ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 279/7855/25 Головуючий у 1-й інст. Невмержицька О.А.
Доповідач Панкеєва В.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Панкеєвої В.А.,
суддів Галацевич О.М.,
Григорусь Н.Й.,
за участю секретаря Добровольської В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №279/7855/25 за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства "Коростенський машинобудівний завод" про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 березня 2026 року,
встановив:
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Коростенський машинобудівний завод" (далі - ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод") про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що з 13 травня 2015 року перебував у трудових відносинах із ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод", а 06 серпня 2019 року був звільнений у зв`язку із закінченням строку дії трудового контракту.
Оскільки на день звільнення відповідач не виплатив нараховану заробітну плату в розмірі 571 909,17 грн, у серпні 2020 року позивач звернувся до суду з відповідним позовом. Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 02 березня 2021 року у справі № 279/3744/20 затверджено мирову угоду, за умовами якої відповідач зобов`язався сплатити заборгованість із заробітної плати в розмірі 617 001,69 грн у строк до 15 квітня 2021 року.
Однак у визначений мировою угодою строк відповідач своїх зобов`язань не виконав, а остаточний розрахунок із позивачем здійснив лише у березні 2025 року в межах виконавчого провадження.
Посилаючись на положення статей 116, 117 КЗпП України, позивач зазначав, що несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з вини роботодавця є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки - з 16 квітня 2021 року до 01 березня 2025 року.
З урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, та змін, внесених Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, позивач здійснив розрахунок середнього заробітку окремо за два періоди.
За період із 16 квітня 2021 року до 18 липня 2022 року, тобто до набрання чинності Законом № 2352-IX, середній заробіток за 272 робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку в розмірі 866,66 грн, визначив у сумі 235 715,20 грн.
За період із 19 липня 2022 року до 01 березня 2025 року, з урахуванням установленого статтею 117 КЗпП України обмеження відповідальності роботодавця шестимісячним строком, позивач здійснив розрахунок за період із 19 липня 2022 року до 19 січня 2023 року та визначив середній заробіток за 136 робочих днів у розмірі 160 332,10 грн.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив стягнути з ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 396 047,30 грн.
Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 березня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції встановив факт перебування позивача у трудових відносинах із відповідачем до 06 серпня 2019 року, виконання ним трудових обов`язків, а також невиплату при звільненні всіх належних йому сум, проте безпідставно відмовив у задоволенні позову з мотивів пропуску строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України.
На думку апелянта, суд першої інстанції не врахував Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, яким частину першу статті 233 КЗпП України визнано неконституційною в частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.
Також суд не врахував, що до 19 липня 2022 року законодавство не обмежувало будь-яким строком право працівника на звернення до суду з вимогами про стягнення належної йому заробітної плати.
Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 28 липня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 10:00 год 17 вересня 2026 року.
12 серпня 2026 року до апеляційного суду надійшов відзив ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про пропуск позивачем установленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду.
Відповідач вважає безпідставним посилання апелянта на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, оскільки ним частину першу статті 233 КЗпП України визнано неконституційною лише в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати під час перебування у трудових відносинах.
Натомість предметом цього спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, не входить до структури заробітної плати та на вимоги про стягнення якого поширюється тримісячний строк звернення до суду. Посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, відповідач зазначає, що перебіг цього строку розпочинається з дня проведення фактичного розрахунку з працівником.
Згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження ВП № 76879282 від 28 січня 2025 року заборгованість за мировою угодою перерахована стягувачу в повному обсязі. Тому, на думку відповідача, тримісячний строк звернення до суду сплив 28 квітня 2025 року, а навіть виходячи із зазначеної самим позивачем дати остаточного розрахунку - 01 березня 2025 року, такий строк закінчився 01 червня 2025 року. Водночас із цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 18 грудня 2025 року, не заявивши клопотання про поновлення пропущеного строку.
Крім того, відповідач заперечує правильність здійсненого позивачем розрахунку середнього заробітку за період із 19 липня 2022 року до 19 січня 2023 року, зазначаючи, що позивач безпідставно провів розрахунок виходячи зі 185 днів замість 136, тоді як за виробничим календарем підприємства цей період становить 133 робочі дні, а відповідна сума - 115 265,78 грн.
Також відповідач посилається на відсутність своєї вини у затримці розрахунку, оскільки ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року у справі про банкрутство ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, який діяв до 24 вересня 2024 року та, на його думку, унеможливлював виконання відповідних зобов`язань у цей період.
Належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи сторони в судове засідання не з`явились.
Від позивача надійшли додаткові пояснення від 15.09.2026 до апеляційної скарги, в яких позивач просив справу розглядати без його участі.
Від представника відповідача надійшло клопотання з проханням розгляд справи відкласти у зв`язку з відпусткою представників.
Вирішуючи зазначене клопотання, суд виходить із того, що відповідно до частини другої статті 223 ЦПК України відкладення розгляду справи є правом суду та допускається лише у випадку, якщо причини неявки учасника справи будуть визнані судом поважними.
Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення зазначеного клопотання, оскільки перебування представників відповідача у відпустці не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. При цьому суд враховує, що відповідач є юридичною особою та не був позбавлений можливості забезпечити участь іншого уповноваженого представника або завчасно реалізувати свої процесуальні права шляхом подання письмових пояснень, доказів чи заяв по суті спору.
Крім того, 16.09.2026 представником відповідача Рибак М.М. було подано клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, що свідчить про наявність можливості забезпечити її участь у судовому засіданні дистанційно.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у справі № 753/17628/19 (постанова від 10 січня 2023 року), який зазначив, що перебування у відпустці представника сторони, завчасно повідомленого про дату та час судового засідання, не є підставою для відкладення судового засідання, оскільки сторона не була позбавлена можливості залучити до участі у справі іншого представника.
За приписами ст.372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З урахуванням наведеного, колегія суддів здійснює розгляд справи за відсутності всіх учасників справи, які не з`явились в судове засідання та без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 13.05.2015 перебував в трудових відносинах з ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод", рішенням наглядової ради з 06.08.2019 припинено повноваження ОСОБА_1 , як Голови правління (а.с.116-119).
ОСОБА_1 була нарахована, однак не виплачена заробітна плата у розмірі 571 909,17 гривень.
Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 02 березня 2021 року у справі № 279/3744/20 затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" в особі директора Міщук Олени Олександрівни.
За умовами мирової угоди:
1. Сторонами встановлюється загальний розмір заборгованості ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки в проведенні розрахунків за період з 07.08.2019 по день укладання даної мирової угоди, що підлягає сплаті на користь ОСОБА_1 , та є предметом розгляду у Коростенському міськрайонному суді Житомирської області у справі № 279/3744/20, а також порядок і строки виконання боржником його зобов`язань щодо сплати цієї заборгованості.
2. Порядок врегулювання спору за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод".
2.1. Загальний розмір заборгованості ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" перед ОСОБА_1 не зменшився і станом на 02.03.2021 у справі №279/3744/20 становить суму у розмірі 771240,97 грн.
2.2. До складу грошової суми, зазначеної в пункті 2.1, входять: заборгованість по заробітній платі - 571 909,17 грн, середній заробіток за час затримки в проведенні розрахунків за період з 07.08.2019 по 31.07.2020 - 199 331,80 грн.
2.3. Відповідно до цієї Мирової угоди, ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" станом на 04.02.2021 визнає, а ОСОБА_1 підтверджує суму боргу в розмірі 617 001,69 грн у справі №279/3744/20.
2.4. ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" зобов`язується здійснити оплату заборгованості в розмірі 617001,69 грн на користь ОСОБА_1 в порядку передбаченому розділом 3 даної Мирової угоди, а ОСОБА_1 прийняти таку оплату на умовах цієї Мирової угоди, не користуючись заходами примусового стягнення заборгованості у разі додержання умов даної Мирової угоди.
2.5. ОСОБА_1 відмовляється від стягнення 154 239,28 грн з ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод", як таких, що є обов`язковими платежами та вже сплачені роботодавцем до державного бюджету по нарахованим сумам заробітної плати (податок з доходів фізичних осіб та військовий збір).
2.6. ОСОБА_1 відмовляється від стягнення з ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" середнього заробітку за час затримки в проведенні розрахунків за період з 01.08.2020 по 15.04.2021.
3. Порядок розрахунків.
3.1.Розрахунки за даною Мировою угодою між сторонами здійснюються в наступному порядку:
3.1.1. ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" зобов`язується в строк до 15.04.2021 перерахувати ОСОБА_1 на банківську карту "Райффайзен Банк Аваль" № НОМЕР_1 заборгованість у сумі 617001,69 грн.
4. Порядок компенсації витрат з оплати судового збору.
5. Порядок виконання Мирової угоди.
5.1. ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" оплачує суму боргу, відповідно до умов цієї мирової угоди.
5.2. У разі невиконання цієї мирової угоди добровільно, її умови виконуватимуться в примусовому порядку.
5.3. Зобов`язання сторін припиняються їх виконанням. Виконанням зобов`язання за цією Мировою угодою вважається зарахування сплачених стороною грошових коштів на поточний рахунок іншої сторони в повному обсязі в установлені п.3.1.1. строки (а.с.11-12).
На виконанні у виконавчому окрузі Житомирської області перебувало виконавче провадження № 76879282 з примусового виконання ухвали Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 02 березня 2021 року про стягнення з ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 617 001,69 грн.
Відповідно до постанови приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Волкової Євгенії Олегівни від 28.01.2025 виконавче провадження № 76879282 закінчено на підставі п.9 ч.1 ст.39 Закону України "Про виконавче провадження", у зв`язку фактичним виконанням рішення (а.с.115).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач допустив затримку виплати належних позивачу при звільненні сум, а відсутність у роботодавця коштів та перебування підприємства у процедурі банкрутства не звільняли його від обов`язку своєчасно провести з працівником остаточний розрахунок.
Суд урахував, що відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в редакції Закону України № 2352-IX, чинній з 19 липня 2022 року, виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежена шестимісячним строком, а розмір відповідного відшкодування має визначатися з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.
Водночас суд дійшов висновку, що позивач пропустив передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, перебіг якого починається з дня проведення з працівником фактичного розрахунку.
Установивши, що постановою приватного виконавця від 28 січня 2025 року виконавче провадження № 76879282 закінчено у зв`язку з фактичним виконанням рішення, а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду лише 18 грудня 2025 року, суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск установленого законом строку звернення до суду. Оскільки позивач не порушував питання про поновлення цього строку та не навів поважних причин його пропуску, суд відмовив у задоволенні позову.
Колегія суддів погоджується із такими висновками місцевого суду, з огляду на таке.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вказано, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
Таким чином, у зв`язку з непроведенням відповідачем повного розрахунку у строк, визначений мировою угодою, ОСОБА_1 набув право на стягнення з колишнього роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Особливість внесених Законом № 2352-ІХ змін полягає в тому, що попередня редакція статті 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.
Тобто вказані вище зміни пом`якшують відповідальність роботодавця за неналежне виконання обов`язку з проведення повного розрахунку при звільненні працівника.
Разом з тим, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-7/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Таким чином, пом`якшення відповідальності, передбаченої Законом № 2352-ІХ, не може застосовуватися до роботодавця - юридичної особи, відтак нова редакція статті 117 КЗпП України не може застосовуватись до правовідносин, що виникли і закінчилися до 19 липня 2022 року.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 виснував, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.
Закон не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2025 року в справі № 306/2708/23, проаналізувавши наведені норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
З матеріалів справи слідує, що позивач із 13 травня 2015 року перебував у трудових відносинах із ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод" та був звільнений 06 серпня 2019 року у зв`язку з закінченням строку дії трудового контракту.
Станом на дату звільнення позивача йому була нарахована, однак не виплачена заробітна плата у розмірі 571 909,17 грн.
Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 02 березня 2021 року у справі № 279/3744/20 було затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та ПрАТ "Коростенський машинобудівний завод", за умовами якої відповідач зобов`язався у строк до 15 квітня 2021 року перерахувати на користь позивача заборгованість у сумі 617 001,69 грн.
Проте відповідач умови мирової угоди у визначений строк добровільно не виконав. У подальшому, постановою приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Волкової Є.О. від 28 січня 2025 року виконавче провадження № 76879282 було закінчено на підставі п.9 ч.1 ст.39 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду.
Таким чином, оскільки визначений сторонами в мировій угоді строк виконання зобов`язання сплинув 15 квітня 2021 року, а повний розрахунок із позивачем станом на день набрання чинності Законом України № 2352-ІХ проведено не було, передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування підлягає обрахунку в такому порядку: за період з 16 квітня 2021 року по 18 липня 2022 року - без обмеження строку шістьма місяцями (оскільки попередня редакція зазначеної статті не містила відповідних обмежень); за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року - з урахуванням шестимісячного обмеження, перебіг якого розпочинається з дня набрання чинності Законом України № 2352-ІХ.
Проте трудове законодавство містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду.
Так, відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15 зроблено висновок, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.
Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі:
- вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду);
- розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду);
- розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
У Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Крім того, правовий висновок про необхідність застосування тримісячного строку для звернення колишнього працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц та від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.
Як зауважено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 "середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, визначений статтею 117 КЗпП України мають різну правову природу.
Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України.
На вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI, не поширюється та застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним".
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України) (постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 240/19150/20).
Позивач вказує, що умови мирової угоди відповідач виконав лише у березні 2025 року в рамках виконавчого провадження, однак належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин (зокрема банківських виписок щодо дати зарахування коштів) суду не надав.
Разом із тим, із матеріалів справи вбачається, що постановою приватного виконавця виконавчого округу Житомирської області Волкової Є.О. від 28 січня 2025 року виконавче провадження № 76879282 закінчено на підставі п.9 ч.1 ст.39 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення суду.
За таких обставин, відповідно до положень статті 233 КЗпП України та правового висновку Конституційного Суду України, викладеного у Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, тримісячний строк звернення до суду підлягає обчисленню з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про проведення з ним фактичного розрахунку. Постановою приватного виконавця від 28 січня 2025 року виконавче провадження закінчено у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення суду, тоді як із цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 18 грудня 2025 року, тобто після спливу встановленого законом тримісячного строку
Ураховуючи, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, позивачем пропущено, а клопотання про його поновлення із зазначенням поважних причин пропуску подано не було, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову саме з огляду на пропуск цього строку.
Колегія суддів враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України визнано неконституційною в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду з вимогою про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.
Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:
-тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;
-тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.
Отже, наведений висновок Конституційного Суду України стосується застосування тримісячного строку до вимог працівника про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат під час перебування у трудових відносинах.
Натомість предметом спору у цій справі є вимога звільненого працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України, який за своєю правовою природою не є заробітною платою, а становить спеціальний вид відповідальності роботодавця. Тому правовий висновок Конституційного Суду України, викладений у Рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 щодо неконституційності встановлення тримісячного строку для відповідних вимог працівника про оплату праці, не спростовує висновку суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин тримісячного строку звернення до суду.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом в постанові від 21 січня 2026 року у справі № 420/20606/24.
Доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду і впливали на їх законність, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відтак, відповідно до положень статті 375 ЦПК України, колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду без змін.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 березня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.А. Панкеєва
Судді Н.Й. Григорусь
О.М. Галацевич