КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/14066/2026
Справа № 359/2022/25
П О С Т А Н О В А
Іменем України
15 вересня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області, постановлену у складі судді Борця Є.О. в м. Бориспіль 15 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Бориспільської міської ради, Служба у справах дітей Пристоличної сільської ради про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
В лютому 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 за її місцем проживання, стягнути аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з дня подання позову і до досягнення дитиною повноліття.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2026 року зупинено провадження в справі до припинення перебування ОСОБА_2 у складі військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що переведена на воєнний стан.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, пояснювала, що з часу відкриття провадження у справі відповідач двічі подавав до суду клопотання про зупинення провадження у справі в зв`язку з тим, що він мобілізований і проходить службу, і суд першої інстанції двічі відмовляв йому у зупиненні провадження в справі. При цьому Медичний центр Національної гвардії України територіально знаходиться у м. Києві по вул. Волинській, 66-а, тобто фактично увесь час служби відповідач перебував у м. Києві, що дало йому можливість подати відзив на пред`явлений позов, зібрати медичні документи про те, що він не перебуває на обліку у лікаря нарколога та психіатра тощо. 15 червня 2026 року відповідач знову звернувся з клопотанням до суду про зупинення, посилаючись на те, що він проходить військову службу у в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України, а з 22 квітня 2026 року відряджений до ОКП «Павлоград» 1-го корпусу НГУ «Азов» для виконання бойового завдання.
Повідомляла, що одразу після зупинення провадження у справі з`ясувалось, що відповідач перебуває в м. Києві і вже 19 червня 2026 року він написав, що приїде взяти дитину для спільного проводження часу, тобто, відповідач не перебуває на виконанні жодних бойових завдань і на дату подання даної скарги перебуває на відпочинку в Хорватії.
Наголошувала, що провадження в справі було відкрите 03 березня 2025 року, тобто дана справа розглядається судом більше року і попередній розгляд було закрито 13 жовтня 2025 року. Попередньо учасниками справи витребовувались та долучались докази, розглядались клопотання, відповідач кілька разів подавав клопотання про зупинення провадження у справі. 19 травня 2025 року відповідач подав відзив, в якому висловив позицію по пред`явленому позову, будь-яких заперечень чи зустрічних вимог відповідач не заявляв. Враховуючи дані обставини і те, що відповідач проходить територіально службу в м. Києві, то він щонайменше може приймати участь в режимі відеоконференції. Навіть його відрядження до м. Павлоград Дніпропетровської області, яке мало тимчасовий характер, не є перешкодою для його участі у справі.
Наводила зміст ст. 2, 12 ЦПК України, вказувала, що всупереч вимог процесуального закону сторона відповідача вдається до зловживань, затягує розгляд справи і клопоче про зупинення провадження у справі, беручи відрядження. Але суд першої інстанції не прийняв до уваги, що спір стосується безапеляційного і беззаперечного права дитини на утримання, що дитина з 2024 року повністю перебуває на утриманні позивача і батько не надає грошових коштів на її утримання. До того ж у разі звернення до суду із заявою про видачу судового наказу питання стягнення аліментів на утримання дитини вирішувалось би у безспірному порядку без участі сторін.
Зазначала, що необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків її розгляду й перебування учасників справи у стані невизначеності, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку.
Наводила зміст ст. 1 Закону України «Про Збройні Сили України», п. 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, вказувала, що результат аналізу даного пункту дає підстави зробити висновок про те, що встановлення відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом, оформлюється письмовими наказами по особовому складу, і аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20.
Наводила зміст п. 2 ч. 1 ст. 251, п. 2 ч. 1 ст. 253 ЦПК України, вказувала, що процесуальний закон пов`язує необхідність зупинення провадження у справі не наявністю воєнного стану в Україні, а з фактом перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, і такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20, від 21 грудня 2022 року у справі № 456/2541/19, від 04 липня 2023 року у справі № 359/7297/22, від 05 червня 2024 року у справі № 317/3364/24, від 17 липня 2024 року у справі № 439/1518/23, від 19 грудня 2024 року у справі № 484/40/21.
Наголошувала, що Верховний Суд у постановах від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20 виснував, що для зупинення провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України необхідно надати докази перебування заявника у складі ЗСУ у військовій частині, яка переведена на воєнний стан, і виконує бойові завдання у зоні бойових дій.
Надана відповідачем довідка не містить інформації про залучення ОСОБА_2 до виконання бойових завдань у зоні бойових дій, а ОКП «Павлоград» не знаходиться в зоні бойового зіткнення.
Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постанові від 13 березня 2025 року у справі № 557/1226/23, п. 1 ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, вказувала, що є всі підстави стверджувати, що зупинення провадження по справі може зашкодити інтересам малолітньої дитини в отриманні встановленого законом утримання з боку його батька, отже, зупинення провадження у справі суперечить найкращим інтересам дитини, а тому у задоволенні клопотання відповідача про необхідність зупинення провадження у справі слід було відмовити.
Зазначала, що при вирішенні питання про зупинення провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України необхідно враховувати, в першу чергу, характер спірних правовідносин, що стосуються прав та інтересів дитини, і що навіть правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом того, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства.
Підсумовувала, що зупинення провадження у даній справі, що стосується прав та інтересів дитини, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, є несумісним із такими принципами цивільного судочинства, як верховенства права, пропорційність та розумність строків розгляду справи, а також не відповідає ст. 3 Конвенції про права дитини щодо забезпечення найкращих інтересів дитини та суперечить стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо зупинення провадження у справі віднесена до п. 14 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Зупиняючи провадження у справі ухвалою від 15 червня 2026 року до припинення перебування ОСОБА_2 у складі військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, що переведена на воєнний стан, суд першої інстанції керувався п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та виходив із того, що станом на день розгляду справи введений на території України воєнний стан залишається не припиненим, і що ОСОБА_2 проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 Національної гвардії України та з 22 квітня 2026 року відряджений до ОКП « ІНФОРМАЦІЯ_2 » 1-го корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_3 » для виконання бойового завдання, що істотно унеможливлює явку ОСОБА_2 до приміщення суду та ефективну участь у розгляді справи.
Однак з такими висновками апеляційний суд не може погодитися, виходячи із наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 в лютому 2025 року звернулася до суду з даним позовом, просила визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 за її місцем проживання, стягнути аліменти з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з дня подання позову і до досягнення дитиною повноліття.
Позов мотивувала тим, що з червня 2019 року по грудень 2023 року перебувала у фактичних шлюбних відносинах із відповідачем, і вони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В грудні 2023 року відносини між сторонами погіршились та вони почали проживати окремо, позивач разом з дитиною переїхала до квартири своїх батьків, бере активну роль у вихованні сина, забезпечує його всім необхідним. ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем, має стабільний дохід, на обліку у лікаря нарколога чи психіатра не перебуває, до кримінальної відповідальності не притягувалася, є фізично здоровою. Оскільки позивач позбавлена можливості вирішувати питання, що стосуються виховання дитини і потребують згоди батька, вона вважає, що в інтересах дитини необхідно визначити місце проживання з матір`ю. Крім того, оскільки відповідач самоусувався від виховання дитини з народження та не надає фінансової допомоги, з нього підлягають стягненню аліменти на утримання дитини в розмірі частини заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, що відповідає ч. 4 ст. 161 ЦПК України.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 березня 2025 року відкрито провадження у справі та запропоновано відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали подати відзив на позовну заяву (а. с. 32 - 33).
28 квітня 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із клопотанням про зупинення провадження у справі в зв`язку з тим, що 30 листопада 2024 року його було мобілізовано до лав Національної гвардії України, що підтверджується довідкою № 5 (а. с. 39).
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2025 року в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі відмовлено, оскільки з листа начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 № 86/1/9-445 від 04 червня 2025 року вбачається, що відповідач не залучається до бойових завдань та не перебуває у зоні бойових дій, характер військової служби не перешкоджає йому брати участь у розгляді справи (а. с. 55 - 57).
21 травня 2025 року ОСОБА_2 подано до суду відзив на позовну заяву, в якій він просив відмовити в позові у повному обсязі (а. с. 65 - 67). 19 серпня 2025 року ОСОБА_2 надав суду письмові пояснення, в яких визнав позов частково і вважав за можливе визначити місце проживання дитини з матір`ю виключно на період проходження ОСОБА_2 служби у ЗСУ по призову за мобілізацією (а. с. 110).
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 жовтня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду (а. с. 116 - 117).
08 січня 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із клопотанням, в якому просив в задоволенні позовної вимоги щодо визначення місця проживання дитини відмовити, і при ухваленні рішення щодо визначення розміру аліментів врахувати, що на його утриманні знаходиться донька від першого шлюбу ОСОБА_3 , та призначити сплату аліментів у розмірі 1/6 частини заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (а. с. 142 - 144).
08 січня 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про зупинення провадження в справі в зв`язку з тим, що 30 листопада 2024 року його було мобілізовано до лав Національної гвардії України, в задоволенні якої ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 лютого 2026 року йому було відмовлено з тих підстав, що станом на день повторного розгляду клопотання про зупинення провадження ОСОБА_2 не змінив місця несення військової служби, і задоволення вказаного клопотання призведе до фактичного перегляду ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2025 року та порушення принципу юридичної визначеності у спірних процесуальних правовідносинах (а. с. 147 - 150).
11 червня 2026 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 про зупинення провадження в справі, обґрунтована тим, що з 20 березня 2026 року його як старшого лейтенанта переведено до в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України для виконання медичних обов`язків щодо бійців з донецького та запорізького напрямків, і станом на теперішній час він перебуває в м. Павлоград Дніпропетровської області. Крім того, він вибув до складу сил та засобів ОКП 1-го корпусу НГУ «Азов» до УВ (с) « ІНФОРМАЦІЯ_5 », які беруть безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, для виконання бойового завдання. Вказував, що військовослужбовець упродовж особливого періоду може в будь-який момент бути відрядженим до військової частини, задіяної до таких дії (п.п. 4-1 п. 251 розділу ХІV Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008).
До заяви відповідачем надано копію довідки від 04 червня 2026 року № 2207, виданої Управлінням 1 корпусу «Азов» Національної гвардії України про те, що старший лейтенант медичної служби ОСОБА_2 дійсно проходить військову службу за призовом під час мобілізації у в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України з 20 березня 2026 року по теперішній час (а. с. 170) та копію витягу з наказу командира 1 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_3 » від 22 квітня 2026 року № 88мтд, згідно якого ординатор багатопрофільного кабінету клініко-діагностичного відділення госпітальної роти медичного батальйону старший лейтенант медичної служби ОСОБА_2 вважається таким, що вибув до складу сил та засобів ОКП 1-го Корпусу НГУ «Азов» до УВ (с) «Схід», які беруть безпосередню участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, для виконання бойового завдання (а. с. 171 т. 1).
Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.
Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.
Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.
Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК України.
Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК).
Відповідно до вимог частин сьомої - дев`ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади регулювання сімейних відносин (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного та сімейного законодавства (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11).
Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.
Апеляційний суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25) сформувала висновок, відповідно до якого під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:
1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;
2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;
3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.
Також в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.
Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства».
Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду).
За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19).
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Апеляційний суд враховує, що матеріально-правові відносини у справі № 754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів дитини.
Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2026 року у справі № 344/432/24.
Під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (див.: постанову Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 524/7569/16-ц (провадження № 61-1912св26).
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).
Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідний рівень життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв`язанні будь-якого спору чи вирішення питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє.
Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі № 683/2078/23 (провадження № 61-424ск24) Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами.
Верховний Суд зауважив, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post.
По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту.
Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору.
Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки.
Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання.
Зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов`язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу.
З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про стягнення аліментів стосується забезпечення належного утримання дитини і має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя.
Слід зазначити, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивача та її малолітньої дитини, гарантовані статтею 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані статтею 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується утримання дитини, що належать до сфери приватного життя.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (див. справу Stanev v. Bulgaria, § 231, Witkowski v. Poland, § 43).
Вислів «згідно із законом», про який йдеться у статті 8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. справи Walchli v. France, § 29, Alvanos v. Greece, § 25, Witkowski v. Poland, § 44).
У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, § 97).
Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».
Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті.
У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.
Отже, будь-яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.
Верховний Суд у постанові від 27 травня 2026 року у справі № 344/432/24 зазначив, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК, у спірних правовідносинах, що стосуються утримання дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на розгляд протягом розумного строку справи, що стосується майнових прав дитини та забезпечення її належного матеріального утримання одним з батьків, та гарантіями одного з батьків, який проходить військову службу, на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
ЄСПЛ зауважив, що Держави-члени Конвенції зобов`язані організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного на остаточне рішення у спорах щодо цивільних прав та обов`язків протягом розумного строку (див. рішення ЄСПЛ у справі Comingersoll S.A. v. Portugal, [ВП], 2000, § 24).
Розумність тривалості провадження має оцінюватися з огляду на обставини справи та відповідно до таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також питання, що стали предметом спору й вирішення яких мало значення для заявника (див. рішення ЄСПЛ у справах: Frydlender v. France, [ВП], 2000, § 43; Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 128; Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania, 2019, § 209, Bieliсski v. Poland, 2022, §§ 42-44).
ЄСПЛ звертає увагу, що незважаючи на те, що національні органи влади не можуть нести відповідальність за поведінку відповідача, тактика затягування, яку використовує одна зі сторін, не звільняє органи влади від обов`язку забезпечити проведення судового розгляду в розумні строки (див. рішення ЄСПЛ у справі Mincheva v. Bulgaria, 2010, § 68).
Навіть у правових системах, що застосовують принцип, згідно з яким процесуальна ініціатива покладається на сторони провадження, позиція останніх не звільняє суди від обов`язку забезпечити швидкий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 129; Tierce v. San Marino, 2003, § 31).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що справи про захист прав дітей повинні розглядатися якомога швидко (див. рішення ЄСПЛ у справах: Hokkanen v. Finland, 1994, § 72; Niederboster v. Germany, 2003, § 39).
Частинами першої-четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Легітимна мета зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК полягає у захисті прав військовослужбовців на змагальну процедуру, які через виконання військового обов`язку об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.
Разом з тим, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства (частини перша, друга статті 44 ЦПК). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами (пункт 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).
Суд першої інстанції, вирішуючи питання про зупинення провадження, встановив, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 Національної гвардії України та з 22 квітня 2026 року відряджений до ОКП « ІНФОРМАЦІЯ_2 » 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов» для виконання бойового завдання.
Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 161/10943/24 (провадження № 61-402св25) виклав позицію, згідно з якою обставини, які зумовлюють зупинення провадження у справі, повинні існувати на момент такого зупинення.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що ключовим для вирішення питання про наявність підстав для зупинення провадження у спірній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, є з`ясування того, чи застосування такого процесуального заходу відповідає завданню цивільного судочинства, чи є сумісним із основними засадами судочинства, зокрема, верховенством права, чи забезпечується справедливий баланс конкуруючих інтересів, з урахуванням характеру спірних правовідносин, конкретних обставин справи та поведінки учасників справи.
Відповідно до положення частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Верховний Суд у постанові від 22 жовтня 2025 року в справі № 760/21770/24 (провадження № 61-9574св25) критично оцінив аргументи, зазначені у касаційній скарзі про те, що відповідач, виконуючи свій конституційний обов`язок із захисту України, не може реалізувати процесуальні права й обов`язки, зазначивши, що інтереси відповідача під час усього провадження у справі представляє адвокат, він самостійно підписував заяву з процесуальних питань, подану до суду першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 тричі подавав заяви про зупинення провадження у справі до суду першої інстанції, остання з яких було задоволена, відзив на позовну заяву, письмові пояснення по справі. Усі зазначені процесуальні документи він підписував особисто.
При цьому остання заява про зупинення провадження подана відповідачем 08 червня 2026 року з відділення АТ «Укрпошта» м. Павлоград Дніпропетровської області, що свідчить про можливість реалізації відповідачем права на змагальність судового процесу шляхом подання до суду письмових заяв (клопотань), а також не виключає можливість участі його в судовому засіданні в режимі відеоконференції в порядку ст. 212 ЦПК України.
Апеляційний суд враховує, що обставини направлення відповідача на виконання бойового завдання існували станом на квітень 2026 року. При цьому існування цих обставин станом на 15 червня 2026 року відповідач належними доказами не підтвердив.
Будь-яких доказів того, що відповідач ОСОБА_2 на час постановлення судом першої інстанції ухвали від 15 червня 2026 року про зупинення провадження у справі перебував безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій, матеріали справи не містять.
На переконання апеляційного суду, фактична поведінка ОСОБА_2 свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для реалізації ним своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків при вирішення питання щодо матеріального утримання його малолітньої дитини. Систематичне подання до суду процесуальних документів, їх особисте підписання, а також активне використання права на звернення з клопотаннями підтверджують об`єктивну можливість участі відповідача у розгляді справи та свідчать про відсутність обставин, які перешкоджають реалізації ним права на справедливий судовий розгляд.
За наявності обставин, які свідчать про можливість та фактичну участь відповідача, який проходить військову службу, у проведенні відповідних процесуальних дій, відсутні достатні підстави для зупинення провадження у справі про стягнення аліментів на дитину, оскільки зупинення провадження у справі за обставин, коли один з батьків тривалий час не виконує свого обов`язку з утримання дитини, не узгоджується із завданням цивільного судочинства на своєчасний розгляд справи, суперечить принципу верховенства права та не відповідає найкращим інтересам дитини.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що розгляд справи триває з березня 2025 року, а зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, фактично унеможливлює розгляд справи, яка безпосередньо стосується прав та інтересів дитини, на невизначений строк, надає йому можливість безпідставно відтермінувати сплату аліментів, які є необхідними для зростання дитини у благополучному середовищі, що може становити порушення статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 3 Конвенції про права дитини.
Суд першої інстанції у достатній мірі не оцінив баланс конкуруючих інтересів сторін, не врахував пріоритет найкращих інтересів дитини та дійшов передчасного висновку про необхідність зупинення провадження у справі, розгляд якої стосується забезпечення права дитини на утримання, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
У контексті вищевикладеного апеляційний суд також враховує правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30 червня 2026 року у справі № 699/1569/25 (провадження № 61-6808св26), згідно яких:
«Приписи статей 8, 51, 55, 64 Конституції України дозволяють зробити висновок, що:
дитина до досягнення нею повноліття має право на утримання з боку своїх батьків. Конституційне право дитини на утримання охоплює собою як стягнення аліментів, так і збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення. Це право дитини не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Таке тлумачення повністю відповідає правилу тлумачення favor minoris (на користь неповнолітнього), здоровому глузду та здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини;
якщо законодавець захищає права дитини у мирну годину, то тим більше він має на меті захистити їх під час війни, коли вразливість дитини зростає. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post. По своїй суті конституційне право дитини на утримання належить до тих прав, для яких затримка в їхньому судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту;
право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод;
обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеністю тривалості; відсутністю тесту необхідності та пропорційності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму надмірного обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання;
ніхто не може бути протиправно обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком непропорційне меті обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право на належне утримання;
зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану;
потреба в констатації неконституційності пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в частині, яка стосується права дитини на утримання, зумовлена тим, що парламент має запровадити на рівні процесуального закону «гнучкий» механізм, який враховує права та інтереси дитини. Наприклад, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, якщо це не суперечить найкращим інтересам дитини».
Відповідно до приписів п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи вищевикладене, ухвала Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2026 року не може вважатися законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2026 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Судді: Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.