ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 вересня 2026 року Справа №160/15718/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Прудника С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача-1: Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, відповідача-2: ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмову протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
08.06.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 06.06.2026 року через систему "Електронний суд" позовна заява ОСОБА_1 до відповідача-1: Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, відповідача-2: ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною відмову Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ: 40392181) у розгляді поданої ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації від 02.04.2026 року;
- зобов`язати Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ: 40392181) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) від 02.04.2026 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та прийняти за нею рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що 02.04.2026 року звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років, додавши документи, що підтверджують наявність відповідної підстави для відстрочки. Зазначену заяву позивач подав через відділ ЦНАП «Правобережний» Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради. Позивач стверджує, що подану заяву не було належним чином зареєстровано та передано на розгляд відповідної комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з чим питання щодо надання йому відстрочки по суті розглянуто не було та відповідного рішення не прийнято. На думку позивача, такі дії відповідача порушують його право на належний розгляд заяви про надання відстрочки, у зв`язку з чим він просить суд визнати протиправною відмову у розгляді його заяви та зобов`язати відповідача повторно розглянути її відповідно до вимог чинного законодавства.
За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 09.06.2026 року передана судді Пруднику С.В.
15.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
29.06.2026 року від представника позивача Неклеси М.М. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач вказав, що не погоджується з доводами відповідача та вважає їх необґрунтованими. Представник позивача зазначив, що предметом спору є не питання надання відстрочки безпосередньо Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, а правомірність відмови у прийнятті та розгляді заяви позивача про надання відстрочки та невчинення дій щодо її реєстрації і передачі до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також представник позивача зазначив, що відповідно до пункту 58 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560, центри надання адміністративних послуг визначені одним із способів подання заяв про надання відстрочки, а тому Департамент, до структури якого входить відповідний ЦНАП, зобов`язаний забезпечити прийняття та реєстрацію такої заяви і подальше її направлення до компетентного органу. Крім того, представник позивача вказав, що вимога щодо особистого подання заяви не може тлумачитися як безумовний обов`язок військовозобов`язаного особисто прибути до приміщення ЦНАП, оскільки законодавством, на думку позивача, не встановлено прямої заборони на направлення відповідної заяви поштовим зв`язком. У зв`язку з цим позивач вважає, що отримання Департаментом заяви та доданих до неї документів зумовлювало необхідність їх належної реєстрації та подальшого опрацювання. Представник позивача також послався на те, що відповідач фактично підтвердив отримання заяви позивача від 02.04.2026 року, однак не забезпечив її передачу до ІНФОРМАЦІЯ_1 для розгляду компетентною комісією. На думку позивача, внаслідок цього питання щодо наявності у нього підстав для отримання відстрочки по суті не було розглянуто, а відповідне рішення не прийнято. Окремо представник позивача зазначив, що відсутність актуальних відомостей про позивача у відповідному реєстрі та неможливість скористатися автоматизованим механізмом підтвердження відстрочки не можуть бути підставою для позбавлення його можливості реалізувати право на відстрочку шляхом подання заяви у встановленому порядку. З огляду на викладене представник позивача просив суд відхилити доводи відповідача, задовольнити позовні вимоги та визнати протиправною відмову у розгляді заяви позивача від 02.04.2026 року із зобов`язанням відповідача повторно розглянути зазначену заяву з урахуванням правової оцінки суду.
Відповідачі не скористалися своїм правом щодо подання відзиву на позовну заяву, заяв/клопотань суду не направлено, а відтак враховуючи положення частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин.
24.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом установлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
02.04.2026 року позивач звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу п`ятого частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особа, яка виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років.
До заяви позивачем було долучено копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків, свідоцтва про народження дитини, медичного висновку про дитину з інвалідністю віком до 18 років, а також інші медичні документи на підтвердження зазначених обставин.
З матеріалів справи вбачається, що заява від 02.04.2026 року разом із доданими документами була направлена позивачем засобами поштового зв`язку до відділу ЦНАП «Правобережний» Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради. Факт отримання зазначеної заяви Департаментом підтверджується листом останнього від 10.04.2026 року № 110/5-1394.
У вказаному листі Департамент, посилаючись на пункт 58 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560, повідомив позивача про необхідність особистого звернення до будь-якого відділу Центру надання адміністративних послуг м. Дніпра для подання документів щодо отримання відстрочки.
При цьому з матеріалів справи не вбачається, що заява позивача від 02.04.2026 року була передана Департаментом на розгляд комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 або що за результатами її розгляду зазначеною комісією було прийнято рішення про надання чи відмову у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Таким чином, фактично спір виник у зв`язку з неприйняттям та нездійсненням подальшого опрацювання заяви позивача від 02.04.2026 року, поданої для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Позивач, вважаючи, що внаслідок неприйняття та не розгляду його заяви від 02.04.2026 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації порушено його права та законні інтереси, звернувся до суду із даною позовною заявою, в якій просить визнати протиправною відмову відповідача у розгляді зазначеної заяви та зобов`язати відповідача повторно розглянути її з урахуванням правової оцінки суду.
Щодо вирішення справи по суті, суд вказує наступне.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано; добросовісно; розсудливо; пропорційно та своєчасно.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Судом встановлено, що 02 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особа, яка виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років.
До заяви позивачем було додано документи на підтвердження зазначених обставин, зокрема копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків, свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 , медичного висновку щодо дитини з інвалідністю, виписок з історії хвороби №1895, №63а, №193, висновку спеціаліста №1876.
Зазначена заява була особисто підписана позивачем та направлена поштовим відправленням до Відділу ЦНАП «Правобережний» Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради.
Факт отримання відповідачем заяви від 02 квітня 2026 року та доданих до неї документів підтверджується листом Департаменту від 10 квітня 2026 року №110/5-1394, яким позивача повідомлено про необхідність його особистого звернення до будь-якого ЦНАП міста Дніпра для подання документів.
Отже, відповідачем-1 не заперечується факт отримання заяви позивача та документів, поданих на підтвердження підстав для надання відстрочки.
Разом із тим відповідач-1 не здійснив розгляду поданої заяви по суті та не забезпечив її подальшого руху у встановленому законодавством порядку, а фактично відмовив позивачу у її розгляді, запропонувавши повторно звернутися до ЦНАП особисто.
Надаючи оцінку правомірності таких дій відповідача, суд виходить із такого.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» військовозобов`язані, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Таким чином, законом встановлено відповідну підставу для реалізації військовозобов`язаним права на відстрочку від призову.
Разом з тим реалізація зазначеного права здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
На час звернення позивача пунктом 58 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560, було передбачено, що за наявності підстав для одержання відстрочки військовозобов`язані особисто через центри надання адміністративних послуг подають на ім`я голови відповідної комісії територіального центру комплектування та соціальної підтримки заяву про надання відстрочки.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 09 листопада 2023 року у справі №560/8238/22, відповідно до якої саме на військовозобов`язаного покладається обов`язок самостійно повідомити відповідний орган про наявність у нього підстав для відстрочки від призову та надати документи, які це право підтверджують.
У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що сама по собі наявність передбаченої законом обставини не означає автоматичного набуття особою відстрочки, оскільки особа повинна вчинити активні дії щодо реалізації відповідного права та надати документи на підтвердження наявності відповідної підстави.
У спірних правовідносинах позивач такі дії здійснив.
Позивач подав заяву про надання відстрочки, особисто її підписав та додав документи, які, на його думку, підтверджують наявність передбаченої пунктом 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підстави.
Тобто позивач виконав покладений на нього обов`язок щодо ініціювання процедури реалізації права на відстрочку.
За таких обставин подальше вирішення питання про наявність чи відсутність у позивача права на відстрочку мало здійснюватися у передбаченому законом порядку за результатами оцінки поданої заяви та підтвердних документів.
Водночас відповідач-1 фактично припинив розгляд заяви на початковій стадії, не здійснивши оцінки її змісту та доданих до неї документів.
Суд зазначає, що відповідно до пункту 60 Порядку №560 саме відповідна комісія здійснює вивчення заяви та підтвердних документів, оцінює законність підстав для надання відстрочки та за результатами розгляду приймає рішення про надання або відмову у наданні відстрочки.
Отже, питання про остаточний результат розгляду заяви не може бути вирішене судом шляхом безпосереднього зобов`язання відповідача надати позивачу відстрочку.
Водночас зазначене не означає, що відповідач-1 вправі не здійснювати передбачених законодавством процедурних дій щодо отриманої заяви.
У цьому контексті суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29 грудня 2020 року у справі №0940/2206/18, відповідно до якої належним способом захисту порушеного права може бути зобов`язання суб`єкта владних повноважень повторно розглянути заяву особи, якщо суд встановив, що відповідне питання фактично не було розглянуто належним суб`єктом або не було розглянуто у встановленому законом порядку.
У вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку, що зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву є належним та ефективним способом захисту, оскільки суд не вправі підміняти державний орган, на який законом покладено обов`язок прийняття відповідного рішення.
Зазначена правова позиція є релевантною до спірних правовідносин, оскільки у цій справі питання, з яким звернувся позивач, фактично не було розглянуто по суті.
Відповідач-1 не прийняв рішення за заявою позивача про надання відстрочки, не встановив наявності або відсутності відповідної законної підстави, не надав оцінки поданим документам, а обмежився повідомленням про необхідність повторного особистого звернення.
Таким чином, фактичного розгляду заяви позивача у встановленому законодавством порядку не відбулося.
При цьому суд звертає увагу, що у постанові від 29 грудня 2020 року у справі №0940/2206/18 Верховний Суд пов`язав можливість зобов`язання суб`єкта владних повноважень повторно розглянути заяву саме з тим, що суд не може підміняти орган влади та самостійно приймати рішення з питань, віднесених до компетенції такого органу.
Зазначений підхід узгоджується і з іншими правовими позиціями Верховного Суду щодо меж судового контролю за реалізацією суб`єктами владних повноважень дискреційних повноважень.
Так, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №814/1755/17, від 04 вересня 2018 року у справі №814/2222/17, від 13 листопада 2018 року у справі №826/20369/14 зазначено, що суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень до правомірної поведінки, однак не повинен підміняти такий орган і перебирати на себе його функції щодо прийняття управлінського рішення.
Разом з тим Верховний Суд у постанові від 26 липня 2023 року у справі №200/3265/21-а звернув увагу, що повноваження суб`єкта владних повноважень не є дискреційними у випадку, коли законом передбачено лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки. Водночас якщо закон передбачає можливість вибору між декількома правомірними варіантами рішення, суд не повинен підміняти адміністративний орган у здійсненні такого вибору.
З огляду на наведене суд у цій справі не вирішує питання про те, чи підлягає позивачу безпосередньо наданню відстрочка, та не зобов`язує відповідача-1 прийняти рішення конкретного змісту.
Натомість суд встановлює протиправність припинення відповідачем-1 розгляду заяви позивача та вважає необхідним забезпечити належне завершення відповідної адміністративної процедури.
Суд також враховує принцип належного урядування.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19 наголосив на необхідності дотримання суб`єктами владних повноважень принципу належного урядування, відповідно до якого органи публічної влади повинні діяти послідовно, передбачувано та добросовісно, а держава не повинна отримувати перевагу від власних помилок чи неналежного виконання своїх обов`язків.
Застосовуючи зазначений підхід до спірних правовідносин, суд виходить із того, що позивач, зі свого боку, здійснив активні дії для реалізації права на відстрочку: підписав заяву, зазначив підставу для її надання та долучив документи на її підтвердження.
Відповідач-1 же, отримавши заяву, не забезпечив її належного подальшого розгляду, а запропонував позивачу повторно здійснити звернення.
За таких обставин негативні наслідки неналежної організації відповідачем-1 процедури розгляду заяви не можуть бути покладені на позивача.
Суд також враховує, що відповідач-1 не довів, які саме недоліки заяви або поданих документів унеможливлювали її подальший розгляд.
Відповідачем-1 не наведено конкретної норми законодавства, яка б у встановлених судом обставинах прямо передбачала припинення розгляду вже отриманої заяви та необхідність повторного звернення особи як єдиного способу усунення відповідної обставини.
Таким чином, посилання відповідача-1 лише на необхідність особистої явки позивача до ЦНАП не є достатнім обґрунтуванням відмови у розгляді вже отриманої та особисто підписаної заяви.
Суд звертає увагу, що припис пункту 58 Порядку №560 про особисте подання заяви має застосовуватися у системному взаємозв`язку з усією процедурою реалізації права на відстрочку та з урахуванням конкретних обставин справи.
У цій справі відповідачем-1 не заперечується факт отримання заяви, її підписання позивачем та наявність доданих до неї документів. Отже, відповідач був належним чином поінформований про особу заявника, його волевиявлення та підставу звернення.
Відтак суд вважає, що відповідач-1, не здійснивши подальшого розгляду заяви та не прийнявши за нею відповідного рішення, фактично позбавив позивача можливості отримати результат адміністративної процедури.
З огляду на викладене спірна відмова відповідача-1 не відповідає критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд доходить висновку, що заява позивача від 02 квітня 2026 року фактично не була розглянута, а тому порушення права позивача полягає не у прийнятті відповідачем-1 негативного рішення за результатами оцінки права на відстрочку, а саме у неналежному здійсненні адміністративної процедури та припиненні її без вирішення поставленого перед відповідачем питання.
У зв`язку з цим суд вважає обґрунтованою вимогу про визнання протиправною відмови Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради у розгляді заяви позивача від 02 квітня 2026 року.
Вирішуючи питання щодо належного способу захисту, суд враховує, що відповідно до частини третьої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії з метою відновлення порушених прав, свобод чи інтересів позивача.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 29 грудня 2020 року у справі №0940/2206/18, у випадку, коли питання за заявою особи фактично не було розглянуто у встановленому законом порядку, належним способом захисту може бути саме зобов`язання відповідача повторно розглянути таку заяву.
При цьому судове рішення не повинно підміняти рішення адміністративного органу та визначати наперед його зміст, якщо відповідне питання належить до компетенції суб`єкта владних повноважень.
Отже, у цій справі належним та ефективним способом захисту є зобов`язання Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02 квітня 2026 року та прийняти за нею рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
При цьому під час повторного розгляду відповідач-1 має врахувати висновки суду щодо неправомірності припинення розгляду заяви позивача з мотивів необхідності повторного звернення, надати належну оцінку поданій заяві та доданим документам і діяти у межах компетенції та процедури, встановленої законодавством.
Водночас суд не визначає наперед зміст такого рішення.
Зокрема, це рішення суду не означає обов`язку відповідача надати позивачу відстрочку, оскільки суд не встановлює остаточно усіх обставин, необхідних для прийняття відповідного адміністративного рішення, та не підміняє компетентний орган.
За результатами повторного розгляду відповідач-1 має прийняти відповідне рішення, яке може бути як позитивним, так і негативним для позивача, однак таке рішення повинно бути прийняте у встановленому законом порядку, бути належним чином мотивованим та відповідати правовій оцінці, наданій судом у цьому рішенні.
Такий спосіб захисту відповідає встановленому судом характеру порушення, не виходить за межі компетенції адміністративного суду та забезпечує реальне поновлення порушеного права позивача на належний розгляд його заяви.
При цьому суд не надає правової оцінки діям чи бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки позовних вимог до цього суб`єкта владних повноважень позивачем не заявлено.
Відтак суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною відмови Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради у розгляді заяви ОСОБА_1 від 02 квітня 2026 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та зобов`язання відповідача повторно розглянути зазначену заяву та прийняти за нею рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
Відповідно до ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Доказів, які б доводили необґрунтованість заявленого позову, відповідач суду не надав, а отже позовні вимоги підлягають задоволенню.
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Отже, інші доводи сторін не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення.
Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд робить висновок, що позовна заява підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду в розмірі 1064,96 грн.
Отже, сплачений позивачем судовий збір за подачу позовної заяви до суду в сумі 1064,96 грн. підлягає стягненню з Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради за рахунок бюджетних асигнувань.
Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до відповідача-1: Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, відповідача-2: ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмову протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною відмову Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ: 40392181) у розгляді поданої ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації від 02.04.2026 року.
Зобов`язати Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ: 40392181) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) від 02.04.2026 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та прийняти за нею рішення, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ: 40392181) документально підтверджені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 1064,96 грн. (одна тисяча шістдесят чотири гривні 96 копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С. В. Прудник