи, в якій подана ця касаційна скарга, проте у касаційній скарзі та додатків до неї відсутні докази, які б свідчили про наявність заінтересованої великої кількості людей (їх певних груп) в результаті розгляду саме цієї справи. Таким чином, доводи скаржника є абстрактними та не містять належного обґрунтування щодо наявності підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Посилання скаржника на значний суспільний інтерес до питань реформування системи встановлення інвалідності також не доводить наявності передбаченого підпунктом «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткового випадку. Значний суспільний інтерес у розумінні наведеної норми має бути пов`язаний не із суспільною важливістю відповідної сфери правового регулювання загалом, а з конкретною справою та наслідками її вирішення. Натомість наведені скаржником аргументи характеризують суспільне значення питань функціонування системи оцінювання повсякденного функціонування особи в цілому, однак не розкривають, у чому полягає значний суспільний інтерес саме до цієї справи.
Щодо посилання скаржника на виняткове значення цієї справи для нього як учасника справи, Суд зазначає, що наведені доводи також не свідчать про наявність обставини, передбаченої підпунктом «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Виняткове значення справи для учасника має бути зумовлене особливими наслідками вирішення конкретного спору саме для такого учасника, які істотно виходять за межі звичайного впливу судового рішення на його права, обов`язки чи діяльність.
Натомість наведені скаржником аргументи щодо впливу судових рішень на діяльність Центру оцінювання функціонального стану особи, необхідності належного виконання ним покладених повноважень, формування суспільної довіри до відповідного органу, а також можливих бюджетних наслідків фактично характеризують загальне значення здійснюваних ним владних функцій та сферу його діяльності, але не свідчать про винятковість саме цієї справи для скаржника.
Сам по собі факт того, що висновки судів у цій справі можуть бути враховані скаржником при здійсненні ним аналогічних повноважень у майбутньому, також не надає цій справі виняткового значення у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Отже, наведене скаржником обґрунтування не дає підстав для висновку про наявність у цій справі обставин, передбачених підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, які б зумовлювали можливість касаційного перегляду судових рішень у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного некомерційного товариства "Інститут оцінювання функціонування" на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі № 420/1544/26 за позовом ОСОБА_1 до Центру оцінювання функціонального стану особи Державна установа "Український державний науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності Міністерства охорони здоров`я України" про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. М. Соколов