14.09.26
22-ц/812/1950/26
Провадження №22-ц/812/1950/26
№22-ц/812/2019/26
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 вересня 2026 року м. Миколаїв
Справа № 487/1111/23
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Шаманської Н.О.,
суддів: Базовкіної Т.М., Лівінського І.В.,
із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу
за позовом
заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради
до
ОСОБА_1
про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку
за апеляційними скаргами
Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 , поданою його представником ОСОБА_2 ,
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене суддею Сухаревич З.М., 02 липня 2026 року в приміщенні цього ж суду, дата складення повного тексту рішення не зазначена,
у с т а н о в и в:
У лютому 2023 року заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку.
В обґрунтування позову зазначав, що пунктами 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 900 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 29 жовтня 2009 року отримала державний акт серії ЯИ № 140148 про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:12:001:0009. 15 лютого 2013 року ОСОБА_3 продала вищевказану земельну ділянку ОСОБА_1 .
Рішенням Миколаївського апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року у справі № 487/10127/14-ц визнано недійсними пункти 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 та визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, а також зобов`язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку.
04 грудня 2019 року постановою Верховного Суду рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року змінено у мотивувальній частині, в інших частинах залишено без змін.
Прокурор вважає, що встановлені у справах юридичні факти підтвердили приналежність земельної ділянки комунальної власності до земель водного фонду й незаконність її надання у власність. Також прокурор зазначає, що відповідачем порушено вимоги містобудівного законодавства під час будівництва житлового будинку на земельній ділянці прибережної захисної смуги Бузького лиману площею 0,09 га з кадастровим номером [номер приховано]:12:001:0009 за адресою: АДРЕСА_1 .
Зокрема, відповідач побудував будинок на земельній ділянці, на якій згідно з ст. 61 ЗУ України, ст. 90 ВК України заборонено будівництво такого об`єкту, що вже встановлено рішеннями судів у справі № 487/10127/14-ц, які набрали законної сили. Також будівництво суперечить містобудівним документам та містобудівному законодавству, оформлення права власності відбувалось на підставі зловживання своїми цивільними правами. Так, прокурор зазначає, що відповідач 25 червня 2014 року розпочав будівництво об`єкту на земельній ділянці, 10 серпня 2015 року ввів в експлуатацію, а 22 вересня 2015 року здійснено державну реєстрацію.
При цьому провадження у справі № 487/10127/14-ц відкрито 20 жовтня 2014 року і відповідач знав про існування спору з приводу неможливості перебування земельної ділянки у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, так і про заборону будівництва житлових будинків у спірній місцевості. ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, був зобов`язаний утриматись від будівництва на ділянці. Таким чином, прокурор вважає, що дії відповідача щодо будівництва житлового будинку та оформлення права власності на нього суперечать ч. 3 ст. 13 ЦК України, якою учасникам цивільних правовідносин забороняється зловживання правом. Оскільки будівництво спірного об`єкту здійснено з порушенням вимог земельного, водного, містобудівного законодавства, з недодержанням вимог державних будівельних норм і правил та внаслідок зловживання правами, то ОСОБА_1 не набув права власності на житловий будинок у визначений законом спосіб, у зв`язку з цим прокурор вважає, що видане йому свідоцтво про право власності на житловий будинок підлягає визнанню недійсним та скасуванню. Також прокурор вважає, що позивач має право упродовж всього часу порушення прав звернутися до суду з негаторним позовом щодо усунення перешкод Миколаївській міській раді у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та знесення житлового будинку, гаражу та огорожі. Незаконна забудова прибережної захисної смуги Бузького лиману суперечить законодавству, грубо порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів, оскільки унеможливлює реалізацію державної політики по забезпеченню дотримання єдиного порядку набуття прав власності на землю, а також охорони, відтворення та сталого використання земельних ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства. Окрім того, забудова спірної земельної ділянки, огородження парканом обмежує безперешкодний доступ громадян до узбережжя Бузького лиману, призводить до знищення його лікувальних і оздоровчих властивостей. Отже, вважає, що дії відповідача не відповідають суспільному інтересу, який держава зобов`язана захищати.
Отже, у зазначеному випадку наявний як державний так і суспільний інтерес, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури. ОСОБА_1 під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки повинен був проявити розумну обачність шляхом ознайомлення з документами та йому було відомо про судовий спір з приводу земельної ділянки, тому він повинен був утриматись від будівництва. Миколаївській міській раді, яка власнику земельної ділянки, з жовтня 2014 року було відомо про вказані порушення, проте не вживались заходи для захисту інтересів територіальної громади. Окружною прокуратурою міста Миколаєва було запропоновано вжити заходів до поновлення прав громадян, однак Миколаївська міська рада повідомила, що не зверталась до суду із позовом.
Посилаючись на викладене заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва просив:
- усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва від 25 вересня 2015 № 44494860 про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок (літера «А-2») та гараж літ. «Б», загальною площею 276 кв.м., житловою - 89,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , державна реєстрація якого вчинена 22 вересня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (запис №11326156).
- усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду площею 0,09 га з кадастровим номером [номер приховано]:12:001:0009 шляхом знесення житлового будинку загальною площею 276 кв.м., у тому числі житлового будинку літ. «А-2», гаражу літ. «Б» та паркану по АДРЕСА_1 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 липня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.
Рішення суду мотивоване тим, що вимога щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку, в якому постійно проживає відповідач, становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою єдиного житла. Вирішуючи питання щодо правомірності втручання у права власності, як один із основоположних чинників, суд враховував не тільки поведінку відповідача, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади. Також суд першої інстанції вважав, що застосування вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, а тому відсутні підстави для визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
В апеляційній скарзі Миколаївська обласна прокуратура, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача, не поставив під сумнів його добросовісність, зосередившись на оцінці дій органів влади, хоча встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органів влади, але і дій та бездіяльності відповідача, зацікавленого у залишенні майна у власності. Факт протиправного надання земельної ділянки водного фонду у приватну власність та неможливість здійснення житлового будівництва на ній вже встановлено судовими рішення у справі №487/10127/14-ц на підставі яких ОСОБА_1 позбавлено права власності на спірну земельну ділянку.
Отже, встановлено як незаконність вибуття земельної ділянки з володіння територіальної громади м. Миколаєва, так і незаконність заволодіння цією ділянкою ОСОБА_1 .
Щодо пропорційності повернення вказаної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження прав на мирне володіння майном судами зазначено, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води ОСОБА_1 не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Оскільки відповідачу було достеменно відомо про розташування цієї земельної ділянки біля Бузького лиману, а отже й чіткі законодавчі заборони на будівництво житлового будинку в прибережній захисній смузі, він мав передбачити негативні наслідки зведення на ній житлового будинку, міг відмовитись від здійснення будівництва нерухомості, але свідомо не зробив цього та всупереч вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 466 «Про деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» збудувала індивідуальний (садибний) житловий будинок, тобто з порушенням вимог містобудівного законодавства та зареєстрував право власності на нього.
Щодо порушення права на повагу до житла прокурор звертав увагу на те, що у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, житловий будинок по АДРЕСА_1 не є єдиною житловою нерухомістю відповідача, у його володінні є також квартира АДРЕСА_2 площею 38,1 кв.м та квартира АДРЕСА_3 .
Ще з 1998 року у приватній власності ОСОБА_1 перебувала квартира АДРЕСА_4 , яку він 04 серпня 2015 подарував своїй дружині - ОСОБА_4 та дочці - ОСОБА_5 (витяг з Державного реєстру речових прав додається). Зазначене підтверджує, що на момент будівництва ОСОБА_1 вже мав у власності житло та, відповідно, будівництво спірного будинку не було вкрай необхідним для забезпечення його потреб у житлі. Крім того, згідно порталу Опендатабот, який є загальнодоступною базою даних та створений для доступу до державних баз даних громадян і бізнесу, з 2009 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець, та, окрім іншого, є кінцевим бенефеціарним власником двох юридичних осіб - ТОВ «Миколаївське експериментальне малосерійне виробництво» (з 2011 року) та ТОВ «Миколаївське експериментально-машинобудівне підприємство» (з 2014 року). Вказане свідчить, що ОСОБА_1 тривалий час займається підприємницькою та господарською діяльністю, отримує дохід від цієї діяльності, що вочевидь свідчить про його обізнаність у питаннях товарообороту, правових підставах здійснення господарської діяльності, в тому числі, щодо набуття та оформлення речових прав на нерухомість, земельні ділянки, порядку їх використання та дотримання законодавчо визначеної процедури їх використання, забудови тощо. Наведені вище обставини свідчать про те, що знесення житлового будинку по АДРЕСА_1 не становитиме для ОСОБА_1 надмірного тягаря.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Колесніков В.В. просив рішення суду першої інстанції змінити, виклавши мотивувальну частину рішення про відмову у знесенні житлового будинку в редакції доводів апеляційної скарги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що прокурор не довів, що держава є власником, а відповідач чинить їй перешкоди у користуванні майном, а тому суд мав відмовити у позові з підстави відсутності у держави порушеного права В свою чергу, національний закон не передбачає право держави звертатись до суду в інтересах інших власників ділянок приватної або комунальної власності. Суд безпідставно послався на рішення у справі № 487/10134/14-ц як таке, що звільнює державу від обов`язку доводити правовий статус ділянки не дослідив і не зазначив про причини відхилення доказів про правовий статус ділянки. Також суд безпідставно зазначив, що відповідач побудував будинок всупереч ст. 13,14 Конституції України, ст. 3,4, 59 ЗК України, ст. ст. 85,90 ВК України, оскільки не регулюють порядок забудови земельних ділянок, а визначають обмеження для земель, які держава віднесла до земель водного фонду у порядку, передбаченому законодавством. Зазначає, що порядок встановлення цільового призначення земельних ділянок регулювався ст. ст. 20,122,186 ЗК України, відповідно до яких віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень уповноважених органів, яким затверджена документація із землеустрою. Окрім того, суд не врахував, що ОСОБА_1 придбав земельну ділянку на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 15 лютого 2013 року та розпочав забудову земельної ділянки по АДРЕСА_1 в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства, що повністю узгоджується з вимогами, абзацу другого ч.2 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Враховуючи, що держава гарантувала можливість забудови та відсутність обмежень, а також ніколи не відносила ділянку до категорії водного фонду і не вносила відомості про це до реєстрів, міркування про «можливість знати» є доводами, непридатними для доказування обставин обізнаності із обмеженнями. Відповідач погоджується із висновком суду, що має місце порушення права на мирне володіння майном та окремо на повагу до житла, але разом з тим суд не встановив чи наявний суспільний інтерес в цій справі з огляду на визнання міською радою того, що ділянка належить до території житлової забудови і перебуває поза межами ПЗС та пляжу. Також в рішенні не надана оцінка дотриманню принципу законності.
Представник ОСОБА_2 зазначав, що національний закон передбачає можливість знесення виключно об`єктів рухомого майна, зокрема об`єктів самочинного будівництва, а житловий будинок є об`єктом нерухомого майна, для цілей ст. 1 Протоколу 1 ст. 8 Конвенції це означає, що втручання не ґрунтується на законі, тобто є свавільним.
У відзиві на апеляційну скаргу прокурора представник ОСОБА_1 - Колесніков В.В. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданої представником - ОСОБА_2 , Миколаївська обласна прокуратура зазначала, що не заслуговують на увагу твердження про те, що прокурор не довів, що держава є власником земельної ділянки, хоча звернувся в її інтересах, а тому у задоволенні позову має бути відмовлено з підстави відсутності у держави порушеного права. Так, у даній справі прокурор звернувся до суду із позовною вимогою в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, як власника земельної ділянки, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку на підставі ст. 152 ЗК України та ст. 391 ЦК України, а не на підставі ст. 376 ЦК України та ст. 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», як зазначає апелянт. У справі № 369/3261/17 Верховний Суд дійшов висновку, що власник вправі вимагати усунення із земельної ділянки усіх результатів діяльності (господарювання) відповідача на ній, а оцінка самочинності здійсненого будівництва не має правового значення для вирішення такого спору, оскільки будь-яке будівництво на чужій земельній ділянці, витребуваній судом, має розглядатися як таке, що вчинене без правомірних підстав для ведення такої діяльності. Також Верховним Судом зазначено, що незаконний набувач земельної ділянки не набуває права власності на збудовані ним за час незаконного володіння споруди і має право лише на належні йому будівельні матеріали та конструктивні елементи без набуття права власності на споруди, які їх складали.
Відтак, ОСОБА_1 не набув права власності на зведений будинок, а обов`язок повернути земельну ділянку належному власнику передбачає й обов`язок повністю звільнити цю ділянку, усунувши будь-які створені його діяльністю перешкоди власнику у володінні, користуванні та розпорядженні нею. Твердження представника відповідача в апеляційній скарзі про те, що цільове призначення земельної ділянки, її категорія на момент придбання у власність ОСОБА_1 не була визначена державою як земельна ділянка водного фонду, а тому він не міг знати про її правовий статус, свідчать про спробу переоцінки юридичних фактів, що вже встановлені судом у справі № 487/10134/14-ц (належність земельної ділянки до земель водного фонду), і порушують юридичну визначеність та принцип обов`язковості судового рішення. Крім того, дії набувача майна під час будівництва та оформлення права власності на житловий будинок були недобросовісними, що унеможливлював застосування процедури компенсації за втручання у право власності, у зв`язку з чим не покладає на відповідача неспіврозмірний тягар відповідальності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Кость А.В. , представників відповідача - ОСОБА_6 та Колеснікова В.В.. перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Судом встановлено, що у жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування окремих положень рішення міської ради, визнання недійсним державного акта про право власності на землю, повернення земельної ділянки територіальній громаді шляхом її витребування.
Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що оскільки на час передачі землі у власність ОСОБА_3 проєкт визначення меж прибережної захисної смуги не виготовлявся та відповідним рішенням не затверджувався, то недоведеним є і віднесення цієї ділянки до земель водного фонду згідно Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою КМ України від 08 травня 1996 року № 486. За робочим проектом, затвердженим рішенням Миколаївської міськради від 31 травня 2012 року, спірна ділянка належить до земель житлової забудови та знаходиться за межами водозахисної смуги. Крім того прокурор не зазначив орган, уповноважений державою на захист порушених прав територіальної громади, не дотримався вимог статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) та, звернувшись із позовом у жовтні 2014 року, пропустив позовну давність, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачами.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року апеляційну скаргу прокурора Миколаївської області задоволено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено частково.
Визнано недійсними пункти 49, 49.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 900 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будівництва та споруд по АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140148 від 29 жовтня 2009 року з кадастровим № [номер приховано]:12:001:0009, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі № 01[телефон приховано].
Витребувано у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 900 кв. м з кадастровим номером № [номер приховано]:12:001:0009 по АДРЕСА_1 та зобов`язано його повернути земельну ділянку у комунальну власність Миколаївської територіальної громади.
Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року в оскарженій частині змінено, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та абзац 7 резолютивної частини рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року змінено шляхом викладення його у такій редакції: «Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 900 кв. м з кадастровим номером № [номер приховано]:12:001:0009 по АДРЕСА_1 у комунальну власність Миколаївської територіальної громади».
При розгляді справи № 487/10127/14-ц встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером № [номер приховано]:12:001:0009 розташована на відстані 9 м від урізу води та має ширину 84,5 м., входить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, земельні ділянки на пров. Авіаційному віднесені до території спеціального призначення - зелених насаджень загального користування. Судами встановлено належність земельної ділянки до земель, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. 29 жовтня 2009 року ОСОБА_3 отримала державний акт ЯИ № 140148 на право власності на земельну ділянку з кадастровим № [номер приховано]:12:001:0009. 15 лютого 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на спірну ділянку здійснена 15 лютого 2013 року.
Відповідні фактичні обставини мають преюдиційне значення в цій справі і ці обставини не доказується при розгляді цієї справи відповідно до ч. 4 статті 82 ЦПК України, за якою обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 лютого 2023 року , 06 жовтня 2020 року за Миколаївською міською радою зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:12:001:0009 по АДРЕСА_1 . Підстава для державної реєстрації - вищезазначені рішення судів.
В той же час, 24 червня 2014 року ОСОБА_1 повідомив Інспекцію ДАБК в Миколаївській області про початок виконання будівельних робіт садибного (індивідуального) житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
03 серпня 2015 року ОСОБА_1 подав декларацію про готовність об`єкта до експлуатації - «Житловий будинок з господарськими спорудами» за адресою: АДРЕСА_1 .
10 серпня 2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142152220093.
25 вересня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності, у зв`язку з чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Тумилович О.В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 11326156. Опис об`єкта: загальна площа: 276 к.в.м., житлова площа 89,5 кв.м. Житловий будинок літ. «А-2», гараж літ. «Б».
Відповідно до відповіді Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 16 серпня 2021 року щодо функціонального призначення земельної ділянки з кадастровим № [номер приховано]:12:001:0009 відповідно до діючою містобудівної документації, згідно з основним кресленням містобудівної документації Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, це територія зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, це перспективна зона ландшафтно-рекреаційна загальноміського значення.
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади, сформованого 07 червня 2023 року відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 13.04.2023.
Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у пункті 53 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц підтвердила висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 21 травня 2014 року у справі №6-16цс14, від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14, про те, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).
З огляду на це, суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема, інший режим та цільове призначення земельної ділянки ніж ті, що встановлені в рішенні по справі №487/10127/14-ц.
Крім цього, у цій справі встановлено, що згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року земельна ділянка па пров. Авіаційному кадастровий номер № [номер приховано]:12:001:0009 віднесена до території спеціального призначення зелених насаджень загального користування, а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 № 15/41 - відноситься до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва.
Також встановлено, що вказана земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за відповідачем ОСОБА_1 .
Прокурор вважає, що Миколаївська міська рада, як власник земельної ділянки, має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку на підставі ст. 152 Земельного кодексу України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених , невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Так, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
У справі, що переглядається в апеляційному порядку, прокурор звернувся до суду з позовом з метою усунення перешкод у здійсненні права власності на землі водного фонду не тільки територіальною громадою м. Миколаєва, а й Українського народу загалом, що відповідає меті негаторного позову. Отже вимога про знесення будівель, споруджених на земельній ділянці, на яку поширюється чітка заборона на передання її у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, є способом відновлення прав власника на спірну земельну ділянку водного фонду і такі позовні вимоги здатні відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення прав на неї.
За такого колегія суддів не погоджується з доводами представника відповідача Колеснікова В.В. щодо обрання прокурором неналежного способу захисту, оскільки такий спосіб захисту, як демонтаж будівель, є адекватним наявним обставинам справи, спрямований на остаточне поновлення порушеного права дійсного власника земельної ділянки та відповідає положенням статті 391 ЦК України, частині другій статті 152, пункту б) частини третьої статті 152 ЗК України.
Така правова позиція відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 483/954/21, від 31 липня 2024 року у справі 487/2593/20.
Разом із тим, при вирішенні вказаних позовних вимог обов`язковим є ретельне з`ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право відповідачки на повагу до житла та мирного володіння збудованими на спірній земельній ділянці нерухомими об`єктами, на що обґрунтовано звернув увагу суд першої інстанції.
Так, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Відповідно ж до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 2 грудня 2010 року справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
При цьому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який обґрунтовано виходив з того, що позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення, відновлення вільного доступу до узбережжя Бузького лиману з метою його рекреаційного використання громадянами, до зеленої зони загального користування.
Суд першої інстанції правильно зазначав, що суспільний інтерес спирається на норми закону.
Так, відповідно до ст. 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Згідно зі ст. ст. 3, 4 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.
До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об`єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.
Усі водні об`єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об`єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.
Таким чином, суд першої інстанції вірно виснував, що будівництво житлового будинку здійснено відповідачем всупереч наведеним нормам закону і у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним майном є легітимна мета.
Водночас, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суд першої інстанції вірно враховував не тільки поведінку відповідача, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади.
У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).
Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.
У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.
Суд першої інстанції вірно врахував, що ОСОБА_1 в 2014 році зареєстрував повідомлення про початок виконання будівельних робіт, в 2015 році ввів в експлуатацію житловий будинок, та в 2015 році зареєстрував право власності на нього. Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які, таким чином визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідача як його власника.
Тобто особа у взаємовідносинах із суб`єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов`язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.
Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.
Отже фактично у разі задоволення позову обов`язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу. Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, та є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов`язаний діяти відповідно до вимог закону.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за наведених обставин, в даному випадку, в разі знесення житлового будинку, належного відповідачу, помилка буде виправлена лише за рахунок відповідача, хоча ситуація, в якій опинився відповідач, не була створена лише ним самим.
На думку колегії суддів, позбавлення відповідача його житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).
У фінальному рішенні «НА і інші проти Туреччини» («NA AND OTHERS v.TURKEY») від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (див. Настоу проти Греції (№ 2) , № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 р.; Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 9 грудня 1994 р., № 35, § 71).
Судом встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1 є житлом відповідача.
Поняття «житло» в контексті ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача, до того ж без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що позивачем не було запропоновано, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідачки на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла.
Посилання прокурора на наявність у відповідача на праві власності іншого нерухомого майна, на думку апеляційного суду, не свідчить про дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини при знесенні житла відповідачки на безкомпенсаторній основі.
За такого, враховуючи вищевикладене доводи апеляційної скарги прокурора не спростовують висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зазначених позовних вимог.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача.
Що стосується доводів апеляційної скарги відповідача, поданої в його інтересах представником - ОСОБА_2 , то колегія суддів виходить з наступного.
Так посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не була надана оцінка дотриманню принципу законності та суд не встановив чи наявний суспільний інтерес є безпідставними, оскільки такі обставини були встановлені судом та обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Посилання представника відповідача на те, що прокурор не довів, що держава є учасником спірних приватно-правових відносин, а відповідач чинить йому перешкоди у користуванні майном, а тому суд мав відмовити у позові з підстави відсутності у держави порушеного права, не заслуговують на увагу.
Так, Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово виснувала, що погоджується з аргументами прокурора що, враховуючи особливий режим прибережних захисних смуг, їх значення у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України та з огляду на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного, той може представляти інтереси територіальної громади. При цьому Велика Палата виходила з того, що Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, від 20 липня 2022 року в справі № 910/5201/19).
З огляду на вказані вище норми та встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову
Інші доводи апеляційних скаргах зводяться до підстав позову та заперечень, які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції, ухваленого з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційні скарги Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 , подану його представником Колесніковим Віталієм Валерійовичем, залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Н.О. Шаманська
Судді: Т.М. Базовкіна
І.В.Лівінський
Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.