ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 вересня 2026 року м. Львів Справа № 500/5417/25 пров. № А/857/8189/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Мандзій О.П.,
суддів Гудим Л.Я., Качмар В.Я.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 січня 2026 року у справі №500/5417/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій, -
суддя в 1-й інстанції Баб`юк П.М.,
дата ухвалення рішення 01.01.2026,
місце ухвалення рішення - м. Тернопіль,
дата складання повного тексту рішення 01.01.2026,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - апелянт, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - третя особа), в якому просив:
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби за контрактом на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» - у зв`язку із закінченням строку дії контракту;
зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно розглянути рапорт та видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби у зв`язку із закінченням строку дії контракту на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 05.09.2022 між командиром Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України та військовослужбовцем, молодшим сержантом, кінологом кінологічної групи патрульного батальйону з охорони громадського порядку та охорони спеціальних складів військової частини НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 (Г-119748) ОСОБА_1 , було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах сержантського та старшинського складу.
Згідно з п. 3 контракту, його укладено строком на три роки. Пунктом 4 контракту передбачено, що сторони зобов`язуються не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку контракту повідомити одна одну про бажання або небажання укладати новий контракт чи відмову в його укладенні із зазначенням причин, передбачених законодавством.
26.07.2023 позивач перевівся з Військової частини НОМЕР_2 до Військової частини НОМЕР_1 , наразі проходить військову службу у 2 стрілецькому батальйоні з конвоювання, екстрадиції, охорони підсудних та охорони громадського порядку на посаді начальника військового наряду - командира 1 відділення 1 патрульного взводу патрульної роти.
Дотримуючись положень п. 4 контракту, 29 травня 2025 року позивач звернувся до командування в/ч НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, у зв`язку із закінченням строку дії контракту.
Проте командування Військової частини НОМЕР_1 листом №50/02/12-1673 від 17.06.2025 відмовило позивачу у звільненні, посилаючись на п. 2 ч. 9 ст. 23 Закону №2232-ХІІ, відповідно до якого контракти автоматично продовжуються на час дії воєнного стану. Також зазначено, що підстава звільнення за пп. «ж» була запроваджена пізніше Законом України №3633-ІХ від 11.04.2024, і на думку командування, не поширюється на контракти, укладені раніше.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 у цій справі адміністративний позов задоволено: визнано протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у звільненні з військової служби за контрактом ОСОБА_1 на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно розглянути рапорт від 29.05.2025 та видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», у зв`язку із закінченням строку служби (контракту).
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, його оскаржив відповідач, оскільки вважає рішення суду першої інстанції таким, що прийняте з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що звільненню з військової служби у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану на підставі п. «ж» с. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» стосується виключно військовослужбовців, які уклали контракт під час дії воєнного стану строком на 1 рік з 18.05.2025, тобто: особи (крім офіцерського складу), які були прийняті на військову службу за контрактом, із числа громадян віком від 18 до 25 років; громадяни України, які здобули медичну та/або психологічну освіту та які були прийняті на військову службу за контрактом на посади за медичними, психологічними напрямками діяльності.
Отже на сьогодні у позивача відсутнє порушене командиром військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України право або інтерес, за захистом якого він звернувся до суду.
Отже, вимога позивача про визнання незаконним рішення про розгляд рапорту командиром військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України є невмотивованою та передчасною, оскільки поряд з відсутністю у позивача права на звільнення з військової служби, командиром військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України не було вчинено жодних протиправних дій стосовно позивача.
Крім того, відповідач наголосив, що прийняття наказу про звільнення з військової служби позивача, є дискреційним повноваженням відповідача, а підстави для звільнення позивача з військової служби.
Відповідач також звернув увагу на пропуск строку на звернення до суду із цим позовом.
Апелянт просив скасувати рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 01.01.2026 у справі №500/5417/25.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу. Вказав, що строку звернення до суду не пропущено, а судом першої інстанції надано вірну оцінку відповідним фактом. Крім того, суд першої інстанції надав вірну оцінку обставинам справи та прийняв законне та обґрунтоване рішення.
Позивач просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у цій справі - без змін.
Від третьої особи жодних заяв по суті апеляційної скарги не надходило.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така не підлягає задоволенню з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 05.09.2022 між ОСОБА_1 з однієї сторони та Міністерством внутрішніх справ України, в особі командира Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України полковника ОСОБА_2 з другої сторони, було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового складу.
Відповідно до умов пункту 1 Контракту, громадянин України ОСОБА_1 ознайомився із законами та іншими нормативно-правовими актами України, які регулюють порядок проходження військової служби, і добровільно взяв на себе зобов`язання: проходити військову службу в Збройних Силах України протягом строку дії Контракту на всій території України або за її межами в порядку, визначеному законодавством, а в разі настання особливого періоду і понад встановлений строк Контракту, відповідно до вимог, визначених пунктом 2 частини дев`ятої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Згідно з п. 3 контракту, його укладено строком на три роки.
Пунктом 4 Контракту передбачено, що сторони зобов`язуються не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку контракту повідомити одна одну про бажання або небажання укладати новий контракт чи відмову в його укладенні із зазначенням причин, передбачених законодавством.
26.07.2023 позивач переміщений для подальшого проходження військової служби до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.
29 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до командування Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, у зв`язку із закінченням строку дії контракту.
Військова частина НОМЕР_1 листом від 17.06.2025 повідомила позивача про відсутність підстав для звільнення з військової служби та про продовження строку дії контракту понад встановлені строки на підставі п. 2 ч.8 ст. 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Задовольняючи позов повністю, суд першої інстанції виходив з того, що позивач станом на 05.09.2025 мав право на звільнення зі служби за підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (як такий, що уклав контракт під час дії воєнного стану), яке він і реалізував, звернувшись до командування Військової частини НОМЕР_1 з відповідним рапортом завчасно відповідно до умов контракту, а тому дії відповідача про відмову у звільненні позивача з військової служби є протиправними.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Згідно зі ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався та діє станом на момент розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі по тексту Закон №2232-XII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.
Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Частиною 7 ст. 1 Закону №2232-XII визначено, що виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, центри надання адміністративних послуг, центри рекрутингу та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Відповідно до ч. 9 ст. 1 Закону №2232-XII щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону №2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Відповідно до п. 2 ч. 1, абз. 1 ч. 3 ст. 24 Закону №2232-ХІІ початком проходження військової служби вважається, зокрема, день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.
Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
05.09.2022 Міністерством внутрішніх справ України в особі командира військової частини НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб сержантського та старшинського складу.
Згідно з п. 3 Контракту контракт є строковим та укладається відповідно до строків, встановлених законодавством за погодженням сторін на три роки.
Згідно з п. 4 сторони зобов`язуються не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку контракту повідомити одна одну про бажання або небажання укладати новий контракт чи відмову в його укладенні із зазначенням причин, передбачених нормативно-правовими актами.
Позивач, як передбачено контрактом від 05.09.2022, 29.05.2022 звернувся із рапортом до Командира патрульної роти 2 стрілецького батальйону (з конвоювання, екстрадиції, хорони підсудних та охорони громадського порядку) військової частини НОМЕР_1 , у якому просив про звільнення з військової служби відповідно до п. «ж» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Так, підстави звільнення з військової служби передбачені ст. 26 Закону №2232-XII.
За приписами п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232-XII (в редакції, чинній на момент підписання контракту - 05.09.2022) контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації:
а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;
б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку;
в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання;
г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
ґ) за власним бажанням (для військовослужбовців із числа іноземців та осіб без громадянства, які проходять військову службу за контрактом у Збройних Силах України).
Пунктом 2 частини восьмої статті 23 Закону №2232-XII визначено, що під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки:
на період проведення мобілізації, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону;
до дня завершення виконання завдань в інтересах оборони України, безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України;
на період дії воєнного стану, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.
З аналізу наведених норм можливим є висновок, що право військовослужбовця на звільнення з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону виникає за наявності таких обставин: 1) укладання контракту під час дії воєнного стану; 2) закінчення строку дії такого контракту; 3) відсутність у військовослужбовця бажання продовжувати військову службу.
Станом на дату подання позивачем рапорту - 29.05.2025, п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232-XII встановлено, що під час проведення мобілізації та дії воєнного стану, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану (підпункт «ж»).
Вказане свідчить про те, що приписами підпункту «ж» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232-XII закріплено, що звільнення з військової служби за закінченням строку контракту може бути лише у випадку, коли такий контракт укладено під час дії воєнного стану.
Вказані зміни внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-ІХ від 11.04.2024 (далі - Закон №3633-ІХ), а п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232-XII зазнав суттєвих змін, а саме доповнений підпунктом «ж», на підставі якого позивач просив звільнити його зі служби.
Частиною 7 ст. 26 Закону №2232-XII визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як вірно встановив суд першої інстанції, відповідач листом від 17.06.2025 повідомив позивача про відсутність підстав для звільнення та про продовження строку дії контракту понад встановлені строки на підставі п. 2 ч. 8 ст. 23 «Про військовий обов`язок та військову службу» (а.с.42). Мотиви відповідача полягали в тому, що Закон №3633-ІХ не містить жодних положень стосовно можливості та способу його застосування до правовідносин, розпочатих до набрання ним чинності, а тому вищенаведені зміни до Закону №2232-ХІІ не можуть бути розповсюджені на дію контрактів, укладених до набрання ним чинності.
Крім того, відповідач покликався на принцип незворотності дії закону у часі та стверджує, що до відносин між позивачем та відповідачем не може застосовуватись редакція статті 26 Закону №2232-ХІІ від 18.05.2024.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який належним чином врахував правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №803/1541/16, від 28.05.2024 у справі №990/56/24 та від 19.09.2024 у справі №120/10413/22.
За наслідками аналізу зазначених судових рішень встановлено, що закінчення строку дії контракту позивача відбулося під час дії норм законодавства, які чітко визначають підстави для припинення військової служби. Відповідно до чинних положень, у разі закінчення строку контракту, укладеного в період воєнного стану, та за відсутності бажання військовослужбовця продовжувати службу, контракт припиняється, а військовослужбовець підлягає звільненню.
З набранням чинності вказаними нормами, у зв`язку із закінченням строку контракту у військовослужбовця виникає право на звільнення, якому відповідає обов`язок військового командування забезпечити його реалізацію.
Зважаючи на те, що правовідносини щодо проходження служби є тривалими, суд має застосовувати норми права, які діють безпосередньо на момент виникнення підстав для прийняття рішення. Таким чином, Військова частина НОМЕР_1 при розгляді рапорту ОСОБА_1 повинна була керуватися редакцією закону, чинною на день розгляду цього рапорту.
При цьому, у даному випадку відповідачем не доведено, що позивачем надавалась згода чи бажання укласти новий контракт з метою продовження військової служби, будь-яких документів, які підтверджують вжиття відповідачем заходів узгодження з позивачем внесення змін та доповнень до контракту, а також досягнення між сторонами відповідної згоди на продовження дії контракту чи укладення нового, що засвідчується підписами сторін контракту, матеріали справи не містять.
Апеляційний суд наголошує, що для застосування підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначальним юридичним фактом є своєчасна відсутність згоди військовослужбовця на продовження служби після закінчення строку дії контракту. Оскільки позивач чітко і однозначно висловив своє небажання укладати новий контракт ще у вересні 2025 року, тобто за три місяці до завершення його дії, а тому відмова військової частини НОМЕР_1 у звільненні позивача з військової служби є протиправною.
Також суд першої інстанції вірно вказав, що посилання відповідача на те, що положення підпункту «ж» частини 5 статті 26 Закону №2232-ХІІ стосується виключно військовослужбовців, які уклали контракт під час дії воєнного стану після внесення змін, - 18.05.2024 строком на 1 рік, суд не приймає до уваги, оскільки, ні положення вказаної норми Закону №2232-ХІІ, ні Прикінцеві та перехідні положення Закону від 11 квітня 2024 року №3633-IX (яким такі зміни внесено), не визначають будь-яких обмежень чи умов її застосування, в тому числі щодо контрактів укладених під час дії воєнного стану до 18.05.2024.
Крім того, апеляційний суд погоджується з обраним способом захисту прав позивача у контексті спірних правовідносин шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт від 29.05.2025 та видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту "ж" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу", у зв`язку із закінченням строку служби (контракту).
Варто наголосити, що під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов (що є у спірному випадку) відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.
Крім того, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Варто зазначити, що якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача.
Щодо аргументів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України, то такі є безпідставними.
Відповідно до ч.ч.1, 5 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Так, у листі-відмові від 17.06.2025 за вих. №50/02/12-1673-2025 наголошено на право військовослужбовця на оскарження у порядку підлеглості вищому органові або посадовій особі, а також на право звернутися до суду відповідно до чинного законодавства.
Письмовими доказами, долученими до матеріалів справи підтверджується, що представником позивача було подано скаргу вищому керівництву Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (використано процедуру адміністративного оскарження), відповідь на яку отримано 08.09.2025 (лист здано на пошту 05.09.2025).
Доказів того, що позивач отримував вказану відповідь раніше ніж у вересні 2025 ні відповідачем, ні третьою особою суду не надано.
До суду із цим позовом позивач звернувся 16.09.2025, тобто без порушення місячного строку встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст.139 КАС України судовий збір розподілу не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 01 січня 2026 року у справі №500/5417/25 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. П. Мандзій
судді Л. Я. Гудим
В. Я. Качмар