07.09.26
22-ц/812/1554/26
Справа №490/1966/23 Доповідач апеляційного суду Т. Кушнірова
Провадження №22-ц/812/1554/26
Постанова
Іменем України
07 вересня 2026 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:
головуючого Кушнірової Т.Б.,
суддів: Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,
із секретарем Коростієнко Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - ОСОБА_2 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене 31 березня 2025 року, під головуванням судді Шолох Л.М., в приміщенні суду першої інстанції, по цивільній справі за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки,
в с т а н о в и л а:
У березні 2023 року заступник керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки.
Позовна заява мотивована тим, що рішенням Миколаївської міської ради №54/56 від 09 вересня 2019 року «Про надання у власність земельної ділянки громадянину у Центральному районі м. Миколаєва» затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 668 кв.м., з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
25 вересня 2019 року, на підставі вказаного рішення, ОСОБА_3 зареєстрував право власності на вищезазначену земельну ділянку, реєстраційний запис №33461537.
Законність рішення Миколаївської міської ради про відведення вказаної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 за позовом заступника прокурора м. Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради було предметом розгляду Центральним районним судом м. Миколаєва у справі №490/2104/20.
За наслідками розгляду справи №490/2104/20 12 листопада 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов прокурора задовольнив.
Визнав незаконним та скасував рішення Миколаївської міської ради від 09 вересня 2019 року №54/56, запис від 25 вересня 2019 року №33461537 про реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на вказану земельну ділянку, а також зобов`язав ОСОБА_3 повернути у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради спірну земельну ділянку.
Вказаним судовим рішенням встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, тому належним власником (розпорядником), відповідно до ст. ст. 83,122 ЗК України є Миколаївська міська рада.
Надання ОСОБА_3 спірної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку суперечить вимогам законодавства, положенням містобудівних документацій та визначеному у них функціональному призначенню, оскільки розташована на території багатоквартирної житлової забудови, де передбачається розміщення багатоквартирних житлових будинків, тому не може бути надана окремій особі для будівництва індивідуального житла.
23 грудня 2021 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року, у справі №490/2104/20, набрало законної сили.
Натомість, виконання зазначеного судового рішення є об`єктивно неможливим, оскільки під час судового розгляду справи №490/2104/20, з метою уникнути повернення зазначеної земельної ділянки у власність держави, ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 15 січня 2021 року відчужив спірну земельну ділянку відповідачці по справі - ОСОБА_1 .
15 січня 2021 року ОСОБА_1 зареєструвала своє право власності на зазначену ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, запис №40163028.
Прокурор посилався на те, що відповідно до положень ст. 328 ЦК України, ОСОБА_3 не набув права власності на спірну земельну ділянку у визначений законом спосіб та не отримав передбачені ч. 1 ст. 317 ЦК України повноваження її власника, відтак не мав права розпорядження нею, у тому числі дарувати ОСОБА_1 .
Оскільки підставою для оформлення за ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку стало вже визнане незаконним та скасоване судом рішення Миколаївської міської ради від 09 вересня 2019 №54/56, тому укладений з відповідачкою договір дарування землі є незаконним. Сторони договору дарування у даному випадку не є добросовісними набувачами спірної ділянки, тому на них не розповсюджуються гарантії захисту права на мирне володіння майном.
Посилаючись на викладене, позивач просив ухвалити рішення яким витребувати від ОСОБА_1 у власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 668 кв.м. з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
31 березня 2025 року рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва задоволено позов заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки.
Витребувано з володіння ОСОБА_1 у власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 668 кв.м. з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури м. Миколаєва судовий збір за подачу позову у розмірі 10 900 грн 48 коп.
Обґрунтовуючи рішення, судом першої інстанції зазначено, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 , була предметом спору під час розгляду справи №490/2104/20 - розташована на території м. Миколаєва, відноситься до земель комунальної власності, згідно з містобудівною документацією, Генеральним планом м. Миколаєва належить до території багатоквартирної житлової забудови. Відтак її власником (розпорядником), згідно з вимогами ст. 83,122 ЗК України, є Миколаївська міська рада.
12 листопада 2021 року, у вказаній справі, ухвалене преюдиційне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, яким визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради №54/56 від 09 вересня 2019 року, яким надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 668 кв.м. з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №33461537 від 25 вересня 2019 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на дану земельну ділянку та зобов`язано останнього повернути у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради вказану земельну ділянку. Це судове рішення набрало законної сили 23 грудня 2021 року.
15 січня 2021 року ОСОБА_3 подарував відповідачці ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, уклавши з останньою нотаріально посвідчений договір дарування. Цього ж дня, на підставі вказаного договору дарування, ОСОБА_1 зареєструвала право власності на зазначену земельну ділянку, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно № 325079324.
Оскільки ОСОБА_3 не набув права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 у визначений законом спосіб, як того вимагає ст. 328 ЦК України, і не отримав передбачені ч. 1 ст. 317 ЦК України повноваження власника ділянки, суд дійшов висновку, що дарувальник не мав права нею розпоряджатись.
Вирішуючи питання щодо витребування спірної земельної ділянки у власність належного власника - територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, суд виходив з того, що її заволодіння сталось всупереч вимог закону, тому належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном.
Також, суд вказав, що у цій справі, суспільний інтерес спрямований на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству.
Враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки, загальний інтерес у даній справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу посилається на те, що відповідачка не була обізнана про судовий розгляд даної справи та ухвалення оскаржуваного судового рішення, не мала можливості захистити свої права оскільки перебувала за межами країни.
Звертає увагу, що позивачем та районним судом не вжито усіх передбачених положенням ст. 130 ЦПК України заходів повідомлення про розгляд справи, що вказує на необґрунтованість висновків суду про можливість розгляду справи у її відсутність.
Судом не враховано те, що ОСОБА_1 не була залучена до участі у розгляді справи №490/2104/20, у якій 12 листопада 2021 року Центральним районним судом м. Миколаєва ухвалене рішення щодо зобов`язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку, хоча власником вказаної нерухомості він вже не був, оскільки право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за нею.
Разом з цим, обставини, встановлені вказаним судовим рішенням, визнані преюдиціальними фактами та покладені в обґрунтування рішення суду першої інстанції від 31 березня 2025 року.
Вважає, що під час розгляду цієї справи судом не було дотримано основні засади (принципи) цивільного судочинства, визначені ст. 2 ЦПК України, зокрема змагальність сторін (ст. 12 ЦПК України), диспозитивність цивільного судочинства (ст. 13 ЦПК України).
Крім того, вказує на помилковість розподілу судом за наслідками розгляду справи судових витрат, передбачених ст. 141 ЦПК України. Зокрема, стягнення судом з відповідачки судового збору в розмірі 10900 грн 48 коп, оскільки на час звернення заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва з позовом та ухвалення районним судом рішення від 31 березня 2025 року ОСОБА_1 мала статус особи з інвалідністю ІІ групи, відтак згідно з положення п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
Правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу заступник керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва не скористався.
Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015, розташована по АДРЕСА_1 належить до земель комунальної власності та згідно з містобудівною документацією, Генеральним планом м. Миколаєва відносилась до території багатоквартирної житлової забудови.
Відповідно до плану зонування м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 11 серпня 2016 року №6/3, зазначена земельна ділянка відноситься до зони мішаної багатоквартирної житлової забудови від 5 до 16 поверхів та громадської забудови.
09 вересня 2019 року рішенням Миколаївської міської ради № 54/56, затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 668 кв.м з кадастровим [номер приховано]:15:017:0015, розташовану по АДРЕСА_1 .
25 вересня 2019 року ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на вказану земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним № 33461537.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року, ухваленого у справі №490/2104/20, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради № 54/56 від 09 вересня 2019 «Про надання у власність земельної ділянки громадянину у Центральному районі м. Миколаєва», яким затверджено проект земелеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 668 кв.м. з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 33461537 від 25 вересня 2019 року про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на вказану земельну ділянку та покладено обов`язок на ОСОБА_3 повернути у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради спірну земельну ділянку.
Обставини передачі земельної ділянки, розташованої на території багатоквартирної житлової забудови у власність ОСОБА_3 для будівництва індивідуального житлового будинку всупереч вимогам законодавства, встановлені рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року, яке 23 грудня 2021 року набрало законної сили.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Натомість, 15 січня 2021 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 , а остання, у свою чергу, набула у приватну власність спірну земельну ділянку, зареєструвавши у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на неї за реєстраційним № 325079324 від 15 січня 2021 року.
Відповідно до абзацу другого частини другої статті 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.
Положеннями статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 року у справі № 48/340, від 22.10.2019 року у справі № 923/876/16.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 року у справі №910/2861/18 року.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Тож, з урахуванням викладеного ОСОБА_3 , в установленому законом порядку, не набув права власності на спірну земельну ділянку у порядку та у спосіб, що визначені ст. 328 ЦК України та нормами земельного законодавства. Оскільки земельна ділянка, яка є предметом спору у даній справі, належала територіальній громаді м. Миколаєва та відносилася до земель комунальної власності, тому належним власником (розпорядником), відповідно до вимог статтей 83, 122 Земельного кодексу України, є Миколаївська міська рада. Відтак, у ОСОБА_3 не могло виникнути права на неї.
Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19)).
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.
Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18); від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), зазначено про те, що можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».
Тобто, у постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про допустимість витребування за допомогою віндикаційного позову такого майнового права, як право на частку в праві спільної власності.
Встановивши, що ОСОБА_3 не набув права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015 у визначений законом спосіб, як того вимагає ст. 328 ЦК України, і не отримав передбачені ч. 1 ст. 317 ЦК України повноваження власника ділянки, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що останній не мав права нею розпоряджатися, у тому числі шляхом укладення договору дарування з ОСОБА_1 .
Оскільки спірна земельна ділянка перейшла у власність ОСОБА_1 на підставі договору дарування, який укладений ОСОБА_3 , суд вірно вважав, що зазначена земельна ділянка набута відповідачкою без відповідної правової підстави.
Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обгрунтованість позову прокурора про витребування спірного нерухомого майна у власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що на момент розгляду справи №490/2104/20 та прийняття рішення Центральним районним судом м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року, вона не була залучена до участі у справі, тоді як вказане рішення безпосередньо стосується її прав, інтересів та обов`язків, оскільки містить обставини, які суд вважав преюдиційними у даній справі, не спростовують висновків суду.
Законом встановлена процесуальна можливість оскарження судового рішення не залученої до участі у справі особою, у разі порушення оскаржуваним судовим рішенням її прав та інтересів. Матеріали справи таких відомостей не містять, тоді як, рішення Центрального районного суду м. м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року набрало законної сили 23 грудня 2021 року (а.с. 21). Вказане рішення є остаточним і обов`язковість його урахування (преюдиційність) визначена законом.
Водночас, заслуговують на увагу посилання ОСОБА_1 в апеляційні скарзі про те, що вона не була належним чином повідомлена судом першої інстанції про розгляд даної справи, а судом не вжито усіх передбачених положенням ст. 130 ЦПК України заходів повідомлення її про розгляд справи, внаслідок чого вона не мала можливості захистити свої права, а під час розгляду справи перебувала за межами України.
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини друга, четверта статті 12 ЦПК України).
За змістом ч.ч.2, 3 ст. 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Згідно ч.6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18) вказано, що «приписи ЦПК України як на момент ухвалення заочного рішення, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду (пункт 31 постанови від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц)».
Із матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції розглянув справу 31 березня 2025 року за відсутності ОСОБА_1 , що підтверджується відомостями протоколу судового засідання (а. с. 90).
Повістка про виклик до суду першої інстанції для участі у підготовчому провадженні 10 листопада 2023 року, для участі у розгляді справи у судовому засіданні 04 квітня 2024 року, направлені ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_2 , повернуті до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а. с. 70,76).
Безпосередньо у суді для вручення відповідачці прокурор отримав копію позовної заяви, судову повістку для участі у розгляді справи 19 березня 2025 року (а.с.89).
Відомості про вручення зазначеної повістки з відміткою про її отримання ОСОБА_1 матеріали справи не містять.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що у справі відсутні докази повідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи за адресою її реєстрації АДРЕСА_2 .
Наведені обставини свідчать про те, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності належного повідомлення відповідача у справі ОСОБА_1 .
За таких обставин, судом при розгляді справи порушені вимоги процесуального законодавства, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення відповідно до положень п.3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.
Крім того, слушними є доводи апеляційної скарги щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду даної справи в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору в розмірі 10900 грн 48 коп.
Правові засади справляння судового збору, платники, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок його сплати, підстави звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір».
Пільги зі сплати судового збору передбачені у статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
У даній справі ОСОБА_1 , звертаючись з апеляційною скаргою посилалася на те, що вона звільнена сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір».
До матеріалів справи долучила копію посвідчення особи з інвалідністю ІІ групи, а також копію довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії МСЕ-03 № 014200, згідно з якою ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи з 22 квітня 2004 року, інвалідність встановлена безстроково (а.с.135).
Стягнувши з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури м. Миколаєва 10 900 грн 48 коп. судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подання позовної заяви, суд першої інстанції не урахував, що відповідачка звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як особа з інвалідність ІІ групи.
Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За такого, оскаржуване судове рішення в частині вирішення питання щодо стягнення судового збору з ОСОБА_1 підлягає скасуванню відповідно до п.п.1,4 ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового рішення про компенсацію Миколаївській обласній прокуратурі м. Миколаєва судових витрат за подання позовної заяви за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381 -384 ЦПК України, колегія суддів
п о с т а н о в и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником - ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки - задовольнити.
Витребувати з володіння ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 ), у власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 668 кв.м. з кадастровим номером [номер приховано]:15:017:0015, розташовану по АДРЕСА_1 .
Судові витрати Миколаївській обласні прокуратурі м. Миколаєва за подання позовної заяви у розмірі 10 900 грн 48 коп компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді:
_____________________
Повне судове рішення складено 07.09.2026 р.