ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/9322/26 Справа № 212/6724/26 Суддя у 1-й інстанції - Рибкіна Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 вересня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 212/6724/26
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко О.П.
сторони:
заявник ОСОБА_1
заінтересована особа Відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Ужгороді Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 06 липня 2026 року,яке ухвалено суддею Рибкіною Н.М. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 06 липня 2026 року,
ВСТАНОВИВ:
В травні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України.
Заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 вона народила дитину чоловічої статі в пологовому будинку міста Світлодарська Бахмутського району Донецької області. В оформленні документів медичними працівниками пологового будинку їй було відмовлено, оскільки вони вимагали російський паспорт.
Заявниця проживає у місті Жатец, Чехія.
Дитина залишилась на окупованій території та на теперішній час проживає з матір`ю заявниці ОСОБА_2 у сел Новолуганське Бахмутського району Донецької області.
Заявниця просить встановити факт народження нею дитини чоловічої статі ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Світлодарську Бахмутського району Донецької області, Україна, оскільки отримати свідоцтво про народження дитини у відділі державної реєстрації актів цивільного стану неможливо, через те, що факт народження відбувся на тимчасовій окупованій території України, на якій не можливо отримати медичний документ, що може бути прийнятий відділом державної реєстрації актів цивільного стану для здійснення реєстрації народження. Встановлення факту народження необхідно для реєстрації дитини в органах РАЦС та отримання свідоцтва про народження..
Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 06 липня 2026 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України, відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність і необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить його скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції фактично звів доведення факту народження виключно до наявності медичних документів, хоча стаття 317 ЦПК України передбачає судовий порядок саме для випадків, коли отримати такі документи неможливо.
Апелянт зазначає, що вона пояснила суду, що дитина народилася на тимчасово окупованій території України, де їй було відмовлено у видачі будь-яких документів через відсутність паспорта держави-окупанта. Саме ця обставина і стала причиною звернення до суду. Суд першої інстанції не врахував особливості правового режиму тимчасово окупованої території та не дав належної оцінки тому, що отримання офіційних українських документів є об`єктивно неможливим.
Суд першої інстанції формально відхилив фотографії, пояснення заявника та інші непрямі докази, не навівши належних мотивів, чому вони не можуть підтверджувати факт народження у сукупності з іншими доказами.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, заявника ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом установлено та з матеріалів справи убачається, що що заявницею у справі є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання якої зареєстровано в АДРЕСА_1 ( а.с. 4-6, 17)
Згідно з свідоцтвом про зміну імені, виданого 17 грудня 2015 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі Одеського міського управління юстиції ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , змінила ім`я на ОСОБА_1 ( а.с.26)
Згідно з свідоцтвом про народження ОСОБА_3 її матір`ю записана ОСОБА_2 ( а.с.29)
Відповідно до інформації з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери ОСОБА_1 зарестрована 19 липня 2023 року як внутрішньо переміщена особа за адресою АДРЕСА_2 ( а.с.63)
Відповідно до інформації з ГЦОСІ ДПС України від 29 травня 2026 року ОСОБА_1 перетинала державний кордон напрямок «в`їзд» 21 січня 2023 року - «виїзд» 21 січня 2023 року, «в`їзд» 11 лютого 2023 року - «виїзд» 11 лютого 2023 року, «в`їзд» 12 липня 2023 року - «виїзд» 22 липня 2023 року, «в`їзд» 04 лютого 2024 року - «виїзд» 17 лютого 2024 року. (а.с.74)
Згідно з відповіддю Медичного центру ОМD від 15 червня 2026 року неможливо встановити факт звернення до центру пацієнтки ОСОБА_1 до медичного центру у зв`язку із некоректною роботою медичної інформаційної системи центру. ( а.с.107)
Відповідно до інформації з ГЦОСІ ДПС України від 30 червня 2026 року інформації про перетин державного кордону ОСОБА_2 в період з 24 лютого 2022 року по 05 травня 2026 року не виявлено ( а.с.113).
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України, суд першої інстанції виходив з того, що заявниця не надала належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження факту народження дитини на тимчасово окупованій території України, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити з підстав її недоведеності.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, встановлено, що дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.
Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (частини третя, четверта статті 49 ЦК України).
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 13 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація народження дитини проводиться не пізніше одного місяця з дня її народження. Підставою для проведення державної реєстрації народження дитини є визначені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я документи, що підтверджують факт народження. За відсутності документа закладу охорони здоров`я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження, підставою для проведення державної реєстрації актів цивільного стану є рішення суду про встановлення факту народження.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Частинами другою, третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Аналогічно регламентовано зазначене питання у пункті 7 глави 1 розділу II Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2000 року за № 719/4940, відповідно до якого документи, видані компетентними органами іноземних держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених поза межами України за законами відповідних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (далі - Конвенція 1993 року), укладеної Державами-членами Співдружності Незалежних Держав (зокрема, Україною і російською федерацією) та ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення; документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
23 грудня 2022 року набрав чинності Закон України № 2783-IX «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», відповідно до якого дію Конвенції зупинено у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь.
Це означає, що дія Конвенції 1993 року, у тому числі і статті 13, зупиняється щодо будь-яких документів, виданих і посвідчених у російській федерації та Республіці Білорусь, незалежно від дати їх видачі, посвідчення.
Разом з тим, з дати зупинення дії Конвенції 1993 року у відносинах з російською федерацією та Республікою Білорусь до документів, виданих на території цих країн, при їх пред`явленні на території України застосовуватиметься вимога засвідчення апостилем згідно з Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, яка була підписана 05 жовтня 1961 року в м. Гаазі (далі - Конвенція 1961 року). Відповідно до Закону України від 10 січня 2002 року № 2933-ІІІ «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів» Конвенція набрала чинності для України з 22 грудня 2003 року та залишається чинною у відносинах України з російською федерацією та Республікою Білорусь.
Водночас для захисту прав і свобод громадян України та інших осіб, що мають документи вказаних країн, Кабінет Міністрів України врегулював питання використання документів цих країн на час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2023 року № 107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав» під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 року такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно із пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема на підставі пункту 7 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження.
Згідно із частинами першою, третьою статті 317 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника. У рішенні про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, зокрема, мають бути зазначені встановлені судом дані про дату і місце народження особи, про її батьків.
Звертаючись до суду із відповідною заявою, заявниця просила встановити факт народження дитини.
Рішення суду в такій категорії справ повинне ґрунтуватися на дотриманні норм процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, у тому числі з урахуванням документів, виданих органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.
Правова оцінка документам, поданим заявником на підтвердження факту народження на тимчасово окупованій території України, зокрема документам, виданим органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України, надається судом цивільної юрисдикції в сукупності з іншими доказами під час розгляду заяви про встановлення факту народження на тимчасово окупованій території України в порядку статті 317 ЦПК України, а не органами державної реєстрації актів цивільного стану. Саме рішення суду про встановлення такого факту є підставою для державної реєстрації народження та для внесення відомостей про батьків дитини відділом державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення суду (постанова Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 759/7001/22).
На підтвердження обставин народження дитини заявниця надала фотознімки УЗД та іншої діагностики, медичні карти, які, за поясненнями самої заявниці, відносяться до періоду вагітності другою та третьою дитиною. При цьому заявниця зазначала, що у неї відсутні будь-які медичні документи, що підтверджують факт народження дитини ІНФОРМАЦІЯ_1 , на обліку під час вагітності в закладах охорони здоров`я вона під наглядом лікарів не перебувала, медичної карти вагітності першою дитиною у неї не має, медичну консультаційну комісію вона не проходила.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його скасування.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що заявником не подано належних та допустимих доказів, які б у розумінні статті 77 Цивільного процесуального кодексу України, підтверджували факт народження дитини на тимчасово окупованій території України.
Посилання апелянта на необхідність встановлення факту народження для подальшої державної реєстрації цього факту є безпідставними як такі, що не впливають на оцінку доказів у справі та не звільняють заявника від обов`язку доведення обставин, на які він посилається.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених вимог, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та фактично зводяться до незгоди заявника з правильними висновками суду першої інстанції.
При цьому в судовому засіданні в суді апеляційної інстнацїі заявниця підтвердила той факт, що у неї відсутні будь-які медичні документи щодо перебігу її вагітності та народження дитини ІНФОРМАЦІЯ_1 , що, на переконання колегії суддів, унеможливлює встановлення факту народження у заявниці дитини на тимчасово окупованій території України.
На підставі наведеного вище, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України, з тих підстав, що заявниця не надала належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження факту народження дитини на тимчасово окупованій території України.
Отже, доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимогст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Колегія суддів зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13 березня 2018 року Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд першої інстанції дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 06 липня 2026 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повне судове рішення складено 03 вересня 2026 року.
Головуючий:
Судді: