УКРАЇНА
Житомирський апеляційний суд
Справа №274/5617/25 Головуючий у 1-й інст. Хуторна І. Ю.
Категорія 39 Доповідач Коломієць О. С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О. С.
суддів Талько О. Б., Шалоти К. В.
з участю секретаря
судового засідання Драч Т. А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 274/5617/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості
за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»
на заочне рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хуторної І. Ю.,
установив:
У серпні 2025 року ТОВ «Кей-Колект» звернулося до суду з позовом, у якому просить стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 240 188,79 грн, з яких: 3% річних - 55 885,44 грн та інфляційні втрати - 184 303,35 грн та судові витрати.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що 22.07.2007 між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №11328389000 за умовами якого відповідачка отримала 49100 доларів США, які зобов`язався повернути до 03.04.2018 та сплатити проценти за кредитом у розмірі 14 % річних.
У забезпечення виконання ОСОБА_1 умов цього договору 03 квітня 2008 року між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки №111328389000/п, відповідно до умов якого поручитель зобов`язалася відповідати у повному обсязі за виконання позичальником усіх зобов`язань, що виникли з кредитного договору від 22 липня 2007 року №11328389000.
07.09.2011 Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області ухвалив заочне рішення про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором № 11328389000 від 03.04.2008 станом на 11.02.2010 в сумі 380 066, 1 грн, еквівалент 47449 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 357 239, 03 грн (еквівалент -44599,13 доларів США); заборгованість по процентам - 21 923,21 грн (еквівалент 2736, 98 доларів США); пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по відсоткам - 904, 57 грн (еквівалент - 112,93 доларів США), а також судовий збір у розмірі 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення у розмірі 120 грн.
12 грудня 2011 року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, за умовами якого ТОВ «Кей-Колект» набуло права кредитора, у тому числі за кредитним договором №11328389000 та договором поруки № 11328389000/п.
Проте станом на день подачі позову до суду судове вищевказане судове рішення відповідачі не виконали, заборгованість за кредитним договором не сплатили.
Відтак, зважаючи на набуття прав вимоги за кредитним договором та внаслідок невиконання відповідачами рішення суду у період з 02.04.2017 до 23.02.2022, позивач заявляє до стягнення інфляційні втрати і 3% річних за кожен день місяця з часу порушення грошового зобов`язання, що у загальному розмірі становить 240 188,79 грн, з яких: 184 303,35грн - інфляційні втрати; 55 885,44 грн- 3% річних (штрафні санкції).
Ухвалою судді від 28.10.2025 у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 відмовлено, у зв`язку з його смертю, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ТОВ «Кей-Колект»звернулось до суду з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Вважає висновок суду першої інстанції про те, що зобов`язання між сторонами у цій справі є натуральним, а тому положення ст. 625 ЦК України не підлягають застосуванню, помилковим. При цьому у цій справі, основна вимога кредитора вже захищена рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07.09.2011, яким з відповідача стягнуто заборгованість за кредитним договором, а отже зобов`язання не можна вважати натуральним. Таким чином висновки суду першої інстанції в частині застосування постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-у про те, що кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати 3 % річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку через відсутність рішення про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням,зводяться до помилкового її тлумачення.
Так під час розгляду справи встановлено, що рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07.09.2011 з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стягнуто солідарно на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» заборгованість за кредитним договором № 11328389000 від 03.04.2008 станом на 11.02.2010 в розмірі в розмірі 380 066,81 грн, еквівалент 47449 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом 357 239,03 грн, еквівалент -44599,13 доларів США; заборгованість по процентам 21 923,21 грн, еквівалент 2736, 98 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по відсоткам -904, 57 грн, еквівалент -112, 93 доларів США, а також судовий збір у розмірі 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення у розмірі 120 грн (справа № 2-257/11).
Отже, вказаним судовим рішенням підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальника перед Банком та його порушення. На теперішній час вказане рішення суду не виконане, тобто зобов`язання відповідачів не припинилося, тому передбачені ст.625 ЦК України три проценти річних та інфляційні втрати підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання. Акцентує також увагу, що відповідачем не надано до суду жодних доказів на спростування обставин щодо не виконання ним грошових зобов`язань перед позивачем.
При цьому вважає, що не отримання ТОВ «Кей-Колект» виконавчого документа по справі чи/або пропуск строку для пред`явлення його до виконання, не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть за умови відмови суду про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржницю від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених статтею 625 ЦК України (постанова Верховного Суду від 07 серпня 2023 року справа № 752/9858/21). Таким чином висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є помилковим.
Правом подати відзив на апеляційну скаргу сторона відповідача не скористалась.
Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Відповідачка в судове засідання не з`явилась, з невідомих суду причин. Про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Судом під час розгляду справи встановлено, що 03.04.2008 між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11328389000, за умовами якого відповідачка отримала 49100 доларів США, які зобов`язався повернути до 03.04.2018 та сплатити проценти за кредитом у розмірі 14 % річних.
У забезпечення виконання ОСОБА_1 умов цього договору 03 квітня 2008 року між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки №111328389000/п, відповідно до умов якого поручитель зобов`язалася відповідати у повному обсязі за виконання позичальником усіх зобов`язань, що виникли з кредитного договору від 22 липня 2007 року №11328389000.
Заочним рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07.09.2011 з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стягнуто солідарно на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором №11328389000 від 03.04.2008 станом на 11.02.2010 в розмірі в розмірі 380 066,81 грн, еквівалент 47449 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 357 239, 03 грн (еквівалент - 44599,13 доларів США); заборгованість по процентам - 21 923,21 грн (еквівалент 2736, 98 доларів США); пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по відсоткам - 904, 57 грн (еквівалент - 112,93 доларів США), а також судовий збір у розмірі 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення у розмірі 120 грн.
12.12.2011 між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу №1 за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» відступило на користь ТОВ «Кей-Колект» права вимоги, у тому числі за кредитним договором № 11328389000 від 03.04.2008 (а.с.26-34, 36-38).
Цього ж числа між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір відступлення права вимоги за умовами якого АТ «УкрСиббанк» відступило на користь ТОВ «Кей-Колект» права вимоги, у тому числі за договором іпотеки № 11328389000/п від 03.04.2008 (а.с.39-43, 49-46).
Згідно з проведеним ТОВ «Кей-Колект» розрахунком трьох відсотків річних за прострочення відповідачем грошового зобов`язання за кредитним договором у сумі 380 066,81 грн за період з 02.04.2017 по 23.02.2022, розмір 3% річних становить 55 885,44 грн та розмір інфляційних втрат - 184 303,35 грн, а всього на загальну суму 240 188,79 грн (а.с. 13- 14).
15.11.2021 АТ «УкрСибббанк» на адресу ОСОБА_1 направило повідомлення про відступлення права вимоги за кредитним договором № 11328389000 від 03.04.2008 та на адресу ОСОБА_2 - про відступлення права вимоги за договором поруки № 81977 від 03.04.2008 (а.с. 47,48).
Відповідно до довідки від 31.07.2025 виданої ТОВ «Кей-Колект», станом на день виготовлення довідки ОСОБА_1 не погасила заборгованість на виконання заочного рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 07.09.2011 (справа № 2-257/11) про стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у солідарному порядку на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11328389000 від 03.04.2008, укладеного між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 (а.с. 39).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не реалізував своїх прав на звернення у встановлені законом строки до примусового виконання рішення суду, відтак він втратив своє право вимоги на примусове виконання відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором та рішенням суду (строк пред`явлення до виконання рішення суду пропущено). Отже, зобов`язання відповідача є задавненим у зв`язку з чим набуло характеру натурального зобов`язання, до якого не можна застосувати положення статті 625 ЦК України.
З таким висновком суду погоджується колегія суддів виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті530 ЦК України).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599,600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження).
Відповідно до частини першої ст. 22 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.
За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-ХІV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року по справі № 754/511/23.
У справі, яка переглядається, спір стосується вимог правонаступника АТ «УкрСиббанк» - ТОВ «Кей-Колект», пред`явлених до суду у серпні 2025 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 про стягнення з неї 3 % річних у розмірі 55 885,44 грн та інфляційних втрат у сумі 184 303,35 грн за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, нарахованих на тіло кредиту і проценти, стягнутих рішенням суду, яке відповідачем не виконано.
Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.
За встановлених судом обставин розмір заборгованості встановлений судовим рішенням у справі № 2-257/11 від 07.09.2011, яке набрало законної сили та яким стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами), становить 380 066,81 грн (еквівалент 47449 доларів США), і саме на цю суму позивач, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних та інфляційні за частиною другою статті 625 ЦПК України.
Однак перевіркою даних Автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено, що виконавчі документи про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» заборгованості за кредитним договором №11328389000 від 03.04.2008 на примусовому виконанні у державній виконавчій службі чи у приватного виконавця не перебувають та не перебували.
При цьому, строк пред`явлення виконавчого листа до виконання сплив 06 вересня 2012 року.
У матеріалах справи відсутні докази того, що стягувач звертався до суду із заявою про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання чи вчиняв будь-які інші дії, спрямовані на реалізацію свого права на примусове виконання судового рішення про стягнення боргу.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.
Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах виконавчої служби в сукупності із закінченням строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.
Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ТОВ «Кей-Колект».
З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення, а заочне рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31 березня 2026 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 17 вересня 2026 року.
Головуючий О. С. Коломієць
Судді О. Б. Талько
К. В. Шалоти