УХВАЛА
14 вересня2026 року
м. Київ
справа № 703/1124/26
провадження № 61-11174ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вітюкова Олена Феліксівна, на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 травня 2026 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення та дії Відділу державної виконавчої служби у місті Смілі Черкаського району Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, вчинені у виконавчому провадженні № НОМЕР_2,
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення та дії Відділу державної виконавчої служби у місті Смілі Черкаського району Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - ВДВС у місті Смілі), вчинені у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, у якій просив визнати протиправними та скасувати постанови державного виконавця від 28 січня 2026 року про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, про виправлення помилки у процесуальному документі щодо нарахування штрафу та про виправлення помилки у процесуальному документі щодо нарахування виконавчого збору; постанови від 13 лютого 2026 року про арешт коштів боржника, встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, керування транспортними засобами, полювання та користування зброєю, про розшук майна боржника та транспортного засобу; постанову від 16 лютого 2026 року про арешт майна боржника, а також визнати протиправним внесення відомостей про нього до Єдиного реєстру боржників.
Скарга мотивована тим, що у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 державний виконавець допустив порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» під час визначення розміру заборгованості зі сплати аліментів та застосування до боржника заходів примусового виконання.
ОСОБА_1 зазначав, що він проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , а стягнення аліментів здійснювалося безпосередньо з його грошового забезпечення на підставі постанов державного виконавця, направлених до військової частини. На його думку, державний виконавець не врахував у повному обсязі здійснені військовою частиною відрахування та фактично сплачені ним суми аліментів, унаслідок чого розмір заборгованості визначався неправильно.
Посилався на те, що матеріали виконавчого провадження містять різні відомості щодо розміру заборгованості, а 28 січня 2026 року державний виконавець виніс постанови про виправлення помилок у процесуальних документах щодо нарахованого штрафу та виконавчого збору, а також постанову про звернення стягнення на доходи боржника, в якій зазначено заборгованість за виконавчим провадженням у розмірі 87 946,84 грн.
Заявник вважав, що за наявності суперечностей у розрахунках державний виконавець не мав правових підстав для застосування до нього передбачених законом обмежувальних заходів без встановлення дійсного розміру саме заборгованості зі сплати аліментів.
Також зазначав, що державний виконавець безпідставно виніс постанови від 13 лютого 2026 року про арешт коштів, встановлення тимчасових обмежень у праві виїзду за межі України, керування транспортними засобами, полювання та користування зброєю, а також про розшук майна і транспортного засобу, постанову від 16 лютого 2026 року про арешт майна та вніс відомості про нього до Єдиного реєстру боржників.
Окремо ОСОБА_1 посилався на проходження ним військової служби у військовій частині НОМЕР_1 та вважав, що ця обставина мала бути врахована державним виконавцем під час вирішення питання про встановлення тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами та користування зброєю.
Крім того, заявник указував на неналежне повідомлення його про вчинені у виконавчому провадженні дії та прийняті постанови, а також на відсутність у нього належного доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження.
Зазначав, що про постанову від 13 лютого 2026 року про арешт коштів та постанову від 28 січня 2026 року про звернення стягнення на доходи йому стало відомо під час ознайомлення із матеріалами виконавчого провадження 17 лютого 2026 року, тоді як інші постанови цього дня йому вручені не були. Частину документів 20 лютого 2026 року було вручено його батькові, а про повний перелік оскаржуваних постанов та їх зміст заявник, за його твердженням, дізнався 23 лютого 2026 року з відповіді ВДВС на адвокатський запит.
Вважав, що зазначені порушення призвели до неправомірного застосування до нього заходів примусового виконання та обмеження його майнових і особистих прав, у зв`язку з чим просив визнати оскаржувані рішення і дії державного виконавця протиправними та скасувати відповідні постанови.
Смілянський міськрайонний суд Черкаської області ухвалою від 01 травня 2026 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовив.
Черкаський апеляційний суд постановою від 22 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вітюкова О. Ф., залишив без задоволення, а ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 травня 2026 року - без змін.
У серпні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вітюкова О. Ф., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2026 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не встановив фактичний розмір заборгованості саме зі сплати аліментів на час винесення державним виконавцем оскаржуваних постанов та не перевірив, чи перевищувала така заборгованість суму відповідних платежів за чотири місяці, що відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» є необхідною умовою для застосування до боржника тимчасових обмежень.
Заявник зазначає, що суди не надали належної оцінки довідкам військової частини та бухгалтерським документам щодо фактично здійснених із його грошового забезпечення відрахувань, поступового зменшення заборгованості та її погашення. На думку заявника, подальші стягнення стосувалися не заборгованості зі сплати аліментів, а штрафних санкцій, виконавчого збору та інших похідних платежів, правильність нарахування яких є спірною.
У касаційній скарзі також зазначено про наявність різних розрахунків заборгованості та суперечностей у матеріалах виконавчого провадження. Заявник посилається на те, що після виявлення помилок державний виконавець 28 січня 2026 року виніс постанови про виправлення помилок у процесуальних документах щодо штрафу та виконавчого збору, а також постанову про звернення стягнення, в якій зазначено суму 87 946,84 грн замість 113 373,60 грн. На переконання заявника, зазначені обставини свідчать про необхідність перевірки правильності розрахунку заборгованості, а не про наявність технічної описки.
Крім того, заявник вказує на неправильність висновку апеляційного суду про те, що неоскарження ним раніше визначеного державним виконавцем розміру заборгованості свідчить про визнання такої заборгованості. На його думку, суд мав самостійно перевірити наявність передбачених законом підстав для застосування кожного із оскаржуваних заходів примусового виконання.
Окремо у касаційній скарзі заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки правомірності встановлення тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами з урахуванням проходження ОСОБА_1 військової служби. Заявник посилається на пункт 3 частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», яким передбачені випадки, за яких таке обмеження не може бути застосоване до боржника у зв`язку з проходженням ним відповідного виду військової служби або виконанням бойових завдань.
Також заявник вважає неправомірним встановлення щодо нього тимчасового обмеження у праві користування зброєю, посилаючись на те, що він є військовослужбовцем Збройних Сил України, а користування зброєю пов`язане з проходженням військової служби та виконанням покладених на нього завдань.
Заявник зазначає, що апеляційний суд належним чином не перевірив його доводи щодо відсутності доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, суперечностей у відомостях АСВП, порядку здійснення та зарахування відрахувань із його доходів, а також інших порушень, допущених органом державної виконавчої служби.
Крім того, на думку заявника, апеляційний суд безпідставно послався на повне погашення ним під час апеляційного розгляду заборгованості зі сплати аліментів та подальше закінчення виконавчого провадження і скасування встановлених обмежень як на додаткове підтвердження правомірності дій державного виконавця, оскільки обставини, які виникли після прийняття оскаржуваних постанов, не можуть підтверджувати наявність правових підстав для їх винесення на відповідний момент.
Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки істотним доводам апеляційної скарги та доказам, необхідним для встановлення фактичного розміру аліментної заборгованості і перевірки правомірності кожного із застосованих державним виконавцем заходів.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіривши доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що заявник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо правомірності дій державного виконавця та прийнятих ним у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 постанов, посилаючись, зокрема, на неналежне встановлення судами розміру заборгованості зі сплати аліментів, неврахування здійснених із його доходів відрахувань, неправомірність застосування тимчасових обмежень, неналежне врахування проходження ним військової служби, незаконність виправлення державним виконавцем помилок у процесуальних документах, а також неналежну оцінку судами доказів та доводів апеляційної скарги.
Наведені доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
У частині першій статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права) боржника; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися належним йому майном, а також інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.
Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
За змістом частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Суди встановили, що на примусовому виконанні у ВДВС у місті Смілі з 25 березня 2009 року перебувало виконавче провадження № НОМЕР_2 із примусового виконання рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 18 лютого 2009 року про стягнення із ОСОБА_1 аліментів.
У межах зазначеного виконавчого провадження державний виконавець неодноразово виносив постанови про звернення стягнення на доходи боржника.
16 березня 2023 року державний виконавець виніс постанову про звернення стягнення на доходи ОСОБА_1 , якою визначено заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 174 547,54 грн та встановлено відрахування у розмірі 30 % його доходів.
04 травня 2023 року стягувач повідомила орган державної виконавчої служби про отримання від боржника аліментів у сумі 50 000,00 грн.
Цього ж дня, 04 травня 2023 року, державний виконавець виніс постанову про звернення стягнення на доходи боржника, якою визначено заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 188 257,57 грн та встановлено відрахування у розмірі 50 % доходів боржника до погашення заборгованості.
28 січня 2026 року державний виконавець виніс постанову про звернення стягнення на доходи боржника, відповідно до якої відрахування встановлено у розмірі 20 % доходів до погашення заборгованості за виконавчим провадженням у розмірі 87 946,84 грн.
Відповідно до частини третьої статті 195 СК України розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а у разі виникнення спору - судом.
Згідно з частиною третьою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» визначення суми заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), здійснюється виконавцем у порядку, встановленому СК України.
Частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено обов`язок виконавця обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та повідомляти про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у визначених цією нормою випадках.
Відповідно до частини восьмої статті 71 цього Закону спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
Установивши, що у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 державним виконавцем визначався розмір заборгованості ОСОБА_1. зі сплати аліментів, а судом інший її розмір установлений не був, суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували відомості, наявні у матеріалах виконавчого провадження, під час перевірки правомірності оскаржуваних виконавчих дій.
При цьому доводи заявника про те, що поточна сплата аліментів припинилася у листопаді 2025 року у зв`язку із закінченням установленого виконавчим документом строку їх стягнення, не свідчать про припинення обов`язку погасити заборгованість, яка утворилася за попередній період. Закінчення періоду, за який присуджені поточні аліменти, та погашення заборгованості зі сплати аліментів є різними за своїм змістом юридичними обставинами.
Доводи заявника про неврахування здійснених військовою частиною відрахувань із його грошового забезпечення, неправильне зарахування сплачених коштів та наявність різних розрахунків заборгованості за своїм змістом стосуються правильності визначення фактичного розміру заборгованості.
Саме собою наведення боржником іншого розрахунку заборгованості, за відсутності судового рішення, яким установлено інший її розмір, не свідчить про протиправність вчинених державним виконавцем дій.
Відповідно до частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовані постанови про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, керування транспортними засобами, користування визначеними цією нормою видами зброї та у праві полювання.
Установивши, що на час прийняття оскаржуваних постанов за ОСОБА_1 обліковувалася заборгованість зі сплати аліментів, розмір якої перевищував суму відповідних платежів за чотири місяці, суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність передбачених частиною дев`ятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передумов для застосування відповідних заходів.
Доводи про одночасне та непропорційне застосування державним виконавцем декількох заходів примусового виконання і тимчасових обмежень також не свідчать про їх протиправність.
Закон України «Про виконавче провадження» передбачає різні за правовою природою заходи, спрямовані на забезпечення реального виконання судового рішення. Застосування одного передбаченого законом заходу саме собою не виключає можливості застосування іншого, якщо для кожного з них існують визначені законом підстави.
Зокрема, частина друга статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» прямо передбачає, що звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника за наявності передбаченого цією нормою розміру непогашеної заборгованості.
Отже, саме собою одночасне застосування звернення стягнення на доходи, арешту коштів і майна, розшуку майна та передбачених статтею 71 Закону України «Про виконавче провадження» тимчасових обмежень не свідчить про непропорційність чи незаконність дій державного виконавця. Визначальним є існування передбачених законом підстав для відповідного заходу, а не кількість одночасно застосованих виконавцем заходів.
Не спростовують висновків судів і доводи касаційної скарги щодо постанов державного виконавця від 28 січня 2026 року про виправлення помилок у процесуальних документах.
Суд апеляційної інстанції встановив, що після виявлення неправильного визначення розміру штрафу державний виконавець виправив допущену помилку шляхом винесення відповідної постанови.
Сам факт виправлення помилки у процесуальному документі не свідчить про незаконність такого документа чи інших виконавчих дій. Доводи заявника про те, що відповідне виправлення вплинуло на фактичний розмір його зобов`язань, стосуються правильності здійснених державним виконавцем розрахунків та не спростовують установленої судами наявності заборгованості зі сплати аліментів.
Не заслуговують на увагу і доводи заявника щодо неналежного повідомлення про прийняті державним виконавцем постанови та відсутності доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження.
Як установили суди, виконавче провадження № НОМЕР_2 перебувало на виконанні з 2009 року. 17 лютого 2026 року ОСОБА_1 особисто прибув до органу державної виконавчої служби, ознайомився із матеріалами виконавчого провадження та отримав їх фотокопії.
Обставини отримання ним окремих постанов 17, 20 та 23 лютого 2026 року, а також посилання на ненадання ідентифікатора доступу до АСВП самі собою не свідчать про незаконність відповідних постанов за відсутності встановленого судами причинного зв`язку між способом повідомлення боржника та законністю підстав для їх прийняття.
Крім того, заявник реалізував право на судове оскарження відповідних рішень і дій державного виконавця, а наведені ним доводи були предметом перевірки судів попередніх інстанцій.
Щодо посилань ОСОБА_1 на проходження військової служби колегія суддів керується таким.
Пунктом 2 частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено можливість встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
Водночас частиною десятою статті 71 цього Закону встановлено випадки, за яких таке тимчасове обмеження не може бути застосовано.
Зокрема, пунктом 3 частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено неможливість застосування такого обмеження у разі проходження боржником строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або якщо боржник проходить військову службу та виконує бойові завдання військової служби у бойовій обстановці чи в інших визначених цією нормою умовах.
Отже, зазначена норма не встановлює винятку для будь-якої особи лише у зв`язку з наявністю в неї статусу військовослужбовця. Для її застосування необхідним є встановлення однієї з конкретно визначених законодавцем обставин.
Як убачається зі змісту скарги, ОСОБА_1 зазначав, що він є діючим кадровим військовослужбовцем Збройних Сил України та з 2015 року проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
При цьому заявник не посилався на те, що проходить строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, чи військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Тому для застосування до встановлених судами обставин останньої із передбачених пунктом 3 частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» підстав юридичне значення має встановлення не лише факту проходження особою військової служби, а й виконання нею бойових завдань військової служби у бойовій обстановці чи в інших визначених цією нормою умовах.
Посилання ОСОБА_1 на те, що він неодноразово виконував службові та бойові завдання в умовах підвищеного ризику для життя і здоров`я, має статус учасника бойових дій, нагороджувався державними та відомчими нагородами, а військова частина НОМЕР_1 залучена до виконання завдань із відсічі збройної агресії проти України, саме собою не підтверджує існування зазначеної обставини на час винесення постанови від 13 лютого 2026 року.
Наявність у ОСОБА_1 посвідчення учасника бойових дій підтверджує відповідний правовий статус, проте сама собою не засвідчує виконання ним бойових завдань у передбачених пунктом 3 частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» умовах саме станом на 13 лютого 2026 року.
Так само залучення військової частини НОМЕР_1 загалом до виконання завдань із відсічі збройної агресії проти України не є тотожним установленню факту виконання конкретним військовослужбовцем бойових завдань у відповідних умовах на час прийняття оскаржуваної постанови.
Таким чином, встановлені судами факт проходження ОСОБА_1 кадрової військової служби, наявність у нього статусу учасника бойових дій та залучення військової частини НОМЕР_1 до виконання завдань із відсічі збройної агресії самі собою не є достатніми для застосування винятку, передбаченого пунктом 3 частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Доводи касаційної скарги у цій частині фактично спрямовані на встановлення додаткових обставин щодо характеру й умов виконання заявником завдань військової служби та іншу оцінку відповідних доказів, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Водночас положення частини десятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» встановлюють винятки саме щодо тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами та не поширюються на інші передбачені законом заходи.
Тому проходження ОСОБА_1 військової служби не є самостійною підставою для визнання незаконними постанов державного виконавця про звернення стягнення на його доходи, арешт коштів та майна, розшук майна, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України та полювання, а також внесення відомостей про нього до Єдиного реєстру боржників.
Не спростовують висновків судів і доводи щодо тимчасового обмеження у праві користування зброєю.
Пунктом 3 частини дев`ятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено встановлення тимчасового обмеження боржника у праві користування вогнепальною мисливською, пневматичною та охолощеною зброєю, а також визначеними цією нормою пристроями.
Отже, встановлене цією нормою обмеження стосується конкретно визначених видів зброї та пристроїв. Твердження заявника про те, що в умовах воєнного стану мисливська зброя та навички поводження зі зброєю можуть використовуватися для забезпечення обороноздатності держави, не змінює змісту встановленого законом обмеження та саме собою не свідчить про те, що оскаржувана постанова обмежила можливість ОСОБА_1 використовувати зброю, видану йому в установленому порядку для виконання обов`язків військової служби.
Не є підставою для відкриття касаційного провадження і посилання заявника на подальше повне погашення ним заборгованості зі сплати аліментів, закінчення виконавчого провадження та скасування застосованих до нього обмежень.
Правомірність оскаржуваних постанов та дій державного виконавця підлягає оцінці з огляду на обставини, які існували на час їх прийняття та вчинення. Тому подальше погашення заборгованості саме собою не підтверджує і не спростовує законності оскаржуваних виконавчих дій.
Як установив апеляційний суд, під час апеляційного розгляду заборгованість була повністю погашена, після чого державний виконавець закінчив виконавче провадження № НОМЕР_2 та 26 червня 2026 року скасував застосовані до боржника обмеження.
Наведені обставини свідчать про подальше виконання боржником відповідного обов`язку та припинення підстав для збереження застосованих заходів, однак не були визначальними для висновку щодо правомірності дій державного виконавця на момент їх вчинення.
Доводи касаційної скарги про неналежне дослідження судами доказів та неповне встановлення обставин справи переважно зводяться до незгоди заявника з оцінкою матеріалів виконавчого провадження, бухгалтерських документів, здійснених із його доходів відрахувань та розрахунків заборгованості, а також до необхідності встановлення додаткових обставин щодо проходження ним військової служби.
Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими або здійснювати їх переоцінку.
Отже, суди попередніх інстанцій, установивши, що оскаржувані рішення та дії державного виконавця вчинені у межах виконавчого провадження із примусового виконання судового рішення про стягнення аліментів, за наявності визначеної у встановленому законом порядку заборгованості, дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 .
Оскільки правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Вітюкова Олена Феліксівна, на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 01 травня 2026 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2026 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на рішення та дії Відділу державної виконавчої служби у місті Смілі Черкаського району Черкаської області Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, вчинені у виконавчому провадженні № НОМЕР_2.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Ухвала відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України оформлена суддею Петровим Є. В.
Судді: В. В. Пророк
А. А. Калараш
Є. В. Петров