Справа № 130/3716/25
Провадження № 22-ц/801/1284/2026
Категорія: 41
Головуючий у суді 1-ї інстанції Шепель К. А.
Доповідач:Ковальчук О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 вересня 2026 року Справа № 130/3716/25 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчука О. В.,
суддів: Панасюка О. С., Берегового О. Ю.,
розглянувши цивільну справу, без повідомлення її учасників, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником - адвокатом Немцевою Оленою Леонідівною, на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області, ухвалене 19 травня 2026 року суддею Шепелем К. А, дата складання повного тексту судового рішення не відома,
У С Т А Н О В И В:
У грудні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (далі - ТОВ «Споживчий центр») звернулося до суду з вказаним вище позовом до ОСОБА_1 .
Позовні вимоги мотивовано тим, що 03 жовтня 2023 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір (оферти) № 03.10.2023-100001055, який складається з Пропозиції про укладення кредитного договору (оферта), Заявки, Інформаційного повідомлення позичальника, Паспорту споживчого кредиту, які підписано шляхом застосування цифрового власноручного підпису та одноразового ідентифікатора «Т627».
Відповідно до умов зазначеного договору Товариство взяло на себе зобов`язання надати ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 12 000 грн, а останній зобов`язався повернути грошові кошти та сплатити проценти за користуванням кредитом у порядку та на умовах, визначених договором.
Позивач вказував, що свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 12 000 грн, шляхом перерахування коштів на його банківський рахунок. Свої зобов`язання ОСОБА_1 належно не виконує, унаслідок чого утворилася заборгованість за тілом кредиту в розмірі 12 000 грн, заборгованості за процентам в розмірі 16 800 грн та комісії за надання коштів в розмірі 1 800 грн.
Ураховуючи наведене, ТОВ «Споживчий центр» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь вказаний розмір кредитної заборгованості та понесені судові витрати.
19 березня 2026 року рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області вказаний вище позов задоволено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Немцеву О. Л. подав апеляційну скаргу, у якій посилається на його необґрунтованість, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Також просить стягнути з позивача судовий збір за подання апеляційної скарги.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу зазначає про те, що позивачем не надано до суду доказів того, що зазначений кредитний договір дійсно був укладений сторонами в електронному вигляді з використанням електронного підпису у формі одноразового ідентифікатора, надісланого на номер телефону позичальника.
Стверджує, що до позовної заяви не долучено оригіналу електронного підпису, який би надав можливість підтвердити його приналежність саме відповідачу, та не надано доказів перерахування кредитодавцем грошових коштів на рахунок позичальника.
Звертає увагу на те, що сума заборгованості за відсоткам в розмірі 16 800 грн є неспівмірною до тіла кредиту в розмірі 12 000 грн.
Окрім цього, вважає, що стягнення з відповідача відсотків за користування кредитними коштами на загальну суму 16 800 грн та комісії 1 800 грн є неправомірним, оскільки ОСОБА_1 з 27.07.2022 був зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , у якій проходить службу до теперішнього часу, що підтверджується відповідною довідкою.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ТОВ «Споживчий центр» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін за таких підстав.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.
Судом установлено, що 03 жовтня 2023 року між ТОВ «Споживчий центр» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір (оферти) № 03.10.2023-100001055, який складається з Пропозиції про укладення кредитного договору (оферта), Заявки, Інформаційного повідомлення позичальника, Паспорту споживчого кредиту, які підписано шляхом застосування цифрового власноручного підпису та одноразового ідентифікатора «Т627» (а.с.8-26).
Відповідно до умов договору ОСОБА_1 надано кредит у розмірі 12 000 грн строком на 140 днів з незмінною процентною ставкою в розмірі 1 % за один день користування кредитом, застосовується протягом всього строку, на який надається кредит. Розмір процентної ставки не може бути збільшено в односторонньому порядку. Комісія, пов`язана з наданням кредиту 1 800 грн та сплачується відповідно до графіку платежів. Неустойка 120 грн, що нараховується за кожен день невиконання кожного окремого зобов`язання незалежно від суми невиконаного зобов`язання. Розмір процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України 365% річних, які нараховуються від простроченої позичальником суми.
При цьому, з метою отримання кредитних коштів ОСОБА_1 вказав реквізити електронного платіжного засобу № 4441-11ХХ-ХХХХ-1304, свої анкетні та паспортні дані (а.с.13-18).
Відповідно до квитанції від 03 жовтня 2023 року позивачем було перераховано на картковий рахунок відповідача № НОМЕР_2 , грошові кошти у сумі 12 000 грн (а.с.20).
Згідно з довідкою - розрахунком про стан заборгованості за кредитним договором № 03.10.2023-100001055 від 03 жовтня 2023 року, заборгованість відповідача складає 30 600 грн, що складається з заборгованості за тілом кредиту в розмірі 12 000 грн, заборгованості за процентами в розмірі 16 800 грн, комісії за надання коштів в сумі 1 800 грн (а.с. 8).
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір № 03.10.2023-100001055 від 03 жовтня 2023 року підписаний відповідачем електронним підписом та укладений сторонами відповідно до чинного законодавства.
З огляду на те, що фактично отримані та використані відповідачем кошти в добровільному порядку позивачу не повернуті суд вважав наявними підстави для стягнення з відповідача суми фактично отриманих ним кредитних коштів.
Також суд вважав наявними підстави і для стягнення з відповідача процентів за користування кредитом, оскільки відповідач погодився у письмовому вигляді з умовами кредитування, зокрема, щодо нарахування відсоткової ставки за користування кредитними коштами. При цьому, відповідачем не спростовано розмір заборгованості за сумою кредиту та відсотками, тому така заборгованість підлягає стягненню.
Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
При цьому, як визначено ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
В силу частин 1, 2 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України).
Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
За змістом ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції установивши, що відповідач ОСОБА_1 уклав кредитний договір та отримав кредитні кошти, однак вчасно їх не повернув, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення відповідної заборгованості.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що позивачем не доведено укладення договору з відповідачем та його підписання останнім.
Однак, наведені доводи колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Частиною 1 ст. 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію», згідно із ст. 3 якого електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 вказаного Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього (ч.ч. 4, 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.
Відповідно до ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Положеннями ст. 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:
електронного підпису відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами електронного правочину;
електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;
аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 127/33824/19 зазначив, що електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.
Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (вебсайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.
Без отримання листа на адресу електронної пошти та смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між кредитором та відповідачем не був би укладений.
Частинами другою, четвертою, шостою статті 8 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що покупець (замовник, споживач) товарів, робіт, послуг у сфері електронної комерції, який приймає (акцептує) пропозицію іншої сторони щодо укладення електронного договору, зобов`язаний повідомити про себе інформацію, необхідну для його укладення.
Фізична особа повинна надати інформацію про себе, необхідну для вчинення електронного правочину, створення електронного підпису, ідентифікації в інформаційній системі суб`єкта електронної комерції, шляхом введення (створення) особою спеціального набору електронних даних, а також вчинення інших дій у такій системі.
Перелік інформації, необхідної для вчинення електронного правочину, визначається законодавством України або за домовленістю сторін.
Відповідно до частини 4 статті 14 Закону України «Про електронну комерцію» ідентифікація особи за допомогою електронного підпису, визначеного статтею 12 цього Закону, має здійснюватися під час кожного входу в інформаційну систему суб`єкта електронної комерції.
Статтею 1 Закону України «Про Електронні довірчі послуги» визначено, що електронна ідентифікація - це процедура використання ідентифікаційних даних особи в електронній формі, які однозначно визначають фізичну, юридичну особу або представника юридичної особи. При цьому ідентифікаційні дані особи - це унікальний набір даних, який дає змогу однозначно встановити фізичну, юридичну особу або представника юридичної особи. А сама процедура ідентифікації особи є використанням ідентифікаційних даних особи з документів, створених на матеріальних носіях, та/або електронних даних, у результаті виконання якої забезпечується однозначне встановлення фізичної, юридичної особи або представника юридичної особи.
Ідентифікаційні дані фізичної особи підпадають під визначення персональних даних. Правовий статус персональних даних установлює Закон України "Про інформацію" та спеціальний Закон України «Про захист персональних даних».
Статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних» визначає, що персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Підставою для ідентифікації резидентів - громадян України є: паспорт громадянина України або тимчасове посвідчення громадянина України із штампом реєстрації місця проживання особи (відміткою про прописку).
При цьому, доводи про те, що позивач не надав оригіналу електронного підпису, який би надав можливість підтвердити його приналежність саме відповідачу, є необґрунтованими.
Укладений кредитний договір містить інформацію, яка ідентифікує позичальника, зокрема, щодо його особистих персональних даних, а саме: дані паспорту та ідентифікаційний код, тобто в розумінні Закону України «Про електронну комерцію» договір підписаний відповідачем, і є належним та допустимим доказом на підтвердження кредитних зобов`язань.
Доказів протилежного матеріали справи не містять, відповідачем таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.
В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на відповідача.
У матеріалах справи відсутні докази того, що надання персональних даних здійснено не ОСОБА_1 , а іншою особою. Крім того, доказів звернення до правоохоронних органів із відповідною заявою щодо вчинення стосовно нього протиправних дій ОСОБА_1 також не надав.
Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21 погодився з тим, що без введення особою логіна і паролю в інтернет-банкінгу (де він обслуговується), які відомі виключно останньому, здійснення його верифікації, передання ним та отримання відповідачами персональних даних від позивача з метою укладення договору, є неможливим. А в матеріалах справи відсутні докази протиправності дій третіх осіб стосовно позивача, як і незаконності заволодінням його персональними даними.
Посилання в апеляційній скарзі на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 758/14925/23, не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у цій справі відрізняються від тих, що встановлені судом у справі, яка переглядається.
Так, висновки, викладені у постанові Верховного Суду, стосуються ситуацій, коли відповідач ставить під сумнів цілісність та незмінюваність електронного документа, а матеріали справи не містять достатніх доказів для встановлення факту укладення електронного договору. При цьому, відповідач заявляв клопотання, які були проігноровані судами першої та апеляційної інстанції, про огляд інформаційно-комунікаційної системи кредитодавця.
Натомість у справі, що переглядається, сукупність наявних доказів є достатньою для встановлення факту укладення кредитного договору, а підстав для вчинення додаткових процесуальних дій щодо огляду інформаційно-комунікаційної системи кредитодавця немає, оскільки відповідач не заявляв про це відповідного клопотання ні під час розгляду справи в суду першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції.
До того ж, відповідачем під час укладення кредитного договору було проведено ідентифікацію через систему BankID.
Відповідно до пунктів 22-25 Положення про Систему BankID Національного банку України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.03.2020 № 32 (далі- Положення), користувач для отримання послуги на порталі послуг із використанням Системи BankID Національного банку має обрати Систему BankID Національного банку як спосіб електронної дистанційної ідентифікації та/або верифікації.
Система BankID Національного банку після вибору користувачем Системи BankID Національного банку як способу електронної дистанційної ідентифікації та/ або верифікації спрямовує його на центральний вузол Системи BankID Національного банку, на якому користувач має обрати абонента-ідентифікатора.
Система BankID Національного банку після вибору користувачем абонента ідентифікатора перенаправляє його на сторінку сервісу автентифікації обраного абонента-ідентифікатора для автентифікації.
При проходженні автентифікації (введенні пароля до інтернет-банкінгу, обраного відповідачем та підтвердження надання даних через систему BankID від абонента ідентифікатора позивачу), було встановлено особу відповідача шляхом отримання відповідних даних, перелік якої визначено в електронній анкеті cпецифікації взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку.
При подачі позовної заяви позивачем додано Відомості щодо ідентифікації відповідача через систему Bank ID.
Такі відомості були отримані у порядку і у формі, що передбачені Специфікацією взаємодії абонентського вузла з центральним вузлом Системи BankID Національного банку України, затвердженою Рішенням Ради Системи BankID Національного банку України (протокол від 20.09.2022 № В/57-0003/75064 (зі змінами)(протоколи від 09.01.2023 №В/57-0002/3089), що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.
Відтак, від центрального вузла системи BankID Національного банку України були отримані зокрема дані, які однозначно ідентифікують відповідача.
Стосовно доводів про відсутність доказів зарахування кредитних коштів на рахунок відповідача, то колегія суддів зауважує таке.
Відповідно до квитанції від 03 жовтня 2023 року позивачем було перераховано на картковий рахунок відповідача № НОМЕР_2 , грошові кошти у сумі 12000 грн.
Підтвердженням здійснення перерахування кредитних коштів є факт передачі відповідної квитанції надавачу платіжних послуг, на підставі якої кошти перераховуються за реквізитами платіжної картки клієнта згідно з умовами кредитного договору.
Відповідач як власник карткового рахунку, на який було перераховано кредитні кошти, може самостійно отримати виписку з рахунку для підтвердження або спростування факту перерахування та отримання кредитних коштів.
Проте відповідач та його представник не надали суду жодних доказів на спростування факту укладення кредитного договору або факту перерахування та отримання позичальником кредитних коштів у розмірі 12 000 грн на картку № № НОМЕР_2 .
Тому доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не надано доказів перерахування коштів відповідачу, апеляційний суд відхиляє.
Доказів того, що картковий рахунок, на який було здійснено переказ грошових коштів, не належить ОСОБА_1 , сторона відповідача також не надала.
При цьому, ОСОБА_1 не обмежений банківською таємницею щодо власних рахунків та має право звернутися до банку за інформацією про наявність або відсутність у нього карток відповідної банківської установи.
Стосовно доводів про те, що розмір заборгованості за процентами перевищує тіло кредиту, то апеляційний суд зазначає, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору(ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Укладаючи кредитний договір, ОСОБА_1 погодив умови кредитування, у тому числі і розмір процентів, тому вказані вище доводи не заслуговують на увагу.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги про неправомірність стягнення з відповідача відсотків за користування кредитними коштами на загальну суму 16 800 грн та комісії 1800 грн, оскільки ОСОБА_1 з 27.07.2022 був зарахований до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , у якій проходить службу до теперішнього часу, колегія суддів виходить з наступного.
На час розгляду справи судом першої інстанції матеріали справи не містили відомостей про проходження ОСОБА_1 військової служби, відповідної заяви від відповідача чи його представника до суду не надходило.
Судова кореспонденція надсилалася відповідачу за адресою його зареєстрованого місця проживання, однак повернулася з відміткою поштового оператора «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Таким чином, сам факт повернення поштової кореспонденції з відміткою про відсутність особи за зареєстрованою адресою не свідчив про проходження нею військової служби та за відсутності будь-яких відповідних відомостей у матеріалах справи не покладав на суд обов`язку самостійно встановлювати можливу належність відповідача до складу Збройних Сил України.
До того ж, подана представником відповідача до апеляційного суду довідка про проходження ОСОБА_1 військової служби в порушення вимог ст. 83 ЦПК України не надавалася до суду першої інстанції.
Доводів про те, що надана до суду апеляційної інстанції довідка не могла бути подана у встановлений законом строк з об`єктивних причин ні відповідач, ні його представник не зазначали.
З огляду на це, така довідка в силу приписів ч.3 ст. 367 ЦПК України не береться до уваги судом апеляційної інстанції.
Відтак, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу спору, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повністю з`ясував обставини, що мають значення для справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, у зв`язку із чим підстави для його скасування, з посилань, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, тому, відповідно до положень ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на те, що апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції необхідно віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Немцевою Оленою Леонідівною, залишити без задоволення, а рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 19 травня 2026 року залишити без змін.
Понесені скаржником, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, судові витрати залишити за ним.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України
Головуючий О. В. Ковальчук
Судді: О. Ю. Береговий
О. С. Панасюк