Справа № 297/3048/24
П О С Т А Н О В А
Іменем України
02 вересня 2026 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.
з участю секретаря судового засідання: Тайстра І.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліпарит» на рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 11 квітня 2025 року, повний текст якого складено 18 квітня 2025 року, ухвалене головуючим суддею Михайлишин В.М., в справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліпарит» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності, шляхом виселення
встановив:
У липні 2024 року ТОВ «ЛІПАРИТ» звернулося до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності, шляхом виселення їх з нежитлової будівлі зі складськими приміщеннями та належних до неї надвірних будівель та споруд, загальною площею 896,5 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0,1685 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:061:0002, розташованої на території АДРЕСА_1 , які належать ТОВ «ЛІПАРИТ».
Позов мотивований тим, що ТОВ «ЛІПАРИТ» є власником вищевказаного майна. При цьому, відповідачі є власниками нерухомого майна, а саме: квартири, загальною площею 125,9 кв.м.:, житлова площа 64,6 кв.м., розташованої на другому поверсі двохповерхової будівлі у плані забудови позначений під літерою «А», за адресою: АДРЕСА_2 . Частки відповідачів у власності складають по 1/2.
Однак, протягом тривалого часу, без укладення будь-яких договорів, які би надавали право користування нерухомим майном, відповідачі на власний розсуд, без погодження з позивачем, використовують нежитлову будівлю зі складськими приміщеннями та належні до неї надвірні будівлі та споруди, загальною площею близько 500 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку.
Зокрема, відповідачами заблоковано вхід на територію підприємства, на ворота повішений замок, доступ посадових осіб підприємства обмежено. 06.03.2024 ТОВ «ЛІПАРИТ» звернулося до відповідача ОСОБА_1 з вимогою в термін до 09.03.2024 звільнити самовільно зайняті приміщення та передати ключі від них директору ТОВ «ЛІПАРИТ». Разом з цим, на вказану вимогу позивачем отримано відповідь від 07.03.2024, за змістом якої відповідач ОСОБА_1 визнає той факт, що у нежитлових та складських приміщення ТОВ «ЛІПАРИТ» перебуває її майно та просить надати дозвіл на вивезення майна в термін до 07 квітня 2024 року.
Проте, як у вказаний строк так на час звернення до суду із вказаним позовом, відповідачі не звільнили належні ТОВ «ЛІПАРИТ» нежитлові приміщення від своїх речей, не повернули ключі від цих приміщень, у зв`язку з чим ТОВ «ЛІПАРИТ» звернулося до суду із вказаною позовною заявою.
Рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 11 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ТОВ «ЛІПАРИТ» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати таке та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Вказує на те, що протягом тривалого часу, без укладення будь-яких договорів, які би надавали право користування нерухомим майном, відповідачі на власний розсуд, без погодження з позивачем, використовують нежитлову будівлю зі складськими приміщеннями та належні до неї надвірні будівлі та споруди, загальною площею близько 500 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку. Зокрема, відповідачами заблоковано вхід на територію підприємства, на ворота повішений замок, доступ посадових осіб підприємства обмежено.
Позивач позбавлений можливості використовувати зазначені приміщення у своїй господарській діяльності та змушено звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Судом першої інстанції не надано оцінку письмовим доказам, які були додані до позовної заяви. Так, ОСОБА_1 визнає той факт, що у нежитлових та складських приміщення ТОВ «ЛІПАРИТ» перебуває належне їй майно та просить надати дозвіл на вивезення майна в термін до 07 квітня 2024 року.
Проте, вказане залишилось поза увагою суду першої інстанції та, на думку позивача,призвело до неправильного вирішення справи.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Вказує, що предмету спору у цій справі не існує, оскільки позивач має безперешкодний доступ до складських приміщень, які здає в оренду та земельної ділянки. Доступ до належної їм квартири можливий виключно через вхідні двері будівлі.
Крім того вказують, на те що вони також є учасниками ТОВ «ЛІПАРИТ» та не захоплювали власність позивача у спосіб, який вказано останнім.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних доводів.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Та ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відхиляючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт здійснення відповідачами перешкод у користуванні належним позивачу нерухомим майном. А з наданих позивачем доказів не встановлено підстав для задоволення позовних вимог.
З таким висновком суду першої інстанції не погоджується у цілому колегія суддів, виходячи з наступних доводів.
Протягом судового розгляду апеляційним судом встановлено, що ТзОВ «Ліпарит» на праві власності належить нежитлова будівля зі складськими приміщеннями та належні до неї надвірні будівлі та споруди на підставі свідоцтва про право власності від 28.05.2010 року серія НОМЕР_1 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до державного акту серія ЯД № 541162 від 23 січня 2008 року ТзОВ «Ліпарит» на праві власності належить земельна ділянка площею 0,1685 га. за кадастровим номером: [номер приховано]:01:061:0002 цільовим призначенням для обслуговування виробничих будівель, яка розташована на території АДРЕСА_1 .
За інформацією, яка значиться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності по 1/2 частці згідно Свідоцтв про право на спадщину від 29.10.2019р. за №№ 5720, 5721 належить квартира, площею 125,9 кв.м., що розташована на другому поверсі двоповерхової будівлі у плані забудови позначеній під літерою "А" за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно Свідоцтв про право на спадщину за законом від 27.01.2021р. за №№ 149, 150 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 належить по 1/2 частці із 15 % статутного капіталу ТзОВ «Ліпарит».
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.
Звертаючись у суд з даним позовом ТзОВ «Ліпарит» покликалось на те, що у зв`язку із тим, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_3 , тому протягом тривалого часу без укладення будь-яких договорів, які би надавали право користування нерухомим майном, останні на власний розсуд без погодження з ТзОВ «Ліпарит» використовують нежитлову будівлю зі складськими приміщеннями з належними до неї надвірними будівлями та спорудами загальною площею біля 500 кв.м. та земельною ділянкою.
Проте з такими доводами ТзОВ «Ліпарит» колегія суддів не погоджується у цілому з огляду на те, що у ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відсутня надмірна потреба для того, щоб користування всією площею нежитлової будівлі та земельною ділянкою, оскільки для забезпечення своїх потреб у доступі до власного житла така не потрібна.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Доведеною є та обставина, що ТзОВ «Ліпарит» належить на праві власності нежитлова будівля зі складськими приміщеннями та належними до неї надвірними будівлями та споруди, а також земельна ділянка на якій такі будівлі й споруди знаходяться. Як і доведеною є та обставина, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить квартира, яка розміщена на другому поверсі двоповерхової будівлі у плані забудови позначеній під літерою "А" за адресою: АДРЕСА_2 .
Статутом ТзОВ «Ліпарит» стверджується, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 являються одними із учасників Товариства з належністю кожному по 7,5% в Статутному капіталі, підпункт 1.2., 5.6.
Згідно підпунктів 3.2., 3.3., 3.5., 3.9. і 3.12. господарська діяльність Товариства здійснюється на базі належного йому майна на праві власності, орендованого або наданого в користування. Відносини Товариства в усіх галузях господарської діяльності з юридичними або фізичними особами здійснюються на основі договорів. Товариство здійснює володіння, користування та розпорядження своїм майном відповідно до цілей своєї діяльності та призначення майна. Товариство відповідає по своїх зобов`язаннях всім майном, що йому належить. Держава та Засновники не відповідають по зобов`язаннях Товариства, а Товариство не відповідає по зобов`язаннях держави та Засновників. Майнові права Товариства підлягають захисту відповідно до законодавства України.
ТзОВ «Ліпарит» такі використовує за призначенням відповідно до цілей своєї діяльності. Та не дивлячись на це ОСОБА_1 і ОСОБА_2 користуються частиною такого майна без відповідного договору, що свідчить про створення ТзОВ «Ліпарит» певних перешкод у сфері господарської діяльності.
На підтвердження наявності спору між сторонами з приводу володіння, користування і розпорядження спірним майном, колегія суддів звертає увагу на наявну в матеріалах справи "Відповідь на вимогу" в якій йдеться про те, що ОСОБА_1 повинна забрати належне їй майно з усіх нежитлових та складських приміщень.
У ході судового розгляду ОСОБА_1 пояснила колегії суддів, що наявне рухоме майно яке перебуває у нежитлових та складських приміщень їй не належить, тому товариство вправі на свій розсуд таким розпорядитись як власник таких приміщень. Але для того, щоб дістатись до свого житла вони повинні проходити через земельну ділянку та відповідні нежитлові приміщення ТзОВ «Ліпарит» бо в інакший спосіб вони не зможуть дістатись до своєї квартири.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Виходячи із наведеного колегія суддів вважає що ствердження ТзОВ «Ліпарит» про обставини користування ОСОБА_1 і ОСОБА_2 нежитловими приміщеннями позивача без відповідної на те правової підстави є переконливим, тому таке твердження слід вважати доведеним та встановленим.
У спростування даного твердження ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не надали суду відповідного договору на право безоплатного чи платного користування нежитловою будівлею та земельною ділянкою.
У той же час, колегія суддів погоджується з тією обставиною що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають житлове приміщення (квартиру) на праві власності у нежитловій будівлі ТзОВ «Ліпарит», тому вони вправі розраховувати на можливість користування чужим нерухомим майном для задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але таке право може бути реалізовано ними лише шляхом укладення з ТзОВ «Ліпарит» відповідного договору на право користування чужим майном (сервітут), тобто діяти в правовий спосіб, який передбачає ст. 401 ЦК України.
Той факт, що ТзОВ «Ліпарит» здає в оренду свої приміщення відповідно до цілей своєї господарської діяльності аж ніяк не є свідченням того, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не можуть створювати перешкоди позивачу в іншій частині нежитлової будівлі. Тож, такі посилання відповідачів колегія суддів вважає неспроможними, які не впливають на спростування позовних вимог.
Принагідно слід наголосити на тім, що даний спір ТзОВ «Ліпарит» намагалось врегулювати з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в позасудовий спосіб, і ба більше, пропонувало свою допомогу в урегулюванні даного питання в правовий спосіб. Однак, між сторонами не було досягнуто відповідної згоди.
Відповідно до приписів ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
А статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення вищенаведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення (негаторний позов).
При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.
Позаяк колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 створюють ТзОВ «Ліпарит» перешкоди у користуванні нежитловою будівлею та належними до неї надвірними будівлями та споруди, а також земельною ділянкою, внаслідок доступу до свого житла (квартири), тому ТзОВ «Ліпарит» має право на захист своєї власності в судовому порядку.
ТзОВ «Ліпарит» заявило позовні вимоги, які полягали в тім, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 створюють йому перешкоди у користуванні нежитловою будівлею зі складськими приміщеннями та належними до неї надвірними будівлями та спорудами, загальною площею близько 500 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку. Внаслідок цього, відповідачами заблоковано вхід на територію підприємства, на ворота повішений замок, доступ посадових осіб на територію підприємства обмежено.
Проте, з такими позовними вимогами і в такому розмірі ТзОВ «Ліпарит», колегія суддів не погоджується, оскільки за обставинами справи, які в ході судового розгляду були перевірені судом, встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 самостійно користуються на свій розсуд такими приміщеннями, а саме: на 1 поверсі приміщеннями під №№ 8 - підсобка, площею 21,6 кв.м.; 9 - майстерня, площею 97,8 кв.м.; 10 - кімната персоналу, площею 20,9 кв.м.; 11 - інвентарна, площею 12,0 кв.м. та на 2 поверсі приміщеннями під №№ 22 - зал, площею 99,9 кв.м.; 23 - зал, площею 83,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , які розташовані на земельній ділянці площею 0,1685 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:061:0002 за цією ж адресою.
Зазначені приміщення позначені на планах першого і другого поверхів під літерою "А", які заштриховано Технічного паспорту на адміністративно-побутову будівлю зі складськими приміщеннями та належні до неї надвірну будівлю і споруди від 07 жовтня 2010 року.
За наведених обставин, позовні вимоги є підставними лише в цих межах, а в іншій частині не знайшли свого підтвердження.
Разом з наведеним, слід наголосити на тім, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Відтак, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Таким чином, дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що таке підлягає скасуванню та ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги належить задовольнити частково.
Відтак, наведене у відповідності до змісту пунктів 1, 3 частини 4 статті 376 ЦПУ України, є підставою для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову, а тому, апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
Оскільки, судове рішення підлягає скасуванню, а позовні вимоги задоволенню частково, то відповідно до положень ст. 141 ЦПК України стягненню на користь позивача підлягає сплачений ним судовий збір відповідно до задоволених вимог.
ТзОВ «Ліпарит» заявило позовні вимоги, які стосувались вимог про усунення перешкод у користуванні нежитловою будівлею зі складськими приміщеннями та належними до неї надвірними будівлями та спорудами, виходячи із загальною площею 896,5 кв.м., проте позов задоволено частково лише стосовно приміщень загальною площею 335,9 кв.м., що становить тільки 37,47% (335,9 : 896,5 х 100) від заявленої позовної вимоги.
За подачу позовної заяви ТзОВ «Ліпарит» сплатило судовий збір у сумі 3028,00 гривень, а за подачу апеляційної скарги суму 4542,00 гривні, що разом становить 7 570,00 гривень. Тож 37,47% від 7570,00 гривень буде становити 2836,48 гривень. Оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 самостійно сплачують судові витрати, то з кожного підлягає стягненню сума у розмірі по 1 418,24 (2836,48 : 2) гривень судового збору на користь ТзОВ «Ліпарит».
Враховуючи наведене та керуючись приписами статей 141, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України апеляційний суд
у х в а л и в:
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліпарит», задовольнити частково.
Рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 11 квітня 2025 року скасувати та ухвалити судове рішення про часткове задоволення позову.
ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 та ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 усунути Товариству з обмеженою відповідальністю «Ліпарит», код ЄДРПОУ 31212989 перешкоди у здійсненні права власності шляхом припинення користування нежитловою будівлею під літерою "А", а саме на 1 поверсі приміщеннями під №№ 8 - підсобка, площею 21,6 кв.м.; 9 - майстерня, площею 97,8 кв.м.; 10 - кімната персоналу, площею 20,9 кв.м.; 11 - інвентарна, площею 12,0 кв.м. та на 2 поверсі приміщеннями під №№ 22 - зал, площею 99,9 кв.м.; 23 - зал, площею 83,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , які розташовані на земельній ділянці площею 0,1685 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:061:0002 за цією ж адресою.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 та ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліпарит», код ЄДРПОУ 31212989 судові витрати у розмірі по 1 418,24 гривень з кожного судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 14 вересня 2026 року.
Головуючий :
Судді: