П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
17 вересня 2026 р. м. Одеса Справа № 420/30113/25
Перша інстанція: суддя Бездрабко О.І.,
повний текст судового рішення
складено 19.05.2026, м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Казанчук Г.П.,
суддів - Градовського Ю.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 р. по справі № 420/30113/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 щодо ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата додаткової винагороди за період лікування, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" у повному обсязі), за період з 19.08.2024 р. по 20.08.2025 р. не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного період розрахунку (нарахування лікування, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" у повному обсязі), за період з 19.08.2024 р. по 20.08.2025 р. не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої додаткової винагороди, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" за період з 08.02.2024 р. по день фактичної виплати додаткової винагороди у повному обсязі - 20.08.2025 р., відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" включно за весь час затримки;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої додаткової винагороди, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" за період з 08.02.2024 р. по день фактичної виплати додаткової винагороди 20 серпня 2025 року, відповідно до постанови КМУ від 28.02.2022 р. № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" включно за весь час затримки виплати.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Під час проходження військової служби отримав поранення, у зв`язку з чим перебував на стаціонарному лікуванні, у період якого відповідачем не виплачувалася додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168. 20.08.2025 р. на рахунок позивача була перерахована додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168, у збільшеному до 100000 грн. розмірі. При цьому відповідачем не нараховано та не виплачено середній заробіток за час несвоєчасної виплати додаткової винагороди. Вважає такі дії протиправними, оскільки остаточний розрахунок з позивачем в частині виплати додаткової винагороди здійснено після звільнення з військової служби, що є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Окрім цього, внаслідок несвоєчасної виплати додаткової винагороди відповідач зобов`язаний виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" та Порядку № 159.
На момент виключення позивача зі списків особового складу йому було виплачено 101 053,75 грн. При цьому належна позивачу додаткова винагорода в сумі 335 981,05 грн була виплачена відповідачем лише 20 серпня 2025 року. У зв`язку з несвоєчасним проведенням остаточного розрахунку позивач вважав, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 року у справі № 420/30113/25 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.08.2024 р. по 20.08.2025 р.
Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.08.2024 р. по 20.08.2025 р. у сумі 100133 (сто тисяч сто тридцять три) грн. 01 коп.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задавольняючи позов в частині позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при звільненні позивача не проведено повного розрахунку, оскільки не виплачено додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою КМУ від 28.02.2022 р. № 168, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосування положення статей 116, 117 КзПП України.
Водночас у задоволенні вимог про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати суд першої інстанції відмовив, дійшовши висновку про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» щодо відповідної додаткової винагороди.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, військова частина НОМЕР_1 15 червня 2026 року подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 року в частині визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення 100 133,01 грн і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні відповідних позовних вимог відмовити. В іншій частині рішення суду першої інстанції апелянт просить залишити без змін.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги військова частина НОМЕР_1 ( далі - апелянт) посилається, зокрема, на пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду, неправильне застосування судом першої інстанції положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України до правовідносин щодо проходження військової служби, а також на недоведеність вини відповідача у затримці проведення остаточного розрахунку при звільненні.
Зокрема, апелянт зазначає, що позивачу було відомо про невиплату відповідних сум ще на момент його звільнення 19 серпня 2024 року, а також про невиплату додаткової винагороди на момент звернення його представника до військової частини 03 вересня 2024 року. На думку відповідача, саме з цього моменту позивач повинен був обчислювати строк звернення до адміністративного суду, у зв`язку з чим подання позову 03 вересня 2025 року є несвоєчасним.
Також апелянт вважає помилковим висновок суду першої інстанції про можливість застосування до спірних правовідносин положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. За твердженням відповідача, проходження військової служби має спеціальне правове регулювання, а тому положення трудового законодавства не можуть застосовуватися до таких правовідносин у спосіб, визначений судом першої інстанції.
Рух справи в апеляційній інстанції:
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2026 року, апеляційну скаргу залишено без руху.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 року та витребувано адміністративну справу №420/30113/25 з Одеського окружного адміністративного суду.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2026 року підготовку до розгляду адміністративної справи закінчено та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження
Відповідно до вимог статі 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, оскільки характер спірних правовідносин та наявні у справі матеріали є достатніми для вирішення спору без проведення судового засідання.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, апеляційний суд, -
УСТАНОВИВ:
Як вірно було установлено судом першої інстанції та підтверджено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 позивача 19 серпня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з військової служби, у зв`язку з чим його виключено зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення.
На момент звільнення позивача відповідачем не було проведено з ним повного остаточного розрахунку. Зокрема, залишилися невиплаченими належні позивачу суми додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за період перебування позивача на стаціонарному лікуванні у зв`язку з отриманим тяжким пораненням.
03 вересня 2024 року представник позивача звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою щодо виплати належної позивачу додаткової винагороди за період перебування на стаціонарному лікуванні у зв`язку з тяжким пораненням.
У подальшому відповідачем було проведено нарахування та виплату позивачу відповідної додаткової винагороди. Остаточно належні позивачу кошти в сумі 335981,05 грн були виплачені лише 20 серпня 2025 року, тобто через значний проміжок часу після його звільнення та виключення зі списків особового складу військової частини.
У зв`язку з несвоєчасним проведенням остаточного розрахунку при звільненні позивач вважав, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягала у непроведенні з ним повного розрахунку в день звільнення.
Отже наявність протиправної бездіяльності щодо ненарахування середнього заробітку за час затримки у виплаті грошового забезпечення та компенсації втрати частини доходів є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.
Враховуючи зміст апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 та її прохальну частину, предметом апеляційного перегляду у цій справі є законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 100 133,01 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції відповідачем не оскаржується, а тому відповідні висновки суду першої інстанції не є предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Щодо доводів апелянта про пропуск строку звернення до суду, колегія суддів зазначає таке.
За змістом частин першої - третьої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який, якщо інше не встановлено законом, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п`ятою статті 122 КАС України встановлено спеціальний місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.
Водночас для правильного застосування зазначеної норми необхідно визначити характер заявленої особою вимоги та момент виникнення саме того права, за захистом якого вона звертається до суду.
У цій справі позивач не заявляє вимогу про оскарження самого факту його звільнення з військової служби, не ставить питання про поновлення на військовій службі та не оскаржує наказ про звільнення.
Спір у цій частині виник з приводу наслідків невиконання відповідачем обов`язку щодо проведення з позивачем повного остаточного розрахунку при звільненні та відповідальності за таку затримку.
Таким чином, юридично значущим фактом для визначення початку перебігу строку звернення до суду є не лише день звільнення позивача, а момент, з яким пов`язується виникнення та реалізація права на отримання середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку.
Зі змісту статті 117 КЗпП України випливає, що відповідальність за затримку розрахунку при звільненні пов`язана саме з фактом невиплати належних особі сум у встановлений строк та триває до моменту фактичного проведення розрахунку в межах передбаченого законом періоду.
Отже, правовідносини щодо відповідальності за затримку остаточного розрахунку не можуть ототожнюватися з правовідносинами щодо первинного нарахування та виплати конкретної складової грошового забезпечення.
У цій справі позивачу на день звільнення 19 серпня 2024 року не було виплачено частину належних йому коштів, а остаточна виплата суми 335 981,05 грн була здійснена відповідачем лише 20 серпня 2025 року.
Саме до моменту фактичної виплати відповідної заборгованості тривала затримка остаточного розрахунку, наслідком якої позивач вважав виникнення права на відповідне відшкодування.
Отже, момент фактичного проведення остаточного розрахунку має істотне значення для визначення періоду затримки та, відповідно, для реалізації права на відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України.
У зв`язку з цим колегія суддів вважає необґрунтованим ототожнення апелянтом дати, коли позивач дізнався про невиплату конкретної складової грошового забезпечення, з датою, коли він дізнався про остаточний обсяг наслідків затримки розрахунку при звільненні.
Звернення представника позивача 03 вересня 2024 року до військової частини із заявою щодо виплати додаткової винагороди свідчить про обізнаність позивача щодо невиплати відповідної складової грошового забезпечення.
Разом з тим така обізнаність сама по собі не свідчить про те, що саме з цієї дати розпочався перебіг строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку.
Ці вимоги мають різний предмет правового регулювання: перша стосується права на отримання відповідної складової грошового забезпечення, тоді як друга - відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні.
З огляду на наведене вище, колегія суддів вважає, що звернення позивача до суду 03 вересня 2025 року після проведення остаточної виплати 20 серпня 2025 року, відбулось у межах тримісячного строку, визначеного ст. 233 КЗпП України.
А відта, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду є безпідставними, а тому відхиляє їх.
В свою чергу, апелянт також заперечує проти застосування судом першої інстанції положень статей 116, 117 КЗпП України, посилаючись на особливий правовий статус військовослужбовців, спеціальний характер військової служби та наявність спеціального законодавства, яке регулює порядок проходження військової служби та грошового забезпечення військовослужбовців.
Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що військова служба є особливим видом публічної служби, а правовідносини щодо її проходження регулюються спеціальними нормативно-правовими актами.
Водночас із цього не випливає, що у разі відсутності у спеціальному законодавстві правового регулювання певного аспекту правовідносин суд позбавлений можливості застосувати загальні правові норми, якщо це необхідно для ефективного захисту порушеного права.
Відповідно до частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини, а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права.
З матеріалів справи вбачається, що спеціальними нормативно-правовими актами, які регулюють проходження військової служби та порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначаються види грошового забезпечення, умови та підстави його виплати, однак не встановлено спеціального механізму відповідальності військової частини за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем при його звільненні.
Отже, спеціальне законодавство врегульовує питання права військовослужбовця на відповідні виплати та порядок їх здійснення, але не містить самостійного та завершеного правового механізму компенсації наслідків затримки остаточного розрахунку при звільненні.
Саме ця обставина є визначальною для вирішення питання про застосування положень статей 116, 117 КЗпП України.
Застосування зазначених норм у цій справі не означає прирівнювання військовослужбовця за своїм статусом до звичайного працівника у трудових правовідносинах та не означає поширення на військову службу всього масиву трудового законодавства.
Йдеться виключно про застосування загальної правової гарантії відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку в тій частині, яка не врегульована спеціальним законодавством, а відтак застосування судом першої інстанції субсидіарно КЗпП України, до спірних правовідносих, є законним.
Такий підхід відповідає принципу повноти правового захисту та узгоджується з частиною шостою статті 7 КАС України.
Суд першої інстанції не застосував положення трудового законодавства всупереч спеціальному регулюванню військової служби, а встановив наявність правової прогалини саме щодо відповідальності за затримку остаточного розрахунку та, виходячи з необхідності ефективного захисту порушеного права, застосував правову норму, яка регулює подібні за своєю правовою природою правовідносини.
Таким чином, відсутність у спеціальному законодавстві окремої норми, аналогічної статті 117 КЗпП України, не може тлумачитися як відсутність у військовослужбовця будь-якого правового захисту від наслідків тривалої затримки виплати належного йому грошового забезпечення.
Колегія суддів також враховує, що відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба має особливий характер, а питання фінансового та матеріального забезпечення військовослужбовців врегульовані спеціальними нормами.
Статтею 43 зазначеного Закону передбачено, що фінансове забезпечення заходів, пов`язаних з організацією військової служби і виконанням військового обов`язку, здійснюється за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 визначено структуру грошового забезпечення військовослужбовців, яке складається, зокрема, з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Таким чином, право військовослужбовця на належне йому грошове забезпечення має нормативне підґрунтя та є складовою гарантій проходження військової служби.
Водночас зазначене спеціальне регулювання не усуває обов`язку держави забезпечити ефективний механізм захисту військовослужбовця у випадку несвоєчасної виплати належних йому коштів.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про можливість застосування статей 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин у частині, яка не врегульована спеціальним законодавством.
Викладене узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, наведеними у постановах від 31.10.2019 р. у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17, від 31.05.2018 р. у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 р. у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 р. у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 р. у справі № 140/2006/19.
Варто підкреслити, що статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення, а у разі спору про розмір належних сум роботодавець у визначений цією статтею строк повинен виплатити неоспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, роботодавець повинен виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У даній справі встановлено, що позивача звільнено 19 серпня 2024 року та виключено зі списків особового складу військової частини.
На день звільнення загальний розмір належних позивачу виплат становив 437 034,80 грн., водночас при звільненні позивачу було виплачено лише 101 053,75 грн. Таким чином, на момент звільнення не була виплачена сума 335 981,05 грн.
Зазначена сума була виплачена позивачу лише 20 серпня 2025 року.
Отже, між датою звільнення та датою фактичної виплати належних позивачу коштів існував тривалий період, протягом якого остаточний розрахунок із позивачем не був проведений.
При цьому сам факт того, що відповідна сума була фактично виплачена відповідачем у подальшому, не усуває факту попередньої затримки її виплати та не позбавляє особу права на передбачене законом відшкодування за період такої затримки.
Навпаки, саме здійснення остаточного розрахунку 20 серпня 2025 року підтверджує, що до цієї дати відповідні кошти залишалися невиплаченими.
Необхідно зазначити, що в доводах апеляційної скарги Військова частина НОМЕР_1 посилається також на те, що суд першої інстанції не встановив наявності вини відповідача у несвоєчасному проведенні розрахунку, що, на думку апелянта, виключає можливість застосування статті 117 КЗпП України.
Крім того, колегія суддів відхиляє доводі апелянта про відсутність вини у його діях, оскільки він не спростовує правильності рішення суду першої інстанції. У цій справі відповідачем не наведено конкретних обставин, які б свідчили про об`єктивну неможливість провести з позивачем остаточний розрахунок у встановлений строк.
Водночас за положеннями частин другої та третьої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі
В свою чергу апелянт не довів, що затримка виплати в розмірі 335 981,05 грн була зумовлена обставинами, які перебували поза межами його організаційних та управлінських можливостей, або що відповідач вчинив усі необхідні та залежні від нього дії для своєчасного нарахування і виплати належних позивачу сум.
Саме лише посилання на особливості проходження військової служби, специфіку діяльності військової частини чи загальне спеціальне правове регулювання не свідчить про відсутність вини у несвоєчасному проведенні остаточного розрахунку.
Так само не може бути достатньою обставиною затримки посилання відповідача лише на бюджетне фінансування, внутрішню організацію роботи або необхідність проведення певних службових процедур без встановлення конкретних обставин, які безпосередньо перешкоджали своєчасному виконанню обов`язку перед позивачем.
Відповідач як суб`єкт владних повноважень мав можливість і повинен був надати суду докази, які б підтверджували конкретні причини несвоєчасного проведення розрахунку, а також відсутність його вини у виникненні затримки.
Однак таких належних та достатніх доказів апеляційна скарга не містить.
Колегія суддів зауважує, що апеляційний перегляд оскаржуваного рішення здійснюється з урахуванням принципів правової визначеності та необхідності забезпечення єдності судової практики. Так, для реалізації зазначених принципів, а також для ухвалення повного, всебічного та справедливого рішення, колегія суддів узгоджує свою правову позицію з правовими висновками Верховного Суду, визначеними у справах із аналогічними правовідносинами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц сформульовано підхід, відповідно до якого розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні має визначатися з урахуванням конкретних обставин справи та принципів розумності, справедливості і пропорційності.
Велика Палата Верховного Суду, зокрема, звернула увагу на необхідність врахування розміру простроченої заборгованості, періоду затримки, ймовірного розміру майнових втрат працівника, поведінки сторін та співмірності заявленого до стягнення відшкодування із такими можливими втратами. Такий підхід Верховного Суду спрямований на забезпечення справедливого балансу інтересів сторін.
Згодом Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 підтвердила, що після внесення Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX змін до статті 117 КЗпП України необхідність дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру відповідного відшкодування не припинилася.
Колегія суддів наголошує, що шестимісячне обмеження періоду, за який може бути стягнуто середній заробіток, є максимальною межею відповідальності, однак саме по собі не означає автоматичного стягнення середнього заробітку за всі шість місяців без оцінки конкретних обставин справи, що узгоджується з зазначеною вище правовою позицією Верховного Суду.
Виходячи з вищевикладеного, застосування статті 117 КЗпП України передбачає не механічне множення середньоденного заробітку на кількість календарних днів, а встановлення справедливого та співмірного розміру компенсації.
Такий підхід має особливе значення і в цій справі, оскільки позивачеві була несвоєчасно виплачена не вся сума належного йому грошового забезпечення, а лише її частина.
Саме тому визначення розміру компенсації повинно враховувати співвідношення між сумою фактично простроченої заборгованості та загальним розміром коштів, які мали бути виплачені позивачу при звільненні.
Колегія суддів погоджується із обрахунком середнього зхаробітку, наведеного судом першої інстанції, водночас, апелянт не вказує не невідповідність арифметичного обрахунку суми середнього заробітку.
Судом першої інстанції вірно визначено, що загальна сума належних позивачу при звільненні виплат становила 437 034,80 грн. Із цієї суми на день звільнення позивачу було виплачено 101 053,75 грн.Невиплаченою залишилася сума 335 981,05 грн.
Таким чином, частка несвоєчасно виплачених коштів становить: 335 981,05 грн / 437 034,80 грн х 100 % = 76,87 %.
За матеріалами справи середній розмір грошового забезпечення позивача за розрахунковий період, використаний судом першої інстанції, визначено на рівні 707,95 грн за один календарний день.
За 184 календарні дні шестимісячного періоду відповідна сума становить: 707,95 грн х 184 = 130 262,80 грн.
Оскільки несвоєчасно виплаченою була не вся сума належного позивачу грошового забезпечення, суд першої інстанції обґрунтовано застосував до зазначеної суми коефіцієнт 76,87 відсотка: 130 262,80 грн х 76,87 % = 100 133,01 грн.
Отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування безпосередньо пов`язаний із фактичною сумою простроченої заборгованості та не перевищує встановленої законом максимальної межі.
Застосований судом юридичний підхід, навпаки, відповідає критерію пропорційності, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої відповідач сплачував би середнє грошове забезпечення у повному розмірі за період затримки, незважаючи на те, що на момент звільнення значна частина належних позивачу сум була виплачена своєчасно.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 14.05.2026 р. у справі № 520/2009/24, від 27.03.2025 р. у справі № 560/5923/24, від 24.04.2025 р. у справі № 620/7207/24.
При цьому частка простроченої заборгованості становила 76,87 відсотка загального розміру належних виплат, тобто була істотною, а сама затримка остаточного розрахунку тривала близько року. Отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування не може вважатися ані надмірним, ані таким, що не відповідає характеру допущеного відповідачем порушення.
Колегія суддів враховує також правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких у випадку, коли при звільненні працівникові не виплачено лише частину належних сум, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки необхідно враховувати співвідношення між сумою простроченої заборгованості та загальною сумою належних при звільненні виплат.
Такий правовий підхід забезпечує справедливий баланс між інтересами особи, яка має право на своєчасне отримання належних їй коштів, та інтересами суб`єкта, на якого покладається відповідальність за затримку їх виплати.
Застосування пропорційності у цій справі також узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, відповідно до яких суд, визначаючи розмір відшкодування за статтею 117 КЗпП України, повинен забезпечити співмірність заявленої до стягнення суми з конкретними обставинами справи та не допускати перетворення компенсаційного механізму на надмірну майнову санкцію.
Саме такий підхід застосовано судом першої інстанції.
В свою чергу, посилання апелянта на те, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи та неналежно оцінив докази, також не знаходять підтвердження.
Суд першої інстанції встановив юридично значущі для вирішення спору обставини, зокрема дату звільнення позивача, суму належних йому при звільненні виплат, суму коштів, виплачену безпосередньо при звільненні, суму простроченої заборгованості, дату її фактичної виплати, середньоденний розмір грошового забезпечення та максимальний період, за який відповідно до статті 117 КЗпП України може бути нараховане відшкодування.
Наведені обставини перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із заявленою вимогою про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку.
Апеляційна скарга не містить належного спростування зазначених фактичних обставин. Сама по собі незгода відповідача з правовою оцінкою суду першої інстанції не свідчить про неправильне встановлення ним обставин справи.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Колегія суддів не встановила, що суд першої інстанції порушив правила оцінки доказів або поклав в основу рішення докази, які не підтверджують встановлених ним обставин.
Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 року в межах апеляційного розгляду апеляційної скарги та вимог статті 308 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, визначив юридично значущі обставини, надав належну оцінку доказам та застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Суд першої інстанції не допустив неправильного застосування положень статей 116, 117 КЗпП України, оскільки застосував їх лише у тій частині правовідносин, яка не врегульована спеціальним законодавством про проходження військової служби.
За наведених обставин колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги військової частини НОМЕР_1 фактично зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України, однак не спростовують встановленого судом факту несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем та наявності правових підстав для відповідальності відповідача за таку затримку.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та незгоди із наданою судом правовою оцінкою встановлених обставин.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За приписами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 . Рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2026 року у справі № 420/30113/25 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя Г.П. Казанчук
Суддя Ю.М. Градовський
Суддя О.В. Єщенко