П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
16 вересня 2026 року м. Київ
Справа № 344/8112/24
Провадження №22-ц/824/4030/2026
Резолютивна частина постанови оголошена 16 вересня 2026 року
Повний текст постанови складено 17 вересня 2026 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Узлій М.М.
сторони: позивач ОСОБА_1
відповідачі Акціонерне товариство «Укрсиббанк»,
Товариство з обмеженою відповідальністю
«Фінансова компанія «Укрфінстандарт»
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Романенком Євгеном Олександровичем на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрсиббанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» про визнання договору факторингу недійсним, -
В С Т А Н О В И В:
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до АТ «Укрсиббанк», ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» про визнання договору факторингу недійсним.
Позов мотивовано тим, що 29.11.2006 р. між нею та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «Укрсиббанк», було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11086963000, відповідно до умов якого позивачу було надано АКІБ «УкрСиббанк» кредит у сумі 50000,00 дол. США, строком до 26.11.2027 р. із сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,8 % річних. 25.09.2023 р. між відповідачами укладено договір факторингу № 25/09/2/2023, відповідно до умов якого право вимоги за вказаним кредитним договором відступлено ТОВ «ФК «Укрфінстандарт».
Посилаючись на те, що вона не одержувала від відповідачів письмового повідомлення або будь-якого іншого документа, у якому визначена грошова вимога, що підлягає виконанню, та відповідно сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору, позивач вважає, що за таких обставин цей договір підлягає визнанню недійсним, а тому звернулась до суду з даним позовом.
29.11.2006 р. між нею та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «Укрсиббанк», було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11086963000, відповідно до умов якого позивачу було надано АКІБ «УкрСиббанк» кредит у сумі 50000,00 дол. США, строком до 26.11.2027 р. із сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,8 % річних. 25.09.2023 р. між відповідачами укладено договір факторингу № 25/09/2/2023, відповідно до умов якого право вимоги за вказаним кредитним договором відступлено ТОВ «ФК «Укрфінстандарт». Посилаючись на те, що вона не одержувала від відповідачів письмового повідомлення або будь-якого іншого документа, у якому визначена грошова вимога, що підлягає виконанню, та відповідно сторони не досягли згоди щодо істотних умов договору, позивач вважає, що за таких обставин цей договір підлягає визнанню недійсним, а тому звернулась до суду з даним позовом.
Ухвалою від 05.08.2024 р. відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову до АТ «Укрсиббанк», ТОВ «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» про визнання договору факторингу недійсним.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що обставини на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позову, а саме щодо невідповідності положень оспрюваного договору факторингу вимогам законодавства, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що позов є необґрунтованим, а тому відмовляє в його задоволенні.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Романенко Є.О. подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
Вказує, що договір факторингу є недійсним, оскільки позивач не одержував письмового повідомлення про відступлення права вимоги, в якому зазначається грошова вимога яка підлягає виконанню.
Крім того, посилається на те, що договір факторингу містить власноручні підписи на кожній сторінці вказаного договору, проте при візуальному огляді не є однаковими, що може свідчити про недосягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору.
19 листопада 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника АТ «Укрсиббанк» адвоката Онищенко М.В. в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення а рішення без змін.
В судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Романенко Є.О. підтримали доводи апеляційної скарги.
Представник АТ «Укрсиббанк» адвокат Онищенко М.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги.
Відповідач ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» в судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи відповідно до звіту про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, повідомлявся належним чином.
За таких обставин колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача ТОВ «ФК «Укрфінстандарт»
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що 29.11.2006 між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «Укрсиббанк», було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11086963000, відповідно до умов якого позивачу було надано АКІБ «УкрСиббанк» кредит у сумі 50000,00 дол. США, строком до 26.11.2027 із сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,8 % річних.
25.09.2023 р. між відповідачами укладено договір факторингу № 25/09/2/2023, відповідно до умов якого право вимоги за вказаним кредитним договором відступлено ТОВ «ФК «Укрфінстандарт».
Так, відповідно до п.п.2.1, 2.2 договору факторингу, за цим договором клієнт відступає фактору, а фактор зобов`язується прийняти права вимоги та в їх оплату зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату та на умовах, визначених цим договором. Права вимоги, які клієнт відступає фактору відступаються (передаються) в розмірі заборгованості боржника перед клієнтом, що передбачені умовами первинних договорів.
Відповідно до п.4.3 договору факторингу № 25/09/2/2023 від 25.09.2023 р., клієнт самостійно здійснює повідомлення боржника та осіб, які надавали забезпечення за кредитним договором про відступлення права вимоги згідно з вимогами чинного законодавства протягом 5 робочих днів з дати переходу права власності на права вимоги фактору відповідно до умов договору.
Як убачається з матеріалів справи, представником відповідача АТ «Укрсиббанк» до відзиву на позовну заяву додано копію повідомлення про відступлення прав вимог за Вих. № 27-5/25117, яке направлялось позивачу.
Отже, матеріалами справи підтверджується, що на виконання пункту 4.3 договору факторингу, який оспорюється, банком було направлено позивачу повідомлення про відступлення права вимоги.
Згідно з п.1 ч.2 ст. 11 ЦК України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до ст.ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
З аналізу вищезазначених положень, суб`єктом оспорювання договору може бути одна із сторін правочину, у даному випадку ТОВ «ФК «Укрфінстандарт», АТ «Укрсиббанк» або інша заінтересована особа. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Майно (активи) банку або кількох банків (пули активів) може бути реалізоване у такий спосіб: на відкритих торгах (аукціоні); шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі. Продаж майна (активів) банку у спосіб, передбачений цією частиною, може проводитися в електронній формі (на електронних майданчиках) (частина шоста статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Отже, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому, оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки, в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі №910/8072/20).
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі №910/12787/17).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Нормами статті 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора в зобов`язанні вчиняється в такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.
Договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Натомість поняття неукладеного договору позначає протилежну ситуацію, коли згоди щодо всіх істотних умов договору досягнуто не було. У такому разі договір прямо не створює жодних правових наслідків, оскільки він розглядається як такий, що не відбувся.
Під істотними умовами, відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України слід розуміти умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
З матеріалів справи вбачається, що сторонами оскаржуваного правочину було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору.
Доводи апеляційної скарги про відмінність підписів на сторінках договору факторингу є необґрунтованими, оскільки такі твердження є суб`єктивним припущенням апелянта та не підтверджені належними і допустимими доказами.
Крім того, відповідач у відзиві зазначив, що між сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, а тому підстави вважати оскаржуваний правочин таким, що не відповідає вимогам закону, відсутні.
Апеляційний суд також відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що позивачу не надано жодних доказів відступлення права вимоги, з огляду на положення ч. 2 ст. 516 ЦК України, відповідно до якої, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Таким чином, неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов`язанні не є підставою для визнання договору про відступлення права вимоги недійсним, а лише тягне за собою ризик несприятливих наслідків для нового кредитора у вигляді виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові.
З огляду на вищевикладене позивачка, посилаючись на необізнаність щодо заміни кредитора у зобов`язанні, не була позбавлена можливості виконувати зобов`язання первісному кредиторові, однак докази такого виконання зобов`язання в матеріалах справи відсутні.
Крім того, відповідно до положень ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов`язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.
Встановивши, що позивач не довів, що оспорюваний правочин в оспорюваній частині укладений з порушенням норм закону, а також не довів наявність обставин, які відповідно до статей 203 та 215 ЦК України є підставами для визнання його недійсним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року - без змін, розподіл судових витрат Київським апеляційним судом не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 390 ЦПК України, суд,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Романенком Євгеном Олександровичем - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна