Ухвала
Іменем України
28 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 725/11166/24
провадження № 61-10744ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коротенка Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу адвоката Хованця Андрія Ігоровича як представника ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення,
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований 19 листопада 2006 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецькогоміського управління юстиції, актовий запис № 2230;
встановити факт, що має юридичне значення, а саме те, що ОСОБА_1 здійснює самостійне виховання та повне утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 19 листопада 2006 року між сторонами було зареєстровано шлюб, під час якого у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Протягом останніх років сімейне життя між ними поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин. На даний момент між ними припинено ведення спільного господарства.
Вважає, що примирення та збереження шлюбу між ними неможливе та є таким, що суперечить їхнім інтересам, а також відсутні підстави для застосування заходів примирення. Крім цього зазначав, що самостійно виховує та утримує доньку, а матір не цікавиться вихованням дитини, з ними не проживає.
На даний час він потребує встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання дитини, оскільки в подальшому виникають обставини необхідності оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив позов задовольнити.
Першотравневий районний суд м. Чернівці рішенням від 19 грудня 2024 року позов задовольнив. Розірвав шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 19 листопада 2006 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 2230. Установив факт, що ОСОБА_1 здійснює самостійне виховання та повне утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що сім`я у сторін остаточно розпалася і зберегти її не можливо, тому є підстави для задоволення вимоги про розірвання шлюбу. Дитина залишається проживати разом з батьком та ним створені всі умови для нею, він доглядає та піклується про свою доньку, самостійно її виховує, без участі матері. Встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої доньки необхідне позивачу для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків.Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для встановлення цього факту.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_3 ) як особа, яка не брала участі у справі, оскаржив його в апеляційному порядку в частині вирішення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини.
Чернівецький апеляційний суд постановою від 21 липня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_3 задовольнив. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що звертаючись до суду з позовом щодо встановлення факту самостійного виховання й утримання батьком своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_1 посилався на необхідність оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків, проте після задоволення заяви неодноразово отримував відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як чоловік, який самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років, на підставі оскаржуваного рішення суду. Отримання заявником відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві.
Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, проте немає доказів ухилення матері від участі у вихованні доньки. Водночас проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини.
З огляду на це вважав безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що позивач довів факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини. Водночас у справі немає доказів, що ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав стосовно своєї доньки, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов`язки. З огляду на наведене, апеляційний суд погодився з доводами ІНФОРМАЦІЯ_4 про те, що позов ОСОБА_1 в частині вимоги про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком є штучним, поданим з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
12 серпня 2026 року адвокат Хованець А. І. як представник ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження зазначив те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 у справі № 921/730/13-г/3, від 10 вересня 2025 у справі № 601/485/23 та постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 у справі № 2-4211/09, від 18 березня 2020 у справі 2207/622/2012, від 02 грудня 2020 у справі № 758/12881/17, від 09 грудня 2020 у справі № 703/4637/15-ц, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, від 10 січня 2024 року у справі № 686/11198/22; відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 352 ЦПК України у подібних правовідносинах - коли позивач не є військовослужбовцем, а апелянтом виступає обласне ТЦК та СП.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно поновив ІНФОРМАЦІЯ_5 строк на апеляційне оскарження, не встановив належним чином поважність причин його пропуску та не перевірив достовірність відомостей, наведених у клопотанні про поновлення строку. Суд апеляційної інстанції не врахував, що з матеріалів справи вбачається обізнаність структурного підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_4 про рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 грудня 2024 року ще задовго до подання апеляційної скарги, коли позивач звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, додавши до неї копію зазначеного судового рішення. Незважаючи на подані докази, а саме довідку від 24 лютого 2025 року № 4073 про надання відстрочки на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність доказів ознайомлення ІНФОРМАЦІЯ_4 з оскаржуваним рішенням до 22 квітня 2026 року. Так, відхиляючи доводи позивача щодо обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_4 про існування оскаржуваного рішення суду задовго до подання апеляційної скарги, апеляційний суд фактично не надав належної правової оцінки наведеним доказам та встановленим обставинам, а обмежився викладенням загальних міркувань щодо впливу отримання відстрочки на мобілізаційний ресурс держави та необхідності захисту державних інтересів.
Апеляційний суд неправильно застосував статті 17 та 352 ЦПК України, оскільки первинним для розгляду апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_4 як особи, яка не брала участі у цій справі, було з`ясування судом тієї обставини, чи суд першої інстанції оскаржуваним рішенням вирішив питання про його права, інтереси, та (або) обов`язки. ІНФОРМАЦІЯ_3 належними та допустимими доказами не довів, що оскаржуване ним рішення суду впливає на його права та обов`язки, а підстави для скасування оскаржуваного рішення базуються тільки на його припущеннях.
Також, висновки апеляційного суду щодо належності позивача до категорії «військовозобов`язаних» не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, а фактично побудовані на припущеннях. Відсутність у матеріалах справи військово-облікових документів та доказів перебування позивача на військовому обліку свідчить про те, що суд апеляційної інстанції не виконав свій обов`язок щодо всебічного та об`єктивного дослідження доказів.
Судом не було встановлено фактичне місце перебування ОСОБА_1 на військовому обліку, що є істотною процесуальною обставиною для правильного вирішення питання щодо органу, який наділений повноваженнями розглянути питання про надання відстрочки останньому. ОСОБА_1 перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_6 за зареєстрованим місцем проживання. Таким чином, за умови реалізації права на відстрочку, звернення ОСОБА_1 адресується виключно до ІНФОРМАЦІЯ_7 , а не до обласного. Це підтверджує, що висновки апеляційного суду про можливий вплив рішення суду першої інстанції на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_4 є необґрунтованими та суперечать чинному законодавству.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Суди встановили, що 19 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис № 2230. Після державної реєстрації шлюбу змінено прізвище дружини на « ОСОБА_5 ».
Згідно з копією свідоцтва про народження ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 10 грудня 2024 року витребувано у Служби у справах дітей Чернівецької міської ради письмовий висновок щодо доцільності залишення на самостійному вихованні та утримання батьком ОСОБА_1 своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
18 грудня 2024 року Служба у справах дітей Чернівецької міської ради повідомила суд першої інстанції про те, що на час вирішення спору між батьками, їх доньці ОСОБА_6 виповнилося 15 років, а тому вона в праві самостійно обирати своє місце проживання.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_4 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини
Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення у цій справі таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).
За змістом статті 352 ЦПК України, право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
ІНФОРМАЦІЯ_3 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Встановивши, що позов щодо самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП), що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_3 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.
Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини чи органу військового управління на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).
Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.
Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_3 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. При цьому слід врахувати, що рішення суду першої інстанції апеляційний суд переглянув лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на відстрочку від призову на військову службу (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, за яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена в частині першій статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Звертаючись до суду з позовними вимогами щодо самостійного виховання й утримання батьком неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 посилався на необхідність оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків.
Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, виходив з того, що наявними у матеріалах справи доказами доведено, що батько самостійно виховує та утримує дитину без участі матері.
Разом з тим суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків, не з`ясував бажання дитини, місце її проживання тощо.
Орган опіки та піклування у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта - п`ята статті 19 СК України).
Верховний Суд звертає увагу на те, що апеляційний суд установив, що при розгляді справи суд першої інстанції не встановив дійсну мету звернення із вказаним позовом про встановлення юридичного факту.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки стосовно дотримання принципу справедливості зробив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.
Окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини.
Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період, зокрема, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.
Оформлення та реалізація статусу одинокого батька здійснюється у порядку, визначеному законом.
Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в частині, що була переглянула в апеляційному порядку) та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, врахувавши практику Верховного Суду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині встановлення самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини.
Висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та наданої правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Доводи касаційної скарги щодо безпідставного поновлення ІНФОРМАЦІЯ_5 строку на апеляційне оскарження, колегія суддів відхиляє, оскільки ухвалою від 14 травня 2026 року апеляційний суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_3 не брав участі у розгляді справи в суді першої інстанції, про наявність судового рішення дізнався з листа Державного бюро розслідувань 22 квітня 2026 року, з апеляційною скаргою звернувся до 11 травня 2026 року, тобто протягом тридцяти днів з дня ознайомлення з рішенням суду першої інстанції.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, зводяться до переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Враховуючи, що Верховний Суд уже викладав висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, тому колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відмови у відкритті касаційного провадження у цій справі.
Керуючись статтею 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Хованця Андрія Ігоровича як представника ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: А. Ю. Зайцев
І. А. Воробйова Є. В. Коротенко