КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/16064/2026
Справа № 753/11522/20
У Х В А Л А
Іменем України
16 вересня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 грудня 2023 року та на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року щодо скасування заходів забезпечення позову, ухвалені під головуванням судді Лужецької О.Р. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_5 , про поділ майна подружжя,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
У липні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 28 березня 1981 року вона з ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 23 грудня 2011 року (справа № 2-4774/11) було розірвано. У шлюбі вони набули у власність нерухоме майно, а саме: квартиру, нежилі приміщення, паркомісце - гараж, машиномісце. Посилаючись на те, що зазначене нерухоме майно перебуває у користуванні відповідача, згоди щодо його поділу вони дійти не можуть, позивачка просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку спільного майна та одночасно припинити право власності у відповідних частках за відповідачем.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року у зв`язку зі смертю ОСОБА_4 до участі у справі як правонаступника відповідача залучено ОСОБА_5 .
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на: 1/2 частку нежилих приміщень, 1/2 частку гаража, машиномісця в автопаркінгу. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року клопотання ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року у справі 753/11522/20, якою накладено арешт на спірне нерухоме майно.
Не погодившись із рішеннями суду першої інстанції, адвокат Кукарека К.С. в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та ухвалити нове, яким закрити провадження у справі, та як наслідок, скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд, визначивши частку померлого у спільному майні подружжя, фактично вплинув на обсяг спадкової маси, не залучивши при цьому до участі у справі спадкоємця, права якого безпосередньо залежать від визначення такої частки. На її переконання, ухвалене рішення змінює склад спадкового майна та порушує право неповнолітнього спадкоємця на обов`язкову частку у спадщині.
Крім того, зазначала, що після смерті одного з подружжя спір про визначення частки у спільному майні набуває характеру спадкового спору, а тому не може розглядатися без участі всіх заінтересованих осіб. Вважає, що суд неправильно визначив предмет доказування, не дослідив належним чином джерела набуття майна та допустив істотні процесуальні порушення.
В апеляційній скарзі на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року зазначила, що суд безпідставно скасував заходи забезпечення позову, не врахувавши характер спірних правовідносин та наявність ризику ускладнення виконання рішення суду.
На переконання представника ОСОБА_2 , забезпечення позову було необхідним для збереження спірного майна та недопущення його відчуження до остаточного вирішення спору. Суд не навів належної мотивації щодо відсутності підстав для подальшого застосування забезпечувальних заходів, чим порушив принцип обґрунтованості судового рішення.
Вважала, що скасування забезпечення створює реальну загрозу порушення прав ОСОБА_2 та унеможливлює ефективний судовий захист.
У відзиві на апеляційні скарги адвокат Покутній О.М. в інтересах ОСОБА_3 зазначив, що подані апеляційні скарги не відповідають вимогам процесуального закону щодо їх форми та змісту, а також є неприйнятними та необґрунтованими. Зокрема, апелянтом не дотримано вимог ч. 7 ст. 43 та п. 2 ч. 4 ст. 356 ЦПК України, оскільки не надано належних доказів направлення копій апеляційних скарг іншим учасникам справи, у зв`язку з чим позивач та її представник були позбавлені можливості своєчасно ознайомитися з їх змістом.
Крім того, наголосив на відсутності належного підтвердження повноважень представника апелянта, оскільки матеріали справи не містять згоди законного представника неповнолітнього на укладення договору про надання правничої допомоги, що суперечить вимогам цивільного та процесуального законодавства.
Зазначив, що апеляційні скарги подані особою, яка не була учасником спірних правовідносин, а наведені у них доводи фактично не містять обґрунтування незаконності чи необґрунтованості оскаржуваного рішення по суті спору, зводячись до припущень щодо можливого зменшення спадкової маси.
У зв`язку з викладеним вказував на недобросовісність дій ОСОБА_2 та наявність підстав для залишення апеляційних скарг без руху або відмови у їх задоволенні.
У відповіді на відзив адвокат Кукарека К. С. в інтересах ОСОБА_2 зазначила, що твердження позивача щодо необізнаності про подання апеляційної скарги є недостовірними, оскільки представник позивача був належним чином повідомлений про існування апеляційного провадження як через ЄСІТС, так і шляхом особистого повідомлення та поштового направлення відповідних документів.
Крім того, зазначила, що доводи відзиву щодо відсутності згоди законного представника на укладення договору про правничу допомогу є безпідставними, оскільки така згода фактично надана, а також підтверджена позицією матері апелянта, яка підтримує апеляційну скаргу. При цьому посилалася на правову позицію Верховного Суду, згідно з якою ордер є достатнім підтвердженням повноважень адвоката, а відсутність окремої згоди не нівелює дійсність представництва.
Також наголосила на тому, що апелянт як особа, права якої безпосередньо зачіпаються оскаржуваним рішенням, не був залучений до участі у справі, що є істотним порушенням норм процесуального права та самостійною підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
З урахуванням викладеного вказувала на зловживання процесуальними правами з боку позивача та просить відхилити доводи відзиву.
Крім того, адвокат Кукарека К.С. подала додаткові пояснення, в яких зазначила, що після смерті відповідача спірні правовідносини змінили свій характер, а тому застосування положень про поділ майна подружжя без урахування норм спадкового права є помилковим. Наголосила, що до складу спадщини входить лише частка померлого у спільному майні, а самі спадкоємці не можуть виступати відповідачами у спорах про поділ майна подружжя. Звертала увагу на те, що суд першої інстанції не вирішив питання про належне залучення всіх спадкоємців, не з`ясував коло осіб, права яких можуть бути порушені, та не врахував правові позиції Верховного Суду щодо процесуального правонаступництва. Крім того, зазначила, що спірні правовідносини можуть не допускати правонаступництва, що, у свою чергу, могло бути підставою для закриття провадження у справі, однак суд першої інстанції цього не зробив.
Оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд першої інстанції визначив частки подружжя у спірному майні рівними, виходячи із загального правила, встановленого статтею 70 СК України, та визнав за позивачем право власності на частину відповідного майна.
В іншій частині позовних вимог суд відмовив з підстав недоведеності заявлених вимог та відсутності правових підстав для їх задоволення.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 березня 2026 року апеляційні скарги ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2023 року та ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 05 грудня 2024 року залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Постановою Верховного Суду від 15 липня 2026 року постанову Київського апеляційного суду від 24 березня 2025 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не були підтверджені, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).
В судове засідання учасники справи не з`явились, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення судової повістки-повідомлення до електронних кабінетів.
Від представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Іщука Є.М. надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутності, у якому представник позивача також просив закрити апеляційне провадження.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Заслухавши думку учасників справи та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність закриття апеляційного провадження, виходячи із наступного.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 1 цієї статті).
Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем у статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Забезпечення права на справедливий суд відіграє особливу роль у демократичному суспільстві, є його базовою цінністю, яка має вирішальне значення у безперешкодній реалізації основоположних прав і свобод людини і громадянина та дотриманні принципу верховенства права загалом.
Право на судовий захист і доступ до правосуддя одночасно є гарантією захисту всіх інших прав і свобод, що визнаються та гарантуються згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (напр., рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Volovik v. Ukraine»).
Разом із тим «право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland»), заява № 28249/95, § 53).
У правовій доктрині право на справедливий суд та право на апеляційне оскарження судового рішення часто характеризують змістовим взаємозв`язком, оскільки оскарження судових рішень в апеляційному порядку є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань, у тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень.
Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції відповідає принципу інстанційності судової системи та забезпечує виконання головного завдання «арреllatio» - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Апеляція по суті - це надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Разом із тим із дотриманням принципу res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, діють нормативні, процедурні і процесуальні обмеження щодо механізмів апеляційного оскарження.
Отже, реалізація конституційного права на оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Чинний ЦПК України містить декілька норм, що регулюють участь в апеляційному перегляді осіб, які не брали участі у справі.
Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У статті 18 ЦПК України регламентовано, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи (частина третя статті 352 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина друга статті 362 ЦПК України).
Верховний Суд зазначав, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 04 листопада 2019 року в справі № 542/401/18 (провадження № 61-15078св19), від 10 вересня 2020 року в справі № 757/66808/19 (провадження № 61-10846св20), від 17 червня 2021 року в справі № 626/2547/19 (провадження № 61-18621св20).
Питання визначення кола осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, у контексті аналізу частини першої статті 352 ЦПК України перебувало в полі правового дослідження Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) виснувала про те, що коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.
Установлена процесуальним законом можливість здійснення апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не була залучена до участі у справі, лише у разі підтвердження та встановлення наявності порушення оскаржуваним судовим рішенням її прав, інтересів та (або) обов`язків ґрунтується на принципі res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, дія якого передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов`язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності.
Очевидним є висновок про те, що засада обов`язковості судових рішень буде нівелюватися, якщо судове рішення могло б переглядатися за ініціативою особи, яка не брала участі у справі та не має безпосереднього правового зв`язку з оскаржуваним судовим рішенням, яке не впливає на її права та обов`язки. У такому випадку процедура апеляційного перегляду та скасування остаточного судового рішення несумісна з принципом визначеності правовідносин та верховенством права.
Таким чином, особа, яка не брала участі у справі, проте вважає, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, звертаючись з апеляційною скаргою, зобов`язана довести правовий зв`язок зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес чи обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).
Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи судом першої інстанції було витребувано спадкову справу, а також встановлено коло спадкоємців після смерті ОСОБА_4 , відповідно до яких ОСОБА_2 є спадкоємцем за законом (а. с. 109, 117 т. 1).
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК Україна).
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).
Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
Надаючи оцінку доводам ОСОБА_2 про порушення його прав у зв`язку із незалученням до участі у справі, апеляційний суд виходить із того, що предметом розгляду у цій справі є виключно визначення правового режиму майна, набутого подружжям у період шлюбу, та встановлення часток кожного з них у такому майні; питання визначення кола спадкоємців, обсягу їхніх прав, порядку прийняття спадщини, а також розподілу спадкового майна не входили до предмета доказування та не були предметом судового розгляду у цій справі.
Зважаючи на те, що після смерті одного із подружжя відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майном, не входить до складу спадщини, апеляційний суд приходить до висновку, що визначення частки кожного з подружжя у спільному сумісному майні є передумовою формування складу спадщини, оскільки відповідно до положень статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять лише ті права та обов`язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.
У разі наявності спору щодо складу спадкового майна, розміру частки спадкодавця або обсягу прав спадкоємців такі питання можуть бути предметом окремого судового розгляду у порядку, визначеному законом, і не можуть вирішуватися в межах цієї справи.
Таким чином, оскільки визначення часток у спільному майні подружжя не є вирішенням питання про спадкові права ОСОБА_2 , він не позбавлений права на спадкування, зокрема, реалізації права на обов`язкову частку у спадщині, відтак, оскаржуваним судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_2 не вирішувалося.
Враховуючи вищевикладене, оскаржувані судові рішення не стосуються безпосередньо прав, інтересів та обов`язків ОСОБА_2 . Судом розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції ОСОБА_2 не є, судження про його права та обов`язки у відповідних правовідносинах відсутні. В мотивувальній частині рішення висновки або судження суду про права та обов`язки ОСОБА_2 відсутні, в резолютивній частині рішення про права та обов`язки цієї особи суд також будь-яким чином не вказав.
Таким чином, критерії, визначені Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) щодо осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків, перевірені апеляційним судом і таких не знайдено.
З урахуванням вищевикладеного ОСОБА_2 не довів, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про його права та інтереси.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Виходячи із вищевикладеного, апеляційне провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 грудня 2023 року та на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року необхідно закрити.
Керуючись ст. 362 ЦПК України, суд,
у х в а л и в :
Апеляційне провадження у справі за апеляційними скаргами ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 грудня 2023 року та на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 05 грудня 2024 року закрити.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.