П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 120/7241/25
Головуючий у 1-й інстанції: Поліщук Ірина Миколаївна
Суддя-доповідач: Томчук А.В.
07 вересня 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Томчука А.В.
суддів: Драчук Т. О. Савицької Н.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 14.05.2026 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 111126,28 грн (сто одинадцять тисяч сто двадцять шість гривень 28 копійок).
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період з 25.02.2022 по 16.02.2023, за весь час затримки виплати, а саме за період з 25.02.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення - 28.04.2025.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період з 25.02.2022 по 16.02.2023, за весь час затримки виплати, а саме за період з 25.02.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення - 28.04.2025.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період з 18.04.2023 по 28.03.2024, за весь час затримки виплати, а саме за період з 18.04.2023 по день фактичної виплати грошового забезпечення - 28.04.2025.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення (основних, додаткових та одноразових видів грошового забезпечення) за період з 18.04.2023 по 28.03.2024, за весь час затримки виплати, а саме за період з 18.04.2023 по день фактичної виплати грошового забезпечення - 28.04.2025.
В задоволенні решти вимог позову, - відмовлено.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спеціальним законодавством про проходження військової служби не встановлено відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 Кодексу законів про працю України; водночас у частині вимог за період з 17.02.2023 по 25.04.2025 суд відмовив, оскільки у лютому 2023 року позивач не звільнявся з військової служби, а був переміщений для подальшого її проходження. Визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції, застосувавши принципи справедливості та співмірності, зменшив його з 194958,40 грн до 111126,28 грн, виходячи з коефіцієнта істотності частки 0,57. Щодо компенсації втрати частини доходів суд керувався положеннями Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14.05.2026 у справі № 120/7241/25 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що норми Кодексу законів про працю України на військовослужбовців не поширюються, оскільки останні не перебувають у трудових відносинах, а проходять державну службу особливого характеру, порядок якої врегульовано спеціальним законодавством, зокрема Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009, та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженою наказом МВС України від 25.06.2018 № 558. Апелянт зазначає, що розрахунок з позивачем при звільненні проведено у повному обсязі, а виплати 27.03.2025, 25.04.2025 та 30.04.2025 здійснено на виконання судових рішень у справах № 120/5866/24, № 120/5865/24 та № 120/4612/24 не з вини посадових осіб військової частини. Скаржник наполягає, що середній заробіток за час затримки розрахунку вже стягувався на користь позивача у справах № 120/5635/25 та № 120/7240/25, у зв`язку з чим має місце повторне стягнення за один і той самий період та зловживання процесуальними правами; посилається на приписи пункту 3 частини 1 статті 240 КАС України. Крім того, апелянт вказує на неможливість застосування Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, до військовослужбовців, на необхідність врахування принципів справедливості та співмірності, на обмеження періоду нарахування шістьма місяцями згідно із Законом України № 2352-IX від 01.07.2022, а також на відсутність у спеціальному законодавстві механізму виплати компенсації втрати частини доходів.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Позивач у період з 25.02.2022 по 16.02.2023 та з 18.04.2023 по 28.03.2024 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Зокрема, наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 97-ОС від 16.02.2023 майстера-сержанта ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 16.02.2023 для подальшого проходження військової служби у розпорядження НОМЕР_2 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України.
В подальшому наказом начальника НОМЕР_3 прикордонного загону від 18.04.2023 № 259-ОС позивача зараховано до списків особового складу та всіх видів забезпечення загону як такого, що призваний на військову службу під час мобілізації, з 18.04.2023.
Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 №217-ОС від 28.03.2024 майстера - сержанта ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 28.03.2024.
На день виключення зі списків особового складу відповідачем не було проведено позивачу належної виплати грошового забезпечення.
Встановлено, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду по справі № 120/5865/24, окрім іншого, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення (основні, додаткові та одноразові види грошового забезпечення) за період з 25.02.2022 по 31.12.2022, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2022 Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення (основні, додаткові та одноразові види грошового забезпечення) за період з 01.01.2023 по 16.02.2023 та з 18.04.2023 по 19.05.2023, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2023 Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум.
28.04.2025 на виконання рішення суду у справі №120/5865/24 Військова частина НОМЕР_1 здійснила нарахування позивачу заборгованого грошового забезпечення в сумі 111411,69 грн.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.09.2024 у справі № 120/5866/24, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.02.2025, задоволено частково позов ОСОБА_1 щодо індексації грошового забезпечення та перерахунку окремих виплат.
На виконання цього рішення згідно з платіжною інструкцією від 25.03.2025 № 1179 відповідач виплатив позивачу 315273,06 грн.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.10.2024 у справі № 120/4612/24, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.04.2025, зобов`язано відповідача здійснити перерахунок грошового забезпечення позивача за період з 29.01.2020 по 30.08.2021. Згідно з платіжною інструкцією від 28.04.2025 № 1782 відповідач виплатив позивачу 119777,34 грн.
Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Оскільки скаржник апелює рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, тому апеляційний суд з урахуванням приписів статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України переглядатиме оскаржуване судове рішення в межах доводів апеляційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з приписами частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У частині четвертій статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Аналогічний за змістом припис міститься у пункті 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 (далі - Положення № 1115/2009).
Порядок, умови, склад та розміри виплати грошового забезпечення визначає Закон № 2011-XII. Разом з тим цим Законом не передбачена відповідальність за порушення строків розрахунку при звільненні.
Щодо доводів апелянта про непоширення норм КЗпП України на правовідносини з проходження військової служби колегія суддів зазначає таке.
Дійсно, відповідно до статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни.
Водночас, як неодноразово зазначав Верховний Суд, відсутність у спеціальному законодавстві, що регулює проходження військової служби, норм, які б визначали відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні, не означає, що військовослужбовець позбавлений права на таку компенсацію. За відсутності спеціальної норми підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, зокрема статті 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), які визначають порядок розрахунку при звільненні та відповідальність за його затримку.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX, далі - Закон № 2352-IX) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Частиною другою статті 117 КЗпП України визначено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Зазначена правова позиція щодо можливості застосування норм КЗпП України до правовідносин з проходження військової служби в частині відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні є усталеною в практиці Верховного Суду, зокрема підтверджена постановами Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 26 січня 2022 року у справі № 240/12167/20, від 10 лютого 2022 року у справі № 580/2264/20, від 17 липня 2025 року у справі № 160/18656/22.
Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, доводи апелянта про непоширення норм КЗпП України на спірні правовідносини є безпідставними та спростовуються усталеною практикою Верховного Суду.
Колегія суддів також відхиляє посилання апелянта на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» та на постанову Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17, оскільки правова позиція щодо неможливості стягнення середнього заробітку у разі виплати заборгованості на виконання судового рішення була переглянута Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, за висновками якої ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, передбачених після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, а відшкодування за статтею 117 КЗпП України спрямоване на компенсацію майнових втрат працівника за весь період невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Щодо доводів апелянта про подвійне (потрійне) стягнення середнього заробітку за один і той самий період колегія суддів зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від 17 липня 2025 року у справі № 160/18656/22 зазначив, що кожне з порушень роботодавця (несвоєчасна виплата індексації грошового забезпечення та несвоєчасна виплата грошового забезпечення) є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше. Кожне з цих порушень породжує окрему відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП України, яка передбачає компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум, незалежно від періоду чи суб`єктного складу.
Отже, аргументи апеляційної скарги про наявність подвійного стягнення середнього заробітку за один і той самий період є помилковими, оскільки йдеться про реалізацію працівником права на повне відшкодування шкоди, спричиненої різними формами бездіяльності роботодавця. З цих же підстав колегія суддів відхиляє посилання апелянта на пункт 3 частини першої статті 240 КАС України, оскільки предмет та підстави позову у цій справі не є тотожними тим, що були предметом розгляду в інших адміністративних справах за участю тих самих сторін.
Щодо застосування принципу співмірності та визначення розміру відшкодування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні колегія суддів зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності.
Велика Палата Верховного Суду нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого.
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку.
Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»
Щодо формули обчислення розміру належної до відшкодування суми колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, що підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що лінгвістичне тлумачення тексту частини першої статті 117 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум. У разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано, зокрема, й у справі № 489/6074/23, і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2026 року у справі № 320/46910/23 та від 24 березня 2026 року у справі № 580/9441/23.
У справі, що розглядається суд першої інстанції, визначаючи розмір відшкодування, неправильно застосував зазначену формулу пропорційності, адже середній заробіток слід обраховувати наступним чином.
Згідно з матеріалами адміністративної справи, зокрема довідкою про грошове забезпечення позивача, виданою Військовою частиною НОМЕР_1 , при звільненні з військової служби у березні 2024 року ОСОБА_1 нараховано грошове забезпечення у розмірі 158810,64 грн.
Згідно з платіжною інструкцією від 28.04.2025 № 1782 відповідач на виконання рішення суду у справі № 120/4612/24 нарахував і виплатив позивачу грошове забезпечення на суму 119777,34 грн.
Згідно з платіжною інструкцією від 24.04.2025 № 1637 відповідач на виконання рішення суду у справі № 120/5865/24 нарахував і виплатив позивачу грошове забезпечення на суму 111411,69 грн.
Згідно з платіжною інструкцією від 25.03.2025 № 1179 відповідач на виконання рішення суду у справі № 120/5866/24 нарахував і виплатив позивачу грошове забезпечення на суму 315273,06 грн.
Отже, сума виплаченого із затримкою грошового забезпечення присудженого за рішенням у справі № 120/5865/24 складає 18,7 % від загальної суми, яка підлягала виплаті в день звільнення (111411,69 грн / 593861,04 грн (158810,64 + 315273,06 + 119777,34) х 100 %).
Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 у 2024 році за січень та лютий 2024 року позивачу нараховано та виплачено 64271,87 грн.
Загальна кількість календарних днів за цей період складає 60 днів. Середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1071,20 грн (64271,87 грн / 60 календарних днів).
Враховуючи, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1071,20 грн; затримка розрахунку при звільненні за період з 29.03.2024 по 28.04.2025 (з урахуванням обмеження шістьма місяцями) становить 182 дні; розмір середнього заробітку за час затримки складає 194958,40 грн (1071,20 грн х 182 дні). Частка несвоєчасно виплачених коштів у загальному розмірі належних при звільненні виплат становить 18,7 %. Відтак розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні становить 36457,22 грн (194958,40 грн х 18,7 %).
Судом попередньої інстанції помилково не було враховано зазначеного.
Отже, доводи апеляційної скарги знайшли часткове підтвердження в ході апеляційного перегляду.
Продовжуючи перегляд цієї адміністративної справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів зазначає наступне.
Правове регулювання порядку нарахування та виплати громадянам компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовано Законом України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III).
Стаття 1 Закону № 2050-III передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
За приписами статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до статті 3 Закону № 2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону № 2050-III).
На реалізацію положень Закону № 2050-III постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159). Пункти 1, 2 Порядку № 159 подібні за змістом положенням Закону № 2050-III та конкретизують підстави і механізм виплати компенсації. Згідно з абзацом 1 пункту 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Відтак підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких основних умов: нарахування належних доходів; порушення встановлених строків їх виплати (як з вини, так і без вини підприємств усіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; доходи не повинні носити разового характеру. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав нарахування доходу: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону № 2050-III та в пункті 4 Порядку № 159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі невірно обрахованого розміру складових грошового забезпечення). Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - військовою частиною) добровільно чи на виконання судового рішення.
При цьому зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 Закону № 2050-III, окремих положень Порядку № 159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 30 вересня 2020 року у справі № 2-а-1/11, від 31 серпня 2021 року у справі № 264/6796/16-а та ряду інших.
Таким чином, колегія суддів вважає слушними аргументи суду першої інстанції, що відповідач, з вини якого не було вчасно нараховано та виплачено позивачеві грошове забезпечення в повному обсязі, повинен був здійснити виплату таких коштів з одночасною виплатою сум компенсації. Невиплата позивачеві суми компенсації у тому ж місяці, у якому здійснена виплата окремих складових грошового забезпечення позивача, є порушенням прав останнього на отримання такої компенсації.
Відтак доводи апеляційної скарги про відсутність механізму виплати компенсації втрати частини доходів у спеціальному законодавстві з питань проходження військової служби є безпідставними, оскільки таке правове регулювання встановлено Законом № 2050-III та Порядком № 159, дія яких поширюється на установи всіх форм власності та господарювання, до яких належить і відповідач.
Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29- 30 рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).
Доводи апеляційної скарги в частині незастосування до спірних правовідносин норм КЗпП України, повторності стягнення середнього заробітку та відсутності підстав для виплати компенсації втрати частини доходів не спростовують висновків суду першої інстанції. Водночас доводи апеляційної скарги про неспівмірність визначеного судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні знайшли своє часткове підтвердження.
Відповідно до частини другої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги наведене, оскільки суд першої інстанції при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні неправильно застосував формулу пропорційності, сформульовану у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 та підтверджену постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, рішення суду першої інстанції належить скасувати в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні у сумі 111126,28 грн з прийняттям у цій частині нової постанови про стягнення 36457,22 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підлягає залишенню без змін.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року скасувати в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 111126,28 грн.
Прийняти в цій частині в цій частині нову постанову.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 36457,22 грн (тридцять шість тисяч чотириста п`ятдесят сім грн 22 коп.).
В іншій частині рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року у справі № 120/7241/25 залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий Томчук А.В.
Судді Драчук Т. О. Савицька Н.В.