Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Справа №338/394/26
Провадження №2/338/609/26
10 вересня 2026 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області
в складі : головуючого-судді Шишка О.А.,
з участю : секретаря Сіщук Г.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Богородчани цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,
в с т а н о в и в :
ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 , у якому просить витребувати з незаконного володіння відповідачки у свою власність 35/100 частин земельної ділянки площею 0,2440 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0155, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та земельної ділянки площею 0,1775 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0156, призначеної для ведення особистого селянського господарства, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовує тим, що сторони є співвласниками будинковолодіння АДРЕСА_1 . Позивачу належить 35/100 частин цього будинковолодіння, а відповідачці 65/100 частин.
Зазначає, що після смерті його та відповідачки баби ОСОБА_3 житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину від 21 грудня 1985 року успадкували у рівних частках ОСОБА_4 , він ( ОСОБА_1 ), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Після відчуження ОСОБА_6 та ОСОБА_7 належних їм часток ОСОБА_5 останній став власником 3/5 частин будинку.
Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 17 квітня 1998 року затверджено мирову угоду щодо поділу будинковолодіння, за якою ОСОБА_4 та ОСОБА_1 належало 35/100 частин, а ОСОБА_5 65/100 частин будинковолодіння. Ухвалою цього ж суду від 15 квітня 2019 року роз`яснено судове рішення в частині належності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 виділеної їм частки.
Після смерті матері ОСОБА_4 позивач успадкував належну їй частину будинковолодіння, у зв`язку з чим став власником 35/100 частин будинку з господарськими будівлями і спорудами.
Позивач посилається на те, що згідно з погосподарськими книгами Манявської сільської ради за будинковолодінням обліковувалася земельна ділянка площею близько 0,43 га. Тому вважає, що право на цю земельну ділянку мало перейти до співвласників будинку відповідно до належних їм часток у праві власності на будинковолодіння.
Вказує, що після смерті ОСОБА_5 відповідачка успадкувала 65/100 частин будинковолодіння та земельну ділянку площею 0,42 га на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 4 березня 2003 року. Надалі земельна ділянка була поділена і за ОСОБА_2 оформлено право власності на земельну ділянку площею 0,2440 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0155, та земельну ділянку площею 0,1775 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0156.
За твердженням позивача, ОСОБА_5 на підставі рішення Манявської сільської ради від 16 грудня 1993 року № 17 видавався державний акт на право приватної власності на землю серії ІФ № 2 від 14 лютого 1995 року. Однак з отриманих у 2025 році архівних відомостей він установив, що в протоколі сесії сільської ради відсутні дані про прийняття такого рішення, а наявний в архіві примірник державного акта має інші серію та номер, не містить дати реєстрації, площі земельної ділянки та підписів посадових осіб.
У зв`язку з цим позивач вважає, що ОСОБА_5 не набув у встановленому законом порядку права приватної власності на всю земельну ділянку, а відповідачка не могла успадкувати більше прав, ніж належало її спадкодавцю.
Посилаючись на положення ст. 30 ЗК України 1990 року, ст. 120 ЗК України, ст. 377, 387, 388 ЦК України та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованої на ній нерухомості, позивач вважає, що йому як власнику 35/100 частин будинку належить така сама частка земельної ділянки.
Позивач і його представник у судовому засіданні позов підтримали з наведених у ньому підстав. Додатково пояснили, що позивач та його мати не були повідомлені про передачу всієї земельної ділянки у власність ОСОБА_5 , не брали участі у встановленні її меж і згоди на передачу землі лише одному зі співвласників будинку не надавали. Про відсутність належного рішення сільської ради і недоліки державного акта позивач довідався лише після одержання відповідей архівної установи та органу Держгеокадастру у липні 2025 року. Вважають, що спірна частка землі вибула з володіння позивача та його матері поза їхньою волею, а тому може бути витребувана від відповідачки як особи, яка набула її безоплатно в порядку спадкування.
Відповідачка та її представник проти задоволення позову заперечили, посилаючись на його безпідставність, недоведеність права власності позивача на спірні земельні ділянки, неправильне ототожнення права власності на частину будинку з правом приватної власності на землю та пропуск позовної давності.
Відповідачка пояснила, що її батько ОСОБА_5 тривалий час правомірно користувався земельною ділянкою, яка була надана йому спочатку в користування, а надалі у приватну власність як члену колгоспу на підставі рішень уповноважених органів. Зокрема, рішенням Манявської сільської ради від 30 листопада 1993 року йому передано у приватну власність 0,25 га землі для обслуговування житлового будинку та господарських споруд і 0,18 га для ведення підсобного господарства.
Після смерті батька вона прийняла спадщину, отримала свідоцтво про право на спадщину, а надалі оформила державні акти на дві земельні ділянки. Вважає, що право власності на землю набула законно, на підставі чинних правовстановлюючих документів.
Вказала, що позивач фактично користується частиною земельної ділянки для обслуговування належної йому частини будинку, однак до цього часу її не приватизував. За наявними відомостями ця земля належить до земель запасу територіальної громади, а не є частиною земельних ділянок, право власності на які зареєстровано за відповідачкою.
Також відповідачка зазначила, що земельні суперечки між співвласниками будинковолодіння та їхніми правопопередниками існують упродовж тривалого часу. Як позивач, так і раніше його мати постійно створювали перешкоди у користуванні землею її батькові, а після його смерті їй. Суперечності щодо меж та порядку користування землею неодноразово вирішувалися Манявською сільською радою та судом. Тому позивач упродовж багатьох років знав про користування її батьком земельною ділянкою та оформлення ним прав на землю.
Представник відповідачки зазначив, що позивач ніколи не був власником земельних ділянок, частки яких просить витребувати, а тому не є неволодіючим власником у розумінні ст. 387 ЦК України. Належність позивачу частки в будинку може бути підставою для оформлення права на землю, необхідну для обслуговування цієї частини будинку та якою він користується, але не підтверджує автоматичного виникнення права приватної власності на 35/100 кожної з уже сформованих земельних ділянок відповідачки, одна з яких призначена для ведення особистого селянського господарства.
Відповідачка та її представник просили застосувати позовну давність і відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення сторін та їхніх представників, дослідивши письмові докази, всебічно і повно з`ясувавши обставини справи, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
За правилами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 .
Право на будинковолодіння первинно перейшло до спадкоємців ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 21 грудня 1985 року.
Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 17 квітня 1998 року затверджено мирову угоду щодо поділу будинковолодіння, відповідно до якої частка ОСОБА_4 та ОСОБА_1 становила 35/100, а частка ОСОБА_5 становила 65/100.
Після смерті матері позивач прийняв спадщину, унаслідок чого йому належить 35/100 частин зазначеного будинковолодіння.
ОСОБА_2 після смерті батька ОСОБА_5 успадкувала 65/100 частин будинковолодіння та права на земельну ділянку, оформлені на ім`я спадкодавця.
За відповідачкою зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,2440 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0155, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та земельну ділянку площею 0,1775 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0156, для ведення особистого селянського господарства.
Право власності на ці земельні ділянки відповідачка обґрунтовує спадкуванням після ОСОБА_5 , рішеннями уповноважених органів про передачу землі її батькові та виданими на їх підставі правовстановлюючими документами.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 ЦК України.
Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За змістом ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикаційний позов є речово-правовим способом захисту права власності. Його може пред`явити власник індивідуально визначеного майна, який не володіє цим майном, до особи, яка фактично або реєстраційно володіє ним без належної правової підстави.
Необхідними умовами задоволення такого позову є встановлення належності спірного майна позивачу на праві власності, вибуття майна з його володіння та перебування цього самого майна у володінні відповідача.
У постанові Верховного Суду від 10 грудня 2021 року у справі № 924/454/20 зазначено, що віндикаційний позов є позовом власника, який не володіє річчю, до невласника, який незаконно володіє нею. Тому саме позивач повинен довести право власності на майно, яке просить витребувати.
Згідно зі ст. 78 ЗК України право власності на землю полягає у праві володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Право власності на земельну ділянку виникає з підстав та в порядку, визначених земельним законодавством. Земельна ділянка як об`єкт цивільних прав повинна бути сформованою, мати визначену площу, межі та кадастровий номер.
Стаття 30 ЗК України 1990 року передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об`єктами переходить у передбачених законом розмірах право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено договором відчуження будівлі та споруди.
Аналогічний принцип єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованої на ній нерухомості закріплений у ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 наголосила, що особа, яка законно набула у власність будівлю або споруду, має право на оформлення відповідного права на частину земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомості, та на частину землі, необхідну для його обслуговування.
Посилання позивача на цю постанову не підтверджує обґрунтованості заявлених вимог. Сформульований у ній принцип не означає автоматичного виникнення у власника частини будинку права приватної власності на відповідну ідеальну частку всієї земельної ділянки незалежно від правового режиму землі, підстав її набуття та цільового призначення.
При переході права власності на будівлю до набувача переходить саме те право на земельну ділянку, яке мав попередній власник будівлі. Набуття права власності на будинок не може автоматично породити право приватної власності на землю, якщо попередній власник такого права не мав.
Установлено, що право на частину будинку виникло у позивача і його матері в порядку спадкування у 1985 році. Водночас позивач не надав доказів того, що на цей час спадкодавиці належала на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,43 га або її частина.
Відомості погосподарських книг про закріплення за домогосподарством землі підтверджують факт її обліку та користування нею, однак самі собою не є правовстановлюючими документами, які посвідчують право приватної власності фізичної особи на землю.
Не подано також рішення компетентного органу про передачу позивачу або його матері 35/100 частин земельної ділянки у приватну власність, державного акта на їхнє ім`я чи судового рішення, яким за ними визнано право приватної власності на відповідну частку землі.
Ухвала суду від 17 квітня 1998 року стосувалася поділу будинковолодіння та визначала частки співвласників у праві власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами. Питання про право приватної власності сторін на земельну ділянку цією ухвалою не вирішувалося.
Належність позивачу 35/100 частин будинковолодіння створює для нього право та законний інтерес щодо оформлення земельних прав на частину ділянки, необхідну для розміщення й обслуговування належної йому нерухомості. Однак ця обставина не підтверджує автоматичного виникнення у нього права приватної власності на 35/100 частин кожної із земельних ділянок, право власності на які зареєстроване за відповідачкою.
Особливо це стосується земельної ділянки площею 0,1775 га для ведення особистого селянського господарства. На цій ділянці не розташований житловий будинок, а тому принцип єдності юридичної долі землі та нерухомості не є самостійною підставою виникнення у позивача права власності на 35/100 частин цієї ділянки.
Не доведено позивачем і того, яка саме частина земельної ділянки необхідна для обслуговування належних йому 35/100 частин будинковолодіння, чи відповідає вона заявленій ідеальній частці, а також чи входить земля, якою він фактично користується, до складу земельних ділянок відповідачки.
Пояснення відповідачки про те, що позивач користується окремою частиною землі біля належної йому частини будинку, яка не приватизована та належить до земель запасу, належними доказами не спростовані. Водночас ці обставини самі собою не є визначальними для вирішення позову, оскільки обов`язок довести належність позивачу права власності на майно, яке він просить витребувати, покладається саме на нього.
Посилання позивача на недоліки державного акта ОСОБА_5 , відмінність його серії та номера від відомостей архівного примірника, а також відсутність у протоколі сесії сільської ради рішення від 16 грудня 1993 року № 17 не доводять виникнення права власності на землю у позивача.
Матеріали справи містять відомості про інше рішення Манявської сільської ради від 30 листопада 1993 року, за яким ОСОБА_5 передавалися у приватну власність 0,25 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд і 0,18 га для ведення підсобного господарства.
Наявність розбіжностей у реквізитах рішення та державного акта підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами. Однак навіть установлення недоліків оформлення правовстановлюючих документів відповідачки чи її спадкодавця не звільняє позивача від обов`язку довести власне право на спірне майно.
Віндикаційний позов не може бути задоволений лише через сумніви в бездоганності правового титулу відповідачки, якщо позивач не довів, що майно, яке перебуває у володінні відповідачки, належить саме йому.
Суд також враховує, що земельні спори між співвласниками будинковолодіння та їхніми правопопередниками існували впродовж тривалого часу. Вони стосувалися меж, порядку користування землею та перешкод у її використанні й розглядалися органом місцевого самоврядування та судом. Проте наявність попередніх спорів про користування землею не підтверджує набуття позивачем права приватної власності на заявлені частки двох сформованих земельних ділянок.
Отже, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту у вигляді витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння сам собою відповідає змісту ст. 387, 388 ЦК України та може бути застосований для поновлення права неволодіючого власника.
Водночас необхідною передумовою застосування такого способу захисту є встановлення належності спірного майна позивачу на праві власності. Віндикаційний позов спрямований на повернення власнику належного йому майна, але не може слугувати самостійною підставою первинного набуття права власності.
Досліджені судом докази підтверджують право ОСОБА_1 на 35/100 частин будинковолодіння, однак не підтверджують набуття ним або його спадкодавицею права приватної власності на 35/100 частин земельних ділянок із кадастровими номерами [номер приховано]:01:001:0155 та [номер приховано]:01:001:0156.
Облік землі за домогосподарством, фактичне користування нею та належність позивачу частини розташованого на ній будинку можуть свідчити про наявність у нього законного інтересу щодо оформлення права на землю, необхідну для обслуговування належної йому нерухомості, проте не доводять виникнення права приватної власності на заявлені частки сформованих земельних ділянок відповідачки.
Встановлені позивачем розбіжності у реквізитах рішення Манявської сільської ради та державного акта на ім`я ОСОБА_5 також не підтверджують належності спірного майна ОСОБА_1 . Навіть наявність недоліків у правовстановлюючих документах іншої особи не створює права власності у позивача, який повинен довести власний речовий титул на майно.
За таких обставин суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не довів наявності в нього права власності на майно, яке просить витребувати, вибуття цього майна з його володіння та незаконність володіння ним відповідачкою стосовно прав позивача. Оскільки передбачені ст. 387, 388 ЦК України правові підстави для витребування на його користь 35/100 частин спірних земельних ділянок відсутні, то в задоволенні позову слід відмовити.
Щодо наведеної позивачем практики Верховного Суду суд зазначає таке.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та постанові Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 488/6479/14-ц вирішувалися спори щодо витребування земель державної власності лісогосподарського призначення, які були передані у приватну власність неуповноваженим органом та надалі відчужені іншим особам.
У зазначених справах право державної власності на спірні земельні ділянки існувало до їх незаконного відчуження, належність майна позивачу не була спірною, а суди встановили, що земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею.
Натомість у справі, що розглядається, спір виник між співвласниками будинковолодіння та стосується того, чи набув позивач право приватної власності на 35/100 частин земельних ділянок, оформлених за спадкодавцем відповідачки та успадкованих нею. Саме наявність у позивача права власності на витребовуване майно є предметом доказування і заперечується відповідачкою.
Тому наведені постанови не містять висновків щодо застосування норм права у правовідносинах, подібних до встановлених у цій справі. Викладені у них загальні положення про можливість витребування майна від останнього набувача без окремого оспорювання всього ланцюга правовстановлюючих документів не звільняють ОСОБА_1 від обов`язку довести, що спірне майно належить йому на праві власності.
Щодо заяви відповідачки про застосування позовної давності, слід зазначити, що відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися в суд із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення рішення. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові.
Разом із тим позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права та обґрунтованості позовних вимог. Якщо право або інтерес позивача не порушені чи позовні вимоги є недоведеними, суд відмовляє в позові з цих підстав, не застосовуючи наслідків спливу позовної давності.
Оскільки суд установив необґрунтованість позовних вимог через недоведеність права власності позивача на спірне майно, заява відповідачки про застосування позовної давності задоволенню не підлягає. У позові належить відмовити саме з підстав його необґрунтованості, а не у зв`язку зі спливом позовної давності.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із положень ст. 141 ЦПК України, відповідно до яких у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.
Під час звернення в суд ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання позовної заяви та поніс інші витрати, пов`язані з підготовкою і розглядом справи. Оскільки в задоволенні заявлених ним вимог відмовлено повністю, правових підстав для стягнення цих витрат із відповідачки немає, тому понесені позивачем судові витрати слід залишити за ним.
Доказів понесення відповідачкою судових витрат, щодо яких до закінчення судових дебатів заявлено вимогу про їх розподіл та подано належні докази їх розміру, суду не надано, у зв`язку з чим питання про стягнення таких витрат суд не вирішує.
На підставі викладеного, відповідно до ст. 15, 16, 316, 317, 328, 377, 387, 388 ЦК України, ст.ст. 78, 79-1, 120, 125, 152 ЗК України, керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
у х в а л и в :
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння у власність позивача 35/100 частин земельної ділянки площею 0,2440 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0155, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та земельної ділянки площею 0,1775 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:001:0156, призначеної для ведення особистого селянського господарства, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Рішення суду може бути оскаржене до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу подано протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідачка: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Повне рішення складено 21 вересня 2026 року.
Головуючий О. А. Шишко