Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м.Харків
08 вересня 2026 року №520/24606/26
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу № 520/24606/26 за позовом ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (адреса АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо непроведення із ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 26 455,95 грн.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2026 року позовну заяву залишено без руху у зв`язку з несплатою судового збору. Недоліки позовної заяви усунено у встановлений судом строк, судовий збір сплачено у розмірі 1064,96 грн.
Ухвалою від 17 серпня 2026 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі № 520/24606/26, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), у відповідача витребувано копії всіх доказів, що стосуються предмету спору, а також контр-розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, копії наказів про призначення позивача на посаду, про переміщення по службі, про звільнення з військової служби та про виключення зі списків особового складу військової частини, копії документів про загальну суму, структуру та розміри складових елементів грошового забезпечення позивача станом на дату звільнення та за два повних календарних місяці, що передують даті звільнення, копії документів про загальну суму, структуру та розміри виплат, проведених на користь позивача у зв`язку зі звільненням, із зазначенням дат їх фактичного перерахування, довідку про середньоденний заробіток позивача та довідку про розмір грошового забезпечення за два повних відпрацьованих календарних місяця до дати звільнення. Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином.
За правилами частини 5 та частини 8 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України та звільнений зі служби 10.11.2025, проте грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 96 655,10 грн, яка мала бути виплачена йому при звільненні, відповідач виплатив лише 21.07.2026, а у нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовив, пославшись на те, що компенсація вартості речового майна не входить до складу грошового забезпечення. Позивач вважає, що така компенсація є сумою, належною йому при звільненні, оскільки особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням, а тому її невиплата в день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України. Розмір середнього заробітку позивач обчислив із грошового забезпечення за вересень-жовтень 2025 року за постійними складниками у сумі 45 056,46 грн (середньоденний заробіток 738,63 грн) за 182 дні затримки у межах шести місяців у сумі 134 430,66 грн та з урахуванням принципу співмірності самостійно зменшив заявлену до стягнення суму до 26 455,95 грн, що відповідає частці несвоєчасно виплаченої суми (19,68 відсотка) у загальному розмірі належних при звільненні виплат.
Відповідач 01.09.2026 надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти позовних вимог позивача та просив відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. В обґрунтування відзиву зазначив, що позивач не надав доказів порушення його прав та наявності в діях відповідача ознак протиправної бездіяльності; що лист відповідача від 18.05.2026 надано на заяву позивача від 29.04.2026, тобто ще до проведення виплати, а звернення позивача до відповідача після отримання виплати матеріали справи не містять; що компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 96 655,10 грн відповідач нарахував та виплатив добровільно 15 липня 2026 року; що бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути визнана протиправною лише у разі ухилення від вчинення дій, які входять до кола його повноважень, а неправомірна бездіяльність є триваючим порушенням, до якого строк звернення до суду не застосовується; що сума середнього заробітку позивачем обчислена невірно та завищена, оскільки з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц і принципів розумності, справедливості та пропорційності розмір відшкодування, обчислений відповідачем виходячи з облікової ставки Національного банку України 15,5 відсотка річних від суми 96 655,10 грн за 183 дні затримки, може становити лише 7511,3 грн; що фінансування оборонного сектору в умовах воєнного стану є обмеженим і видатки на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок кошторисом не передбачені; що на момент звільнення позивач суми грошового забезпечення не оспорював, усі неоспорювані суми виплачені йому вчасно, а до суду позивач звернувся 10.08.2026, тобто більше ніж через шість місяців після звільнення. У відзиві відповідач також просив розглянути справу за правилами загального позовного провадження, оскільки справа має велике значення для відповідача як організації, що фінансується з Державного бюджету України, а сума позовних вимог є значною для відповідача. Витребувані ухвалою суду від 17 серпня 2026 року докази відповідач не надав.
Щодо клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження суд зазначає наступне.
Нормами частини 1 статті 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Відповідно до положень частин другої та третьої зазначеної статті спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Пунктом 20 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з вимогами статті 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з частиною 1 статті 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Суд зазначає, що ухвалою від 17 серпня 2026 року судом було вирішено питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), оскільки дана категорія справи, на думку суду, є незначної складності.
Відповідно до частини 4 статті 260 КАС України якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача протягом двох днів із дня її надходження до суду постановляє ухвалу про: залишення заяви відповідача без задоволення; розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
Суд зазначає, що сторони можуть до суду надати усі необхідні, на їх думку, докази та клопотання, письмові пояснення з приводу предмета спору задля повного та всебічного розгляду справи. Суд також зазначає, що повний та всебічний розгляд справи не залежить від виду провадження у справі, загального чи спрощеного. Справа не належить до справ, визначених частиною четвертою статті 257 КАС України, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а наведені відповідачем обставини - фінансування відповідача з Державного бюджету України та значення суми позовних вимог для відповідача - не свідчать про складність справи, яка вимагала б проведення підготовчого провадження або судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні клопотання відповідача щодо розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України на посаді такелажника 3-го відділення такелажного взводу роти матеріального забезпечення батальйону бойового та матеріально-технічного забезпечення. Наказом командира військової частини НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.09.2025 № 51 о/с позивача звільнено з військової служби у відставку за станом здоров`я на підставі висновку військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби. Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 10.11.2025 № 284 з позивачем припинено (розірвано) контракт про проходження військової служби та виключено його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення з 10 листопада 2025 року. Вислуга років позивача станом на 10.11.2025 у календарному обчисленні становить 19 років 10 місяців 06 днів. Цим же наказом передбачено виплату позивачу компенсації за невикористані дні щорічних основних відпусток за 2022-2025 роки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2025 рік, одноразової грошової допомоги при звільненні, премії та надбавки за особливості проходження служби за листопад 2025 року. Про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у наказі від 10.11.2025 № 284 не зазначено.
На заяву позивача від 29.04.2026 про надання інформації про нарахування індексації грошового забезпечення та довідки про доходи відповідач листом від 18.05.2026 № 40/05/13-3-496 повідомив, що позивача виключено зі списків особового складу частини 10 листопада 2025 року, особові картки на грошове забезпечення за період до 01.01.2025 здано до Центрального архівного відділу Національної гвардії України, та надав довідку про доходи з 01.01.2025 по момент звільнення.
Згідно з випискою про рух коштів за картковим рахунком позивача 21.07.2026 о 10:57 на рахунок позивача від Військової частини НОМЕР_2 зараховано 96 655,10 грн з призначенням платежу «Грошова компен. вартості за неотр. речове майно в/сл. ОСОБА_1 зг. нак. № 1255 від 15.07.2026р». Отже, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 96 655,10 грн нараховано позивачу на підставі наказу від 15.07.2026 № 1255 та фактично виплачено 21.07.2026, тобто через вісім місяців після виключення позивача зі списків особового складу військової частини. Розмір компенсації та факт її виплати сторони не оспорюють; відповідач у відзиві підтвердив, що нарахував та виплатив позивачу компенсацію за неотримане при звільненні речове майно у сумі 96 655,10 грн.
На адвокатський запит представника позивача від 21.07.2026 щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач листом від 31.07.2026 № 40/05/13-К-360-Аз повідомив, що з позивачем проведений остаточний розрахунок; що згідно зі статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» компенсація вартості за неотримане речове майно не входить до складу грошового забезпечення; що виплата такої компенсації регламентується Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178, за пунктом 4 якого грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, а строки виплати компенсації цим Порядком не встановлені. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивачу не нараховано і не виплачено, доказів протилежного матеріали справи не містять.
З позовом до суду позивач звернувся 10.08.2026 через підсистему «Електронний суд».
За твердженням позивача, його грошове забезпечення за два останні календарні місяці перед звільненням (вересень-жовтень 2025 року) за постійними складниками становило 45 056,46 грн. Відповідач цей розмір грошового забезпечення та обчислений позивачем середньоденний заробіток у відзиві не заперечив, витребувані ухвалою суду від 17 серпня 2026 року довідку про розмір грошового забезпечення позивача за два повних відпрацьованих календарних місяці до дати звільнення, довідку про середньоденний заробіток та контр-розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не надав, а власний розрахунок у відзиві побудував не на розмірі грошового забезпечення позивача, а на обліковій ставці Національного банку України.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив із такого.
Щодо строку звернення до суду.
Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 5 статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.
Висновок щодо норми права, яка підлягає застосуванню до випадків обчислення строків звернення до суду з вимогами про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні викладено в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду у справі № 240/532/20 установлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, у межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Така правова позиція була підтримана Верховним Судом у постановах від 21 листопада 2024 року у справі № 620/9315/23, від 28 березня 2025 року у справі № 360/572/21.
Отже, строк звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з публічної служби охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, а підстави для застосування у спірних правовідносинах строку, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України, відсутні.
Щодо моменту, коли позивач мав дізнатися про порушення своїх прав, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 сформувала висновки, де зазначила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Таким чином, настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, пов`язане з наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
З урахуванням викладеного, з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні особа може звернутися в місячний строк з моменту фактичного розрахунку у повному обсязі.
Аналогічного підходу до обчислення строку звернення з позовами про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні дійшов Верховний Суд у постановах від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20, від 21 листопада 2024 року у справі № 620/9315/23, від 28 березня 2025 року у справі № 360/572/21, від 11.12.2025 у справі № 380/5525/25, від 17.04.2026 у справі № 620/10222/24.
Судом встановлено, що фактичний розрахунок з позивачем у повному обсязі проведено 21.07.2026 - у день зарахування на його рахунок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно на підставі наказу від 15.07.2026 № 1255. Саме цю виплату відповідач у листі від 31.07.2026 № 40/05/13-К-360-Аз назвав проведенням остаточного розрахунку з позивачем. З позовом до суду позивач звернувся 10.08.2026, тобто у межах місячного строку, встановленого частиною 5 статті 122 КАС України, і від дати фактичного зарахування коштів 21.07.2026, і від зазначеної відповідачем дати виплати 15.07.2026. Довід відповідача про те, що позивач звернувся до суду більше ніж через шість місяців після звільнення, суд відхиляє, оскільки перебіг строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислюється не з дня звільнення, а з моменту фактичного розрахунку у повному обсязі. Отже, строк звернення до суду позивачем не пропущено.
Щодо суті спору.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу наведених норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина роботодавця у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
Відповідно до пункту 1 статті 9-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в строки, що визначаються відповідно центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно військовослужбовців визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - Порядок № 178). Згідно з пунктом 3 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, звільнення з військової служби. Пунктом 4 Порядку № 178 установлено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі.
Пунктом 3 Указу Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 дію Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого цим Указом, поширено на військовослужбовців Національної гвардії України. Згідно з пунктом 242 зазначеного Положення особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням; військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Питання наявності чи відсутності підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно вирішено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19. Судова палата дійшла висновку, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби, а тому речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця. Водночас щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум. Стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні. Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу. Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
З огляду на наведене суд відхиляє довід відповідача, викладений у листі від 31.07.2026 № 40/05/13-К-360-Аз, про те, що компенсація вартості за неотримане речове майно не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця. Стаття 116 КЗпП України встановлює строк виплати при звільненні не лише заробітної плати (грошового забезпечення), а всіх сум, що належать працівникові від підприємства, установи, організації, і грошова компенсація вартості за неотримане речове майно, право на яку виникає у зв`язку зі звільненням з військової служби, є однією з таких сум. З цієї ж причини суд відхиляє і довід відповідача про те, що Порядок № 178 не встановлює строків виплати компенсації: строк виплати належних звільненому працівникові сум установлений статтею 116 КЗпП України, а обов`язок виплатити компенсацію на день виключення зі списків особового складу підтверджений наведеним висновком Верховного Суду. Умовою виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту), і ця умова у спірних правовідносинах виконана: згідно з пунктом 4 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, а відповідач нарахував позивачу таку компенсацію наказом від 15.07.2026 № 1255 і виплатив її, чим сам підтвердив як наявність заяви (рапорту) позивача, так і наявність у нього обов`язку провести цю виплату. Довід відповідача про те, що позивач не звертався із заявами щодо нарахування та виплати окремих складових грошового забезпечення, цього висновку не спростовує, оскільки за позицією самого відповідача грошова компенсація вартості за неотримане речове майно до складу грошового забезпечення не входить.
Судом встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення з 10.11.2025, тоді як грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 96 655,10 грн нараховано йому лише наказом від 15.07.2026 № 1255 та виплачено 21.07.2026. Спору про розмір цієї суми між сторонами немає: відповідач сам визначив її розмір і виплатив її позивачу, а позивач розмір компенсації не оспорює. Жодних обставин, які б свідчили про відсутність вини відповідача у затримці виплати, зокрема про неподання позивачем рапорту про виплату компенсації, про неможливість визначення її розміру на день виключення позивача зі списків особового складу або про інші об`єктивні перешкоди для проведення розрахунку у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, відповідач у відзиві не навів і доказів на їх підтвердження не надав, хоча копії наказів, документів про виплати, проведені на користь позивача у зв`язку зі звільненням, із зазначенням дат їх фактичного перерахування були витребувані у нього ухвалою суду від 17 серпня 2026 року. Посилання відповідача на обмежене фінансування в умовах воєнного стану доказами не підтверджене, а саме по собі не спростовує ані факту затримки розрахунку, ані вини відповідача у такій затримці.
Довід відповідача про те, що позивач не довів наявності в діях відповідача протиправної бездіяльності та не звертався до відповідача після отримання виплати, суд відхиляє. Обов`язок виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні виникає у роботодавця безпосередньо на підставі статті 117 КЗпП України внаслідок невиплати належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, і не обумовлений окремим зверненням працівника. Крім того, матеріали справи містять адвокатський запит представника позивача від 21.07.2026, поданий саме після отримання виплати, та лист відповідача від 31.07.2026 № 40/05/13-К-360-Аз, яким відповідач фактично відмовив у нарахуванні та виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відтак бездіяльність відповідача щодо непроведення з позивачем остаточного розрахунку в день звільнення є протиправною, а позовна вимога про визнання її протиправною підлягає задоволенню.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Двома календарними місяцями, що передують місяцю звільнення позивача, є вересень 2025 року (30 календарних днів) та жовтень 2025 року (31 календарний день), усього 61 календарний день. Грошове забезпечення позивача за ці місяці за постійними складниками становить 45 056,46 грн, що відповідачем не спростовано, а тому середньоденний заробіток позивача становить 738,63 грн (45 056,46 грн/61 день). Затримка розрахунку тривала з 11.11.2025 (наступного дня після виключення позивача зі списків особового складу) по 21.07.2026 (день фактичного розрахунку), тобто 253 календарні дні, що перевищує встановлену частиною першою статті 117 КЗпП України межу у шість місяців. Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає обчисленню за шість місяців затримки - з 11.11.2025 по 10.05.2026, тобто за 181 календарний день, і становить 133 692,03 грн (738,63 грн х 181 день). Позивач у позові обчислив цю суму за 182 дні у розмірі 134 430,66 грн, проте зазначена розбіжність на результат вирішення спору не впливає, оскільки до стягнення позивач заявив значно меншу суму, яка не перевищує обчисленого судом максимального розміру відшкодування 133 692,03 грн.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 дійшла висновку, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
З урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, що вплинули на затримку розрахунку.
Позивач, керуючись наведеними критеріями, самостійно зменшив заявлену до стягнення суму до частки, яку несвоєчасно виплачена сума 96 655,10 грн становить у загальному розмірі належних йому при звільненні виплат 491 099,75 грн (96 655,10 грн, виплачених із затримкою, та 394 444,65 грн, виплачених при звільненні), тобто до 19,68 відсотка від обчисленого ним середнього заробітку, що становить 26 455,95 грн. Загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат та розмір виплат, проведених при звільненні, відповідач у відзиві не заперечив і витребуваних судом документів про загальну суму, структуру та розміри виплат, проведених на користь позивача у зв`язку зі звільненням, не надав.
Оцінюючи співмірність заявленої до стягнення суми, суд враховує, що несвоєчасно виплачена сума 96 655,10 грн є істотною як за абсолютним розміром, так і у співвідношенні із загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат (близько п`ятої частини); що затримка розрахунку тривала понад вісім місяців і перевищила максимальний період, за який законом допускається нарахування відшкодування; що відповідач жодних причин такої затримки не навів і відповідальність за неї на позивача не покладав; що позивач звернувся до відповідача з питання нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку одразу після проведення розрахунку. За таких обставин заявлена до стягнення сума 26 455,95 грн, яка становить близько 27 відсотків від несвоєчасно виплаченої суми та близько 20 відсотків від максимально можливого розміру відшкодування, є співмірною з допущеним відповідачем порушенням, забезпечує справедливий баланс інтересів сторін та не є непропорційною, а тому підстав для її подальшого зменшення суд не вбачає.
Запропонований відповідачем розрахунок середнього заробітку виходячи з облікової ставки Національного банку України у розмірі 15,5 відсотка річних від несвоєчасно виплаченої суми (7511,3 грн) суд відхиляє, оскільки стаття 117 КЗпП України пов`язує розмір відповідальності роботодавця із середнім заробітком працівника, а не з обліковою ставкою Національного банку України, порядок обчислення середнього заробітку встановлений Порядком № 100, а серед критеріїв співмірності, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, обчислення відшкодування за обліковою ставкою Національного банку України не передбачено. Такий розрахунок не є контр-розрахунком середнього заробітку позивача, який витребовувався ухвалою суду від 17 серпня 2026 року. Посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 120/10686/22 висновків суду не спростовує: викладені в ній висновки про збереження після 19 липня 2022 року критеріїв зменшення розміру відшкодування суд у цій справі врахував і застосував, тоді як обчислення відшкодування виходячи з облікової ставки Національного банку України ця постанова не встановлює.
Отже, позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 26 455,95 грн підлягає задоволенню.
Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовує.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, пункт 29).
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, на якого частиною 2 статті 77 КАС України покладено обов`язок доказування правомірності своєї бездіяльності, витребувані судом докази не надав, обставин, які б свідчили про відсутність його вини у затримці розрахунку з позивачем при звільненні, не довів. Натомість обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, підтверджені наявними у матеріалах справи доказами.
Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог повністю.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд встановив, що за подання позову позивач сплатив судовий збір у розмірі 1064,96 грн, що підтверджується документом про сплату судового збору, наявним у матеріалах справи. Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. Оскільки позов задоволено повністю, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1064,96 грн.
Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-78, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВИРІШИВ:
Позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (адреса АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (адреса АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо непроведення із ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) остаточного розрахунку при звільненні.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (адреса АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 26 455 (двадцять шість тисяч чотириста п`ятдесят п`ять) гривень 95 копійок.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (адреса АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1064 (одна тисяча шістдесят чотири) гривні 96 копійок.
Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 08 вересня 2026 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Смагар