ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/7171/26 Справа № 211/5775/23 Суддя у 1-й інстанції - Сарат Н.О. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 вересня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 211/5775/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 березня 2026 року, яке ухвалено суддею Сарат Н.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 20 березня 2026 року,
УСТАНОВИВ:
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до сууд з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку квартири.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було укладено 08 квітня 2006 року, зареєстровано Довгинцівським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 136.
У шлюбі ними було придбано квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на квартиру було зареєстровано на відповідача по справі - дружину - ОСОБА_4 , що підтверджується договором купівлі - продажу, від 20 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького Міського нотаріального округу Кузнецовою О.С., за реєстровим номером 1559.
За умовами вказаного договору, відповідач - ОСОБА_4 прийняла у власність від ОСОБА_5 , від імені якої діяв представник - ОСОБА_6 , квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м, житловою 44, 6 кв. м.
Згідно до п. 1.8. вищевказаного договору, квартира придбана покупцем, відповідачем по справі, за згоди чоловіка - ОСОБА_1 .
Відповідно до п. 2.1. Договору - продаж квартири вчинено за 111 890 грн.
Після придбання квартири, вони мешкали разом родиною у квартирі, позивач зареєстрований в квартирі, разом вони сплачували комунальні платежі, облаштовували побут.
Після оголошення воєнного стану через повномасштабне вторгнення рф до України, позивач був мобілізований та проходжу службу в лавах ЗСУ, після спливу часу, дружина повідомила про те, що вона подала позовну заяву до суду про розірвання шлюбу, наразі в Довгинцівському районному суді перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу ( справа № 211\4079\23).
Позивач має намір визначити належну йому 1\2 частку в квартирі, яка є спільною сумісною власністю, була придбана у шлюбі, в позасудовому порядку, вирішити питання визначення частки немає, оскільки, спільної мови, сторони з даного приводу знайти не можуть.
На підставі наведенного вище позивач просив суд визнати право власності на 1/2 частку квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 березня 2026 року позов задоволено, визнано за позивачем, ОСОБА_1 право власності на 1\2 частку квартири, яка є спільною сумісною власністю та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м., житловою площею 44, 6 кв. м..
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 500 грн.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.
Апеляційна скарга мотивована тим, що спільні кошти при придбанні квартири складали 61 840 грн, тобто 44,73 відсотка вартості квартири, оскільки відповідачкою, відповідано до п.2.3 Договору купівлі-продажу квартири від 20 грудня 2013 року, одноосібно було внесено 111 890 грн для забезпеченні малолітньої доньки житлом, відповідно до рішення Виконавчого комітету Довгинцівської районної міської ради № 692 від 20 листопада 2013 року. Отже визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири буде суперечити нормам чинного законодавства.
Так для купівлі спірної квартири мати позивачки ОСОБА_7 продала квартиру за адресою АДРЕСА_2 для купівлі квартири за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується Рішенням Довгинцівської районного в місті ради виконкому № 692 від 20 листопада 2013 року. Отже предметом поділу в даному випадку може бути виключно частка квартири відповідно до вартості під час придбання за відрахуванням вартості проданої квартири за адресою АДРЕСА_2 , тобто в розмірі 61 840 грн.
Також апелянт просить враховувати, що позивач з моменту припинення проживання у спірному житлі жодного разу не сплатив за комунальні послуги, які розраховуються в еквіваленті площі квартири та сплачуються не за лічильником незалежно від фактичного проживання у житловому приміщенні, а саме оплата вартості послуг централізованого опалення та послуг наданих ОСББ, в ой час як власник житла в Україні зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги (ЖКП) незалежно від факту проживання, наявності договору чи членства в ОСББ. Апелянт зазначає, що нею буде використано право на стягнення частки витрат у порядку регресу.
Крім того апелянт зазначає, що під час сумісного проживання сторін у шлюбі ними було також придбано автомобіль марки Volkswagen Passat VIN НОМЕР_1 2008 року випуску, держнавний реєстраційний номер НОМЕР_2 . Автомобіль відповідачем було одноосібно продано. Коштів від продажу в розмірі 1/2 частки у спільному майні подружжя позивач не отримувала. Крім того під час шлюбу було збудовано гараж, який також було продано відповідачем без дозволу колишньої дружини, та без компенсанції частки.
Апелянт звертає увагу на те, що від шлюбу сторони мають двох дітей ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2 . За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Однак судом першої інстанції не було враховано те, що позивач без згоди відповідача реалізував спільний автомобіль, не враховано, що при продажі одного об`єкта нерухомості було придбано інший, тобто позивачем внесено на купівлю спільної квартири майже половину коштів, які були її особистою приватною власністю. Крім того не враховано, що з відповідачкою залишились проживати малолітні діти, які також мають право на житло, придбане батьками в шлюбі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на переконання позивача, апеляційну скаргу відповідача - залишити без задоволення.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися.
Представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Кафтасьєвою Г.В. подано заяву про проведення судового засідання без участі позивача та його представника.
Представник відповідача Дубровської В.В. подала клопотання про відкладення розгляду справи, з тих підстав, що в провадженні Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпроптеровської області перебуває цивільна справа, про поділ майна подружжя, а саме - автомобіля марки Volkswagen Passat, VIN НОМЕР_1 2008 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , тому представник відповідача вважає за доцільне не проводити розгляд цієї справи до розгляду справи № 211/8236/26.
Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Пунктами 10, 11 частини 2 цієї статті визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Згідно ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Згідно статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.
Статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі.
Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
При цьому, у постанові Верховного Суду від 1 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку, що, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Виходячи з вищенаведених норм Конвенції та практики Європейського суду, вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на те, що представник відповідача реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі та з урахуванням того, що ця цивільна справа та справа № 211/8236/26, що перебуває в провадженні Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпроптеровської області, мають різні предмети позовів, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників, які не з`явилися у судове засідання, а тому клопотання про відкладення судового розгляду задоволенню не підлягає.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було укладено 08 квітня 2006 року, зареєстровано Довгинцівським відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 136.
У шлюбі, а саме 20 грудня 2013 року, сторнами було придбано квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на квартиру було зареєстровано на відповідача по справі - дружину - ОСОБА_4 , що підтверджується договором купівлі - продажу, від 20 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького Міського нотаріального округу Кузнецовою О.С., за реєстровим номером 1559.
За умовами вказаного договору, відповідач - ОСОБА_4 прийняла у власність від ОСОБА_5 , від імені якої діяв представник - ОСОБА_6 , квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м, житловою 44, 6 кв. м.
Згідно до п. 1.8. вищевказаного договору, квартира придбана покупцем, відповідачем по справі, за згоди чоловіка - ОСОБА_1 .
Відповідно до п. 2.1. Договору - продаж квартири вчинено за 111 890 грн.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 грудня 2023 року шлюб між сторонами розірваний, ОСОБА_10 відновлено дошлюбне прізвище ОСОБА_11 .
Крім того судом першої інтанціїї встановлено, що рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 грудня 2024 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року встановлено, та доказуванню не підлягає, що належних, допустимих і достатніх доказів, що спірна квартира була придбана за особисті кошти за рахунок продажу мамою позивача ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_3 , не знайшли свого підтвердження в наданих до суду матеріалах.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах справи міститься достатньо доказів, які свідчать, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 є спільною сумісною сторін у справі.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання в порядку встановленому ЦПК України.
Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).
У частині 3 ст. 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 12 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова ВС від 02.10.18 у справі № 910/18036/17).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).
Згідно приписів ст. 12, ч. 1, 5-7 ст. 81, ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У противному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх право, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має особливості, одночасно, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (ч. 1 ст. 355 ЦК України).
Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України, ч. 1 ст. 60 та ст. 63 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з подружжя не мав за поважною причиною самостійного заробітку (доходу). Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України).
За положеннями ч. 1 ст. 60 СК України, які узгоджуються з приписами ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 68, ч. 1 ст. 69 СК України).
Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частка майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (ч.2 ст.70 СК України).
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч.3 ст.70 СК України).
Установивши, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вона підлягає поділу між сторонами з урахуванням встановленого ч. 1 ст. 70 СК України принципу рівності часток подружжя.
Доводи апеляційної скарги про те, що для купівлі спірної квартири мати позивачки ОСОБА_7 продала квартиру за адресою АДРЕСА_2 для купівлі квартири за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується Рішенням Довгинцівської районного в місті ради виконкому № 692 від 20 листопада 2013 року. Отже предметом поділу в даному випадку може бути виключно частка квартири відповідно до вартості під час придбання за відрахуванням вартості проданої квартири за адресою АДРЕСА_2 , тобто в розмірі 61 840 грн, не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 грудня 2024 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року встановлено, та доказуванню не підлягає, що належних, допустимих і достатніх доказів, що спірна квартира була придбана за особисті кошти за рахунок продажу мамою позивача ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_3 , не знайшли свого підтвердження в наданих до суду матеріалах. При цьому обґрунтуванням заявлених позовних вимог у вказаному спорі було саме те, що з урахуванням продажу квартири за адресою АДРЕСА_2 , яка належала матері позивача та продажу відповідачем автомобіля, придбаного у шлюбі без передачі 1/2 частки коштів від реалізації авто позивачу, має бути визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на спірну квартиру, хоч і придбаною під час шлюбу, однак після продажу квартири, що належала матері позивача.
Згідно вимог ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Апеляційним судом не установлено факту ухилення ОСОБА_1 від виконання своїх батьківських обов`язків та забезпечення належного утримання дітей, тому відсутні підстави для збільшення частки відповідачки у спірному майні. При цьому посилання апелянта на те, що з відповідачкою залишились проживати малолітні діти, які також мають право на житло, придбане батьками в шлюбі, не свідчать про порушення прав дітей на спірне майно.
Колегія суддів уважає, що відповідачкою не доведено існування обставин, які б могли бути підставою для відступу від рівності часток подружжя.
Зокрема відсутні докази того, що позивач не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дітей, приховував, знищував чи пошкоджував спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
Проживання дітей з відповідачкою само по собі не може бути підставою для відступу від рівності часток, оскільки в такому випадку слід довести, що розмір аліментів, який вона одержує, недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дітей.
Факт несплати позивачем комунальних послуг за користування квартирою, в якій останній не проживає, що сторонами не заперечується, також не може бути належною правовою підставою для відступу від рівності часток. При цьому відповідач по справі не позбавлена можливості стягнення з позивача на свою користь частки понесених нею витрат.
Таким чином, суд першої інстанції з урахуванням встановленого ч. 1 ст. 70 СК України принципу рівності часток подружжя при поділі спільного майна, обґрунтовно визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірної квартири.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що перебування в провадженні Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпроптеровської області перебуває цивільної справа, про поділ майна подружжя, а саме - автомобіля марки Volkswagen Passat, VIN НОМЕР_1 2008 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , не має правового значення для вирішення між сторонами у цій справі спору про визнання права власності на 1/2 частку квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Також колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що визнавши за ОСОБА_1 право власності 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м., житловою площею 44, 6 кв. м., судом першої інстанції не вирішено питання про визнання права власності на іншу 1/2 частину спірної квартири за ОСОБА_3 .
Таким чином, колегія суддів уважає за необхідне доповнити резолютивну частину рішення суду абзацом третім наступного змісту: «Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м., житловою площею 44, 6 кв. м.».
На підставі наведенного вище колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.
У справі, що розглядається, судом першої інстанції надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання суду апеляційної інстанції до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції.
Наведені апелянтом в апеляційній скарзі доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Виходячи з вищевикладеного, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції доповненню резолютивної частини новим абзацом наступного змісту: «Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м., житловою площею 44, 6 кв. м.».
В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін.
Щодо судових витрат.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За результатами апеляційного перегляду справи, результат вирішення справи залишився незмінним, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Доповнити резолютивну частину рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 березня 2026 року абзацом наступного змісту: «Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62, 3 кв. м., житловою площею 44, 6 кв. м.».
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 03 вересня 2026 року.
Головуючий:
Судді: