Справа №591/12326/25
Номер провадження 22-ц/816/2446/26
Категорія - 39
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 вересня 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Черних О.М. (суддя-доповідач), суддів: Криворотенка В.І., Худика А.М.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого звернувся ОСОБА_2 , на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13 травня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Зері Ю.О., в цивільній справі № 591/12326/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст вимог позову
В жовтні 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» звернулось до Зарічного районного суду м. Суми з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №9033821 від 15.12.2022 в розмірі 15740,00 грн, з яких 4000,00 грн - заборгованість за тілом кредиту, 11340,00 грн - заборгованість за процентами, 400,00 грн - заборгованість за комісією.
В обґрунтування позову посилалося на те, що 15.12.2022 ТОВ «Мілоан» та відповідач уклали договір про споживчий кредит №9033821. Відповідач підписав договір електронним підписом, створеним за допомогою одноразового персонального ідентифікатора. 28.03.2023 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» був укладений договір №93-МЛ про відступлення права вимоги. Згідно умов даного договору позивач набув права грошової вимоги до відповідача за договором про споживчий кредит №9033821 у розмірі 15740 грн.
Вказувало, що відповідачем не виконано належним чином взяті на себе зобов`язання за договором, у зв`язку з чим у нього утворилася заборгованість.
Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства вказану суму та судові витрати.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 13.05.2026 позовні вимоги товариства були задоволені, стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за договором №9033821 у розмірі 15740,00 грн, з яких 4000,00 грн сума заборгованості за тілом кредиту, 11340,00 грн - сума заборгованості за відсотками, 400,00 грн - сума заборгованості за комісією; витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн; витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн.
Суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» надало до суду підтвердження укладення договірних відносин кредитування та підтвердження отримання відповідачем кредиту в зазначеній сумі. Сторони досягли згоди з усіх істотних його умов, зокрема, й щодо розміру процентів за користування позикою, їх волевиявлення було вільним та відповідало їхній внутрішній волі. Позика надана відповідно до вимог чинного законодавства України, відповідач погодився на запропонований розмір процентів за користування позикою та зобов`язався їх сплатити. Позивач довів право вимоги до відповідача в зв`язку з укладенням договору факторингу з первісним кредитором.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Представник скаржника, вважає, що рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13.05.2026 не відповідає вимогам законності та обґрунтованості. Вказав, що суд першої інстанції неналежним чином дослідив докази порушуючи норми матеріального та процесуального права. Зазначив, що належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором. Зазначив, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Отже, вважає, що ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» є неналежним позивачем, оскільки не має права вимагати від відповідача сплати заборгованості за кредитним договором, оскільки у якості доказу переходу права вимоги від ТОВ «Мілоан» до ТОВ «Фінансова Компанія «Кредит-Капітал» за кредитним договором № 9033821 від 15.12.2022, надано договір відступлення прав вимоги №93-МЛ від 23.04.2021, однак, реєстр прав вимоги до договору відступлення прав вимоги №93-МЛ від 23.04.2021 позивачем не долучено. Крім того, вважає, що заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним.
Вказав, що відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Посилаючись на норми Закону, практику Верховного Суду, просив скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове, про відмову в задоволенні позовних вимог.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.06.2026 справу передано судді-доповідачеві - Черних О.М.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 16.06.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без руху.
Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 26.06.2026 відкрито апеляційне провадження в указаній справі.
Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 26.06.2026 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив
Позиція апеляційного суду
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає в повній мірі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
2. Мотивувальна частина
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що 15.12.2022 ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 уклали договір про споживчий кредит №9033821. Відповідач підписав договір електронним підписом, створеним за допомогою одноразового персонального ідентифікатора (а.с.6-12).
Згідно умов пунктів 1.2 - 1.4 договору сума кредиту склала 4000,00 грн, кредит надається загальним строком на 105 днів з 15.12.2022 (дата надання кредиту) і складається з пільгового та поточного періодів: пільговий період складає 15 днів, що настає з дати видачі кредиту та завершується 30.12.2022; поточний період складає 90 днів, що настає з дня наступного за днем завершення пільгового періоду і закінчується 30.03.2023 (дата остаточного погашення заборгованості).
Позичальник має повернути кредит, сплатити комісії за надання кредиту та проценти за користування кредитом в рекомендовану дату платежу 30.12.2022 (день завершення пільгового періоду), але не пізніше дати остаточного погашення заборгованості 30.03.2023 (останнього дня строку кредитування).
Згідно підпункту договору 1.5.1, комісія за надання кредиту: 400,00 грн, яка нараховується за ставкою 10,00 відсотків від суми кредиту одноразово в момент видачі кредиту.
Проценти за користування кредитом протягом пільгового періоду: 900,00 грн, які нараховуються за ставкою 1,50 відсотків від фактичного залишку кредиту за кожен день строку користування кредитом протягом пільгового періоду. Проценти за користування кредитом протягом поточного періоду: 10800,00 грн, які нараховуються за стандартною процентною ставкою 3,00 відсотків від фактичного залишку кредиту за кожен день користування кредитом протягом поточного періоду (підпункти 1.5.2.-1.5.3. договору).
Тип процентної ставки за цим договором: фіксована. Особливості нарахування процентів визначені п.п.2.2,2.3 цього Договору.
Як узгоджено сторонами у пункті 2.1 договору, кредитні кошти надаються позичальнику безготівково на рахунок з використанням карти № НОМЕР_1 .
Умови та порядок пролонгації строку кредитування погоджені сторонами у пункту 2.3 договору.
Порядок укладення договору визначений умовами розділу 6 договору.
Факт ідентифікації відповідача в інформаційно-телекомунікаційній системі ТОВ «Мілоан» підтверджується довідкою про ідентифікацію (а.с.14).
Факт перерахування відповідачеві кредитних коштів підтверджується платіжним дорученням №89167963 від 15.12.2022 про зарахування переказу у сумі 4000,00 грн на рахунок ОСОБА_1 платіжна картка № НОМЕР_1 (а.с.15 зв. бік).
28.03.2023 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» був укладений договір №93-МЛ про відступлення права вимоги (а.с.17-21).
Згідно пункту 1.1 договору №93-МЛ про відступлення права вимоги, вказано, що на умовах, встановлених цим договором, кредитор передає (відступає) новому кредиторові за плату, а новий кредитор приймає належні кредиторові права грошової вимоги (Права Вимоги) до Боржників за кредитними договорами вказаними у Реєстрі Боржників, укладеними між Кредитором і Боржниками (Портфель Заборгованості).
Відповідно до Витягу Реєстру Боржників до договору про відступлення права вимоги №93-МЛ від ТОВ «Мілоан» до позивача перейшло право вимоги до ОСОБА_3 за договором №9033821 на загальну суму у розмірі 15740 грн, що також підтверджується і додатковою угодою №1 до договору №93-МЛ про відступлення права вимоги (а.с.25).
Реєстр боржників переданий позивачу за Актом приймання-передачі реєстру боржників від 28.03.2023, складеним на виконання вимог пункту 8.3 договору відступлення прав вимоги (а.с.27).
Додатковою угодою № 1 від 26.08.2025 сторони договору про відступлення права вимоги внесли зміни до форми Реєстру боржників та виклали його у редакції, наведеній у додатковій угоді (а.с.25).
Дані докази доводять, що ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» набув права грошової вимоги до ОСОБА_3 за договором про споживчий кредит №9033821 у розмірі 15740 грн, з яких 4000 грн сума заборгованості за тілом кредиту, 11340 грн сума заборгованості за відсотками, 400 грн сума заборгованості за комісією.
Застосовані норми права
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновки щодо не оскаржуваної частини рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 15.12.2022 між ТОВ «Мілоан» та ОСОБА_1 було укладено електронний Договір № 9033821 про надання споживчого кредиту, за умовами якого відповідач отримав грошові кошти в сумі 4000,00 грн., на умовах повернення, стоком на 105 днів (дата повернення 26.12.2021), зі сплатою відсоткової ставки 1,90% в день строком на 30 днів з умовами пролонгації до 90 днів. Вказаний договір був підписаний відповідачем електронним підписом одноразовим ідентифікатором M195023.
Відповідач факт укладення договору, за яким отримав кошти в сумі 4000,00 грн не оспорює, а тому апеляційним судом в цій частині рішення суду першої інстанції не переглядається, колегія суддів доходить висновку, що подані позивачем докази в їх сукупності є достатніми та переконливими для встановлення наявності між сторонами зобов`язальних правовідносин за кредитним договором № 9033821 від 15.12.2022.
Предметом апеляційного перегляду є рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13.05.2026 в частині доведеності факту відступлення права вимоги. Скаржник посилається, що відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Колегія суддів, щодо доводів апелянта про правомірність переходу права вимоги за договором факторингу виходить з наступного.
Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу.
Тобто, підставою для заміни сторони, а саме процесуального правонаступництва, є наступництво у матеріальних правовідносинах, у наслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони в цих правовідносинах.
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлене договором або законом.
Тобто відступлення права вимоги за змістом означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
У статті 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
При цьому у зв`язку із заміною кредитора у зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише суб`єктний склад у частині кредитора.
За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.
Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18.
Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні (стаття 517 ЦК України).
Відповідно до статті 519 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
Положеннями статей 1077, 1078 ЦК України визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Згідно зі статтею 1081 ЦК України, клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
Частинами першою, другою статті 1082 ЦК України встановлено, що боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов`язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов`язку перед ним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли унаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Отже, необхідною умовою для відступлення права вимоги є існування самого зобов`язання за яким відступається право, яке й підтверджує дійсність вимог (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 761/33403/17 (провадження № 61-12551св20).
Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21).
З наведених норм вбачається, що права вимоги (майнові права) можуть бути відступлені (продані) лише за існуючим зобов`язанням; первісний кредитор може відступити (продати) тільки ті права вимоги (майнові права), які дійсно існують та йому належать; відступлення (продаж) прав вимоги (майнових прав) здійснюється виключно в межах того обсягу прав, який має в такому зобов`язанні кредитор.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. Межі обсягу прав, що переходять до нового кредитора, можуть встановлюватися законом і договором, на підставі якого здійснюється перехід права. Обсяг і зміст прав, які переходять до нового кредитора є істотними умовами цього договору.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-459цс17, яка є актуальною, що підтверджено ухвалою Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/33403/17 від 22 квітня 2021 року.
У розрізі викладеного, ураховуючи сталу практику Верховного Суду, яка регулює правовідносини із відступлення права вимоги (цесії) вбачається, що саме на первісного кредитора покладено обов`язок представити новому кредитору всі документі, які слугували підставою виникнення боргового зобов`язання у боржника, оскільки правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20 зроблено висновок, що відповідно до ст.514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом зазначених норм, права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.03.2023 між ТОВ «Мілоан» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» укладено договір відступлення права вимоги №93-МЛ.
Колегія суддів зауважує, що позивачем ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» до позовної заяви додало копію витягу з реєстру боржників від 10.09.2025, яка засвідчена належним чином, ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» сплатив ТОВ «Мілоан» суму фінансування за відступлене право вимоги згідно з договором відступлення права вимоги від №93-МЛ від 28.03.2023 в розмірі 483 999,39 грн, що підтверджується копією платіжної інструкції № 70781 від 28.03.2023.
Отже, відповідач несе відповідальність за неналежне виконання зобов`язання за кредитним договором перед новим кредитором - ТОВ «ФК «Кредит-Капітал».
У постановах Верховного Суду, зокрема, від 18 жовтня 2023 року в справі №905/306/17, від 02 листопада 2021 року в справі №905/306/17, від 29 червня 2021 року в справі №753/20537/18, від 21 липня 2021 року в справі №334/6972/17, від 27 вересня 2021 року в справі №5026/886/2012 вказано, що «Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є: належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, докази на підтвердження оплати за договором».
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про недоведеність існування у позивача права вимоги до відповідача за кредитним договором, колегія суддів вважає помилковим, оскільки позивач у передбаченому законом порядку відповідно до послідовно укладених договорів факторингу, на виконання яких підписувалися реєстри передачі прав вимог до боржників, набуло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитними договорами укладеними із первісним кредитором ТОВ «Мілоан».
Крім того, колегія суддів вважає, що оскільки предметом судового розгляду є спір про стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості за кредитними договорами, а договір факторингу ОСОБА_1 не оспорювався, у цьому випадку слід виходити з презумпції правомірності правочину, а також презумпції обов`язковості виконання договору.
Разом з тим, відповідно до ч.4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів дійшла висновку, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції були порушені норми матеріального права при стягненні нарахованої банком комісії за видачу кредиту.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемним.
Договір про споживчий кредит, укладений з порушенням вимог частини першої цієї статті, є нікчемним.
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЗУ «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.
Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.
Оскільки сплата позичальником винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу є платою за послуги, що супроводжують кредит в даному випадку, тому пункти договору, які передбачають сплату такої винагороди є нікчемними, у зв`язку з чим підстави для нарахування банком комісії на підставі нікчемних умов договору є безпідставними і вказані кошти не підлягають сплаті позичальником.
Такі висновки викладені Верховним Судом в постанові від 07 червня 2023 року у справі № 686/14530/15 (провадження № 61-13299св22).
З матеріалів даної справи вбачається, що комісію у розмірі 400,00 грн по договору № 9033821 від 15.12.2022 було визначено як плату за надання кредиту.
Водночас в матеріалах справи відсутній перелік банківських послуг, які пов`язані з наданням кредиту та які повинні надаватись.
Ураховуючи, що позивач не зазначив та не надав доказів наявності переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору, то положення договору про встановлення плати за надання кредиту в розумінні комісії 400,00 грн є нікчемними відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 11, ч. 5 ст. 12 ЗУ «Про споживче кредитування».
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 727/5461/23.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_1 комісії в розмірі 400,00 грн за видачу кредиту відсутні.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доведеною, обґрунтованою та такою, що підлягає стягненню, є заборгованість у загальному розмірі 15340,00 грн, з яких: 4000,00 грн. - заборгованість за тілом кредиту, 11340,00 грн. - заборгованість за відсотками.
Посилання в апеляційній скарзі на правові позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19, від 03.10.2019 у справі №922/445/19… колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду першої інстанції, зроблені за наслідками розгляду справи по суті, не суперечать нормативно-правовим обґрунтуванням та правовим висновкам, викладеним у наведених в апеляційній скарзі постановах.
Щодо судових витрат.
Судом першої інстанції вирішено питання щодо розподілу судових витрат, а саме стягнуто з відповідачки на користь позивача судовий збір в сумі 2422,40 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 8000 грн.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 - 4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 8 статі 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (§80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (§95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №199/3939/18-ц.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2024 №686/5757/23 виснувала, що в частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Близькі за змістом висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 №922/1964/21.
У додатковій постанові від 19.02.2020 №755/9215/15-ц та постанові від 05.07.2023 у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18). Такі ж висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15.01.2026 у справі №681/947/24.
З огляду на викладене, визначаючи розмір витрат на правничу допомогу, колегія суддів бере до уваги норми ч. 4 ст. 137 ЦПК України, характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на виконання робіт, значення справи для сторін, з урахуванням вимог розумності та справедливості, вважає, що витрати в сумі 3000 грн, понесені в суді першої інстанції, відповідатимуть вимогам розумності, справедливості та співмірності.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційне розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач сплатив судовий збір у розмірі 2422,40 гривень за подання позовної заяви. Предметом позову є стягнення заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 15740,00 гривень.
Разом з тим, апеляційний суд дійшов висновку, що рішення першої інстанції підлягає зміні в частині стягнення заборгованості, до стягнення підлягає 15340,00 гривень, отже позовні вимоги задоволено на 97 % (15340/ 15740 х 100).
Оскільки позов задоволено на 97 %, то з відповідача необхідно стягнути на користь позивача судовий збір сплачений при зверненні до суду першої інстанції у розмірі 2349,70 грн (2422,40 х 97%) витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 2910 грн (3000,00 х 97%).
Скаржник при подачі апеляційної скарги сплатив судовий збір в розмірі 3633,60 гривень.
Апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена на 3%, тобто підлягає стягненню з позивача на користь відповідача витрати за сплату судового збору при звернені з апеляційною скаргою в сумі 109,00 гривень (3633,60 х 3%).
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно з частиною першою та другою статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13.05.2026 необхідно змінити.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст. 367; 374 ч. 1 п. 1; 375; 381-382 ЦПК України, суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 13.05.2026 змінити, виклавши резолютивну частину в новій редакції.
«Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Кредит-Капітал», код ЄДРПОУ 35234236, заборгованість за договором №9033821 у розмірі 15340,00 грн, з яких 4000,00 грн сума заборгованості за тілом кредиту, 11340,00 грн сума заборгованості за відсотками, витрати по сплаті судового збору у розмірі 2349,70 грн; витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2910,00 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовити.»
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія «Кредит-Капітал» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за розгляд справи апеляційним судом у розмірі 109 грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий - О.М. Черних
Судді: В.І. Криворотенко
А.М. Худик