СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
ун. № 490/11082/25
пр. № 2/759/7030/26
17 вересня 2026 року м. Київ
Святошинський районний суд міста Києва у складі головуючої судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання Чугай В.М., за відсутності учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради про встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини батьком, -
В С Т А Н О В И В:
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального районного суду м. Миколаїва із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьком ОСОБА_1 .
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що з 2007 року по грудень 2025 року він перебував у шлюбі із ОСОБА_2 , від якого у подружжя народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З кінця 2021 року подружжя разом не проживало, шлюбні відносини не підтримувало, спільного господарства не вело. Дитина з 2021 року проживає разом з батьком та перебуває на його утриманні. У серпні 2025 року відповідач повідомила позивача про намір створити нову сім`ю. З дитиною відповідач не спілкується, участі у її вихованні не бере.
Позивач зазначає, що він самостійно виховує дочку, утримує її, забезпечує усім необхідним. Натомість відповідач зацікавленості до життя дитини не проявляє. Іноді телефонує, але зазначає, що не має об`єктивної можливості спілкуватися частіше та не має бажання змінювати притаманний їй наразі уклад свого життя.
Також позивач вказує, що встановлення факту самостійного виконання та повного утримання дитини батьком у судовому порядку наддасть можливість виконати вимоги п. 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та на підставі цього позивач зможе отримати відстрочку від мобілізації на військову службу.
Крім того, встановлення цього факту потрібне позивачу для реалізації різних соціальних цілей без необхідності щоразу звертатися до матері для отримання її згоди щодо переміщення дитини, її лікування, навчання, оформлення документів тощо.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 грудня 2025 року справу передано на розгляд Святошинському районному суду м. Києва за підсудністю.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 20 лютого 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
25 лютого 2026року на адресу суду надійшла заява позивача про усунення недоліків із уточненою позовною заявою.
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 26 лютого 2026 року прийнято позовну заяву до провадження за правилами загального позовного провадження. Призначено справу у підготовче судове засідання. Витребувано у Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради висновок щодо доцільності встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 11 червня 2026 року повторно витребувано від Органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради письмовий висновок щодо доцільності встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 16 липня 2026 року закрито підготовче провадження у справі. Призначено справу до судового розгляду по суті.
Представник позивача направила до суду заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника. Позовні вимоги підтримала та просила задовольнити.
Третя особа Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради надіслав на адресу суду лист про неможливість надання висновку, посилаючись на відсутність у законі питання про встановлення факту самостійного утримання дитини одним з її батьків, просить розгляд справи здійснювати без участі їхнього представника.
Відповідач відзив на позовну заяву не надала. У судове засідання не з`явилася, повідомлялася про розгляд справи належним чином шляхом направлення копії ухвали про відкриття провадження на адресу її зареєстрованого місця проживання, проте поштове відправлення повернулося до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що в силу положень п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України вважається належним повідомленням про розгляд справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
У відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Зважаючи на викладене, суд визнав за можливе провести судове засідання за відсутності відповідача.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у зв`язку із неявкою учасників справи у судове засідання.
Суд, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, дослідивши наявні матеріали справи, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, дійшов наступних висновків.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася ОСОБА_3 , батьками якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 02 грудня 2025 року у справі № 490/9285/25 розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 05.10.2007 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, відповідний актовий запис №499.
Рішення набрало законної сили 02 січня 2026 року.
У рішенні зазначено, що ОСОБА_2 повністю підтримала позовну заяву ОСОБА_1 , у якій останній вказував, що з грудня 2021 року сторони спільне життя не ведуть. До цього, під час шлюбних відносин, між ними постійно виникали непорозуміння. Всі спроби знайти спільну мову з відповідачем результатів не дали. Подружні стосунки між сторонами припинені в кінці 2021 року, спільне господарство ними не ведеться. Позивачка наразі має намір створити нову сім`ю. Примирення між сторонами категорично неможливе. За час перебування у шлюбі сторони мають спільну дитину ОСОБА_3 , 2013 року народження. Спір про проживання дитини відсутній. Спір про поділ майна між сторонами також відсутній. З грудня 2021 року сторони не підтримують сімейні відносини, майже весь час проживають окремо.
Звертаючись до суду із цим позовом позивач вказав, що відповідач проживає окремо від дитини, життям дочки не цікавиться та взагалі не приймає участь ані у вихованні, ані в утриманні дитини. Крім цього, відповідач не позбавлена батьківських прав, оскільки позивач вважає, що це буде крайньою мірою по відношенню до матері його дитини.
При цьому зазначає, що мати дитини за можливості спілкується із дочкою, періодично їй телефонує.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини 2 статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин 1-4 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині 4 статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною 1 статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Частиною 1 статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин 3, 4 статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Суд зазначає, що факт самостійного виховання та утримання дитини як юридичний факт може бути встановлений судом лише за наявності обставин, які свідчать про істотне, тривале, свідоме та фактичне самоусунення іншого з батьків від виконання своїх батьківських обов`язків, що має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами.
Аналіз статей 141, 150, 157, 155 СК України дозволяє зробити висновок, що розірвання шлюбу між батьками, окреме проживання одного з них від дитини, а також визначення місця проживання дитини не припиняє та не обмежує обсягу батьківських прав і обов`язків іншого з батьків, який продовжує бути зобов`язаним брати участь у вихованні дитини, її утриманні, розвитку та навчанні.
Сам по собі факт проживання дитини з батьком та здійснення ним щоденного догляду, а також бажання матері створити нову сім`ю не може вважатися безумовним підтвердженням самостійного виховання, оскільки закон не ототожнює фізичне проживання дитини з одним із батьків із припиненням чи істотним обмеженням батьківських прав іншого з батьків.
Суд також враховує, що відсутність систематичного спілкування матері із закладом освіти чи медичним закладом, не є тотожною повному самоусуненню від виховання дитини, оскільки участь у вихованні дитини може реалізовуватися у різних формах, зокрема шляхом особистого спілкування, матеріальної підтримки, участі у вирішенні питань розвитку дитини, що не обмежується лише контактами із третіми установами.
Доказів, які б свідчили про повну, тривалу, умисну відмову матері від виконання своїх батьківських обов`язків, матеріали справи не містять, а позивачем таких доказів суду не подано.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд також враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Верховний Суд в постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 вказав, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок відстрочки від мобілізації згідно пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мають жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24, зазначено, що «в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється. Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
Судом встановлено, що відповідач не позбавлена батьківських прав щодо своєї малолітньої дочки ОСОБА_4 , на ній в силу вимог статей 150, 180 СК України лежить обов`язок по утриманню та вихованню дочки.
Таким чином суд уважає, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини з метою звільнення від виконання військового обов`язку (отримати відстрочку від проходження військової служби), фактично позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини пред`явлено, в тому числі з метою створення умов та обставин, що може бути підставою для відстрочки від призову на військову службу на підставі пункту 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Про це позивач сам зазначає у позові.
Отже, сторона у справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов`язку.
Ураховуючи все вищевикладене, та те, що позивач не надав належних і допустимих доказів ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, врахувавши, що проживання матері окремо від дитини не свідчить про те, що вона самоусунулась від виховання та утримання дитини, і не звільняє її від батьківських обов`язків, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову у повному обсязі.
У зв`язку із тим, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати позивача слід залишити за ним. Відповідач судових витрат на заявляла.
Керуючись ст.ст. 182, 199, 200 Сімейного кодексу України, ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 133, 141, 223, 229, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355, 430 ЦПК України, суд, -
У Х В А Л И В :
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради про встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини батьком - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Повний текст рішення складено 18 вересня 2026 року.
Суддя Н.О. Горбенко