КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 755/13148/25 Головуючий у суді першої інстанції - Хромова О.О.
Номер провадження № 22-ц/824/9431/2026 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 вересня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Марченко А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хромової О.О., у місті Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
ВСТАНОВИВ:
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
На обґрунтування позову зазначила, що вона зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 04 лютого 1982 року, вселення відбулося на підставі ордеру на вселення від 24 серпня 1981 року серії Б № 42148, виданого Виконавчим комітетом Шевченківської районної ради народних депутатів міста Києва на ім`я її чоловіка ОСОБА_4 разом з сім`єю, яка складається з чотирьох осіб.
Також за вказаною адресою з 06 серпня 1996 року зареєстрований її син ОСОБА_2 та з 21 листопада 2006 року - її онука ОСОБА_3 . Водночас, відповідачі не проживають у спірній квартирі з 2013 року.
Так, ОСОБА_2 змінив місце проживання та переїхав проживати до іншої жінки в село Білогородка Київської області. Онука, ОСОБА_3 , проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_5 та її новим чоловіком за іншою адресою.
Відповідачі витрат на утримання житла не здійснюють. Вона неодноразово зверталася до відповідачів з пропозицією зняття з реєстрації, оскільки вони не бажають тут проживати. Позивач несе додаткові витрати на утримання житла та сплату комунальних послуг.
Вказане стало причиною конфліктів між сторонами та, як наслідок припинення спілкування між ними. Їй не відомо чи відповідачі перебувають на території України, чи виїхали за кордон. Після повномасштабного вторгнення сторони не спілкувалися. Особистих речей у квартирі не мають. Самостійно зняти відповідачів з реєстраційного обліку вона можливості не має, квартира належить до комунального житлового фонду, не приватизована.
Таким чином, з метою захисту своїх прав ОСОБА_1 була вимушена звернутися до суду з цим позовом та просила його задовольнити.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ЦПК України щодо його змісту та мотивування, тому на думку сторони позивача воно підлягає скасуванню.
14 вересня 2026 року на адресу апеляційного суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 двічі надійшов відзив на апеляційну скаргу. Вказані відзиви є тотожними між собою, а тому їх слід вважати одним відзивом, поданим представником ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 лютого 2026 року, відповідно до якого просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Заперечуючи проти доводів, викладених у апеляційній скарзі вказує, що відповідачі бажають проживати у спірному житлі, зберігають із ним фактичний та правовий зв`язок, мають у квартирі особисті речі. Зазначає, що через конфліктну ситуацію, яка виникла після вселення до квартири сина позивача ОСОБА_7 він та ОСОБА_3 наразі не в змозі повноцінно користуватись цим житлом спільно з позивачкою.
Відповідачі не заявляли про відмову від житла та не мали наміру назавжди позбавлятися права користування ним. Навпаки, останні бажають повернутися та проживати в оскаржуваній квартирі.
Крім того, до вселення у квартиру сина позивача ОСОБА_7 відповідач ОСОБА_2 здійснював у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ремонт та сплачував комунальні рахунки за її користування.
Зазначає, що позивач не надала актуальної інформації щодо зареєстрованих у спірній квартирі осіб.
Згідно з витягом територіальної громади від 18 березня 2025 року ОСОБА_8 (правнук позивача) зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Таким чином, відповідачі бажають проживати у вищевказаній квартира, проте їм чинять перешкоди, враховуючи, що іншого власного житла останні не мають.
При апеляційному розгляді справи ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_6 заперечили щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції просили залишити без змін, оскільки доводи, на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. Вважають рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.
Інші належним чином повідомлені учасники справи не з`явились.
У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача у справі ОСОБА_2 та його представника, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, 23 серпня 1981 року Виконавчим комітетом Шевченківської районної ради народних депутатів міста Києва на підставі рішення Виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів міста Києва від 24 серпня 1981 року № 1252, на ім`я ОСОБА_4 , сім`я якого складається з чотирьох осіб, видано ордер серії Б № 92148 на право на зайняття квартири АДРЕСА_2 житловою площею 41,37 кв. м. Склад сім`ї: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_7 (син) та ОСОБА_2 (син).
Відповідно до витягу з розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 січня 1997 року № 20 «Про зміну договору найму жилих приміщень» Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією, розглянувши заяви громадян про зміну договорів найму жилих приміщень та пропозиції, подані районною громадською комісією з житлових питань, відповідно до статей 63, 104-106 ЖК Української РСР, надано дозвіл ЖРЕО № 9 змінити договір найму на трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , та укласти його з ОСОБА_1 , складом сім`ї з двох осіб, у зв`язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_4 .
Також з районним судом встановлено, що 03 листопада 2006 року ОСОБА_1 звернулася до Керівника органу приватизації із заявою, у якій просила оформити передачу у приватну власність квартири, що займає з членами її сім`ї на умовах найму.
З довідки про склад сім`ї та реєстрації від 01 лютого 2017 року, вих. № 282, виданої Комунальним концерном «Центр комунального сервісу» ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , і займає житлову площу 42,6 кв. м, загальна площа 60,3 кв. м, кількість кімнат - 3, у неприватизованій квартирі. Також зазначено, що в цьому приміщенні проживає і зареєстровано три особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 04 лютого 1982 року, ОСОБА_2 (син), ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 (онука), ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 21 листопада 2006 року.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, та не заперечувалося сторонами, що квартира за адресою: АДРЕСА_4 , не приватизована, тобто відноситься до громадського житлового фонду, квартира перебуває у користуванні позивача.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач ОСОБА_1 зазначила, що відповідачі не проживають за місцем реєстрації: АДРЕСА_1 , з 2013 року, витрат на утримання житла не здійснюють, власних речей у квартирі не зберігають, мають постійне місце проживання за іншими адресами.
Суд першої інстанції виснував, що до матеріалів справи не долучено жодного доказу на підтвердження факту непроживання відповідачів за адресою реєстрації: АДРЕСА_1 , в тому числі, інформації про період їх відсутності у спірному житлі, причини непроживання, відсутності їх особистих речей у приміщенні, чи факту постійного проживання в іншому житлі. Також позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження нездійснення відповідачами витрат на утримання житла чи здійснення таких витрат виключно позивачем.
З урахуванням викладеного, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням не підлягають задоволенню, у зв`язку із необґрунтованістю.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Статтею 47 Конституції України гарантовано, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Тлумачення статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Подібні висновки, з урахуванням змін, викладені у постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21) та інших.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) вказано, що "аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів".
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 23 серпня 1981 року Виконавчим комітетом Шевченківської районної ради народних депутатів міста Києва на підставі рішення Виконкому Шевченківської районної ради народних депутатів міста Києва від 24 серпня 1981 року № 1252, на ім`я ОСОБА_4 , сім`я якого складається з чотирьох осіб, видано ордер серії Б № 92148 на право на зайняття квартири АДРЕСА_2 житловою площею 41,37 кв. м. Склад сім`ї: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 (дружина), ОСОБА_7 (син) та ОСОБА_2 (син) (а.с. 8).
Відповідно до витягу з розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 січня 1997 року № 20 «Про зміну договору найму жилих приміщень» Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією, розглянувши заяви громадян про зміну договорів найму жилих приміщень та пропозиції, подані районною громадською комісією з житлових питань, відповідно до статей 63, 104-106 ЖК Української РСРР, надано дозвіл ЖРЕО № 9 змінити договір найму на трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , та укласти його з ОСОБА_1 , складом сім`ї з двох осіб, у зв`язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_4 (а.с. 21).
03 листопада 2006 року ОСОБА_1 звернулася до Керівника органу приватизації із заявою, у якій просила оформити передачу у приватну власність квартири, що займає з членами її сім`ї на умовах найму (а.с 22).
З довідки про склад сім`ї та реєстрації від 01 лютого 2017 року, вих. № 282, виданої Комунальним концерном «Центр комунального сервісу» ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_1 проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , і займає житлову площу 42,6 кв. м, загальна площа 60,3 кв. м, кількість кімнат - 3, у неприватизованій квартирі. Також зазначено, що в цьому приміщенні проживає і зареєстровано три особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 04 лютого 1982 року, ОСОБА_2 (син), ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 (онука), ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 21 листопада 2006 року (а.с. 9).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 493725557 від 11 вересня 2026 року відомості про наявність нерухомого майна у ОСОБА_2 відсутні (а.с. 124).
Згідно із витягом з реєстру територіальної громади ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4 від 18 березня 2025 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 126).
Відповідно до частини першої статті 76, частини першої статті 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Процесуальний закон покладає на позивача обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ЖК України строки у житловому приміщенні, а на відповідача - що така відсутність обумовлена поважними причинами.
Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19) та від 11 вересня 2024 року у справі № 2-2801/2000 (провадження № 61-10123св23).
Пріоритетним для можливості визнанні особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є вирішення питання щодо поважності причин не проживання особи понад шість місяців у спірному приміщенні.
Колегія суддів зазначає, що факт не проживання відповідачів у спірній квартирі також не є належною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, оскільки підставою для задоволення таких вимог є не проживання фізичної особи понад шість місяців в житловому приміщенні без поважних причин.
При цьому в судовому засіданні ОСОБА_2 пояснив, що через напружені стосунки з позивачем та її сином ОСОБА_7 , існуючі між ними конфліктні ситуації, вони наразі не в змозі повноцінно користуватись цим житлом спільно з позивачкою.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції врахував, що до матеріалів справи не долучено жодного доказу на підтвердження факту не проживання відповідачів за адресою реєстрації: АДРЕСА_1 , в тому числі, інформації про період їх відсутності у спірному житлі, причини не проживання, відсутності їх особистих речей у приміщенні, чи факту постійного проживання в іншому житлі. Також позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження нездійснення відповідачами витрат на утримання житла чи здійснення таких витрат виключно позивачем.
Доказів на підтвердження доводів позивача про те, що вона несе додаткові витрати на утримання житла та сплату комунальних послуг матеріали справи не містять.
Колегія суддів враховує, що ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_3 не забезпеченні іншим житлом, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не втратили інтересу до спірної квартири, про що свідчать активні дії відповідача, зокрема як він пояснив звернення до суду із позовом про зміну договору найму житлового приміщення (рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 липня 2011 року у справа № 2-1399/11), подача відзиву на апеляційну скаргу та участь у судовому засіданні.
Слід також зауважити, підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома або недбала поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення, чого під час перегляду даної справи в апеляційному порядку встановлено не було.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що за відсутності переконливих доказів тривалого та свідомого не проживання відповідачів у спірному житлі без поважних причин, позбавлення їх права користування цим житловим приміщенням буде суперечити вимогам законом та гарантіям закріпленим статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року.
Втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).
З матеріалів справи вбачається, що іншого житла у ОСОБА_2 не має, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 124). Доказів про наявність у ОСОБА_3 іншого житла матеріали справи не містять.
Колегія суддів вважає, що позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням за відсутності у них іншого належного їм на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для них надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення в оскаржуваній частині відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 лютого 2026 року, залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 17 вересня 2026 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді : Т.Ц.Кашперська
В.О.Фінагеєв