ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 серпня 2026 року м. Львів Справа № 380/17060/25 пров. № А/857/25958/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сала П.І.,
суддів: Димарчук Т.М., Москаля Р.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2026 року (суддя Кузан Р.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про відмову у перетині державного кордону України від 25.07.2025, прийняте начальником кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_2 " (тип А) відносно позивача.
На підтримку заявлених позовних вимог позивач зазначив, що 25.07.2025 він прибув до пункту пропуску "Шегині" та розпочав проходження прикордонного контролю у ІНФОРМАЦІЯ_1 , для чого надав документи, які, на його думку, надавали право на перетин державного кордону. Крім того, на додатковий запит позивач також надав усні пояснення щодо мети виїзду. Незважаючи на це, посадовою особою Держприкордонслужби було винесено оскаржуване рішення, в якому зазначено, що ОСОБА_1 відмовлено у виїзді з України з причини того, що він не зміг підтвердити мету поїздки відповідно п. 2.9 постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України" (далі - Правила).
Позивач вважає таке рішення неправомірним, формальним та невмотивованим, а тому за захистом своїх прав та інтересів звертається до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.04.2026 позов ОСОБА_1 задоволено повністю.
У поданій апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_1 ) просить зазначене рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованих висновків із неповним з`ясуванням обставин справи, порушивши норми матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник наголошує, що уповноважені особи прикордонної служби діяли виключно в межах повноважень, визначених Конституцією України, Законами "Про державний кордон України", "Про прикордонний контроль" та "Про правовий режим воєнного стану". Відповідач зазначає, що під час перевірки документів позивач не підтвердив належним чином мету поїздки, а саме по собі внесення особи до системи "Шлях" не є безумовною підставою для безперешкодного перетину державного кордону в умовах воєнного стану. Крім того, на думку апелянта, рішення про відмову у перетинанні кордону є актом індивідуальної дії, має разовий характер, вичерпало свою дію фактом виконання і не створює перешкод для майбутніх перетинів за наявності всіх необхідних і законних підстав.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення. Вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив правосудне рішення. Водночас апеляційна скарга не містить відповіді на ключове питання цього спору: чому саме надані позивачем документи та його усні пояснення при спробі перетину кордону були визнані посадовими особами відповідача такими, що не підтверджують мету поїздки, та які додаткові документи йому слід було надати. Також позивач звертає увагу на те, що мета його поїздки очевидно підтверджувалася пакетом необхідних документів та полягала у доставці гуманітарного вантажу з Польщі на склад Тернопільського обласного відділення Міжнародного центру впровадження програм ЮНЕСКО у м. Тернополі.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши на оцінивши наявні у справі докази, перевіривши доводи скаржника, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення поданої апеляційної скарги.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 25.07.2025 прибув до міжнародного пункту пропуску "Шегині" з метою перетину державного кордону України на виїзд до Республіки Польща.
Під час проходження прикордонного контролю позивач надав уповноваженим службовим особам ІНФОРМАЦІЯ_1 пакет документів, зокрема: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, військово-обліковий документ, посвідчення водія, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, а також документи, що підтверджують здійснення перевезення гуманітарного вантажу на виконання наказу ТОВ "Радіомакс".
За результатами перевірки наданих документів та оцінки можливих ризиків, уповноважена посадова особа Держприкордонслужби вирішила, що позивач не підтвердив належним чином мету своєї поїздки відповідно до вимог п. 2.9 Правил, у зв`язку з чим прийнято рішення від 25.07.2025 про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону.
Незгоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з позовом про визнання його протиправним та скасування.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що оскаржуване рішення про відмову у перетинанні державного кордону не відповідає критерію обґрунтованості, закріпленому в частині другій статті 2 КАС України, оскільки суб`єкт владних повноважень зобов`язаний ретельно досліджувати всі обставини справи та уникати невмотивованих висновків. На думку суду, лише прийняття чітко вмотивованого рішення дозволяє забезпечити належний судовий контроль, а тому рішення прикордонного органу від 25.07.2025 не може визнаватися правомірним.
Суд апеляційної інстанції погоджується з вказаними висновками з огляду на таке.
Згідно із ст. 1 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" від 21.01.1994 № 3857-XII (далі - Закон № 3857-XII) громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.
Відповідно до ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Поряд з цим, частинною другою цієї ж статті Конституції України визначено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61 62, 63 цієї Конституції.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-IX. В подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався і такий триває досі.
Пукнтом 2 зазначеного Указу Президента України військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Відповідно до пункту 3 цього ж Указу постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначено Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Як визначено статтями 3, 6 Закону України "Про прикордонний контроль" від 05.11.2009 № 1710-VI (далі - Закон № 1710-VI) повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.
Відповідно до п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону № 3857-XII передбачено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, якими визначено порядок перетинання громадянами України державного кордону, які затвердженні постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (вже згадані вище Правила).
За змістом пункту 2 Правил перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Частиною першою статті 14 Закону № 1710-VI передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом МВС України від 05.06.2023 № 457.
У рішенні зазначається причина відмови іноземцю, особі без громадянства або громадянину України в перетинанні державного кордону України із зазначенням підстав та строків тимчасового обмеження громадянина України у праві на виїзд з України або рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю, особі без громадянства в разі наявності в базах даних Державної прикордонної служби України відомостей про таке обмеження.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 25.07.2025 прибув до міжнародного пункту пропуску "Шегині" з метою перетину державного кордону України на виїзд до Республіки Польща. Під час проходження прикордонного контролю позивач надав посадовим особам Держприкордонслужби документи, шо підтверджували мету поїздки - перевезення гуманітарного вантажу з Республіки Польща в Україну.
При цьому, за твердженнями позивача, що також не заперечується відповідачем, саме на такій меті позивач наголошував і під надання усних пояснень на вимогу прикордонників.
Колегія суддів зауважує, що рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Крім того, загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень "суб`єктивізує" акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).
Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішення було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказав, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У свою чергу, судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другоюстатті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо.
Колегія суддів апеляційної інстанції також наголошує, що за правилами частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень на останнього покладено обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, які були наявні та враховувались на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов`язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.
При цьому докази, надані відповідачем, мають бути належним чином досліджені судом із наданням їм відповідної правової оцінки на предмет їх належності і допустимості, повноти та достатності для визнання правомірності рішень та дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.
Разом з тим, відповідач з наведенням відповідного переконливого обґрунтування не пояснив, чому надані позивачем при перетинанні державного кордону документи були визнані недостатніми для підтвердження мети поїздки, та які додаткові документи позивач повинен був надати, але не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне у позивача право виїзду за кордон, що і стало фактичною підставою для прийняття рішення про відмову в перетинанні державного кордону.
Колегія суддів вважає, що попри формальну відповідність чинному законодавству, спірне рішення про відмову в перетині кордону не може визнаватися обґрунтованим з огляду на те, що під час судового розгляду відповідач не довів його правомірності. Посилання відповідача на "непідтвердження мети виїзду" спростовується наданими позивачем документами, які чітко й однозначно засвідчують мету перетину кордону - перевезення гуманітарного вантажу, яка підсилюється наявністю офіційної попередньої реєстрації в системі "Шлях". Цей факт підтверджує, що держава в особі уповноважених органів уже верифікувала його статус та мету виїзду. Відтак ігнорування цих обставин відповідачем свідчить про надмірний формалізм та невизначеність, що є недопустимим.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення від 25.07.2025 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії, зумовлює тим самим протиправне втручання у права позивача, а тому з цих підстав підлягає скасуванню.
При цьому додатково враховуються висновки Верховного Суду, зроблені за подібних правовідносинах у постанові від 12.11.2024 у справі № 380/11916/22 (адміністративне провадження № К/990/17446/23).
Таким чином, оскільки суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
З огляду на результат апеляційного перегляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції не розподіляються.
Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2026 року у справі № 380/17060/25 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Суддя-доповідач П. І. Сало
судді Т. М. Димарчук
Р. М. Москаль
Повне судове рішення складено 28.08.26