Постанова № 139976852 у справі № 902/79/26 від 15.09.2026

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року Справа № 902/79/26

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуюча суддя Кульчій І.М., суддя Мамченко Ю.А. , суддя Хабарова М.В.

секретар судового засідання Муляр О.М

за участю представників:

прокурора - Чернега Ю.П.;

позивача - не з`явився;

відповідача - Покотило М.Б. (в режимі відеоконференції);

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на рішення Господарського суду Вінницької області від 02 червня 2026 року (повний текст складено 12.06.2026) у справі №902/79/26 (суддя Тварковський А.А.)

за позовом Керівника Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави в особі Теплицької селищної ради

до Приватного підприємства "Нараз"

про зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, усунути перешкоди в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно встановлених будівель та споруд, а також про стягнення 3286,18 грн шкоди, завданої внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Керівник Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави в особі Теплицької селищної ради (позивач) звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Приватного підприємства "Нараз" (далі - ПП "Нараз", відповідач) про зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, усунути перешкоди в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом демонтажу самовільно встановлених будівель та споруд, а також про стягнення 3286,18 грн шкоди, завданої внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, не маючи правовстановлюючих документів на використання зазначеної частини земельної ділянки, самовільно зайняв її для розміщення споруд для відпочинку, чим порушив вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства. Прокурор зазначав, що тимчасові споруди встановлено без паспорта прив`язки, у зв`язку з чим вони підлягають демонтажу, а заподіяна самовільним зайняттям земельної ділянки шкода, визначена відповідно до затвердженої Методики, підлягає відшкодуванню на користь Теплицької селищної ради.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 02 червня 2026 року у справі №902/79/26 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд першої інстанції виходив із того, що прокурором не доведено факту самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки водного фонду, оскільки на момент розміщення спірних тимчасових споруд відповідач діяв на підставі дозволу, наданого рішенням виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214. Місцевий господарський суд зазначив, що подальше скасування цього рішення самим органом місцевого самоврядування не може покладати на відповідача негативні наслідки, оскільки така поведінка суперечить принципу добросовісності (доктрині "venire contra factum proprium") та принципу правової визначеності. Крім того, суд врахував висновок будівельно-технічної експертизи про те, що спірні об`єкти є малими архітектурними формами, які не мають ознак нерухомого майна, а також дійшов висновку про недоведеність прокурором площі нібито самовільно зайнятої земельної ділянки та розміру заподіяної шкоди. З огляду на відсутність встановленого факту самовільного зайняття земельної ділянки суд відмовив у задоволенні як вимог про повернення земельної ділянки та демонтаж споруд, так і похідної вимоги про стягнення шкоди.

Узагальнений зміст вимог апеляційної скарги та аргументи учасників справи

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, заступник керівника Вінницької обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Прокурор зазначає, що суд першої інстанції помилково визнав відсутність у діях відповідача ознак самовільного зайняття земельної ділянки. На думку апелянта, спірні тимчасові споруди використовуються у підприємницькій діяльності ПП "Нараз", а тому їх розміщення мало здійснюватися відповідно до вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, з обов`язковим оформленням паспорта прив`язки, який відповідач не отримував. Апелянт стверджує, що рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради про надання дозволу на розміщення тимчасових споруд не є належною правовою підставою для їх встановлення, оскільки виконком не наділений відповідними повноваженнями, а сам дозвіл прийнято з порушенням законодавства.

Крім того, прокурор вважає, що суд безпідставно застосував доктрину "venire contra factum proprium", оскільки спірні споруди були розміщені ще до прийняття рішення виконкому про надання дозволу, а тому у відповідача не могли виникнути легітимні очікування щодо правомірності їх встановлення. Також апелянт зазначає, що суд неповно дослідив докази, не надав належної оцінки фактичному призначенню окремих споруд, безпідставно поставив під сумнів визначений під час огляду розмір самовільно зайнятої земельної ділянки та не врахував, що прибережна захисна смуга не входить до складу орендованої відповідачем земельної ділянки, а тому договір оренди водного об`єкта не надає відповідачу права використовувати її для розміщення тимчасових споруд. На думку прокурора, сукупність цих обставин підтверджує самовільне зайняття земельної ділянки та наявність підстав для її звільнення, демонтажу споруд і стягнення шкоди.

Також, на думку прокурора, суд першої інстанції порушив норми процесуального права під час оцінки доказів. Зокрема, апелянт зазначає, що суд безпідставно взяв до уваги протоколи адвокатського опитування, які не є належним засобом доказування показань свідків у розумінні статей 77, 88 ГПК України, а також безпідставно долучив і врахував висновок будівельно-технічної експертизи, поданий відповідачем після спливу встановленого статтею 80 ГПК України строку без належного обґрунтування причин його несвоєчасного подання.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вважає оскаржуване рішення місцевого господарського суду законним та обгрунтованим, а тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.07.2026 для розгляду справи №902/79/26 визначено колегію суддів у складі: головуюча суддя - Кульчій І.М., судді: Мамченко Ю.А., Хабарова М.В.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на рішення Господарського суду Вінницької області від 02 червня 2026 року у справі №902/79/26. Розгляд апеляційної скарги призначено на 11 серпня 2026 року о 14:00 год.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.08.2026 у справі №902/79/26 розгляд апеляційної скарги відкладено на 15 вересня 2026 року о 15:00 год.

В судове засідання представник позивача не з`явився, про причини неявки суд не повідомив.

Частинами 11,12 статті 270 ГПК України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи положення статті 273 ГПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, а також те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників провадження у справі про час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов`язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності представника позивача.

Безпосередньо в судовому засіданні прокурор та представник відповідача повністю підтримали вимоги та доводи, викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.

Заяви та клопотаня учасників справи

05.08.2026 до Північно-західного апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29.07.2026 у справі №120/1935/26. Заявник зазначає, що це рішення не могло бути подане до суду першої інстанції, оскільки на момент ухвалення оскаржуваного рішення від 02.06.2026 ще не існувало. Вважає, що рішення підлягає долученню на підставі статей 42, 269 ГПК України, оскільки стосується обставин, що виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, а у разі набрання ним законної сили встановлені обставини можуть мати преюдиційне значення відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України.

15.09.2026 від Гайсинської окружної прокуратури надійшло клопотання, в якому просить суд долучити висновок експерта №СЕ-19/102-26/13192-БТ від 07.09.2026, до матеріалів справи №902/79/26 та врахувати його під час розгляду апеляційної скарги. Прокурор зазначає, що цей висновок містить інші висновки щодо форми та функціонального призначення досліджених об`єктів, ніж висновок експертизи №6-26 від 16.02.2026, покладений судом першої інстанції в основу рішення. Зокрема, за новим висновком частина об`єктів не є малими архітектурними формами, а може бути віднесена до тимчасових споруд, тоді як волейбольний майданчик та майданчик для фізичної підготовки не є будівлями чи спорудами. У зв`язку з цим заявник вважає, що новий висновок має значення для повного та всебічного встановлення обставин справи та підлягає долученню до матеріалів справи.

Розглянувши клопотання представника відповідача про долучення до матеріалів справи копії рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29.07.2026 у справі №120/1935/26 та клопотання Гайсинської окружної прокуратури про долучення до матеріалів справи висновку експерта №СЕ-19/102-26/13192-БТ від 07.09.2026, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення з огляду на таке.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини 1 статті 42 ГПК України учасники справи мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, подавати заяви та клопотання.

Згідно з частиною 2 статті 164 ГПК України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Відповідно до частини 3 статті 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Частиною першою статті 178 ГПК України встановлено, що у відзиві відповідач викладає заперечення проти позову, а згідно з частиною третьою цієї статті до відзиву додаються докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не були надані позивачем.

Таким чином, процесуальним законом встановлено обов`язок сторін своєчасно подати до суду першої інстанції докази на підтвердження відповідно позовних вимог та заперечень проти них. Позивач при зверненні до суду повинен викласти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, та надати наявні у нього докази на їх підтвердження, тоді як відповідач зобов`язаний разом із відзивом подати докази на підтвердження своїх заперечень.

При цьому частинами 1-3 статті 269 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Отже, положення статей 80, 164, 178, 269 ГПК України у своїй сукупності визначають послідовність подання доказів та межі їх прийняття судом апеляційної інстанції. Подання доказів до суду апеляційної інстанції не є необмеженим правом учасника справи, а можливість прийняття доказів, які не були предметом дослідження суду першої інстанції, становить виняток із загального правила та пов`язується з наявністю об`єктивних причин їх неподання. Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі №909/965/16 та від 16.06.2021 у справі №915/2222/19.

У цьому випадку як рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29.07.2026 у справі №120/1935/26, так і висновок експерта № СЕ-19/102-26/13192-БТ від 07.09.2026 виникли після ухвалення Господарським судом Вінницької області рішення від 02.06.2026.

Колегія суддів погоджується з тим, що як прокурор, так і відповідач об`єктивно не мали можливості подати зазначені докази до суду першої інстанції. Водночас сама по собі неможливість подання доказів з огляду на те, що він був створений після ухвалення рішення судом першої інстанції, не є підставою для його прийняття судом апеляційної інстанції відповідно до статті 269 ГПК України.

З аналізу положень зазначеної норми вбачається, що предметом апеляційного перегляду є законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції станом на час його ухвалення. Відтак механізм прийняття додаткових доказів не може використовуватися для встановлення апеляційним судом нових обставин, які виникли після ухвалення оскаржуваного рішення та, відповідно, не могли бути предметом дослідження суду першої інстанції.

Щодо висновку експерта №СЕ-19/102-26/13192-БТ від 07.09.2026 колегія суддів враховує, що його подано прокурором, який звернувся до суду з позовом в інтересах держави та визначив підстави і предмет позовних вимог. Відтак саме на прокурора як на позивача поширюються передбачені статтями 162, 164 ГПК України вимоги щодо викладення у позовній заяві обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, та подання на їх підтвердження наявних доказів.

Водночас зазначений висновок експерта складений вже після ухвалення рішення судом першої інстанції та містить висновки щодо форми і функціонального призначення об`єктів, які були предметом дослідження під час розгляду справи судом першої інстанції. Тобто його подання в апеляційному провадженні спрямоване на доповнення доказової бази новим доказом та надання судом апеляційної інстанції оцінки обставинам з урахуванням відомостей, яких суд першої інстанції на час ухвалення рішення не мав.

Не приймає колегія суддів і доводи прокурора про те, що долучення висновку експерта необхідне "з метою забезпечення повного, всебічного дослідження обставин, які мають значення під час апеляційного перегляду" та "забезпечення права на подання доказу".

Право учасника справи подавати докази, передбачене статтею 42 ГПК України, реалізується з дотриманням порядку та меж доказування, встановлених ГПК України. Зокрема, стаття 269 цього Кодексу встановлює спеціальні правила щодо прийняття доказів, які не були подані до суду першої інстанції. Тому посилання на загальне право учасника справи подавати докази саме по собі не усуває встановлених законом обмежень щодо їх подання та прийняття в апеляційному провадженні.

При цьому повне та всебічне дослідження обставин справи не означає обов`язку апеляційного суду приймати будь-який доказ, який виник після ухвалення рішення судом першої інстанції. Навпаки, межі апеляційного перегляду визначені статтею 269 ГПК України та спрямовані на перевірку законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції з урахуванням тих обставин і доказів, які існували та могли бути предметом його дослідження на час розгляду справи.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.09.2019 у справі №922/393/18, відповідно до якого така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Щодо рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29.07.2026 у справі № 120/1935/26, то воно також не може бути прийняте до уваги апеляційним судом, оскільки виникло після ухвалення оскаржуваного рішення та стосується обставин, які не могли бути предметом дослідження суду першої інстанції.

Посилання відповідача на можливе преюдиційне значення обставин, установлених зазначеним рішенням адміністративного суду, не змінює наведеного висновку.

Частина четверта статті 75 ГПК України визначає правові наслідки набрання законної сили судовим рішенням щодо встановлених ним обставин, однак сама по собі не встановлює винятку з передбаченого статтею 269 ГПК України порядку подання та прийняття додаткових доказів у апеляційному провадженні.

Таким чином, оскільки рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29.07.2026 у справі №120/1935/26 та висновок експерта №СЕ-19/102-26/13192-БТ від 07.09.2026 не існували на час ухвалення рішення Господарського суду Вінницької області від 02.06.2026, не були та об`єктивно не могли бути предметом дослідження суду першої інстанції, клопотання прокурора та представника відповідача про долучення доказів до матеріалів справи задоволенню не підлягають, а відповідні документи не підлягають оцінці судом апеляційної інстанції при вирішенні спору.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

05 червня 2007 року між Теплицькою районною державною адміністрацією та ПП "Нараз" строком на 49 років укладено договір оренди земельної ділянки водного фонду площею 58,2236 га для риборозведення. Актом від 30.10.2007 встановлено межі земельної ділянки, а актом від 30.10.2007 засвідчено факт її передачі орендарю.

28.10.2015 між Вінницькою обласною державною адміністрацією та ПП "Нараз" укладено договір оренди водного об`єкта площею 57,8434 для рибогосподарських потреб строком на 10 років.

В подальшому, 28.10.2015 згідно договору оренди №523787000-1 водного об`єкта від 28.10.2015 Вінницькою обласною державною адміністрацією (яка була власником на той момент) передано ПП "Нараз" ставок площею 57,8434 га, розташований на вищевказаній земельній ділянці, строком на 10 років.

Згідно пункту 2 даного договору "Об`єкт оренди" в оренду передано земельну ділянку загальною площею 58,2236 га, у тому числі земельну ділянку під ставками - 57,8334 га, під гідротехнічними спорудами - 0,3802 га з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071, яка розташована за межами населеного пункту с. Карабелівка Теплицької селищної ради Гайсинського району, та водний об`єкт (водний простір), у тому числі рибогосподарська технологічна водойма площею 57,8434 га.

Теплицькою селищною радою на підставі заяви ПП "Нараз" від 19.05.2025 прийнято рішення №1936 від 06.06.2025 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ПП "Нараз" для рибогосподарських потреб, яким надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою на земельну ділянку під приміщенням кормоцеху.

В подальшому, рішенням сесії Теплицької селищної ради №2069 від 19.09.2025 "Про передачу в оренду земельної ділянки ПП "Нараз" для рибогосподарських потреб із земель комунальної власності Теплицької селищної ради" затверджено проект землеустрою та передано в оренду ПП "Нараз" земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0289 площею 0,0200 га, що розташована за адресою вул. Антонівка, 31-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області.

Рішенням Теплицької селищної ради від 14.11.2025 №2142 "Про внесення змін до договору оренди землі на земельну ділянку водного фонду з ПП "Нараз" внесено зміни до договору оренди землі від 05.06.2007 шляхом укладення додаткової угоди та вирішено викласти договір оренди в редакції відповідно до типового договору оренди в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом.

На виконання рішення органу місцевого самоврядування 14.11.2025 між Теплицькою селищною радою та ПП "Нараз" укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 05.06.2007, якою продовжено строк дії договору на 31 рік. Актом приймання-передачі від вказаної дати підтверджено передачу водного об`єкту та земельної ділянки.

Відповідна інформація про ідентифікуючі дані орендованого майна, орендаря та орендодавця, строк оренди відображена в Державну реєстрі речових прав на нерухоме майно, а також в Державному земельному кадастрі.

Також відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що ПП "Нараз" є власником нерухомого майна - нежитлового будинку площею 112,2 кв.м (адреса: Вінницька область, Теплицький район, с. Карабелівка, вул. Гагаріна, буд. 31-А) та орендарем земельної ділянки площею 0,02 га з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0289.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань встановлено внесення 05.05.2025 відомостей про кримінальне правопорушення за ознаками ст. 197-1, ч.3 КК України. Внесення даних відомостей відбулося за фактом здійснення будівництва будівель та споруд в межах прибережної захисної смуги.

На підставі ухвали слідчого судді Теплицького районного суду Вінницької області від 10.09.2025 у справі №144/780/25 за участі спеціаліста-геодезиста та представника Державної екологічної інспекції у Вінницькій області 18.09.2025 проведено огляд частини прибережної захисної смуги водного об`єкта, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071.

За результатом проведення слідчої дії встановлено, що на території площею 0,6373 га, поряд із приміщенням кормоцеху, за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, на земельній ділянці, межі якої не сформовані та якій не присвоєно кадастровий номер, між ділянками з кадастровими номерами [номер приховано]:03:000:0071, [номер приховано]:03:000:0289 та [номер приховано]:03:000:0237, ПП "Нараз" розміщено будівлі та споруди різного призначення, зокрема: підсобне приміщення "Кладова №2" площею 0,0119 га на відстані 12,98 м від урізу води водного об`єкту; підсобне приміщення "Кладова №3" площею 0,0041 га на відстані 3 м від урізу води водного об`єкту; одноповерхова будівля "Мисливський будиночок" площею 0,0019 га на відстані 27 м від урізу води водного об`єкту; альтанка №1 площею 0,0020 га на відстані 10,78 м від урізу води водного об`єкту; зона барбекю площею 0,0017 га на відстані 7 м від урізу води водного об`єкту; підсобне приміщення "Кладова №4" площею 0,0008 га, на відстані 2,10м від урізу води водного об`єкта; альтанка №2 шестикутної форми площею 0,0008 га на відстані 13 м від урізу води водного об`єкту; майданчик для волейболу площею 0,0159 га на відстані 17,61 м від урізу води водного об`єкту; спортивний майданчик із конструкціями для занять спортом площею 0,0048 га на відстані 1 м від урізу води водного об`єкту; альтанка №3 шестикутна, закритого типу площею 0,0011 га на відстані 9,5 м від урізу води водного об`єкта. Під`їзд до облаштованої території має асфальтне покриття, крім того, розміщені об`єкти сполучені вимощеними доріжками.

У якості додатку до протоколу огляду від 18.09.2025 прокурором до матеріалів справи долучено план-схему самовільно зайнятої земельної ділянки, де схематично з урахуванням масштабу, відстаней та точок координат відображено розміщення спірних об`єктів.

Відповідно до інформації Гайсинської районної військової адміністрації від 19.12.2025 №02-19-2168 ПП "Нараз" не зверталось щодо виготовлення паспортів прив`язки на тимчасові пересувні споруди, розташовані в прибережній захисній смузі ставка за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області (КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та споруд").

Рішенням виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214 відповідачеві надано дозвіл на розміщення тимчасових пересувних споруд (альтанок відкритого та закритого типу) в кількості 11 штук, які не є об`єктами нерухомості, в прибережній смузі ставка за межами населеного пункту сел. Карабелівка згідно КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг".

У подальшому, 29.12.2025 виконавчий комітет Теплицької селищної ради рішенням №471 вирішив скасувати рішення виконкому №214 від 17.06.2025 "Про надання дозволу на розміщення пересувних споруд, які не є об`єктами нерухомості, в прибережній захисній смузі ставка за межами населеного пункту сел. Карабелівка", оскільки КВЕД 93.29 не передбачає діяльність, пов`язану із зайняттям спортом та фізичною культурою на відкритому повітрі.

На думку прокурора, ПП "Нараз" без належних правових підстав використовує частину прибережної захисної смуги площею 0,6373 га, яка входить до складу земельної ділянки водного фонду з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071, шляхом розміщення на ній тимчасових споруд для організації відпочинку. Прокурор вважає, що таке використання здійснюється без надання відповідачу у користування спірної частини земельної ділянки, без укладення договору оренди щодо неї та без встановлення її меж, що, на його переконання, свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки у розумінні статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

На обґрунтування позову прокурор посилається на порушення відповідачем вимог статей 59, 60 Земельного кодексу України, статті 88 Водного кодексу України щодо використання земель водного фонду та прибережних захисних смуг, зазначаючи, що розміщення споруд для відпочинку в межах прибережної захисної смуги є неправомірним. Крім того, прокурор стверджує, що тимчасові споруди встановлені без отримання паспорта прив`язки, чим порушено вимоги Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, у зв`язку з чим такі споруди підлягають демонтажу.

Посилаючись на наведені обставини, прокурор просить усунути перешкоди у здійсненні Теплицькою селищною радою права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності шляхом зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,6373 га та демонтувати розміщені на ній тимчасові споруди.

Також прокурор зазначає, що внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки державі заподіяно майнову шкоду. На підтвердження цього посилається на складений Державною екологічною інспекцією у Вінницькій області в межах кримінального провадження розрахунок шкоди, виконаний відповідно до Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України, згідно з яким розмір шкоди становить 3 286,18 грн. На думку прокурора, протиправність поведінки відповідача полягає у користуванні земельною ділянкою без належних правовстановлюючих документів та без сплати плати за її використання, збитки полягають у недоотриманні місцевим бюджетом коштів за користування землею, а причинний зв`язок між такими діями та заподіяною шкодою зумовлений неправомірним використанням відповідачем земельної ділянки водного фонду. У зв`язку з цим прокурор просить стягнути з ПП "Нараз" на користь Теплицької селищної ради 3 286,18 грн шкоди, заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки.

Місцевий господарський суд, дослідивши надані докази у їх сукупності, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та оцінка доводів учасників справи

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У відповідності до частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За змістом частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо їх захист не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з частинами третьою - п`ятою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду. прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, здійснення прокурором представництва інтересів держави можливе за наявності порушення або загрози порушення таких інтересів та нездійснення або неналежного здійснення їх захисту компетентним органом або відсутності такого органу.

При цьому представництво прокурором інтересів держави має субсидіарний характер. Прокурор не є альтернативним суб`єктом звернення до суду та не може підміняти компетентний орган, який має повноваження щодо захисту відповідних інтересів. Такий правовий підхід послідовно викладений у практиці Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

Колегія суддів враховує наведені відповідачем доводи про те, що для підтвердження підстав представництва прокурор повинен довести обізнаність компетентного органу про порушення інтересів держави, наявність у такого органу повноважень для їх захисту та нездійснення ним відповідних заходів протягом розумного строку. Водночас наведені відповідачем правові положення самі по собі не свідчать про відсутність у прокурора права на звернення у цій справі, оскільки встановлені матеріалами справи обставини підтверджують дотримання прокурором зазначених вимог.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99 поняття "інтереси держави" є оціночним, а прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, у чому саме полягає порушення матеріальних чи інших інтересів держави та необхідність їх захисту.

У цій справі прокурор пов`язує порушення інтересів держави з незаконним використанням земель водного фонду, розташованих за межами населеного пункту, порушенням встановленого законом режиму прибережної захисної смуги, а також порушенням прав Теплицької селищної територіальної громади на належні їй землі.

Таке обґрунтування колегія суддів вважає належним, оскільки йдеться не лише про приватний інтерес територіальної громади у використанні конкретної земельної ділянки, а про дотримання встановленого законом режиму охорони та використання земель водного фонду, які мають особливе природоохоронне та суспільне значення.

Колегія суддів також враховує, що спірна земельна ділянка, на якій розміщені об`єкти, щодо яких прокурором заявлено вимогу про демонтаж, розташована за межами населеного пункту села Карабелівка, у межах території Теплицької селищної територіальної громади, та не сформована як окрема земельна ділянка, у зв`язку з чим їй не присвоєно кадастрового номера та право власності на неї як на окрему земельну ділянку не зареєстровано.

Разом з тим, сама по собі відсутність сформованої земельної ділянки та державної реєстрації права власності на неї не свідчить про відсутність у територіальної громади права комунальної власності на відповідні землі.

Так, відповідно до пункту 24 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім визначених цим пунктом винятків.

Абзацом третім пункту 24 розділу Х Земельного кодексу України безпосередньо передбачено, що інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Таким чином, законодавець прямо передбачив перехід у комунальну власність територіальних громад не лише сформованих земельних ділянок, а й земель, які на момент набрання чинності зазначеним положенням не були сформовані у земельні ділянки.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 12.06.2024 у справі №908/63/23, у якій суд зазначив, що земельні ділянки, щодо яких відсутні відомості про зареєстроване право державної власності, та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності пунктом 24 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України, тобто з 27.05.2021.

Також колегія суддів враховує, що пункт 24 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України встановлює винятки із загального правила переходу земель за межами населених пунктів у комунальну власність, у тому числі щодо земель водного фонду, які перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук.

Такий виняток застосовується за наявності встановленого законом права постійного користування відповідними суб`єктами.

Водночас матеріали справи не містять доказів перебування спірної земельної ділянки у постійному користуванні державного водогосподарського підприємства, установи чи організації або іншого суб`єкта, на якого поширюються передбачені пунктом 24 розділу Х Земельного кодексу України винятки.

Натомість судом встановлено, що спірна земельна розташована біля ставка за межами населеного пункту села Карабелівка. При цьому суміжні земельні ділянки перебувають у комунальній власності Теплицької селищної територіальної громади, а одна із суміжних земельних ділянок передана відповідачу в оренду для рибогосподарських потреб.

Зазначені обставини у сукупності з місцем розташування спірної ділянки, її належністю до земель водного фонду, відсутністю доказів перебування її у постійному користуванні суб`єктів, зазначених у пункті 24 розділу Х Земельного кодексу України, та прямим приписом закону щодо переходу не сформованих у земельні ділянки земель у комунальну власність дають підстави для висновку про належність відповідних земель до комунальної власності Теплицької селищної територіальної громади.

Отже, відсутність кадастрового номера та державної реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку не виключає виникнення права комунальної власності на неї в силу прямої норми пункту 24 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України землі, які належать територіальним громадам на праві комунальної власності, є об`єктами права комунальної власності відповідних територіальних громад.

Згідно зі статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин належить до повноважень відповідної ради.

Таким чином, Теплицька селищна рада є компетентним органом місцевого самоврядування, уповноваженим здійснювати передбачені законом повноваження щодо земель комунальної власності відповідної територіальної громади та вживати заходів для захисту її прав у разі їх порушення.

Відтак саме Теплицька селищна рада є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Як убачається з матеріалів справи, прокурор обґрунтовує порушення інтересів держави тим, що відповідач без належних правових підстав використовує землі комунальної власності, розмістивши на них спірні об`єкти, чим порушує права територіальної громади на належні їй землі та перешкоджає здійсненню нею повноважень щодо володіння, користування і розпорядження ними.

Колегія суддів погоджується з тим, що незаконне використання земель комунальної власності без належної правової підстави безпосередньо зачіпає права відповідної територіальної громади та встановлений законом порядок використання й охорони земель, а тому за встановлених у цій справі обставин становить порушення інтересів держави у розумінні статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Доводи відповідача про те, що прокурором не обґрунтовано, у чому саме полягає державний інтерес, який не збігається з інтересом органу місцевого самоврядування як власника земельної ділянки, колегія суддів відхиляє, оскільки закон не вимагає, щоб інтерес держави у кожній справі був відмінним за змістом від інтересу відповідного органу місцевого самоврядування. У цій справі Теплицька селищна рада є суб`єктом, уповноваженим представляти інтереси територіальної громади щодо належних їй земель, тоді як прокурор здійснює передбачену Конституцією України та законом субсидіарну функцію представництва інтересів держави у разі їх порушення та нездійснення компетентним органом належного захисту.

Тобто участь Теплицької селищної ради у справі як органу, в інтересах якого прокурор звернувся до суду, не виключає наявності державного інтересу, а навпаки, обумовлена тим, що саме цей орган наділений повноваженнями щодо захисту відповідних земель комунальної власності.

Водночас сама наявність порушення інтересів держави не є достатньою підставою для здійснення прокурором представництва. Необхідним є також встановлення того, що компетентний орган, будучи обізнаним про порушення та маючи відповідні повноваження, не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів.

Саме ця обставина спростовує доводи відповідача про відсутність у даній справі бездіяльності компетентного органу.

Як убачається з матеріалів справи, Гайсинська окружна прокуратура листом від 18.12.2025 №02.51/2-1243вих-25 повідомила Теплицьку селищну раду про виявлені порушення, пов`язані з використанням спірної земельної ділянки, та необхідність вжиття заходів для захисту прав територіальної громади.

Таким чином, прокурор не звертався до суду без попереднього повідомлення компетентного органу про виявлене порушення, а надав Теплицькій селищній раді можливість самостійно здійснити захист відповідних інтересів.

У відповідь Теплицька селищна рада листом від 24.12.2025 №2622 повідомила, що заходів щодо усунення перешкод у користуванні належним їй майном не вживала та вживати таких заходів не планує, зокрема у зв`язку з обмеженими кошторисними призначеннями. При цьому рада не заперечувала проти здійснення прокуратурою захисту порушених інтересів у судовому порядку.

Отже, на відміну від випадків, коли прокурор звертається до суду без попереднього з`ясування позиції компетентного органу або без надання йому можливості самостійно захистити відповідні інтереси, у цій справі прокурором було вчинено необхідні дії для встановлення ставлення уповноваженого органу до виявленого порушення.

Компетентний орган був належним чином поінформований про обставини, які прокурор вважає порушенням інтересів територіальної громади, усвідомлював необхідність їх захисту, мав відповідні повноваження для вжиття заходів реагування, однак прямо повідомив про невжиття таких заходів та відсутність наміру звертатися до суду.

Колегія суддів враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, відповідно до якого звернення прокурора до компетентного органу до подання позову має на меті надати цьому органу можливість самостійно відреагувати на виявлене порушення, а невжиття компетентним органом заходів протягом розумного строку після того, як йому стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, може кваліфікуватися як його бездіяльність.

При цьому поняття "розумного строку" не може визначатися відірвано від конкретних обставин справи. У цій справі після отримання повідомлення прокуратури Теплицька селищна рада не вжила жодних заходів щодо судового захисту порушених прав, більше того, прямо повідомила про відсутність наміру вживати такі заходи.

Отже, посилання відповідача на те, що матеріали справи не містять доказів усвідомленої та тривалої бездіяльності Теплицької селищної ради, ґрунтується на неправильному розумінні вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Для встановлення підстав представництва прокурора закон не вимагає доведення багаторічної бездіяльності компетентного органу. Визначальним є встановлення того, що після того, як уповноважений орган був належним чином повідомлений про порушення та мав реальну можливість самостійно здійснити захист відповідного інтересу, він такого захисту не здійснив.Саме такі обставини встановлені у цій справі.

При цьому обмеженість кошторисних призначень, на яку послалася Теплицька селищна рада, не може свідчити про відсутність у неї повноважень щодо захисту земель комунальної власності та не усуває факту нездійснення нею такого захисту.

Так само відмова компетентного органу від самостійного звернення до суду не означає, що порушення інтересів держави припинилося або що прокурор втратив право на здійснення субсидіарного представництва. Навпаки, за наведених обставин саме нездійснення компетентним органом належного захисту створює передбачену законом підставу для звернення прокурора до суду.

Отже, колегія суддів встановила як наявність порушення інтересів держави, пов`язаного, на думку прокурора, з незаконним використанням земель комунальної власності та порушенням встановленого законом режиму земель водного фонду і прибережної захисної смуги, так і нездійснення Теплицькою селищною радою належного захисту цих інтересів після того, як їй стало відомо про відповідне порушення.

Таким чином, прокурором належним чином обґрунтовано наявність передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі Теплицької селищної ради. Доводи відповідача щодо відсутності у прокурора правових підстав для звернення з цим позовом є безпідставними та відхиляються.

Щодо суті спору.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

За змістом частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

За змістом статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Відповідно до статті 58 Земельного кодексу України та статті 4 Водного кодексу України до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, а також землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм.

Таким чином, законодавець виокремлює землі водного фонду в самостійну категорію земель, використання яких здійснюється з урахуванням їх особливого природоохоронного та суспільного значення.

Відповідно до частини 1 статті 59 Земельного кодексу України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Водночас використання таких земель здійснюється з урахуванням установлених законом обмежень та вимог щодо охорони водних об`єктів.

Частиною 2 статті 58 Земельного кодексу України передбачено, що для створення сприятливого режиму вздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водних об`єктів встановлюються водоохоронні зони, межі яких зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації на місцевому та регіональному рівнях. Відомості про межі водоохоронних зон вносяться до Державного земельного кадастру.

Відповідно до частини 1 статті 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

За частиною другою статті 60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною, зокрема, для ставків площею понад 3 гектари - шириною 50 метрів, а при крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Аналогічні положення містяться у статті 88 Водного кодексу України.

Отже, закон пов`язує існування прибережної захисної смуги насамперед із розташуванням відповідної території відносно водного об`єкта та встановлює її мінімальну ширину безпосередньо законом. Відсутність сформованої окремої земельної ділянки, присвоєного їй кадастрового номера або внесення її меж до Державного земельного кадастру сама по собі не свідчить про відсутність прибережної захисної смуги та не виключає поширення встановленого законом режиму на територію, яка фактично розташована в її межах.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України). Відтак відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц.

Як встановлено судом, земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071, яка перебуває в оренді ПП "Нараз", включає водний об`єкт - ставок площею 57,8434 га. Водночас спірні об`єкти розташовані поза межами зазначеної земельної ділянки. При цьому з протоколу огляду від 18.09.2025, складеного в межах кримінального провадження №42025022120000034 від 05.05.2025 на виконання ухвали слідчого судді Теплицького районного суду Вінницької області від 10.09.2025 у справі №144/780/25, встановлено розміщення десяти споруд у межах прибережної захисної смуги водного об`єкта.

Зазначена обставина підтверджується також долученою до протоколу огляду план-схемою, на якій із зазначенням масштабу, відстаней та координат відображено місце розташування спірних об`єктів. При цьому самі сторони усвідомлювали факт розташування спірних об`єктів саме в межах прибережної захисної смуги.

Так, за клопотанням ПП «Нараз» рішенням виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 № 214 відповідачеві надано дозвіл на розміщення 11 тимчасових пересувних споруд (альтанок відкритого та закритого типу), які не є об`єктами нерухомості, у прибережній смузі ставка за межами населеного пункту с. Карабелівка для здійснення діяльності за КВЕД 93.29 «Організування інших видів відпочинку та розваг». Отже, як ПП «Нараз», звертаючись із відповідним клопотанням, так і Теплицька селищна рада, приймаючи зазначене рішення, виходили з того, що спірні об`єкти знаходяться саме у прибережній смузі водного об`єкта.

Таким чином, сукупністю наведених доказів підтверджується не лише розташування спірних об`єктів поблизу водного об`єкта, а також їх знаходження саме в межах прибережної захисної смуги, на яку поширюється встановлений законом спеціальний режим використання. Відтак розташування спірних об`єктів у межах такої смуги має оцінюватися з урахуванням установлених статтями 61 Земельного кодексу України та 89 Водного кодексу України обмежень.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що спірні правовідносини є наслідком, на думку прокурора, самовільного зайняття відповідачем частини території прибережної захисної смуги шляхом розміщення на ній десяти тимчасових споруд різного типу.

У вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки, на переконання суду, необхідно враховувати, зокрема, положення Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", де визначено сам термін "самовільне зайняття земельної ділянки".

Так, за змістом статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Тобто, на думку суду, у вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи, в силу закону або відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування дозволу щодо права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, або іншого дозволу власника на розміщення на земельній ділянці обумовлених об`єктів.

Заперечуючи проти позову, ПП "Нараз" посилається на те, що не здійснювало самовільного встановлення спірних споруд, а діяло на підставі рішення органу місцевого самоврядування від 17.06.2025 №214.

Відповідач зазначає, що на підставі договору оренди землі від 05.06.2007 є орендарем водного об`єкта №523787000-1, а саме ставка, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071, доступ до якого є вільним.

З метою належного та раціонального використання орендованого водного об`єкта, розвитку рекреаційної діяльності, створення умов для організованого відпочинку населення та впорядкування прилеглої території ПП "Нараз" звернулося до Теплицького селищного голови з клопотанням про надання дозволу на розміщення в прибережній смузі ставка тимчасових пересувних споруд - альтанок відкритого та закритого типу - у кількості 11 одиниць.

У клопотанні відповідач зазначив, що споруди не є об`єктами нерухомого майна, не обмежують вільний доступ громадян до водного об`єкта, не порушують режим прибережної захисної смуги та режим використання водного об`єкта, а метою їх розміщення є організація відпочинку населення та занять спортом на відкритому повітрі відповідно до КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг", а також впорядкування прилеглої території.

За результатами розгляду цього клопотання виконавчим комітетом Теплицької селищної ради прийнято рішення від 17.06.2025 №214 "Про надання дозволу на розміщення тимчасових пересувних споруд, які не є об`єктами нерухомості, в прибережній смузі ставка за межами населеного пункту села Карабелівка".

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначене рішення є достатньою правовою підставою для правомірного розміщення спірних об`єктів.

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України категорії земель України мають особливий правовий режим. Землі водного фонду належать до окремої категорії земель, правовий режим яких визначається, зокрема, положеннями глави 12 Земельного кодексу України та нормами Водного кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 58 Земельного кодексу України до земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм.

Прибережні захисні смуги, у свою чергу, є частиною водоохоронних зон і встановлюються з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення та засмічення і збереження їх водності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 наголосила, що землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється особливий порядок їх використання та надання у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених Земельним та Водним кодексами України.

Аналогічний правовий підхід неодноразово висловлювався Верховним Судом. Зокрема, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2024 у справі №910/10049/22 зазначено, що прибережна захисна смуга є територією, на яку поширюється спеціальний режим використання, а відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги сама по собі не свідчить про її відсутність за наявності встановлених законом розмірів. При цьому така обставина не свідчить і про правомірність передання відповідної земельної ділянки у власність чи користування.

При цьому згідно з частиною першою статті 61 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

Так, згідно з частиною 2 статті 61 Земельного кодексу України та частиною 2 статті 89 Водного кодексу України у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних, а також інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій, майданчиків для занять спортом на відкритому повітрі, об`єктів фізичної культури і спорту, які не є об`єктами нерухомості), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки;

е) випалювання сухої рослинності або її залишків з порушенням порядку, встановленого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Отже, законодавець встановив загальне правило про заборону будівництва споруд у межах прибережних захисних смуг, передбачивши при цьому вичерпно визначені законом винятки.

Згідно з постановою Верховного Суду від 21.01.2026 у справі №914/1/25 дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з метою недопущення навіть потенційного порушення вимог щодо охорони навколишнього природного середовища в цілому та конкретного водного об`єкта зокрема.

При цьому зазначена норма підлягає застосуванню з урахуванням положень частини третьої статті 61 ЗК України, відповідно до якої об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися та мати відповідні під`їзні шляхи, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також споруди, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Саме по собі віднесення певного об`єкта до категорії тимчасових споруд або до об`єктів, які не є нерухомим майном, не означає, що такий об`єкт автоматично може бути розміщений у прибережній захисній смузі. У кожному конкретному випадку підлягає встановленню, чи відповідає такий об`єкт виду об`єктів, розміщення яких прямо допускається законом, та чи не порушує його розміщення встановленого режиму використання відповідної території.

Водночас із системного змісту статей 60, 61 ЗК України вбачається, що законодавець розмежовує режим охорони прибережної захисної смуги та можливість розміщення на ній окремих об`єктів, функціональне призначення яких безпосередньо пов`язане із фізичною культурою та спортом. Саме тому для застосування відповідного винятку необхідно встановити не лише відсутність у споруди ознак нерухомості, а й її функціональне призначення та фактичне використання як майданчика для занять спортом на відкритому повітрі або об`єкта фізичної культури і спорту.

При цьому навіть відповідність об`єкта зазначеному винятку не означає виникнення у певної особи права користування земельною ділянкою.

Таким чином, визначальним є не лише формальний статус споруди, а й відповідність її функціонального призначення та фактичного використання встановленому законом спеціальному режиму.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надання відповідачеві дозволу на розміщення спірних об`єктів у прибережній захисній смузі відповідало вимогам земельного та водного законодавства.

Як встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214 відповідачеві надано дозвіл на розміщення 11 тимчасових пересувних споруд - альтанок відкритого та закритого типу, які не є об`єктами нерухомості, у прибережній захисній смузі ставка за межами населеного пункту села Карабелівка. При цьому підставою для їх розміщення визначено здійснення діяльності за КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг".

Відповідно до частини 2 статті 61 Земельного кодексу України у прибережних захисних смугах, зокрема, забороняється будівництво споруд, за винятком прямо визначених законом об`єктів, до яких належать, зокрема, майданчики для занять спортом на відкритому повітрі та об`єкти фізичної культури і спорту, які не є об`єктами нерухомості.

Отже, законодавець пов`язує можливість застосування зазначеного винятку не лише з відсутністю в об`єкта ознак нерухомого майна, а й з його належністю до конкретно визначеної законом функціональної категорії.

Із самого змісту рішення №214 вбачається, що об`єктами, щодо яких надано дозвіл, визначено саме альтанки відкритого та закритого типу, а не майданчики для занять спортом на відкритому повітрі чи об`єкти фізичної культури і спорту.

При цьому посилання у зазначеному рішенні на можливість проведення занять спортом не змінює визначеного ним виду та функціонального призначення об`єктів. Функціональне призначення альтанки як місця відпочинку саме по собі не є тотожним функціональному призначенню спортивного майданчика або об`єкта фізичної культури і спорту.

Отже, сам по собі факт того, що спірні об`єкти не є об`єктами нерухомості, не є достатньою правовою підставою для їх розміщення у прибережній захисній смузі. Для застосування відповідного законодавчого винятку необхідно встановити, що такі об`єкти за своїм функціональним призначенням належать саме до майданчиків для занять спортом на відкритому повітрі або до об`єктів фізичної культури і спорту, які не є об`єктами нерухомості.

Проте таких обставин судом апеляційної інстанції не встановлено.

Навпаки, зі змісту рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 вбачається, що спірні об`єкти визначені як альтанки відкритого та закритого типу, а їх розміщення пов`язано із здійсненням діяльності за КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг".

Отже, за визначеним самим органом місцевого самоврядування функціональним призначенням ці об`єкти призначені для організації відпочинку та розваг, а не для проведення занять спортом чи здійснення фізкультурно-спортивної діяльності.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що надання відповідачеві дозволу на розміщення зазначених об`єктів для здійснення діяльності за КВЕД 93.29 «Організування інших видів відпочинку та розваг» свідчить про їх призначення для використання у господарській діяльності, пов`язаній з організацією відпочинку та розваг. Зазначений вид економічної діяльності наявний у ПП «Нараз», що також безпосередньо підтверджено представником відповідача у судовому засіданні. Отже, розміщення спірних об`єктів було пов`язане не з організацією благоустрою території, як стверджував відповідач, а з використанням їх у межах здійснення підприємницької діяльності з організації відпочинку та розваг.

За таких обставин посилання відповідача на те, що спірні об`єкти можуть використовуватися для проведення занять спортом, не спростовує їх визначеного рішенням № 214 функціонального призначення та не перетворює альтанки на майданчики для занять спортом на відкритому повітрі чи об`єкти фізичної культури і спорту. Саме лише можливе використання таких споруд для окремих спортивних занять не є достатнім для віднесення їх до категорії об`єктів, розміщення яких охоплюється винятком, передбаченим пунктом «г» частини другої статті 61 Земельного кодексу України.

У зв`язку з цим колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що відсутність у спірних об`єктів ознак нерухомого майна є достатньою підставою для їх віднесення до винятку, передбаченого пунктом "г" частини другої статті 61 ЗК України. Такий висновок не враховує подвійної умови, яка випливає із наведеної законодавчої норми: об`єкт має не лише не бути об`єктом нерухомості, а й належати до визначеної законом категорії.

Колегія суддів вважає за необхідне також окремо оцінити функціональне призначення кожного з об`єктів, щодо яких заявлено вимогу про демонтаж

Так, підсобні приміщення "Кладова №2", "Кладова №3", "Кладова №4", одноповерхова будівля "Мисливський будиночок", альтанки №1, №2, №3 за своїм призначенням не є майданчиками для занять спортом на відкритому повітрі чи об`єктами фізичної культури і спорту. Відтак передбачений пунктом "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України виняток щодо них не застосовується.

Не може бути віднесена до такого винятку і зона барбекю, оскільки її функціональне призначення пов`язане з приготуванням їжі та організацією відпочинку, а не із заняттями спортом чи фізичною культурою. При цьому сам факт їх використання для рекреаційних цілей або відпочинку населення не є підставою для виведення таких об`єктів із-під дії встановленої законом заборони.

Окремої оцінки потребують майданчик для волейболу площею 0,0159 га та спортивний майданчик із конструкціями для занять спортом площею 0,0048 га.

За своїм функціональним призначенням такі об`єкти можуть відповідати категорії, прямо передбаченій пунктом "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України.

Проте зазначена норма визначає допустимість певного виду об`єкта, а не спосіб набуття права на земельну ділянку. Іншими словами, сама можливість розміщення спортивного майданчика у прибережній захисній смузі не означає, що будь-яка особа отримує право зайняти відповідну земельну ділянку без належного правового титулу.

Стаття 61 Земельного кодексу України не є самостійною правовою підставою виникнення права користування земельною ділянкою.

Тому навіть за умови відповідності волейбольного та спортивного майданчиків функціональному критерію, установленому пунктом "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України, це не усуває необхідності встановлення у ПП "Нараз" правової підстави для користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані.

Як встановлено судом, такого правового титулу у відповідача немає.

Отже, наявність законодавчого винятку щодо допустимості відповідного об`єкта не означає допустимості самовільного використання земельної ділянки для його розміщення.

Посилання суду першої інстанції на висновок будівельно-технічної експертизи №6-26 від 16.02.2026 також не спростовує наведених висновків.

Так, експертом встановлено, що за своїми технічними характеристиками спірні об`єкти не мають ознак нерухомості та за конструктивними ознаками є малими архітектурними формами - спорудами типу дерев`яної альтанки (будиночка), навісу. Водночас віднесення експертом таких об`єктів відповідно до Класифікатора будівель і споруд НК 018:2023, затвердженого наказом Міністерства економіки України від 16.05.2023 №3573 (далі - НК 018:2023), до певної класифікаційної категорії, зокрема до інших спортивних та рекреаційних споруд, саме по собі не встановлює їх правового статусу як об`єктів фізичної культури і спорту у розумінні статті 61 Земельного кодексу України.

Класифікація будівель і споруд за НК 018:2023 має технічне та статистичне призначення і не може підміняти встановлення судом юридично значущих обставин щодо виду, фактичного та функціонального призначення об`єкта, а також його відповідності передбаченому законом винятку із загальної заборони, встановленої статтею 61 Земельного кодексу України.

При цьому поняття "рекреаційна споруда" та "об`єкт фізичної культури і спорту" не є тотожними. Тому саме по собі віднесення певного об`єкта до класифікаційної категорії, у назві якої міститься слово "рекреаційні", не свідчить про те, що такий об`єкт є об`єктом фізичної культури і спорту або майданчиком для занять спортом на відкритому повітрі у розумінні пункту "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України.

Більше того, спірні об`єкти за своїми фактичними характеристиками являють собою альтанки відкритого та закритого типу, кладові, мисливський будиночок та зону барбекю. Матеріалами справи не підтверджено, що зазначені об`єкти за своїм функціональним призначенням призначені для занять фізичною культурою чи спортом, проведення спортивних заходів або здійснення іншої фізкультурно-спортивної діяльності.

Натомість із рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214 вбачається, що їх розміщення пов`язувалося саме з організацією відпочинку та розваг за КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг", що відповідає визначеному у цьому рішенні призначенню споруд як альтанок відкритого та закритого типу.

Таким чином, висновок експерта про відсутність у спірних об`єктів ознак нерухомого майна є релевантним лише для визначення їх технічних характеристик та не вирішує питання про можливість їх розміщення у прибережній захисній смузі. Так само їх віднесення до певної класифікаційної категорії НК 018:2023 не є доказом того, що вони відповідають визначеним пунктом "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України об`єктам, розміщення яких допускається у прибережній захисній смузі.

Таким чином, передбачений статтею 61 Земельного кодексу України виняток, на який послався суд першої інстанції, застосовано до встановлених у справі обставин без належного з`ясування того, чи відповідають спірні об`єкти визначеним законом критеріям для його застосування.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку доводам прокурора щодо відсутності у відповідача паспортів прив`язки тимчасових споруд.

Як зазначає прокурор, механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначається Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 №244. Водночас відповідно до інформації Гайсинської районної військової адміністрації від 19.12.2025, наданої на запит слідчого у межах кримінального провадження, паспорти прив`язки щодо спірних тимчасових споруд не видавалися.

Відповідно до статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядком №244 передбачено, що підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки тимчасової споруди.

Як встановлено матеріалами справи, паспорти прив`язки щодо спірних споруд ПП "Нараз" не отримувало. Отже, відсутність паспорта прив`язки свідчить про недотримання встановленої законодавством процедури розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.

При цьому відповідач посилається на те, що такі паспорти не потрібні, оскільки споруди є елементами благоустрою. Однак визначальним у цій справі є не назва, яку відповідач надав спорудам, а їх фактичні конструктивні характеристики, функціональне призначення та спосіб використання.

Сам факт розміщення споруди у межах території, яка використовується для відпочинку населення, не перетворює її автоматично на елемент благоустрою та не виключає застосування спеціального порядку, передбаченого статтею 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Особливе значення має те, що сам відповідач пов`язував розміщення споруд із здійсненням господарської діяльності за КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг". Тобто спірні об`єкти розміщувалися не лише з метою благоустрою території, а у зв`язку із здійсненням відповідачем господарської діяльності.

Водночас у цій справі зазначена обставина не є визначальною для висновку про неправомірність розміщення спірних об`єктів. Питання про наявність або відсутність паспорта прив`язки не може розглядатися відокремлено від правового режиму земельної ділянки, на якій розміщено відповідні об`єкти.

Зокрема, паспорт прив`язки є документом, який підтверджує дотримання встановленої процедури розміщення тимчасової споруди, однак його отримання саме по собі не надає особі права користування земельною ділянкою та не може змінювати встановлений законом режим її використання. Відтак наявність такого документа не може легалізувати розміщення об`єкта на земельній ділянці всупереч установленим законом обмеженням.

У цій справі, як установлено вище, спірні об`єкти розміщені у прибережній захисній смузі, яка відповідно до статті 61 Земельного кодексу України є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. При цьому самі спірні об`єкти визначені як альтанки відкритого та закритого типу, призначені для організації відпочинку та розваг, і не належать до об`єктів, розміщення яких прямо допускається у прибережній захисній смузі.

При цьому відповідач посилається на те, що спірні споруди є елементами благоустрою, а виконавчий комітет Теплицької селищної ради, приймаючи рішення № 214, діяв у межах наданих йому повноважень щодо організації місць відпочинку населення.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, наявність у виконавчого комітету повноважень щодо організації місць відпочинку населення сама по собі не означає наявності у нього необмеженого права дозволяти розміщення будь-яких споруд на земельних ділянках водного фонду. Реалізація таких повноважень має здійснюватися з дотриманням спеціального правового режиму земель водного фонду та прибережних захисних смуг, установлених Земельним та Водним кодексами України.

Саме по собі визначення спірних об`єктів як елементів благоустрою також не змінює наведеного висновку. Закон України "Про благоустрій населених пунктів" регулює відносини у сфері благоустрою, однак його положення не можуть розглядатися як самостійна правова підстава для розміщення відповідних об`єктів на земельній ділянці всупереч спеціальним обмеженням, установленим земельним та водним законодавством.

При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до частини першої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності є одноповерховою спорудою, що виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Як вже зазначалося вище, у цій справі сам відповідач, звертаючись до Теплицької селищної ради з клопотанням про надання дозволу на розміщення спірних споруд, визначив метою їх розміщення проведення відпочинку населення та занять спортом на відкритому повітрі відповідно до КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг". Відповідне призначення зазначено і в рішенні виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 № 214.

Тому посилання відповідача на те, що спірні споруди є виключно елементами благоустрою, не спростовує встановленого судом характеру їх використання та не усуває необхідності дотримання вимог земельного законодавства щодо можливості їх розміщення саме у прибережній захисній смузі.

Окремої оцінки потребує посилання у рішенні виконавчого комітету Теплицької селищної ради №214 на Порядок розроблення, погодження, оприлюднення схеми розміщення тимчасових споруд для життєзабезпечення населення, її складу та змісту, вимог до тимчасових споруд для життєзабезпечення населення, їх зведення, перенесення та демонтажу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.2023 №904 (далі - Порядок №904).

Як убачається зі змісту пункту 1 Порядку №904, ним визначається механізм розроблення, погодження, оприлюднення схеми розміщення тимчасових споруд для життєзабезпечення населення, її складу та змісту, а також вимоги до таких тимчасових споруд, їх зведення, перенесення та демонтажу.

Водночас пунктом 2 Порядку №904 прямо встановлено, що його дія не поширюється, зокрема, на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, а також на розміщення тимчасових споруд у межах зон особливого режиму використання земель.

Отже, Порядок №904 не регулює спірні правовідносини ані за суб`єктним та функціональним призначенням споруд, ані за місцем їх розташування.

Як вже зазначалося вище, спірні об`єкти передбачалося розмістити для організації відпочинку та розваг, що безпосередньо пов`язано із здійсненням відповідачем господарської діяльності за КВЕД 93.29 "Організування інших видів відпочинку та розваг". Крім того, вони розташовані у прибережній захисній смузі, яка характеризується спеціальним режимом використання земель.

За таких обставин посилання виконавчого комітету у рішенні №214 на Порядок №904 не може свідчити про правомірність розміщення спірних об`єктів та не створює для відповідача відповідної правової підстави.

При цьому помилкове посилання органу місцевого самоврядування на нормативний акт, який не регулює спірні правовідносини, не може розширювати його повноваження та надавати відповідачеві права, яких він не набуває безпосередньо із закону.

Таким чином, рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214 не є належною правовою підставою для розміщення спірних споруд у прибережній захисній смузі, оскільки його прийняття не усуває встановлених законом обмежень щодо використання земель водного фонду в межах прибережної захисної смуги та не змінює їх спеціального правового режиму.

Суд апеляційної інстанції також не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що прийняття виконавчим комітетом Теплицької селищної ради рішення від 17.06.2025 №214 створило у ПП "Нараз" легітимні очікування щодо правомірності розміщення спірних об`єктів у прибережній захисній смузі, а подальше скасування цього рішення органом місцевого самоврядування порушило принцип правової визначеності.

Колегія суддів виходить з того, що сам по собі факт прийняття органом місцевого самоврядування індивідуального акта не означає автоматичного виникнення у його адресата легітимних очікувань на можливість здійснення діяльності всупереч імперативним вимогам закону.

Як зазначено вище, прибережні захисні смуги мають спеціальний режим використання, встановлений безпосередньо законом. Відповідно, повноваження органу місцевого самоврядування щодо управління землями комунальної власності та організації місць відпочинку населення не є необмеженими та підлягають реалізації з дотриманням встановлених Земельним та Водним кодексами України обмежень.

Отже, рішення органу місцевого самоврядування не може створити у особи правомірного очікування на здійснення діяльності, яка прямо суперечить установленому законом режиму використання земельної ділянки, оскільки такий акт не може мати вищої юридичної сили, ніж закон.

Також істотне значення для оцінки доводів відповідача має час фактичного розміщення спірних об`єктів.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідні об`єкти були розміщені на спірній ділянці до прийняття виконавчим комітетом Теплицької селищної ради рішення від 17.06.2025 №214.

Зокрема, їх наявність була зафіксована в межах кримінального провадження №42025022120000034, відомості про яке внесено до ЄРДР 05.05.2025.

Отже, на момент прийняття рішення №214 відповідні об`єкти вже фактично перебували на спірній ділянці. За таких обставин рішення №214 від 17.06.2025 не могло ретроспективно легалізувати вже здійснене фактичне зайняття земельної ділянки.

Колегія суддів зазначає, що легітимні очікування можуть виникати лише щодо поведінки держави, яка є законною, достатньо визначеною та такою, що не суперечить імперативним нормам законодавства.

У цій справі рішення органу місцевого самоврядування №214 не породжувало у відповідача речового права на спірну земельну ділянку, не передавало її у користування та не змінювало встановленого законом режиму прибережної захисної смуги.

Більше того, спірна ділянка не була сформована як окрема земельна ділянка, не передавалася ПП "Нараз" у користування для розміщення спірних споруд, а відомості про виникнення у відповідача речового права на неї у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:03:000:0071, укладений для рибогосподарських потреб, не може бути правовою підставою для користування іншою земельною ділянкою прибережної захисної смуги з метою розміщення споруд.

Таким чином, суд першої інстанції помилково надав рішенню №214 значення правовстановлюючого документа та на цій підставі дійшов висновку про існування у відповідача легітимних очікувань. При цьому істотним є те, що споруди були встановлені ще до прийняття рішення №214. Відтак відповідач не міг обґрунтовано розраховувати на те, що наступне прийняття рішення органом місцевого самоврядування автоматично усуне необхідність дотримання інших установлених законом вимог.

Окремо колегія суддів враховує, що рішення №214 у подальшому було скасоване органом місцевого самоврядування. Однак правове значення такого скасування у цій справі не полягає у вирішенні питання про припинення набутого відповідачем права користування земельною ділянкою, оскільки такого права у встановленому законом порядку відповідач не набув.

Тобто у цій справі йдеться не про позбавлення ПП "Нараз" раніше набутого речового права, а про припинення порушення права власника земельної ділянки шляхом усунення наслідків фактичного користування земельною ділянкою без належної правової підстави. Відтак посилання суду першої інстанції на принцип правової визначеності як на підставу для відмови у задоволенні позову є помилковим.

При цьому колегія суддів не заперечує того, що послідовність та передбачуваність поведінки органів публічної влади є складовими принципу належного врядування. Водночас зазначений принцип не може тлумачитися як обов`язок держави або органу місцевого самоврядування зберігати в силі рішення, яке не відповідає вимогам закону, або як підстава для легалізації самовільного використання земельної ділянки. Особливо це стосується земель водного фонду та прибережних захисних смуг, щодо яких законодавець установив спеціальні обмеження з огляду на їх екологічне та публічне значення.

Отже, добросовісність поведінки ПП "Нараз" не може визначатися виключно фактом наявності рішення №214, а має оцінюватися з урахуванням усієї сукупності обставин справи, у тому числі фактичного розміщення об`єктів до прийняття цього рішення, відсутності належно оформленого права користування спірною земельною ділянкою, відсутності паспортів прив`язки та інших передбачених законом документів, а також особливого режиму прибережної захисної смуги.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що у ПП "Нараз" не виникло легітимного очікування на безумовне та безстрокове збереження можливості користування спірною земельною ділянкою та розміщення на ній відповідних споруд, а тому висновок суду першої інстанції в цій частині ґрунтується на неправильному застосуванні принципу правової визначеності та підлягає відхиленню.

Не можуть бути прийняті як належний доказ правомірності використання спірної ділянки і протоколи адвокатського опитування жителів територіальної громади.

Зазначені особи повідомляли про вільний та безперешкодний доступ до водного об`єкта, а також про можливість користування спірними спорудами та спортивними майданчиками. Однак зазначені відомості не підтверджують наявності у ПП "Нараз" правової підстави для користування спірною земельною ділянкою.

Питання фактичної можливості проходу до водного об`єкта та питання правомірності зайняття земельної ділянки є різними за своїм змістом. Навіть підтвердження вільного доступу громадян до водного об`єкта не спростовує факту розміщення відповідачем на території прибережної захисної смуги споруд та облаштування прилеглої території без належної правової підстави.

Крім того, адвокатське опитування не є документом, який встановлює межі земельної ділянки, правовий титул на неї або відповідність розміщених об`єктів вимогам статті 61 Земельного кодексу України.

За змістом статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Отже, для встановлення самовільного зайняття необхідним є встановлення факту фактичного використання земельної ділянки та відсутності у особи належної правової підстави для такого використання.

У цій справі встановлено, що спірна земельна ділянка є частиною прибережної захисної смуги, вона не сформована як окрема земельна ділянка та не має кадастрового номера, ПП "Нараз" не має речового права на цю ділянку, спірні об`єкти були фактично розміщені до прийняття рішення №214, паспорти прив`язки тимчасових споруд не видавалися, рішення №214 не може замінити встановлену законодавством процедуру та ретроспективно легалізувати фактичне зайняття земельної ділянки, альтанки, кладові, мисливський будиночок та зона барбекю не належать до винятків, передбачених пунктом "г" частини другої статті 61 Земельного кодексу України, фактичне використання ділянки площею 0,6373 га підтверджено матеріалами огляду, горизонтальною зйомкою, план-схемою та координатами.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність у діях ПП "Нараз" ознак самовільного зайняття земельної ділянки у розумінні статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" та статті 212 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав.

Відповідно до частини 1 статті 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Частиною 2 цієї статті встановлено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Частиною 3 статті 212 Земельного кодексу України передбачено, що повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі №914/1785/22 дійшла висновку, що у разі розміщення на земельній ділянці комунальної власності тимчасової споруди без належних правових підстав належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки є пред`явлення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, зокрема шляхом демонтажу такої тимчасової споруди.

У цій справі вимога прокурора про усунення перешкод Теплицькій селищній раді у реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом демонтажу конкретно визначених об`єктів відповідає характеру встановленого порушення.

Заявлена вимога стосується конкретних споруд, місце розташування яких визначене матеріалами огляду, план-схемою та координатами, а саме: підсобного приміщення "Кладова №2" площею 0,0119 га; підсобного приміщення "Кладова №3" площею 0,0041 га; одноповерхової будівлі "Мисливський будиночок" площею 0,0019 га; альтанки №1 площею 0,0020 га; зони барбекю площею 0,0017 га; підсобного приміщення "Кладова №42 площею 0,0008 га; альтанки №2 шестикутної форми площею 0,0008 га; майданчика для волейболу площею 0,0159 га; спортивного майданчика із конструкціями для занять спортом площею 0,0048 га; альтанки №3 шестикутної форми закритого типу площею 0,0011 га.

З огляду на встановлені обставини, наявність зазначених об`єктів та облаштованої навколо них території створює перешкоди у здійсненні Теплицькою селищною радою правомочностей власника відповідної земельної ділянки, що зумовлює необхідність їх усунення шляхом демонтажу зазначених об`єктів та звільнення земельної ділянки.

Отже, вимога про демонтаж зазначених об`єктів за рахунок ПП "Нараз" є належним, ефективним та співмірним способом захисту порушеного права.

Щодо вимоги про повернення земельної ділянки площею 0,6373 га, то колегія суддів зазначає, що оскільки ПП "Нараз" не має правового титулу на спірну земельну ділянку, а її фактичне використання встановлено належними та допустимими доказами, така ділянка підлягає поверненню Теплицькій селищній територіальній громаді в особі Теплицької селищної ради.

При цьому колегія суддів враховує, що спірна ділянка не сформована як окрема земельна ділянка та не має кадастрового номера.

Однак ця обставина не перешкоджає задоволенню вимоги про її повернення, оскільки предметом захисту є право територіальної громади на відповідну частину земельного фонду та припинення фактичного користування нею без належної правової підстави.

Відповідно до статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами.

За результатами проведення огляду 18.09.2025 встановлено, що на ділянці площею 0,6373 га, яка розташована за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, між земельними ділянками з кадастровими номерами [номер приховано]:03:000:0071, [номер приховано]:03:000:0289 та [номер приховано]:03:000:0237, ПП "Нараз" розміщено будівлі та споруди різного призначення. Фактичні межі зазначеної ділянки визначені матеріалами горизонтальної зйомки, виготовленої 18.09.2025 сертифікованим інженером-землевпорядником, план-схемою та координатами поворотних точок. При цьому під`їзд до облаштованої території має асфальтоване покриття, а розміщені об`єкти сполучені вимощеними доріжками.

Отже, фактичне використання відповідачем земельної ділянки не обмежується площею проєкції окремих споруд. Територія облаштована як єдиний функціональний комплекс, використання якого передбачає також асфальтований під`їзд, проходи, доріжки та іншу прилеглу територію.

Колегія суддів вважає, що наявні у справі докази у своїй сукупності дають змогу визначити територіальні межі фактичного користування ПП "Нараз", а тому висновок суду першої інстанції про недоведеність площі 0,6373 га є передчасним.

Колегія суддів вважає, що вимога про повернення цієї земельної ділянки у визначених доказами межах є належним способом відновлення порушеного права територіальної громади.

Повернення земельної ділянки у цьому випадку має здійснюватися після усунення розміщених на ній об`єктів, оскільки саме їх наявність та облаштування прилеглої території є наслідком фактичного використання відповідачем земельної ділянки.

Таким чином, заявлені прокурором вимоги про повернення Теплицькій селищній територіальній громаді в особі Теплицької селищної ради земельної ділянки без кадастрового номера, загальною площею 0,6373 га, розташованої за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області в межах, визначених горизонтальною зйомкою прибережної захисної смуги водного об`єкта від 18.09.2025, та про усунення перешкод у реалізації права користування і розпорядження цією земельною ділянкою шляхом демонтажу зазначених об`єктів є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення цих вимог ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, неналежній оцінці доказів та помилковому висновку про те, що рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 №214 створило у відповідача належну правову підставу для користування спірною земельною ділянкою.

Щодо позовної вимоги про стягнення шкоди, завданої самовільним зайняттям земельної ділянки, то колегія суддів враховує, що вимога про стягнення 3286,18 грн заявлена прокурором не як плата за користування земельною ділянкою та не як орендна плата, а саме як шкода, завдана внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. Розмір такої шкоди визначається відповідно до спеціального нормативного регулювання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №963 затверджено Методику визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, псування земель, порушення режиму, нормативів і правил їх використання.

Застосування цієї Методики як спеціального нормативного акта для визначення розміру шкоди, заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки, відповідає підходу Верховного Суду до правового регулювання відповідальності за порушення земельного законодавства. Верховний Суд прямо відносить зазначену Методику № 963 до нормативних актів, які визначають порядок розрахунку шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок.

Таким чином, для вирішення заявленої вимоги суду необхідно встановити не лише факт неправомірного використання земельної ділянки, а й те, що заявлений до стягнення розмір шкоди визначений на підставі передбаченого законодавством порядку та підтверджений належними і допустимими доказами.

Як вбачається, прокурором до матеріалів справи подано розрахунок шкоди, відповідно до якого внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки площею 0,6373 га визначено шкоду у розмірі 3286,18 грн. При цьому визначена у розрахунку площа не є довільною.

Як встановлено матеріалами справи, фактичне використання відповідачем спірної земельної ділянки зафіксовано протоколом огляду від 18.09.2025 та додатком до нього - план-схемою самовільно зайнятої земельної ділянки, виготовленою за результатами горизонтальної зйомки.

Саме зазначена план-схема дає можливість індивідуалізувати ділянку, щодо якої заявлено вимоги, встановити її межі та співвіднести її з фактичним розташуванням об`єктів, зазначених у позовній заяві.

Відтак у цій справі йдеться не про припущення щодо можливої площі порушення, а про визначену за результатами відповідних вимірювань ділянку площею 0,6373 га, у межах якої зафіксовано фактичне використання земельної ділянки відповідачем.

При цьому самовільне зайняття земельної ділянки полягає не лише у встановленні окремих споруд на певних точках місцевості, а у фактичному використанні земельної ділянки без належної правової підстави.

Тому посилання суду першої інстанції на те, що площа окремих споруд є значно меншою за 0,6373 га, саме по собі не спростовує факту використання всієї визначеної ділянки, якщо матеріалами справи підтверджується, що зазначена земельна ділянка фактично організована та використовується як єдиний функціональний комплекс. Як встановлено судом апеляційної інстанції, на спірній земельній ділянці розташовані не лише окремі альтанки, а й підсобні приміщення, мисливський будиночок, зона барбекю, спортивні об`єкти, асфальтовані під`їзні шляхи, доріжки та інші елементи облаштування території. Тобто фактичне користування земельною ділянкою не обмежується геометричною площею фундаментів або безпосередньою площею конструкцій споруд.

Саме сукупність встановлених об`єктів та спосіб облаштування земельної ділянки свідчать про фактичне використання відповідачем визначеної земельної ділянки для здійснення відповідної господарської діяльності.

Щодо наявності причинного зв`язку та підстав для стягнення шкоди

Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.

Загальними умовами відповідальності за завдання майнової шкоди є наявність шкоди, протиправність поведінки особи, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, а також вина заподіювача у випадках, коли законом не встановлено інше.

У цій справі протиправність поведінки ПП "Нараз" полягає у фактичному використанні земельної ділянки комунальної власності в межах прибережної захисної смуги без належної правової підстави та з розміщенням на ній об`єктів, можливість розташування яких у цій зоні не підтверджена законом та необхідними правовстановлюючими документами.

Шкода полягає у негативних майнових наслідках для власника земельної ділянки, зумовлених її використанням відповідачем без набуття передбаченого законом права користування нею.

Причинний зв`язок між цими обставинами є безпосереднім, оскільки саме фактичне використання ПП "Нараз" спірної земельної ділянки без належної правової підстави стало підставою для визначення шкоди відповідно до Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, псування земель, порушення режиму, нормативів і правил їх використання, затвердженої постанововю Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 № 963.

При цьому розмір шкоди - 3286,18 грн є визначеним у встановленому порядку та стосується саме тієї площі земельної ділянки, щодо якої встановлено факт самовільного використання.

З огляду на наведене колегія судів вважає доведеною наявність передбачених законом підстав для стягнення з ПП "Нараз" 3286,18 грн шкоди, завданої внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності.

Відповідно, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення цієї позовної вимоги є наслідком неправильної правової оцінки встановлених у справі обставин та неправильного застосування норм земельного законодавства.

Таким чином, з урахуванням установленого факту самовільного використання ПП "Нараз" спірної земельної ділянки, підтвердженого розміру шкоди та причинного зв`язку між неправомірним використанням земельної ділянки і заподіяною шкодою, позовна вимога про стягнення з відповідача 3286,18 грн шкоди є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Враховуючи встановлений судом факт самовільного зайняття ПП "Нараз" земельної ділянки площею 0,6373 га, відсутність у відповідача правової підстави для її використання, розміщення на ній індивідуально визначених об`єктів, які перешкоджають власнику реалізовувати права на землю, а також приписи статей 152, 211, 212 Земельного кодексу України, колегія суддів вважає заявлені прокурором вимоги про повернення земельної ділянки, усунення перешкод шляхом демонтажу зазначених у позові об`єктів та стягнення 3286,18 грн шкоди такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

За положеннями частини 1 статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи. Суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють правовий режим земель водного фонду та прибережних захисних смуг, безпідставно визнав рішення виконавчого комітету Теплицької селищної ради від 17.06.2025 № 214 належною правовою підставою для розміщення спірних об`єктів, не врахував відсутності у відповідача належного права користування спірною земельною ділянкою та дійшов висновків, які не відповідають встановленим обставинам справи. Наведене відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 277 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення.

За таких обставин апеляційна скарга заступника керівника Вінницької обласної прокуратури підлягає задоволенню, рішення Господарського суду Вінницької області від 02.06.2026 - скасуванню з ухваленням нового рішення, яким позов задовольнити.

Розподіл судових витрат

Відповідно статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини 1, 4 статті 129 ГПК України).

Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 14 статті 129 ГПК України).

Оскільки апеляційним судом встановлено наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 129, 269, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника керівника Вінницької обласної прокуратури задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 02 червня 2026 року у справі №902/79/26 скасувати. Прийняти нове рішення.

"1. Позов задовольнити.

2. Зобов`язати Приватне підприємство "Нараз" (вул. Антонівка, 58-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, 23816, ЄДРПОУ 34519521) повернути Теплицькій селищній територіальній громаді в особі Теплицької селищної ради (вул. Незалежності, 25, с-ще Теплик Гайсинського району Вінницької області, 23800, код ЄДРПОУ: 04326193) земельну ділянку без кадастрового номера, загальною площею 0,6373 га, яка розташована за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області в межах згідно із горизонтальною зйомкою прибережної захисної смуги водного об`єкта, виготовленою 18.09.2025 сертифікованим інженером- землевпорядником.

3. Усунути перешкоди Теплицькій селищній раді (код ЄДРПОУ 04326193) в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою - прибережною захисною смугою, без кадастрового номера, загальною площею 0,6373 га, шляхом зобов`язання Приватного підприємства "Нараз" (вул. Антонівка, 58-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, 23816, ЄДРПОУ 34519521) демонтувати за власний рахунок встановлені самовільно збудовані будівлі та споруди, в межах прибережної захисної смуги водного об`єкту, а саме: підсобне приміщення "Кладова №2" площею 0,0119 га; підсобне приміщення "Кладова №3" площею 0,0041 га; одноповерхову будівлю "Мисливський будиночок" площею 0,0019 га; альтанку №1 площею 0,0020 га; зону барбекю площею 0,0017 га; підсобне приміщення "Кладову №4" площею 0,0008 га; альтанку №2 шестикутної форми площею 0,0008 га; майданчик для волейболу площею 0,0159 га; спортивний майданчик із конструкціями для занять спортом площею 0,0048 га; альтанку №3 шестикутну, закритого типу площею 0,0011 га.

4. Стягнути із Приватного підприємства "Нараз" (вул. Антонівка, 58-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, 23816, ЄДРПОУ 34519521) на користь місцевого бюджету Теплицької територіальної громади в особі Теплицької селищної ради шкоду на загальну суму 3286,18 грн (три тисячі двісті вісімдесят шість гривень вісімнадцять копійок), завдану внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки площею 0,6373 га, без кадастрового номера, комунальної власності, розташованої у межах прибережної захисної смуги водного об`єкта - ставка за межами населеного пункту с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області.

5. Стягнути із Приватного підприємства "Нараз" (вул. Антонівка, 58-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, 23816, ЄДРПОУ 34519521) на користь Вінницької обласної прокуратури (UА568201720343110002000003988, МФО 820172, код ЄДРПОУ 02909909, адреса: вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050) сплачений за подання позовної заяви судовий збір в розмірі 9984,00 грн (дев`ять тисяч дев`ятсот вісімдесят чотири гривні 00 копійок).

Видати накази."

3. Стягнути із Приватного підприємства "Нараз" (вул. Антонівка, 58-А, с. Карабелівка Гайсинського району Вінницької області, 23816, ЄДРПОУ 34519521) на користь Вінницької обласної прокуратури (UА568201720343110002000003988, МФО 820172, код ЄДРПОУ 02909909, адреса: вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, 21050) сплачений за подання апеляційної скарги судовий збір в розмірі 14 976,00 грн (чотирнадцять тисяч дев`ятсот сімдесят шість гривень 00 копійок).

4. Господарському суду Вінницької області видати відповідні накази.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 23.09.2026.

Головуюча суддя Кульчій І.М.

Суддя Мамченко Ю.А.

Суддя Хабарова М.В.