Рішення № 139522936 у справі № 520/21340/26 від 07.09.2026

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

07.09.2026 р. справа №520/21340/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОКЕЙ ТРАНС» (далі за текстом - позивач, заявник) до Державної служби України з безпеки на транспорті (далі за текстом - Відповідач №1, Служба), Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, орган публічної адміністрації, Управління) про визнання протиправною та скасування постанови,

установив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про визнання протиправною та скасування постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу №127138 від 30.06.2026р. у розмірі 17.000,00 грн., винесеної посадовою особою Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті, а також про стягнення судового збору та судових витрат.

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що відповідачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами, що саме ТОВ «ОКЕЙ ТРАНС» було автомобільним перевізником, який 25.05.2026 здійснював відповідне вантажне перевезення та допустив порушення вимог статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт». Позивач зазначає, що транспортний засіб DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , не перебуває на його балансі та у власності, 25.05.2026 товариство взагалі не здійснювало перевезень, а матеріали перевірки не містять жодного належного доказу його статусу автомобільного перевізника у спірних правовідносинах. Сам по собі акт перевірки від 25.05.2026 №ЕАР 014975, на думку позивача, не є достатнім доказом вчинення ним правопорушення, оскільки зазначені в ньому відомості мають бути підтверджені іншими доказами.

Відповідач №1 - Державна служба України з безпеки на транспорті із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що за результатами рейдової перевірки 25.05.2026 транспортного засобу DAF, д.н.з. НОМЕР_1 , встановлено здійснення вантажного перевезення та відсутність у водія передбачених статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» документів, у зв`язку з чим складено акт №ЕАР 014975 та застосовано адміністративно-господарський штраф. Відповідач зазначає, що хоча власником транспортного засобу за даними ЄДРТЗ є Задорожний Олег Сергійович, який припинив підприємницьку діяльність, останній є керівником та одноособовим засновником (учасником) ТОВ «ОКЕЙ ТРАНС», основним видом діяльності якого є вантажний автомобільний транспорт, що, на думку відповідача, дало підстави пов`язати транспортний засіб із позивачем та визначити його автомобільним перевізником. При цьому позивач був належним чином повідомлений про розгляд справи, мав можливість надати документи та пояснення на спростування відомостей щодо перевізника, однак не скористався таким правом до прийняття постанови.

Відповідач №2 - Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті про розгляд справи, завчасно та у передбачений процесуальним законодавством спосіб, не виконав обов`язку із подання відзиву та доказів в обґрунтування незгоди із позовом.

08.08.2026р. представник позивача подав до суду клопотання про постановлення окремої ухвали у порядку ст.249 КАС України, мотивоване тим, що відзив на позовну заяву, поданий 06.08.2026 представником відповідача Іваницькою Альоною Олегівною, не може бути належним чином врахований судом, оскільки остання не підтвердила свої повноваження на представництво Державної служби України з безпеки на транспорті у встановленому законом порядку. Позивач зазначає, що надані Іваницькою А.О. довіреності в порядку передоручення від 22.06.2022 та 26.09.2023 не містять оригінальних підписів відповідних уповноважених осіб або кваліфікованих електронних підписів, а відомості ЄДР щодо повноважень осіб, від імені яких видано довіреності, на думку позивача, не підтверджують їх право на таке передоручення. Крім того, з наказу №350-К від 17.03.2025 вбачається, що Іваницьку А.О. призначено на посаду лише з 18.03.2025, у зв`язку з чим позивач ставить під сумнів можливість її уповноваження у 2023 році. Також позивач звертає увагу на невідповідність зазначеної у довіреності адреси Державної служби України з безпеки на транспорті її відомостям у ЄДР та вважає, що сукупність наведених обставин свідчить про неналежне підтвердження повноважень представника та можливе внесення до поданих до суду документів недостовірних відомостей. У зв`язку з цим позивач вважає, що в діях ОСОБА_1 можуть міститися ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 400-1 КК України, а тому просить суд постановити окрему ухвалу відповідно до статті 249 КАС України та направити її до органу прокуратури для належного реагування і вирішення питання щодо внесення відповідних відомостей до ЄРДР.

Вирішуючи заявлене представником позивача питання про постановлення окремої ухвали, суд зважає, що згідно з ч.1 ст.249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

При цьому наведена норма визначає постановлення окремої ухвали як право суду, реалізація якого обумовлена встановленням під час розгляду справи конкретного порушення закону.

Відповідно до частини четвертої статті 249 КАС України в окремій ухвалі має бути зазначено закон чи інший нормативно-правовий акт, вимоги якого порушено, та в чому саме полягає таке порушення.

Отже, саме по собі припущення учасника справи про можливе порушення законодавства, незгода з процесуальними діями іншого учасника справи або сумніви щодо належності оформлення документів, поданих на підтвердження повноважень представника, не є достатньою правовою підставою для постановлення окремої ухвали за відсутності встановленого судом факту порушення закону.

При цьому питання належності підтвердження повноважень представника підлягає вирішенню судом у межах процесуальної оцінки відповідних документів та наслідків їх подання, однак саме по собі не свідчить про вчинення особою правопорушення та тим більше не дає підстав для висновку про наявність у її діях ознак кримінального правопорушення.

Дана справа слухається у порядку спрощеного позовного провадження.

Стороною відповідача подано копію наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 17.03.2025р. №350-К про призначення представника на посаду державної служби в організаційній структурі Державної служби України з безпеки на транспорті.

Також відповідача подано копію службового посвідчення представника як працівника державного органу та копію положення про Юридичний департамент Державної служби України з безпеки на транспорті.

Сукупність цих доказів у достатньому обсязі підтверджує повноваження представника на участь у розгляді справи.

Тож, судом у ході розгляду справи не встановлено обставин, які б свідчили про завідомо неправомірні дії представника відповідача, умисне подання до суду завідомо неправдивих відомостей або інше очевидне порушення закону, що потребувало б реагування в порядку статті 249 КАС України.

При цьому наведені представником позивача доводи фактично ґрунтуються на припущеннях щодо можливого неналежного оформлення документів та не підтверджують наявності встановленого судом правопорушення. Саме лише посилання на можливість настання кримінально-правових наслідків також не може підміняти собою встановлення судом відповідних фактичних обставин та складу правопорушення, оскільки питання щодо наявності в діях особи складу кримінального правопорушення належить до компетенції органів досудового розслідування та суду в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством.

За таких обставин суд не вбачає встановленого під час розгляду цієї адміністративної справи порушення закону, яке відповідно до статті 249 КАС України зумовлювало б необхідність постановлення окремої ухвали, у зв`язку з чим у задоволенні відповідного клопотання слід відмовити.

Здобуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, які відомі учасникам спору і відносно яких у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів до матеріалів справи, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, а відтак, спір може бути вирішений на підставі наявних у справі доказів.

Суд, вивчив доводи усіх приєднаних до справи процесуальних документів, повно виконав процесуальний обов`язок зі збору доказів, з`ясував обставини фактичної дійсності, оцінив здобуті докази в їх сукупності та взаємозв`язку, проаналізував зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевірив доводи сторін добутими доказами і вирішуючи спір по суті, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник пройшов визначену законодавством України процедуру держа та громадських формувань під ідентифікаційним кодом - 40598370; обліковується за місцезнаходженням - 62480, Харківська область, Харківський район, село Логачівка, провулок Миколаєва, будинок 4/2; за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань основним видом господарської діяльності заявника є вид діяльності за КВЕД 49.41 «Вантажний автомобільний транспорт»; керівником та одноособовим засновником (учасником) заявника є ОСОБА_2 .

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру транспортних засобів транспортний засіб марки DAF ТЕ 98 CF 380, 1997 року випуску, об"єм двигуна - НОМЕР_2 , реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 зареєстрований за ОСОБА_2 (далі за текстом - Автомобіль).

25.05.2026р. Управлінням державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті за підписом в.о. заступника начальника Управління - начальника відділу державного контролю на наземному транспорті Черсунова В.О. було видано направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) №ЕНР000701 старшим державним інспекторам Пархоменку В.В., Педоренку С.О., Різнику М.О., Філю С.О., Целогородцеву А.В., Кислову В.В., Нежальському О.О. зі строком дії з 25.05.2026р. по 31.05.2026р. та територією проведення - Донецька, Луганська і Харківська області та місто Харків.

Як зафіксовано у графах «місце перевірки» та «дата і час перевірки» акта проведення рейдової перевірки від 25.05.2026р. №ЕАР 014975, 25.05.2026р. о 17 год. 47 хв. у місті Харкові на проспекті Байрона, 179 старшим державним інспектором відділу державного контролю на наземному транспорті Нежальським Олександром Олеговичем було зупинено транспортний засіб марки DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , у складі із напівпричепом, завантаженим металевими виробами, тобто такий, що фактично здійснював перевезення вантажу.

Факт здійснення транспортним засобом марки DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , саме вантажного перевезення підтверджується приєднаними до матеріалів справи про порушення двома фотознімками транспортного засобу з видимим вантажем на напівпричепі, а також десятьма файлами відеофіксації заходу державного нагляду (контролю) від 25.05.2026р., поданими відповідачем до суду разом із відзивом на позов, на яких зафіксовано рух цього транспортного засобу у складі з напівпричепом, завантаженим металевими виробами, автомобільними дорогами міста Харкова.

Як зафіксовано у тексті Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р., водій транспортного засобу на вимогу посадової особи не пред`явив жодного з документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення: у графі «серія і номер свідоцтва про реєстрацію» зазначено «Не надав», у графі «водій» зазначено «Не надав», у графі «документ, що посвідчує особу водія» зазначено «Не надав», а у графі про виявлені порушення зафіксовано відсутність на момент перевірки свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, протоколу обов`язкового технічного контролю транспортного засобу та товарно-транспортної накладної або іншого визначеного законодавством документа на вантаж, унаслідок чого прізвище, власне ім`я та по батькові водія посадовою особою відповідача не встановлені.

Як зафіксовано у графі «пояснення водія про причини порушення» Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р., водій втік з місця зупинки транспортного засобу, унаслідок чого від надання пояснень та від підписання акта ухилився.

За викладеними у відзиві твердженнями, за відсутності будь-яких документів, які могли б бути пред`явлені водієм, посадова особа відповідача встановлювала відомості про автомобільного перевізника у спосіб використання наявних баз даних, про що прямо зазначено у тексті Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р.

Тож у межах спірних правовідносин Автомобіль був використаний неідентифікованими суб`єктом владних повноважень особами в умовах, котрі з огляд на предмет та обсяг фізично наявного вантажу виключають перевезення в особистих (негосподарських) цілях, без відсутності посвідчення на право керування транспортними засобами, без відсутності свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, без відсутності товарно-транспортної накладної, без відсутності протоколу обов"язкового технічного огляду транспортного засобу, за відсутності вогнегасника, за відсутності договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

При цьому, стороною позивача до матеріалів справи не подано жодних доказів про те, що власник Автомобіля або заявник як суб`єкт господарювання, яким засновником та керівником якого є власник Автомобіля сповіщали компетентні органи державної влади України про протиправне вибуття Автомобіля з їх фізичного користування.

Суд зважає, що за даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів, ведення якого унормовано Порядком ведення Єдиного державного реєстру транспортних засобів (затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2020р. №779), власником транспортного засобу марки DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , є ОСОБА_2 , місце проживання якого - АДРЕСА_1 .

За даними відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань - ОСОБА_2 як фізична особа - підприємець припинив підприємницьку діяльність 11.07.2014р., тобто станом на 25.05.2026р. не мав правових підстав для здійснення перевезень вантажу у власному статусі суб`єкта господарювання.

Водночас із цим, ОСОБА_2 - є керівник та одноособовий засновник (учасник) позивача, а місцезнаходження позивача (село Логачівка, провулок Миколаєва, будинок 4/2) повністю збігається з адресою власника транспортного засобу.

Тож, у межах спірних правовідносин власник автомобілю не міг використовувати Автомобіль в операції з вантажного перевезення у власних особистих цілях або у межах власної господарської діяльності.

Також матеріали справи не містять доказів передання власником Автомобіля прав фізичного користування автомобілем будь-яким учасникам суспільних відносин, окрім ТОВ "Окей Транс", яким Автомобіль міг безперешкодно використовуватись у порядку ч.1 ст.320 Цивільного кодексу України.

Результати рейдової перевірки було оформлено актом проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 25.05.2026р. №ЕАР 014975 (далі за текстом - Акт №ЕАР 014975), у якому автомобільним перевізником зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Окей Транс» (ідентифікаційний код 40598370) із зазначенням його місцезнаходження.

У тексті Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. викладено судження суб`єкта владних повноважень про допущення автомобільним перевізником порушення вимог ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", відповідальність за яке передбачена абз.3 ч.1 ст.60 цього Закону.

Суд відмічає, що згідно з ч.2 ст.16 Закону України від 30.06.1993р. №3353-ХІІ "Про дорожній рух" водій зобов`язаний, зокрема, мати при собі посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб.

Згідно з ч.1 ст.35 Закону України від 30.06.1993р. №3353-ХІІ "Про дорожній рух" транспортні засоби, що беруть участь у дорожньому русі та зареєстровані територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України, підлягають обов`язковому технічному контролю відповідно до цієї статті.

Згідно з ч.2 ст.48 Закону України "Про автомобільний транспорт" документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

При оформленні товарно-транспортної накладної вантажовідправник зазначає такі обов`язкові реквізити: дата і місце складання; вантажовідправник (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); автомобільний перевізник (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), прізвище, ім`я, по батькові водія та номер його посвідчення; вантажоодержувач (повне найменування (прізвище, ім`я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті); транспортний засіб (марка, модель, тип, реєстраційний номер автомобіля, причепа/напівпричепа), його параметри із зазначенням довжини, ширини, висоти, загальної ваги, у тому числі з вантажем, та маси брутто; пункти завантаження і розвантаження.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України від 21.05.2024р. №3720-ІХ "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" предметом договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є передача страхувальником за плату ризику, пов`язаного з об`єктом страхування, страховику на умовах, визначених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України від 21.05.2024р. №3720-ІХ "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" об`єктом страхування за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок використання забезпеченого транспортного засобу особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, життю, здоров`ю та/або майну потерпілих осіб внаслідок настання страхового випадку.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України від 21.05.2024р. №3720-ІХ "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" на території України дозволяється використання виключно забезпечених транспортних засобів. Транспортний засіб має бути забезпеченим до початку його використання у дорожньому русі на вулично-дорожній мережі загального користування на території України.

У ході розгляду справи судом достеменно з`ясовано, що водій автомобіля означених вище документів (посвідчення водія, посвідчення про реєстрацію трансопртного засобу, товарно-транспорту накладну, ознак вчинення правочину про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів) до заходу державного нагляду (контролю) не подав і самостійно залишив місце заходу державного нагляду (контролю).

Така поведінка учасника суспільних відносин з огляду на приписи ст.ст.8, 68 Конституції України не може бути кваліфікована у якості доброчесної.

Будь-який учасник суспільних відносин не повинен отримувати будь-яких преференцій чи покращення правового становища від наслідків такої поведінки.

Копію Акту №ЕАР 014975 водієві вручено не було з причин, які не залежали від посадової особи державного органу, - через залишення водієм місця зупинки транспортного засобу.

29.05.2026р. Відповідач №2 сформував та направив заявникові письмове повідомлення №45391/40.1/24-26 про дату, час та місце розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт (16.06.2026р. протягом 09:00год. - 10:00год. за адресою: майдан Свободи, буд.5, «Держпром», 6 під`їзд, 7 поверх, м. Харків), із додаванням копії Акту №ЕАР 014975 та з роз`ясненням прав учасника розгляду справи, передбачених ст.28 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ "Про адміністративну процедуру" і Порядком №1567, а також із застереженням про розгляд справи без участі особи у разі її неявки.

15.06.2026р. заявник подав Відповідачеві №2 клопотання вих. №09/1 від 15.06.2026р. (вх. №26470/0/22-26 від 15.06.2026р.) про відкладення розгляду справи та продовження строку здійснення адміністративного провадження, мотивоване відсутністю у штаті товариства юрисконсульта та потребою у часі для залучення адвоката, а також бажанням ознайомитися з матеріалами справи, надати пояснення та зібрати докази.

У тексті цього ж клопотання позивач зазначив, що до листа Відповідача №2 від 29.05.2026р. №45391/40.1/24-26 було долучено «примірник одного нечитабельного акту, а не актів як зазначено у листі Управління».

Інших зауважень, заперечень чи пояснень по суті інкримінованого діяння, а так само і прохання про повторне надіслання читабельної копії Акта №ЕАР 014975 від 25.05.2026р., текст клопотання вих. №09/1 від 15.06.2026р. не містить.

Отже, станом на 15.06.2026р. позивач достеменно був обізнаний про існування справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт за Актом №ЕАР 014975 від 25.05.2026р., про свій статус особи, стосовно якої ця справа розглядається, та про зміст інкримінованого діяння.

17.06.2026р. Відповідач №2 листом №2562/40.1/23-26 задовольнив клопотання позивача та повідомив про перенесення розгляду справи за Актом №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. на 30.06.2026р. з 09:00год. до 10:00год.

Зазначений лист було направлено позивачеві рекомендованим поштовим відправленням 17.06.2026р. (штрихкодовий ідентифікатор R067202878340), що підтверджується приєднаними до справи списком згрупованих поштових відправлень АТ «Укрпошта» від 17.06.2026р. та фіскальним чеком АТ «Укрпошта» від 17.06.2026р.

Незважаючи на задоволення власного клопотання та надання додаткового часу, позивач на розгляд справи 30.06.2026р. не з`явився, правом на ознайомлення з матеріалами справи про порушення безпосередньо у приміщенні відповідача не скористався, письмових пояснень по суті інкримінованого діяння, заперечень проти відомостей про автомобільного перевізника чи документів на спростування таких відомостей відповідачеві не подав.

Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Розгляд справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт за Актом №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. був проведений Відповідачем №2 30.06.2026р. без участі представника заявника.

30.06.2026р. із посиланням на Акт №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. в.о. заступника начальника Управління - начальником відділу державного контролю на наземному транспорті Черсуновим В.О. було прийнято постанову №127138 про застосування до Товариства з обмеженою відповідальністю «Окей Транс» адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17.000,00 грн.

Як з`ясовано судом, юридичними підставами для прийняття цього рішення суб`єктом владних повноважень були обрані положення ст.48 та абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", а фактичними підставами послугували викладені у тексті Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. судження про скоєння правопорушення у вигляді здійснення перевезення вантажу за відсутності на момент проведення перевірки документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення.

Копію постанови №127138 від 30.06.2026р. разом із супровідним листом №56257/40.1/24-26 від 30.06.2026р. було направлено заявникові засобами поштового зв`язку 01.07.2026р. (штрихкодовий ідентифікатор R067214089952) та вручено адресатові 08.07.2026р., що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень «Постанови/приписи 30.06.26», поданим до АТ «Укрпошта» 01.07.2026р., та довідкою про деталі трекінгу поштового відправлення.

10.07.2026р. представник позивача - адвокат Манько Олексій Михайлович (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №1045 від 02.09.2011р., видане на підставі рішення Полтавської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 02.09.2011р. №25) звернувся до Відповідача №2 з адвокатським запитом вих. №Аз-26/1/07, на який листом від 16.07.2026р. №3036/40.1/24-26 позивачеві було надано всі матеріали справи про порушення на 17 аркушах.

Стверджуючи про невідповідність закону означеного рішення суб`єкта владних повноважень, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб`єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Відповідно до ч.3 ст.13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Статтею 42 Конституції України проголошено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Частиною 1 ст.50 Конституції України передбачено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Як то указано у ч.2 ст.13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Зі змісту наведених приписів Основного Закону України слідує, що провадження учасниками суспільних відносин діяльності з ознаками підприємницької (господарської) в умовах, котрі виключають неприйнятий рівень ризику (загрози) життю та здоров`ю людей, є публічним інтересом суспільства, котрий підлягає охороні і захисту Державою через механізми державного нагляду (контролю) та застосування заходів державного впливу (примусу).

Суспільні відносини з приводу використання учасниками суспільних відносин у межах провадження підприємницької діяльності вантажного автомобільного транспорту унормовані, зокрема, приписами Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", Закону України від 10.11.1994р. № 232/94-ВР "Про транспорт", Закону України від 30.06.1993 р. № 3353-XII "Про дорожній рух", Правил дорожнього руху (затверджені постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306), Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) (затверджений постановою КМУ №1567 від 08.11.2006р. у редакції постанови КМУ від 07.02.2025р. №141; далі за текстом - Порядок №1567).

Згідно з ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", Положенням про Державну службу України з безпеки на транспорті (затверджено постановою КМУ від 11.02.2015р. №103), Порядком №1567 державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм на автомобільному транспорті здійснюється Державною службою України з безпеки на транспорті та територіальними органами Державної служби України з безпеки на транспорті, у тому числі і у спосіб проведення рейдових перевірок, якою за визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" є перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об`єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.

Відповідно до ч.17 ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" у редакції Закону України від 03.06.2021р. №1534-ІХ рейдові перевірки (перевірки на дорозі) дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без такої зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, та його територіальних органів, які мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

У силу спеціального застереження ч.20 ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" у редакції Закону України від 03.06.2021р. №1534-ІХ автомобільні перевізники, їх уповноважені особи (водії), автомобільні самозайняті перевізники, суб`єкти господарювання, які надають автостанційні послуги, мають право фіксувати процес проведення планової, позапланової або рейдової перевірки (перевірки на дорозі) засобами фото- і відеотехніки, не перешкоджаючи проведенню таких перевірок.

За визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" автомобіль вантажний - автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення вантажів; автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Отже, за нормами наведеного національного закону України кваліфікуючою умовою для визнання учасника суспільних відносин перевізником є наявність у такого учасника правового статусу фізичної особи чи правового статусу юридичної особи та задіянність такого учасника суспільних відносин у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія.

Натомість, ознака наявності або відсутності у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія саме послуги з перевезення пасажирів чи вантажів (тобто перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату) не має жодного юридичного значення, позаяк законом чітко указано, що перевезення вантажу може відбуватись і за власний кошт (тобто без надання послуги з перевезення вантажу, а у цілях задоволення власних внутрішньогосподарських потреб).

Положеннями ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" чітко визначено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

В аспекті застосування адміністративно-господарської відповідальності за абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" ключовим та юридично визначальним фактором є те, що міра юридичної відповідальності підлягає застосуванню саме за фізичну відсутність на момент проведення перевірки визначених статтею 48 цього Закону документів, а не за відсутність цих документів взагалі як речей матеріального світу.

Тобто склад правопорушення складається з двох невід`ємних елементів: фактичного здійснення перевезення та відсутності у водія передбачених законом документів, причому юридично значущим є саме момент перевірки, а не подальше подання документів у ході судового процесу.

Такий підхід відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 11.02.2020 у справі №820/4624/17 та від 19.03.2020 у справі №823/1199/17, де наголошено, що приписи Закону №2344-ІІІ щодо обов`язку автомобільних перевізників та водіїв мати і пред`являти визначені законом документи є імперативними, спрямованими на забезпечення безпеки дорожнього руху та захист публічного інтересу, не допускають довільного чи звужувального тлумачення, а наявність або відсутність документів оцінюється саме станом на час здійснення контролю.

Розв`язуючи спір по суті, суд зважає, що правові висновки Верховного Суду з приводу кваліфікації конкретного учасника суспільних відносин у якості автомобільного перевізника викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.03.2025р. по справі 380/13118/23, де зазначено, що питання відповідності учасника руху, який перевозить вантаж, критеріям автомобільного перевізника, визначеним Законом України Про автомобільний транспорт в аспекті правомірності притягнення власника автотранспортного засобу до відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт, через відсутність у водія документів, вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у справах №№640/27759/21, 240/22448/20, 280/3520/22, 620/18215/21, 600/1407/22-а та 280/2150/23.

Так, у постанові від 19.10.2023р. (справа №640/27759/21) Верховний Суд указав, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити з того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.

В цьому контексті основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Такого підходу Верховний Суд дотримувався й у подальшій правозастосовній практиці при розгляді справ, у яких, зокрема, досліджувалося питання правомірності притягнення власника автотранспортного засобу до відповідальності лише з тих підстав, що працівники Укртрансбезпеки дійшли висновку, що він, як власник авто, є автомобільним перевізником у розумінні Закону України Про автомобільний транспорт.

Вирішуючи питання щодо визначення належного суб`єкта, відповідального за порушення законодавства про автомобільний транспорт Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року у (справа №240/22448/20) зауважив на тому, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена статтею 60 Закону України Про автомобільний транспорт, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж. При цьому, автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб (адже такі дані не завжди можуть збігатися) або зі слів водія.

Аналогічні висновки за схожих обставин справи викладені Верховним Судом і у постанові від 12 жовтня 2023 року у справі № 280/3520/22.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд констатував, що положення статті 60 Закону України Про автомобільний транспорт не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт (постанова Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі № 620/18215/21).

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 13.03.2025р. по справі №120/3812/23 основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Водночас нові докази, які подають заінтересовані особи, зокрема до суду, який розглядає відповідний спір, після визначення контролюючим органом належного перевізника та його притягнення до адміністративної відповідальності мають оцінюватися, на думку Верховного Суду, із розумною критикою та із чітким застосуванням критеріїв належності, допустимості, достовірності та достатності таких нових доказів, а також їх взаємозв`язку із документами, які були надані контролюючому органу в момент перевірки.

За висновком Верховного Суду у справі № 640/27759/21, тільки такий підхід забезпечить дотримання принципу належного виконання учасниками спірних правовідносин вимог законодавства, яке регулює перевезення пасажирів та вантажів, та реалізацію принципу правової визначеності у спорах щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника компетентним органом, який контролює дотримання державної політики з питань безпеки на наземному транспорті.

Також у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 04.03.2025р. по справі №440/4136/23 основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року у справі № 420/15732/22.

Суд відзначає, що у межах спірних правовідносин відсутність у водія під час рейдової перевірки будь-яких документів та ухилення водія від надання пояснень і від підписання акта зумовлювали виключно висновок суб`єкта владних повноважень про: 1) фактичне здійснення 25.05.2026р. переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобіля та праці водія; 2) належність задіяного у процесі фізичного переміщення вантажу транспортного засобу ОСОБА_2 , який як фізична особа - підприємець припинив підприємницьку діяльність 11.07.2014р.; 3) належність до кола учасників транспортного процесу саме позивача - юридичної особи, керівником та одноособовим засновником (учасником) якої є власник транспортного засобу, місцезнаходження якої повністю збігається з адресою власника транспортного засобу і основним видом господарської діяльності якої за КВЕД є 49.41 «Вантажний автомобільний транспорт»; 4) відсутність підстав для звільнення заявника від обов`язку дотримання загальнообов`язкових для усіх учасників транспортного процесу правил переміщення вантажів автомобільним транспортом.

Суд наголошує, що жодної іншої особи, яка б могла бути автомобільним перевізником у спірних правовідносинах, ані водій під час рейдової перевірки, ані заявник під час адміністративної процедури, ані заявник під час судового розгляду справи не надали, а протилежний висновок означав би, що фактично здійснене вантажне перевезення взагалі не мало жодного автомобільного перевізника, що є юридично неможливим, позаяк у розумінні ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" перевезення вантажу транспортним засобом завжди має свого перевізника - фізичну або юридичну особу.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин суб`єкт владних повноважень не мав жодних підстав та приводів для того, щоб не кваліфікувати заявника у якості автомобільного перевізника, позаяк у розумінні ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" автомобільним перевізником є особа, котра має правовий статус фізичної особи чи правового статусу юридичної особи та задіяна у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія.

Суд зауважує, що з огляду на обсяг здобутих у межах цієї справи доказів у контексті положень ч.1 ст.320 Цивільного кодексу України лише заявник - ТОВ "Окей Транс" міг здійснювати фізичне використання Автомобіля без подання власником автомобіля будь-яких заяв до компетентних органів державної влади України з приводу протиправного вибуття Автомобіля з володіння власника Автомобіля.

Тож, запропонована Відповідачем №2 версія розвитку подій, згідно з якою у межах спірних правовідносин фізично функція з вантажного перевезення виконувалась саме заявником визнається судом у якості достовірної.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що правила оформлення результатів рейдової перевірки та застосування адміністративно-господарських штрафів за порушення закону викладені у п.п.13-24 Порядку №1567.

Так, згідно з п.13 Порядку №1567 у разі виявлення в ході рейдової перевірки транспортного засобу порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт посадовою особою, яка провела перевірку, складається акт проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом за формою згідно з додатком 2 (далі - акт проведення перевірки).

Відповідно до п.14 Порядку №1567 акт проведення перевірки, акт про перевищення транспортним засобом нормативних габаритних параметрів, акт про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів складаються у письмовій формі (паперовій або електронній формі). Акти в електронній формі можуть бути роздруковані, зокрема у вигляді стрічки, за допомогою спеціальних технічних пристроїв із зазначенням відомостей, передбачених формою відповідного акта.

Як то указано у п.15 Порядку №1567, копія акта проведення перевірки, акта про перевищення транспортним засобом нормативних габаритних параметрів, акта про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів видається водію транспортного засобу (за винятком відмови від їх отримання), про що посадова особа робить в актах відповідні записи, а у разі відмови водія транспортного засобу від отримання, копія акта проведення перевірки надсилається автомобільному перевізнику або уповноваженій ним особі.

За правилами п.16 Порядку №1567 матеріали, складені за результатами рейдової перевірки, формуються у справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт (далі - справа про порушення) та розглядаються керівником або заступником керівника територіального органу Укртрансбезпеки в територіальному органі Укртрансбезпеки за місцезнаходженням автомобільного перевізника або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою автомобільного перевізника або його уповноваженої особи) протягом двох місяців з дня його виявлення.

Пунктом 17 Порядку №1567 передбачено, що справа про порушення розглядається у присутності автомобільного перевізника або уповноваженої ним особи.

Про час і місце розгляду справи про порушення автомобільному перевізнику або його уповноваженій особі повідомляється не пізніше ніж за сім календарних днів до дня розгляду особисто під підпис чи шляхом надсилання повідомлення засобами поштового зв`язку (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) або на адресу електронної пошти (за наявності) з урахуванням вимог Закону України Про адміністративну процедуру.

У разі неявки автомобільного перевізника або його уповноваженої особи справа про порушення розглядається без їх участі.

За змістом п.19 Порядку №1567 за результатами розгляду справи про порушення керівник територіального органу Укртрансбезпеки або його заступник за наявності порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт, відповідальність за які передбачена частиною першою статті 60 Закону України Про автомобільний транспорт, виносить постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу за формою згідно з додатком 5.

Доводи позивача щодо порушення відповідачем процедури проведення рейдової перевірки та оформлення її результатів свого підтвердження у матеріалах справи не знайшли, оскільки перевірку проведено уповноваженими посадовими особами в межах наданої їм законом компетенції, на підставі належного направлення, у межах визначених ним строку та території, із дотриманням установленого Порядком №1567 порядку зупинки транспортного засобу, проведення перевірки та документування її результатів.

Акт №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. складений за встановленою формою та містить необхідні відомості про місце, час і обставини виявленого порушення, а неможливість вручення його копії водієві була зумовлена саме його залишенням місця проведення перевірки, що не свідчить про недотримання відповідачем вимог пункту 15 Порядку №1567.

Отже, встановлені обставини не свідчать про наявність таких процедурних порушень з боку відповідача, які могли б вплинути на законність оскаржуваної постанови або бути самостійною підставою для її скасування.

Розглядаючи справу в частині дотримання відповідачем права заявника на участь у прийнятті оскаржуваного рішення, суд зазначає, що відповідно до пункту 9 частини другої статті 2 КАС України суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень з`ясовує, чи було забезпечено особі право на участь у процесі прийняття рішення.

Зазначена гарантія передбачає не обов`язкову фактичну присутність особи під час розгляду відповідного питання, а забезпечення їй реальної можливості бути поінформованою про такий розгляд, надати свої пояснення, заперечення, докази та інші матеріали, а також скористатися іншими передбаченими законом процесуальними правами.

Тож право "бути почутим" безумовно є важливою процедурною гарантією процедури "належного урядування".

Розв`язуючи спір, суд зважає, що згідно з ч.1 ст.4 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» принципами адміністративної процедури є: 1) верховенство права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) рівність перед законом; 3) обґрунтованість; 4) безсторонність (неупередженість) адміністративного органу; 5) добросовісність і розсудливість; 6) пропорційність; 7) відкритість; 8) своєчасність і розумний строк; 9) ефективність; 10) презумпція правомірності дій та вимог особи; 11) офіційність; 12) гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; 13) гарантування ефективних засобів правового захисту.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» учасник адміністративного провадження має право знати про початок адміністративного провадження та про своє право на участь у такому провадженні, а також право на ознайомлення з матеріалами відповідної справи.

Як то указано у ч.1 ст.17 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру», особа має право бути заслуханою адміністративним органом, надавши пояснення та/або заперечення у визначеній законом формі до прийняття адміністративного акта, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи.

Частиною 3 ст.17 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» визначено, що особа має право у передбаченому законом порядку витребовувати та/або надавати документи, а також інші докази, що стосуються обставин адміністративної справи.

Згідно з п.2 ч.1 ст.28, п.4 ч.1 ст.28, п.5 ч.1 ст.28, п.6 ч.1 ст.28 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» учасники адміністративного провадження мають право: брати участь в адміністративному провадженні особисто або через своїх представників; бути заслуханими адміністративним органом з питань, що є предметом адміністративного провадження, до прийняття адміністративного акта, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес такого учасника; отримувати та надавати документи, інші докази, що стосуються обставин справи; бути поінформованими про дату, час і місце слухання у справі (в разі його проведення).

У силу спеціального правила ч.2 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» запрошення учасника адміністративного провадження, особи, яка сприяє розгляду справи, здійснюється не пізніше ніж за сім календарних днів до дня відповідної процедурної дії. Цей строк може бути зменшено у разі, якщо обставини вимагають прийняття рішення у найменший строк, про що у запрошенні надається обґрунтоване пояснення. Запрошення вручається особисто під підпис, надсилається поштовим відправленням або іншими засобами зв`язку (телефоном, електронною поштою тощо) за наявними у справі контактними даними, про що в матеріалах справи робиться відповідний запис.

Тож, законодавцем запроваджено обов`язок суб`єкта владних повноважень направити запрошення не пізніше ніж за сім календарних днів до дня відповідної процедурної дії, що кореспондує визначеному ст.68 Конституції України обов`язку кожного учасника суспільних відносин діяти доброчесно та сумлінно, забезпечивши належний рівень комунікації з установами поштового зв`язку у випадку обізнаності з висунутими органом публічної адміністрації звинуваченнями у вчиненні відповідного протиправного діяння.

При цьому, з наведених вище міркувань суд доходить до переконання про те, що будь-які учасники суспільних відносин (як суб`єкти владних повноважень, так і приватні особи) не мають легального інтересу на здобуття будь-яких преференцій чи отримання будь-яких вигод від власної поведінки (як в активній, так і в пасивній формі), спрямованої на створення умов для неотримання сповіщень, листів, повідомлень, рішень, письмових документів від органів публічної адміністрації.

Відповідно до ч.5 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» адміністративний орган повідомляє учасника адміністративного провадження, особу, яка має право брати участь в адміністративному провадженні, про початок здійснення адміністративного провадження, а також у випадках, передбачених цим Законом, - про процедурні рішення і процедурні дії в такому провадженні. Повідомлення надсилається невідкладно з дотриманням вимог, встановлених цією статтею для запрошення.

Частиною 6 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» передбачено, що поштове відправлення надсилається поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення), за бажанням учасника адміністративного провадження, особи, яка сприяє розгляду справи, - кур`єром за додаткову плату, на адресу місця проживання (перебування), місцезнаходження відповідної особи або на іншу адресу, яку особа вказала для офіційного листування з нею.

Відповідно до ч.7 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» якщо час отримання запрошення, надісланого поштою чи електронною поштою, не зафіксовано, воно вважається отриманим особою на п`ятий день з дня відправлення, крім випадків, якщо є інформація, що запрошення не надійшло або надійшло пізніше. Якщо особа заявляє про неотримання запрошення, надісланого поштою чи електронною поштою, або про отримання запрошення пізніше ніж на п`ятий день з дня відправлення, на адміністративний орган покладається обов`язок доказування факту і часу отримання запрошення особою.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин направлене суб`єктом владних повноважень 29.05.2026р. сповіщення №45391/40.1/24-26 про дату, час та місце розгляду справи вважається врученим заявникові на п`ятий день з дня його відправлення засобами поштового зв`язку у розумінні ч.7 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру», тобто 03.06.2026р., що передувало визначеній суб`єктом владних повноважень даті розгляду справи 16.06.2026р., а надіслане 17.06.2026р. повідомлення №2562/40.1/23-26 про перенесення розгляду справи вважається врученим заявникові 22.06.2026р., що передувало визначеній суб`єктом владних повноважень даті розгляду справи 30.06.2026р., а відтак заявник вважається завчасно та належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи про порушення.

До того ж, факт реального одержання заявником повідомлення про розгляд справи об`єктивно підтверджується поданням ним 15.06.2026р. клопотання вих. №09/1 від 15.06.2026р. про відкладення розгляду справи, у якому заявник дослівно відтворив дату, час та адресу розгляду справи, а також номер і дату листа відповідача.

Тож, у даному конкретному випадку позивач був належним чином повідомлений про розгляд справи, проте не скористався правом участі в ньому та не надав жодних заперечень по суті інкримінованого діяння чи додаткових документів під час адміністративної процедури.

Стосовно викладеного позивачем у клопотанні вих. №09/1 від 15.06.2026р. зауваження про нечитабельність долученого до листа відповідача від 29.05.2026р. №45391/40.1/24-26 примірника Акта №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. суд зазначає, що до матеріалів справи заявником не було подано жодних доказів того, що зміст Акта №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. залишився для нього невідомим, а так само доказів дії факторів нездоланної та непереборної сили, котрі б об`єктивно створювали перешкоди в ознайомленні заявника зі змістом цього акта.

Джерел здобуття таких доказів за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України судом під час розгляду справи не відшукано.

Навпаки, судом установлено, що у клопотанні вих. №09/1 від 15.06.2026р. позивач, повідомивши про нечитабельність надісланого примірника акта, читабельної копії цього документа у відповідача не просив, а просив виключно про відкладення розгляду справи та продовження строку здійснення адміністративного провадження, і саме це прохання відповідачем було задоволене у повному обсязі.

Крім того, у тексті листа відповідача від 29.05.2026р. №45391/40.1/24-26 позивачеві було прямо роз`яснено право знайомитися з матеріалами справи, надавати пояснення, представляти докази та заявляти клопотання, а також указано конкретну адресу приміщення відповідача, де справа про порушення перебувала на розгляді, проте наданим йому додатковим часом для ознайомлення з матеріалами справи про порушення позивач не скористався.

Поряд із цим, листом від 16.07.2026р. №3036/40.1/24-26 позивачеві було надано всі матеріали справи про порушення на 17 аркушах, тобто повний обсяг тих документів, які були покладені в основу оскарженої постанови, а позов до суду подано 18.07.2026р., тобто вже після одержання позивачем повного комплекту цих матеріалів.

Тож матеріали справи не містять об`єктивних даних для висновку суду про те, що зазначене зауваження позбавило заявника можливості дізнатися про суть і обсяг інкримінованого діяння або вплинуло чи могло вплинути на зміст оскарженої постанови.

Доводи позивача про те, що транспортний засіб марки DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , не перебуває на балансі товариства і товариство не є його власником, суд оцінює критично, оскільки у силу прямого припису ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" статус автомобільного перевізника не пов`язується законодавцем із наявністю у такої особи права власності на транспортний засіб, а визначальною є задіяність особи у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія.

Позивач не надав жодних доказів того, що 25.05.2026р. транспортний засіб марки DAF, державний номерний знак НОМЕР_1 , використовувався у процесі переміщення вантажу іншою особою, а так само не надав жодних доказів на підтвердження власного твердження про нездійснення товариством перевезень 25.05.2026р.

Відсутність у матеріалах справи доказів пред`явлення водієм під час рейдової перевірки документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення, а також доказів існування іншого автомобільного перевізника (за відсутності доказів подання власником Автомобіля заяв до компетентних органів державної влади України про вибуття автомобіля з його володіння) додатково підтверджує обґрунтованість висновків Відповідача №2 про наявність події та складу правопорушення саме у діянні заявника.

За таких обставин суд доходить висновку, що процедура проведення рейдової перевірки та притягнення позивача до адміністративно-господарської відповідальності за порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт здійснена відповідачем з дотриманням вимог чинного законодавства, а порушень, які б могли вплинути на правильність прийнятого рішення або обмежити право позивача на захист, судом не встановлено.

У контексті доводів заявника суд ураховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.01.2026р. у справі №280/9029/24, відповідно до якої порушення вимог адміністративної процедури може бути підставою для визнання рішення суб`єкта владних повноважень протиправним лише за умови, якщо таке порушення є істотним - тобто таким, що вплинуло або могло об`єктивно вплинути на суть ухваленого рішення.

Згідно абз. 85 зазначеної постанови Верховного Суду у випадку, коли фактичні обставини справи є безспірними, а правовий результат - визначений законом, формальне недотримання окремих процедурних вимог саме по собі не може слугувати достатньою підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень.

У абз. 86 Верховний Суд підкреслив, що скасування правильного по суті рішення лише через процедурні недоліки, коли не існує реальної альтернативи вирішення справи, суперечило б завданню адміністративного судочинства, визначеному статтею 2 КАС України.

Згідно до абз. 97 надання оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, потребує співвідношення двох базових принципів права: "протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків" і, на противагу йому, принцип "формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення".

Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови безумовного дотримання ним передбаченої законом процедури прийняття такого рішення.

Застосовуючи цей правовий висновок до обставин даної справи, суд констатує, що: фактичні обставини правопорушення (непред`явлення водієм документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення) встановлені достовірно та підтверджені належними доказами; правовий результат, застосування штрафу за статтею 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", прямо передбачений законом за наявності встановленого складу правопорушення; процедурні вимоги під час проведення рейдової перевірки та розгляду справи про порушення в цілому дотримано; позивач мав можливість реалізувати право на захист під час адміністративної процедури.

За таких обставин суд доходить висновку, що навіть за припущення наявності окремих процедурних недоліків (зокрема, щодо розбіжності у номері будинку на проспекті Байрона у місті Харкові між текстом Акта №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. та текстом постанови №127138 від 30.06.2026р., а також щодо якості надісланого позивачеві примірника акта), такі недоліки не є істотними порушеннями, оскільки не вплинули на правильність встановлення фактичних обставин справи та обґрунтованість висновку про наявність у діях позивача складу правопорушення.

Відтак, керуючись правовою позицією Верховного Суду у справі №280/9029/24, суд доходить висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови виключно з мотивів процедурних недоліків, які не вплинули на суть прийнятого рішення.

Суд зауважує, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 5) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 6) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 7) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 8) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків і, на противагу йому, принцип формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення; 9) межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття; 10) така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі №804/639/18.

У ході розгляду справи судом не знайдено доказів існування у межах спірних правовідносин таких дефектів (недоліків, вад) у реалізації суб`єктом владних повноважень управлінської функції контролю, котрі б призвели або були об`єктивно здатні спричинити викривлення (спотворення, перекручення) справжніх обставин фактичної дійсності або порушення права заявника на участь у процедурі прийняття рішення за рахунок позбавлення можливості подання істотних, вагомих та доречних аргументів.

Доводи заявника про протилежне з викладених вище міркувань суду підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.

Міра юридичної відповідальності за відображене у тексті Акту №ЕАР 014975 від 25.05.2026р. протиправне діяння, а саме: порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт, що полягало у здійсненні перевезення вантажу за відсутності на момент проведення перевірки документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення, запроваджена абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", де указано, що за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону застосовується штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Тому суд доходить висновку, що зафіксована під час рейдової перевірки відсутність (непред`явлення) документів, на підставі яких виконуються вантажні перевезення свідчить про порушення позивачем вимог законодавства про автомобільний транспорт, у зв`язку з чим підстав для скасування оскаржуваної постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу не вбачається.

Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) суб`єкта владних повноважень викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України і у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений, насамперед, на суб`єкта владних повноважень шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи, що між тим, у силу правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21 не виключає ані визначеного ч.1 ст.77 КАС України обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, ані використання судом стандартів доказування згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, адже реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути кваліфікована у якості доведеної виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Суд повторно нагадує, що із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

До того ж, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб`єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб`єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.

Окрім того, за сформульованими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. по справі №916/3027/21 стандартами доказування: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб`єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі рішення, котре впливає на майнові (фінансові) інтереси заявника, створюючи новий публічний обов`язок з приводу проведення грошового платежу на користь Держави.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень забезпечив дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин з`ясував із достатньою повнотою, належну норму закону визначив вірно, зміст належної норми закону витлумачив правильно, унаслідок чого правильно кваліфікував діяння учасника суспільних відносин, процедури притягнення особи до відповідальності не порушив і обґрунтовано взяв до уваги, що під час здійснення перевезення вантажу водієм транспортного засобу не було пред`явлено жодного з документів, які входять до кола обов`язкових документів, прямо позначених у ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", попри відсутність доказів протиправного вибуття Автомобіля з володіння власника (єдиного засновника та керівника заявника) або правомірної передачі власником Автомобіля цього транспортного засобу у користування інших учасників суспільних відносин.

З наведених вище міркувань суду обрані заявником аргументи позову (неналежність позивачеві транспортного засобу та нездійснення Товариством перевезень 25.05.2026р.) у даному конкретному випадку з огляду на зміст ч.1 ст.320 Цивільного кодексу України та сукупність здобутих судом доказів об`єктивно не здатні звільнити заявника від виконання обов`язків за ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" та від несення відповідальності за ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт".

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб`єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

У ході розгляду справи судом не виявлено ані доказів (ані ознак існування таких доказів, ані джерел здобуття таких доказів) того, що перелічені у тексті позову постанови Верховного Суду були винесені у подібних чи аналогічних спорах.

Тому суд не знаходить підстав для поширення висновків цих постанов Верховного Суду на спірні правовідносини у порядку ч.5 ст.242 КАС України.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ОКЕЙ ТРАНС" від 08.08.2026р. про постановлення окремої ухвали - залишити без задоволення.

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко