КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110
e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Унікальний номер справи 359/4574/24 Апеляційне провадження № 22-ц/824/14240/2026 Головуючий у суді першої інстанції - Борець Є.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10 вересня 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Оніщук М.І.,
судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В.,
секретар Цалко Д.М.,
за участю:
відповідачки ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану від її імені та в її інтересах адвокатом Циганом Іваном Михайловичем, на рішення Бориспілського міськрайнного суду Київської області від 17 жовтня 2025 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та визнання права власності на частку в цьому об'єкті нерухомого майна,
В С Т А Н О В И В:
У травні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , згідно з яким просила:
- визнати земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером [номер приховано]:04:001:1977 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану по АДРЕСА_1 на території Гнідинської сільської ради Бориспіль-ського району, спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ;
- визнати за позивачкою право власності на 1/2 частку в цьому об`єкті нерухомого майна.
Позовні вимоги обгрунтовано тим, що 08 листопада 1961 року матір позивачки ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_5 . 22 грудня 1995 року ОСОБА_5 набув право власності на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером [номер приховано]:04:001:1977 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташовану по АДРЕСА_1 на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району.
15 листопада 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розірвали шлюб.
У зв`язку з тим, що земельна ділянка була придбана під час шлюбу, вона перебувала в їх спільній сумісній власності.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Спільна сумісна власність на земельну ділянку припинилась: ОСОБА_5 набув право власності на 1/2 частку в цьому об`єкті нерухомого майна, а право власності на іншу 1/2 частку в земельній ділянці ввійшло до складу спадщини, що відкрилась після смерті спадкодавиці.
Позивачка є спадкоємцем першої черги за законом. ОСОБА_2 вчасно прийняла спадщину, що відкрилась після смерті її матері ОСОБА_4 , та набула право власності на 1/2 частку в земельній ділянці.
Однак, 22 березня 2024 року державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори Погоріла Л.С. склала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою вона відмовила позивачці у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.
За вказаних обставин, позивачка звернулася до суду з цим позовом, який просила задовольнити у повному обсязі.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17.10.2025 у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 221-225).
В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
В обгрунтування апеляційної скарги вказує на неврахування судом першої інстанції того, що спірна земельна ділянка набута у власність як об`єкт права спільної сумісної власності подружжя і на день смерті ОСОБА_4 так і залишилася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки вона приватизована під час дії Кодексу про шлюб та сім`ю України, а не Сімейного Кодексу України (т. 2, а.с. 2-19).
Представник відповідачки у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість.
Позивачка та її представник у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Від представника позивачки надійшла заява про розгляд справи за відстуністю позивачки та представника позивачки.
Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення представника відповідачки, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 08 листопада 1961 року ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_5 . Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 8 листопада 1961 року (т. 1, а.с.16).
22 березня 1995 року ОСОБА_5 одержав державний акт на право приватної власності на землю серії КВ №000599 (т. 1, а.с.19-20). У такий спосіб він набув право власності на земельну ділянку площею 0,12 га з цільовим призначенням для садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району.
При цьому, з копії державного акту на право приватної власності на землю серії КВ №000599 від 22 березня 1995 року вбачається, що ОСОБА_5 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення Гнідинської сільської ради від 22 грудня 1994 року, а не на підставі договору купівлі-продажу чи іншого відплатного правочину.
Зі змісту витягу з Державного земельного кадастру №НВ-4811430812021 від 28 квітня 2021 року (т. 1, а.с.21-25) вбачається, що земельній ділянці, придбаній ОСОБА_5 , був присвоєний кадастровий номер: [номер приховано]:04:001:1977 та конкретизовано місце розташування: АДРЕСА_1 на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району.
15 листопада 2007 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був розірваний, про що ВДРАЦС Дніпровського РУЮ у м. Києві був складений відповідний актовий запис №1232. Ці обставини підтверджуються витягом з Державного реєстру актів цивільного стану №0[телефон приховано] від 17 грудня 2021 року (т. 1, а.с.26).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 2 лютого 2011 року (т. 1, а.с.27).
ОСОБА_2 була дочкою ОСОБА_4 та відносилась до спадкоємців першої черги за законом. Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 22 серпня 1962 року (т. 1, а.с.17) та копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 від 12 вересня 1990 року (т. 1, а.с.18). 25 лютого 2011 року, тобто протягом шести місяців з дня смерті спадкодавиці, позивачка подала до Другої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (т. 1, а.с.68). У такий спосіб ОСОБА_2 прийняла спадщину, що відкрилась після смерті її матері ОСОБА_4 .
Так, спірні правовідносини регулюються главою 84 «Загальні положення про спадкування» книги шостої «Спадкове право» ЦК України та розділом 6 «Майнові права та обов`язки подружжя» КпШС України, що був чинним до 1 січня 2004 року.
Відповідно до ч.1 ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.
Згідно з ч.1 ст.22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, було його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя мав рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Відповідно до ч.1 ст.24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, було власністю кожного з них.
Згідно з ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як роз`яснив Верховний Суд України в постанові від 9 грудня 2015 року у справі №6-814цс15, відповідно до положень ст.ст.6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету КМУ №15 від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян, затвердженого наказом Держкомзему України №10 від 15 лютого 1993 року, та ст.22 КпШС України, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських споруд, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, була його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йшлось не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.
У постановах від 20 червня 2018 року у справі №1311/832/12 (провадження №61-6409св18), від 12 листопада 2019 року у справі №753/6139/14-ц (провадження №61-14257 св18), від 12 червня 2019 року у справі №409/1959/15-ц (провадження №61-14257св18), від 12 серпня 2020 року у справі №626/4/17 (провадження №61-29004св18) та від 10 січня 2023 року у справі №753/17628/19 Верховний Суд підтримав вказаний правовий висновок та відзначив, що тільки в період часу з 8 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; тоді як до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка була приватизована ОСОБА_5 та перебувала в його особистій приватній власності, а не в спільній сумісній власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером [номер приховано]:04:001:1977 з цільовим призначенням для ведення садівництва, розташованої по АДРЕСА_1 , в СТ "РИФ" на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району, спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 та, як наслідок, про відстуність підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку спірної земельної делянки, оскільки вказана частка земельної ділянки не ввійшла до складу спадщини, що відкрилася післе смерті ОСОБА_4 .
Доводи апеляційної скарги розцінюються апеляційним судом критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до власного помилкового тлумачення норм права, а також до переоцінки доказів у справі, яким було надано належну правову оцінку судом першої інстанції, з дотриманням вимог процесуального закону.
При цьому, слід зауважити, що наведені в апеляційній скарзі доводи, які на думку скаржника, є підставою для скасування рішення суду, є тотожними із його поясненнями на обгрунтування позовних вимог, ці доводи були предметом судового розгляду в суді першої інстанції, яким суд надав грунтовну оцінку, яка узгоджується з вимогами закону і з якою у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Отже, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам позивача належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне і правильне по суті рішення.
При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.
При цьому, у зв`язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення понесені позивачкою судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану від її імені та в її інтересах адвокатом Циганом Іваном Михайловичем, - залишити без задоволення.
Рішення Бориспілського міськрайнного суду Київської області від 17 жовтня 2025 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю та визнання права власності на частку в цьому об`єкті нерухомого майна - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст постанови складений 15 вересня 2026 року.
Суддя-доповідач М.І. Оніщук
Судді В.А. Шебуєва
О.В. Кафідова