ОКРЕМА ДУМКА
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Краснощокова Є. В.
19 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 201/10079/24
провадження № 61-4273св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У цій справі 16 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , який мотивований тим, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2012 року у справі № 412/8528/2012 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 здійснено поділ спільного майна подружжя. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 квартири та 1/2 автомобіля в розмірі 286 050,00 грн, залишивши квартиру та автомобіль в цілому у власності ОСОБА_2 . Рішення суду не виконується ОСОБА_2 з 2012 року, про рішення та необхідність його виконання ОСОБА_2 був обізнаний, оскільки при оголошення рішення був присутній. Наразі рішення знаходиться на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Міністерства юстиції України Лисенка Ю. О. (виконавче провадження № НОМЕР_1).
Тому просила суд стягнути на її користь з відповідача інфляційні збитки у розмірі 915 197,81 грн та три проценти річних у розмірі 102 952,04 грн від простроченої суми заборгованості на підставі статті 625 ЦК України.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено.
01 квітня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2025 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).
Ухвалами Верховного Суду від 29 квітня 2026 року поновлено касаційне провадження у справі та передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2026 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У справі, що переглядається:
суди встановили, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2012 року у справі № 412/8528/2012 стягнено 286 050,00 грн грошової компенсації з відповідача на користь позивача, яке відповідач не виконав; ОСОБА_1 виконавчий лист не отримувала та до примусового виконання не пред`являладо 2024 року; ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 липня 2024 року заяву ОСОБА_1 про видачу виконавчого листа та поновлення строку на його пред`явлення залишено без задоволення; 11 липня 2024 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська представнику ОСОБА_1 виданий вказаний виконавчий лист, на підставі якого постановою приватного виконавця від 17 липня 2024 року відкрите виконавче провадження № НОМЕР_1; ОСОБА_2 подав заяву про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012, виданого 11 липня 2024 року, таким що не підлягає виконанню, у зв`язку зі спливом строку пред`явлення його до виконання у минулому. Рішення суду за вказаною заявою на час розгляду справи судом першої інстанції цієї справи не набрало законної сили, справа перебувала на стадії апеляційного розгляду за скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 року, якою заяву залишено без задоволення;
за наведених обставин суд першої інстанції вважав, що відповідач на підставі статті 625 ЦК України має право вимагати стягнення 3 % річних від простроченої суми та інфляційні втрати, нараховані на суму, стягнену рішенням суду у справі № 412/8528/2012. Суд зазначив, що відповідач не спростував розрахунок заборгованості, наданий позивачем;
апеляційний суд міркував так, що позивач з часу набуття прав кредитора (після ухвалення судом рішення суду 26 липня 2012 року) до відділу ДВС з метою виконання рішення суду до 2024 року не зверталася, не вчиняла жодних дій спрямованих на виконання рішення суду, виконавчий лист не отримувала, який отриманий лише 12 липня 2024 року. Тому відсутні підстави для висновку, що ОСОБА_2 як боржник на час вирішення цього спору прострочив виконання грошового зобов`язання, яке виникло на підставі судового рішення, а тому відсутні правові підстави для застосування статті 625 ЦК України;
касаційний суд вказав, що апеляційний суд не врахував, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань; чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум (див. пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18)). Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок, що відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 на час вирішення цього спору фактично прострочив виконання грошового зобов`язання, і у зв`язку з цим відсутні підстави для застосування положень статті 625 ЦК України; апеляційний суд при ухваленні оскарженої постанови послався на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року, якою ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 року скасовано, а заяву ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012 таким, що не підлягає виконанню, задоволено, та не врахував, що апеляційний суд перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції; аналіз матеріалів справи свідчить, що в суді першої інстанції представник відповідача надав відзив на позовну заяву (а. с. 58-62), у якому заявив про застосування позовної давності як самостійної підстави для відмови у позові; суд першої інстанції зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог, проте заяву відповідача про застосування позовної давності не розглянув; апеляційний суд не надав належної оцінки доводам відповідача щодо спливу позовної давності. За таких обставин касаційний суд вважає, що постанову апеляційного суду належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Не можу погодитись із зазначеним висновком Верховного Суду з таких мотивів.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до якої було зупинено касаційне провадження у справі, що переглядається, вказано:
«68. За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
99. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
100. До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
101. Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
102. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
103. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
104. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
111. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
112. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
113. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
114. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
115. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
118. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
119. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
127. За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.
135. Разом з тим з урахуванням висновків у цій справі Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, наведених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом - рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатись натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання.
136. Велика Палата Верховного Суду відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).
137. Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22)».
В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2026 року про повернення справи на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказано, що «у справі № 754/511/23 Велика Палата Верховного Суду навела певні обставини, які засвідчують, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення боргу (наявність судового рішення про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні). Однак Велика Палата Верховного Суду не формулювала висновку про те, що такі обставини є обов`язковими умовами втрати можливості виконання рішення, як про це помилково зазначає колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Такі критерії наведені Великою Палатою Верховного Суду з урахуванням установлених у справі № 754/511/23 фактичних обставин. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не позбавлена можливості сформулювати умови застосування загального висновку Великої Палати Верховного Суду про неможливість нараховувати 3% річних та інфляційних втрат на вимогу до боржника за грошовим зобов`язанням, яка не підлягає примусовому виконанню, з огляду на обставини справи № 201/10079/24».
Проте Верховний Суд не врахував висновків, викладених у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду, аналіз якої свідчить, що її ключовим висновком є те, що сплив строку пред`явлення виконавчого листа до виконання щодо обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні усуває правову підставу для стягнення похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, після закінчення цього періоду, тобто про неможливість нараховувати 3 % річних та інфляційних втрат на вимогу до боржника за грошовим зобов`язанням, яка не підлягає примусовому виконанню.
Отже, у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, якщо суд його не поновлював або у поновленні цього строку відмовив, немає правових підстав для стягнення відповідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, за період після спливу вказаного строку.
Проте це не виключає право кредитора нарахувати 3 % річних та інфляційні втрати на відповідну грошову вимогу в межах встановленого законом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання, незалежно від підстави його виникнення, отримання виконавчого документа або пред`явлення його до примусового виконання. Сплив у подальшому строку пред`явлення виконавчого листа до виконання або визнання судом виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню,це право не припиняє, а відповідні суми можуть бути стягнені судом за відсутності підстав для застосування позовної давності.
У справі, що переглядається:
з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), та оскільки сплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення цього строку, суд першої інстанції помилково стягнув з ОСОБА_2 інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за весь період з 08 серпня 2012 року по 06 серпня 2024 року, оскільки строк пред`явлення до виконання виконавчого листа за вказаним рішенням у справі № 412/8528/2012 мав обраховуватися з 08 серпня 2012 року до 08 серпня 2013 року з урахуванням положень статті 223 ЦПК України та статті 22 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), у поновленні якого суд відмовив. У зв`язку зі спливом цього строку немає правових підстав для стягнення відповідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України, за період після 09 серпня 2013 року;
сам лише факт перебування або неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні,строк пред`явлення до виконання за яким сплинув та суд його не поновлював або у поновленні цього строку відмовив, не впливає на висновок щодо неможливості стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за період після закінчення цього строку. Не має значення в цій справі і провадження за заявою ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012, виданого 11 липня 2024 року, таким, що не підлягає виконанню, оскільки в ньому не вирішується питання поновлення вказаного строку;
апеляційний суд ухвалив своє рішення без врахування постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року, якою ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2024 року скасовано, а заяву ОСОБА_2 про визнання виконавчого листа № 412/8528/2012 таким, що не підлягає виконанню, задоволено, тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги, як і відповідні висновки Верховного Суду в цій частині, що апеляційний суд не перевірив законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції;
проте апеляційний суд не врахував, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання, незалежно від підстави виникнення такого зобов`язання та/або пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, а тому зробив помилковий висновок, що відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 на час вирішення цього спору фактично прострочив виконання грошового зобов`язання, і у зв`язку з цим відсутні підстави для застосування положень статті 625 ЦК України;
за обставин цієї справи позивач на підставі статті 625 ЦК України мала право вимагати стягнення 3 % річних від простроченої суми та інфляційні втрати, нараховані на суму, стягнену рішенням суду у справі № 412/8528/2012, за період з 08 серпня 2012 року до 08серпня 2013 року;
сукупний індекс інфляції відповідно до публічних даних Державної служби статистики за цей період становив 99.99 %, тобто має від`ємне значення, а тому вимоги в частині стягнення інфляційних втрат за відповідний період не підлягають задоволенню. Сума 3 % річних за цей період (один рік) від суми грошового зобов`язання у 286 050,00 грн становить 8 581,50 грн. Тому вимоги позивача є обґрунтованими лише в цій частині;
проте враховуючи, що відповідач заявив в суді першої інстанції про сплив позовної давності, в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 3 % річних за період з 08 серпня 2012 року до 08 серпня 2013 рокув сумі 8 581,50 грн судам належало відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності.
За таких обставин Верховному Суду належало постанову апеляційного судупро відмову у позові ОСОБА_1 змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін, покласти на позивача судові витрати відповідача на сплату судового збору у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції.
Суддя Є. В. Краснощоков