ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 вересня 2026 року Львів Справа № 140/1405/25 пров. № А/857/28272/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Матковської З. М.
суддів - Гінди О. М.
Гуляка В. В.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року у справі №140/1405/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, (головуючий суддя першої інстанції Денисюк Р.С., місце ухвалення м. Луцьк, за правилами спрощеного позовного провадження), -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - Військова частини НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) та Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 Про затвердження переліку місцевостей з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами та переліків військових посад, виконання обов`язків військової служби за якими пов`язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я, а також Порядку надання та визначення тривалості щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в зазначених умовах (далі - Постанова № 702) за період 2013-2021 роки та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону № 2011-XII та Постановою № 702 за період 2013-2021 роки.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він з січня 2013 по грудень 2021 року проходив військову службу у підрозділах, що виконують завдання з охорони державного кордону, на посадах інспекторського складу.
Однак, при звільнені зі служби відповідач в супереч вимогам чинного законодавства не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористанні дні додаткової відпустки, передбаченої ч.4 ст.10-1 даного Закону та Постанови № 702, чим допустив протиправну бездіяльність.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_3 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену пунктом 4 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», за 2013-2021 роки.
Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену пунктом 4 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», за 2013-2021 роки.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що судом першої інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, не надано належної юридичної оцінки доказам, неповно з`ясовано обставини справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Покликаючись на обставини справи, апелянт зазначає, що не у всі періоди, зазначені позивачем, він перебував на посадах, які дають право на отримання додаткової відпустки відповідно до Постанови №702. Зазначає, що отримання компенсації не є безумовним, а можливе лише за дотримання виключних вимог чинного законодавства, а саме звернення військовослужбовця з рапортом на предмет включення його до графіку відпусток, затвердження такого графіку керівництвом надання такої відпустки військовослужбовцю або заміни його на грошову компенсацію.
Також вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду.
Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 по грудень 2021 проходив військову службу у складі Військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується копією військового квитка (а.с.9-11), особистими картками грошового забезпечення та заробітної плати за 2013-2021 роки (а.с.12-18).
Наказами №765-ос від 09.12.2021, №797-ос від 20.12.2021 «Про особовий склад» ОСОБА_1 звільнено з військової служби за закінченням строку контракту, та виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (а.с.8, 8 зворот).
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702 за період з 2013 по 2021 роки, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Відповідачем під час розгляду справи не надано жодних доказів в підтвердження надання ОСОБА_1 додаткової відпустки, передбаченої пунктом 4 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ та Постановою №702, за 2013-2021 роки чи здійснення йому компенсації за невикористану спірну додаткову відпустку (з урахуванням часу перебування на відповідних посадах). При цьому, неподання рапорту під час проходження служби щодо надання такої відпустки не може слугувати підставою для відмови у її компенсації за встановленого судом права на таку відпустку.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів висновує наступне.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини щодо соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей врегульовані Законом №2011-ХІІ.
Вищевказаний Закон відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно із статтями 1, 9 Закону №2011-ХІІ - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відповідно до пункту 203 Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009, військовослужбовці мають право на відпустки. Надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них здійснюється відповідно до Закону №2011-ХІІ.
Відповідно до пункту 225 Положення у рік звільнення зазначених у пункті 224 цього Положення військовослужбовців, у тому числі тих, які мають дітей, із служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Відповідно до ч. 4 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, виконання обов`язків військової служби яких пов`язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров`я, крім військовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої щорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження служби в цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.
Постановою №702 затверджено Перелік військових посад, виконання обов`язків військової служби за якими пов`язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я, що дають право на щорічну додаткову відпустку Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служб, Державної спеціальної служби транспорту - згідно з додатками 2 5. Вказаною постановою Уряду затверджено Порядок надання та визначення тривалості щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами та на посадах, виконання обов`язків військової служби за якими пов`язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я, що додається.
Відповідно до додатку 4 Переліку військових посад Держприкордонслужби, виконання обов`язків військової служби за якими пов`язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я, які дають право на щорічну додаткову відпустку, затвердженою постановою №702 військовослужбовцям, які проходять службу у підрозділах, що виконують завдання з охорони державного кордону органів Держприкордонслужби на посадах інспектора прикордонної служби 1, 2 та 3 категорії встановлено додаткову відпустку тривалістю 7 календарних днів.
Відповідно до п. І Порядку №702 щорічні додаткові відпустки із збереженням грошового та матеріального забезпечення за виконання обов`язків військової служби в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами, пов`язане з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я (далі - додаткова відпустка), надаються військовослужбовцям у році, що настає після календарного року, під час якого військовослужбовці проходили військову службу в умовах та (або) на посадах, виконання обов`язків військової служби за якими надає право на зазначену додаткову відпустку (крім військовослужбовців строкової служби), і можуть бути використані за їх бажанням одночасно із щорічною основною відпусткою або окремо.
Відповідно до п. 11 вказаного Порядку в інших випадках щорічна додаткова відпустка надається в календарних днях пропорційно фактичному часу виконання обов`язків військової служби в зазначених умовах та (або) на посадах.
Як слідує з матеріалів справи, позивач упродовж 2013 - 2021 років проходив військову службу на посадах, які надають право на щорічну додаткову відпустку передбачену п. 4 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ, разом з тим така відпустка позивачу не надавалась, грошова компенсація не виплачувалась.
Колегія суддів зазначає, що позивач у 2013-2021 роках проходив службу на посадах, що відповідають пункту 4 Переліку військових посад Держприкордонслужби, виконання обов`язків військової служби за якими пов`язані з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я, та дають право на щорічну додаткову відпустку.
Крім того, як вбачається із наказів про звільнення позивача з військової служби та виключення його зі списків військової частини, відповідачем не було нараховано та виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за додаткову відпустку, передбачену частиною 4 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ ОСОБА_1 у період з 2013 -2021.
Відповідачем під час розгляду справи не надано жодних доказів в підтвердження надання ОСОБА_1 додаткової відпустки, передбаченої пунктом 4 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ та Постановою №702, за 2013-2021 роки чи здійснення йому компенсації за невикористану спірну додаткову відпустку (з урахуванням часу перебування на відповідних посадах). При цьому, неподання рапорту під час проходження служби щодо надання такої відпустки не може слугувати підставою для відмови у її компенсації за встановленого судом права на таку відпустку.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку при звільненні з військової служби, передбачену пунктом 4 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ та Постановою №702 за 2013-2021 роки, у зв`язку із чим позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо строку звернення з даним позовом, колегія суддів виходить з наступних міркувань.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 122 КАС, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
У постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов`язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах.
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці.
В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 7 травня 2002 року №8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України (далі КЗпП), у якому визначені основні трудові права працівника.
Норми статті 233 КЗпП є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Тобто Верховний Суд вчергове підтвердив висновок про те, що положення статті 233 КЗпП в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС.
Частинами першою та другою статті 233 КЗпП в редакції, чинній до 19.07.2022, передбачалося, що «працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».
Разом із тим, Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено у такій редакції: Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Отже, до 19.07.2022 КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 6 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.
З метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП, Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду здійснила перегляд судового рішення у справі № 460/21394/23 (постанова від 21.05.2025).
Так, Судова палата дійшла висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).
Апеляційний суд зауважує, що у цій справі спірний період 2013-2021 роки.
Отже, спірний період в даній справі регулюється положеннями статті 233 КЗпП, у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції у відповідній частині та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування в цій частині не вбачається.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява №65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), Проніна проти України (заява №63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява №4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 травня 2025 року у справі №140/1405/25 без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді О. М. Гінда
В. В. Гуляк