ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 серпня 2026 р. Справа № 520/19571/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Семененко М.О. , Подобайло З.Г. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О.) від 28.07.2026 по справі № 520/19571/26
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_2 № 280/нст від 04.10.2024 в частині виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди на період дії воєнного стану, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 30 000 грн за періоди за періоди з 01.09.2024 по 03.09.2024 та з 07.09.2024 по 30.09.2024; визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_2 № 311/нст від 04.11.2024 в частині виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди на період дії воєнного стану, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 30 000 грн за періоди з 01.10.2024 по 06.10.2024 та з 15.10.2024 по 19.10.2024; визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування ОСОБА_1 додаткової винагороди на період дії воєнного стану, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 100 000 грн за період з 01.09.2024 по 19.10.2024 протиправною; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про нарахування ОСОБА_1 додаткової винагороди, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 100 000 грн, за період з 01.09.2024 по 19.10.2024, в розрахунку на місяць пропорційно, за час здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.
Надано позивачу термін для усунення недоліків позовної заяви - десять днів з моменту отримання ухвали, шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду, вказавши підстави для поновлення строку.
27.07.2026 до суду від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків, в обґрунтування якої, зокрема, зазначено, що з відповіді відповідача в особі Військової частини НОМЕР_1 від 22.04.2026 № 1553/9294 позивач отримав інформацію про відповідні розрахунки грошового забезпечення та додаткової винагороди, оскільки з матеріалів службової перевірки дізнався та особисто ознайомився із розрахунковою відомістю за спірний період - вересень-жовтень 2024 рік. Відтак, вважає, що причини пропуску звернення до суду є поважними, а тому такий строк може бути поновлений.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2026 позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції: скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2026 та направити матеріали справи № 520/19571/26 до Харківського окружного адміністративного суду для продовження розгляду та вирішення питання про відкриття провадження у справі; визнати, що позивачем не пропущено строк звернення до адміністративного суду з огляду на фактичне отримання ним 22.04.2026 достовірної та документально підтвердженої інформації про нарахування та виплату додаткової винагороди; у разі, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду, визнати причини його пропуску поважними та поновити такий строк.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивач лише 22.04.2026 отримав від Військової частини НОМЕР_1 офіційну відповідь № 1553/9294 разом із матеріалами службової перевірки, у тому числі розрахунковими відомостями з деталізацією нарахувань та виплат за вересень-жовтень 2024 року. Саме після отримання зазначених документів позивач отримав достовірну та документально підтверджену інформацію про фактичний розмір нарахованої йому додаткової винагороди та зміг встановити факт не нарахування належної йому винагороди у розмірі 100 000 грн. При цьому, зі змістом оспорюваних наказів позивач ознайомився лише у липні 2026 року, коли отримав відповідні витяги з них. Незважаючи на наведені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про неповажність причин пропуску строку та повернув позовну заяву. Зауважує, що у спорах щодо належних військовослужбовцям виплат неможна механічно застосовувати місячний строк, передбачений частиною п`ятою статті 122 КАС України для спорів щодо проходження публічної служби.
Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 308, ст. 312 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що предметом спору у цій справі є, зокрема, наказ командира Військової частини НОМЕР_2 № 280/нст від 04.10.2024 в частині виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди на період дії воєнного стану, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 30 000 грн за періоди за періоди з 01.09.2024 по 03.09.2024 та з 07.09.2024 по 30.09.2024 та наказ командира Військової частини НОМЕР_2 № 311/нст від 04.11.2024 в частині виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди на період дії воєнного стану, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», у розмірі 30 000 грн за періоди з 01.10.2024 по 06.10.2024 та з 15.10.2024 по 19.10.2024.
Отже, цей позов подано у спірних правовідносинах, що виникли, зокрема, в межах прийняття, проходження та звільнення відповідача з публічної служби.
Разом із тим, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою 06.07.2026, тобто з пропуском строку звернення до суду, про що судом було зазначено в ухвалі про залишення позовної заяви без руху.
Відтак, наведені позивачем в обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду обставини не свідчать про існування будь-яких перешкод у реалізації ним своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів.
Колегія суддів вважає передчасними висновки суду першої інстанції про повернення позовної заяви, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.
Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає Кодекс адміністративного судочинства (далі по тексту - КАС України), частиною першою статті 5 якого встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Частиною 1 ст. 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Натомість, ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.06.2026 у справі № 240/15791/25, від 28.07.2026 у справі № 240/15400/25, які в силу ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.
В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:
- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;
- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Останній, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.
Наведене свідчить, що особа, ураховуючи Рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025, фактично має необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат з огляду на перебування у трудових відносинах.
Викладена позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.02.2026 у справі № 120/2933/25, від 01.05.2026 у справі № 420/16340/25.
У позовній заяві позивач зазначає, що з 06.01.2022 по 24.07.2025 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 на посаді начальника штабу - заступника командира Військової частини НОМЕР_2 , а з 24.07.2025 по теперішній час продовжує проходити військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 (правонаступник Військової частини НОМЕР_2 ), тобто, не був звільнений з військової служби.
Судом першої інстанції не надано правової оцінки вищенаведеним обставинам та передчасно зазначено, що позивачу в даному випадку встановлено тримісячний строк для звернення до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів.
Під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Тобто, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Отже, початок перебігу строку звернення до суду з позовними вимогами щодо перерахунку грошового забезпечення, слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.
Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23.
Чинне законодавство не передбачає форми такого документа та способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.
Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності/відсутності порушеного права щодо належних виплат.
Верховний Суд у постанові від 03.05.2026 у справі № 240/15039/25 наголосив, що ключовим орієнтиром для обчислення строку звернення до суду є момент ознайомлення особи з документом, який містить повну, зрозумілу та достовірну інформацію про складові нарахованого і виплаченого грошового забезпечення. Отримання виплат саме по собі не завжди дає змогу оцінити правильність їх розрахунку. Якщо особа не має достатньої інформації про застосовані показники та коефіцієнти (зокрема, про розмір прожиткового мінімуму та тарифні коефіцієнти, що були покладені в основу розрахунку тощо), вона позбавлена можливості встановити, чи були нарахування здійснені законно.
У постанові Верховного Суду від 23.04.2025 у справі № 420/33039/24 зазначено про необхідність з`ясування судом отримання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані і виплачені йому при звільненні із зазначенням окремо кожного виду виплати.
Як зазначає позивач, з відповіді відповідача в особі Військової частини НОМЕР_1 від 22.04.2026 № 1553/9294 позивач отримав інформацію про відповідні розрахунки грошового забезпечення та додаткової винагороди, оскільки з матеріалів службової перевірки дізнався та особисто ознайомився із розрахунковою відомістю за спірний період - вересень-жовтень 2024 рік.
Судом першої інстанції залишено поза увагою вказані посилання позивача та не було встановлено, коли саме позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
З огляду на зазначене, висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є передчасними, оскільки з наявних матеріалів справи неможливо достовірно встановити, коли позивач дізнався про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, та застосував надмірно формальний підхід при оцінці обставин справи.
За цим, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права приймаються колегією суддів в якості належних.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно зі ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Згідно з ч. 3 ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, при прийнятті оскаржуваної ухвали, дійшов передчасних висновків про повернення позову та порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
За цим, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для направлення справи для вирішення питання щодо відкриття провадження, а також визнання судом, що строк не пропущено або пропущено з поважних підстав, як просить позивач, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2026 по справі № 520/19571/26 скасувати.
Справу № 520/19571/26 направити до Харківського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя (підпис) І.С. Чалий
Судді (підпис) (підпис) М.О. Семененко З.Г. Подобайло