П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
08 вересня 2026 р. м. Одеса Справа № 400/8064/25
Головуючий І інстанції: Ярощук В.Г.
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2025 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту судового рішення - 09.09.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И В:
29.07.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив суд:
- визнати протиправними дії посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_2 по взяттю його на військовий облік 11.07.2025р. до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також направлення на медичний огляд (ВЛК) для визначення придатності до військової служби;
- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 внести інформацію з військового обліку про виключення його із військового обліку з внесенням відомостей до відповідних реєстрів;
- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити його з військової служби як особу, яка не є військовозобов`язаною.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26.02.2019р. позивач ІНФОРМАЦІЯ_4 був виключений з військового обліку на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» як військовозобов`язаний, який вчинив тяжкий або особливо тяжкий злочин. Однак, 11.07.2025р., коли позивач рухався з м.Львів, він був зупинений у м.Тернополі працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 , які його під конвоєм був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Надалі, позивача знову було поставлено на військовий облік, а рішенням ВЛК визнано придатним до військової служби та 12.07.2025р. направлено до навчального центру Військової частини НОМЕР_1 . Однак, на переконання позивача, вищевказані дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 є протиправними, оскільки вони не мали права його поновлювати на військовому обліку з таких причин: він проживає у АДРЕСА_1 , а не в м.Тернополі; він не писав заяви про своє бажання стати військовослужбовцем і ВЛК не проходив; чинним законодавством не передбачено можливості поновлення на військовому обліку осіб, які були виключені з нього на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Відповідач, у свою чергу, надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2025 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду першої інстанції, позивач 17.09.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 09.09.2025р. і прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
03.10.2025р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 , згідно з актом ОСББ «Погранична 3» від 11.08.2025р., з 2009р. по липень 2025р. проживав за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до вироку Центрального районного суду м.Миколаєва від 04.07.2011р. у справі №1-446/2011, ОСОБА_1 визнано винним у скоєні злочину, передбаченого ч.5 ст.191, ч.2 ст.366 КК України та призначено йому покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з організаційно-розпорядчими або ж адміністративно-господарськими функціями на строк три роки та з конфіскацією всього особистого майна.
У довідці про звільнення від 03.06.2014р. зазначено, що 03.06.2014р. ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання на підставі ухвали Запорізького районного суду Запорізької області від 26.05.2014р. і ст.2 Закону України «Про амністію в 2014 році».
У тимчасовому посвідченні (замість військового квитка) № НОМЕР_2 вказано, що 26.02.2019р. позивач взятий ІНФОРМАЦІЯ_5 на військовий облік і в цей же день виключений з військового обліку військовозобов`язаних на підставі пп.6 п.6 ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Відповідно до даних електронного кабінету призовників військовозобов`язаних та резервістів «РЕЗЕРВ+», станом на 12.07.2025р. позивач є військовозобов`язаним, взятий на військовий облік ІНФОРМАЦІЯ_3 11.07.2025р., і цього ж дня він пройшов ВЛК. Адреса місця проживання: АДРЕСА_2 .
11.07.2025р., як зазначає позивач, ІНФОРМАЦІЯ_3 його було поставлено на військовий облік та 12.07.2025р. направлено до навчального центру Військової частини НОМЕР_1 .
11.07.2025р. він подав до Тернопільського РУП ГУ НП в Тернопільській області заяву про проведення перевірки та притягнення до відповідальності працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 за фактом незаконного його утримання у приміщенні вказаного територіального центру.
Позивач, вважаючи вищезазначені дії відповідача протиправними, звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні даного позову, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог та, відповідно, відсутності належних і достатніх підстав для їх задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з наведеними висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати виключно встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з ч.2 ст.65 Конституції України, громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Як передбачено у ч.1 ст.106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, а також Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015р. №389-VIII, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/202 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-IX), введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб.
Цей строк неодноразово продовжувався аналогічними Указами та наразі триває.
Також, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022р. за №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Правове регулювання відносин між державою та громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження військової служби врегульовує Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Військовий обов`язок, згідно з ч.2 ст.1 Закону №2232-ХІІ, установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Визначення «військової» служби міститься у ч.1 ст.2 Закону №2232-ХІІ та означає державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я та віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
За приписами ч.2 цієї ж статті Закону, проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частинами 3,4 ст.2 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Порядок проходження військової служби, права і обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Так, спір в даній справі виник з приводу протиправного, на переконання позивача, взяття його на військовий облік 11.07.2025р. до ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також направлення на медичний огляд (ВЛК) для визначення придатності до військової служби, оскільки: позивач проживає у м.Миколаїв, а не в м.Тернополі; він не писав заяви про своє бажання стати військовослужбовцем і ВЛК не проходив; чинним законодавством не передбачено можливості поновлення на військовому обліку осіб, які були виключені з нього на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ.
Визначаючись щодо обґрунтованості поданої апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на таке.
У відповідності до п.3 п.79 «Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487), районні (міські) ТЦК та СП здійснюють взяття, зняття або ж виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024р. №3633-ІХ, який набрав чинності 18.05.2024р., абз.2 ч.1 ст.39 Закону №2232-ХІІ було доповнено словами «незалежно від місця їх перебування на військовому обліку».
А тому, згідно з абз.2 ч.1 ст.39 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній з 18.05.2024р.), на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Як передбачено у п.3 «Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024р. №560), призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період проводиться незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.
Таким чином, до компетенції районних (міських) ТЦК та СП належить взяття та виключення з військового обліку військовозобов`язаних не залежно від того, де проживає або перебуває такий військовозобов`язаний.
Згідно з абз.2 п.69 Порядку №560, особи, які не проходили медичний огляд, чи в яких закінчився строк дії рішення (постанови) про придатність до військової служби, або які були визнані обмежено придатними та не проходили повторний медичний огляд з метою визначення їх придатності до військової служби (за винятком тих, які визнані в установленому порядку особами з інвалідністю) направляються на військово-лікарську комісію.
Порядок проведення медичного огляду резервістів та військовозобов`язаних, персональний склад ВЛК, порядок їх роботи визначаються у порядку, встановленому Міноборони (п.70 Порядку №560).
Відповідно до абз.1 п.3.1 глави 3 розділу ІІ «Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України» (затв. наказом Міністра оборони України від 14.08.2008р. №402), медичний огляд військовозобов`язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП, командирів військових частин, начальників центрів рекрутингу Збройних Сил України на підставі направлення, яке формується відповідно до Порядку №560, ВЛК при ТЦК та СП за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров`я комунальної або державної форми власності, які мають договір із НСЗУ на пакет медичних послуг, включений до програми державних гарантій медичного обслуговування населення на відповідний рік щодо медичного огляду осіб, який організовується ТЦК та СП, лікарями, які входять до складу ВЛК при ТЦК та СП. При цьому, особам віком до 45 років видається направлення з метою визначення їх придатності до служби у Десантно-штурмових військах, підрозділах спеціального призначення, на підводних човнах, надводних кораблях, у морській піхоті.
Отже, до повноважень районних (міських) ТЦК та СП належить також направлення на ВЛК.
У підсумку, суд першої інстанції дійшов цілком вірного висновку, що твердження позивача про те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 не мав повноважень щодо його взяття на військовий облік з подальшим направленням на ВЛК, оскільки він проживає в іншій області, є необґрунтованими і спростовуються вищевикладеним.
Окрім цього, слід зазначити про те, що згідно з абз.9 і 11 п.2 ч.1 ст.37 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній з 18.05.2024р.) взяттю на військовий облік військовозобов`язаних підлягають громадяни України: які досягли 25-річного віку під час перебування на військовому обліку призовників; які старші 25 років і раніше не перебували на військовому обліку.
З вищевикладеного слідує, що взяттю на військовий облік військовозобов`язаних підлягають усі військовозобов`язані громадяни України, які досягли 25-річного віку. Водночас, Закон №2232-ХІІ не містить обмежень щодо кількості раз, скільки громадянин України, який досяг 25 років, може бути взятий на військовий облік у випадку, якщо він раніше перебував на військовому обліку призовників.
Тобто, громадянин України, який раніше перебував на військовому обліку призовників, і був виключений з військового обліку військовозобов`язаних, підлягає взяттю на військовий облік військовозобов`язаних у разі, якщо підстави, за якими він був виключений, відпали.
Відповідно до вимог п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній до 17.05.2024р.) виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) ТЦК та СП (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів Служби зовнішньої розвідки України - у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Так, як вбачається з матеріалів справи та вже зазначалося вище, позивача було визнано винним у скоєні злочину, передбаченого ч.5 ст. 191, ч.2 ст.366 КК України та призначено йому покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями на строк 3 роки і з конфіскацією всього особистого майна.
У свою чергу, за ч.5 ст.12 КК України вказаний злочин, передбачений ч.5 ст.191 КК України, відноситься до особливо тяжких злочинів.
Відтак, ОСОБА_1 дійсно підлягав виключенню з військового обліку військовозобов`язаних після набрання чинності вищенаведеним вироком як особа, яка раніше була засуджена до позбавлення волі за вчинення «особливо тяжкого злочину», що ІНФОРМАЦІЯ_6 і було зроблено 26.02.2019р.
Далі, як загально відомо, Законом України №3633-ІХ (набрав чинності 18.05.2024р.) ст.37 Закону №2232-ХІІ було викладено в новій редакції.
Тобто, редакція ст.37 Закону України №2232-ХІІ, яка є чинною з 18.05.2024р., вже не передбачає такої підстави для виключення з військового обліку військовозобов`язаних, як засудження останніх до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
В абз.1 і 2 п.2 мотивувальної частини Рішення від 09.02.1999р. №1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Вказаний принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, за якою дію нормативно-правових актів в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Аналіз наведених вище норм свідчить, що починаючи з 18.05.2024р. громадяни України, які раніше перебували на військовому обліку призовників та були виключені з військового обліку військовозобов`язаних на підставі п.6 ч.6 ст.37 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній до 17.05.2024р.), підлягають взяттю на військовий облік військовозобов`язаних, оскільки відпала підстава, за якою їх було виключено з військового обліку.
Отже, приймаючи до уваги вище вказані обставини, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_3 мав усі належні повноваження для повторного взяття позивача на військовий облік військовозобов`язаних з 18.05.2024р., оскільки був виключений до цієї дати з військового обліку військовозобов`язаних як особа, яка вчинила особливо тяжкий злочин.
Більш того, згідно з ч.ч.1 та 2 ст.88 КК України, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.
Судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення, а також в інших випадках, передбачених законами України.
Такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення (ст.89 КК України).
Відповідно до ст.85 КК України, на підставі закону про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарань.
Як вбачається зі змісту положень ст.2 Закону України «Про амністію у 2014 році», постановлено звільнити від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, осіб, крім тих, які підлягають звільненню від відбування покарання на підставі ст.1 Закону, засуджених за будь-які злочини, які не поєднані з насильством, небезпечним для життя і здоров`я, якщо вони на день набрання чинності цим Законом відбули не менше однієї чверті призначеного строку основного покарання.
У п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003р. за №16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» вказано, що при вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування покарання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюватися строк, протягом якого вона вважатиметься такою, що має судимість.
Також, у постанові Верховного Суду від 27.09.2018р. у справі №647/1831/15-к наведено висновок, згідно з яким припинення судимості анулює всі кримінально-правові й загальноправові наслідки засудження і призначення покарання. Особа, судимість якої погашена чи знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов`язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості під час вирішення будь-яких питань, у тому числі й для характеристики особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості та є неприпустимим.
Згідно з вироком Центрального районного суду м.Миколаєва від 04.07.2011р. у справі №1-446/2011 позивачу призначено покарання у вигляді 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з організаційно-розпорядчими або ж адміністративно-господарськими функціями на строк 3 роки та з конфіскацією всього особистого майна.
У довідці про звільнення від 03.06.2014р. зазначено про те, що 03.06.2014р. його звільнено від відбування покарання на підставі ухвали Запорізького районного суду Запорізької області від 26.05.2014р. і ст.2 Закону України «Про амністію в 2014 році».
Отже, враховуючи ст.ст.85 та 89 КК України, ст.2 Закону України «Про амністію у 2014 році», судимість позивача є «погашеною» з 03.06.2022р., і він фактично визнається таким, який не має судимості.
Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Відтак, станом на 11.07.2025р. позивач є таким, який не має судимості, і відповідно ІНФОРМАЦІЯ_3 мав усі повноваження щодо поновлення позивача на військовому обліку та направлення його на ВЛК.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2025 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 08.09.2026р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко