Судові рішення

Ухвала № 139979494 у справі № 913/300/25 від 15.09.2026

Ухвала від 15.09.2026 у господарській справі № 913/300/25 (категорія «Кредитування»). Суд: Касаційний господарський суд Верховного Суду, суддя Случ О.В.

Справа№ 913/300/25
СудКасаційний господарський суд Верховного Суду
СуддяСлуч О.В.
Форма рішенняУхвала
Форма судочинстваГосподарське
КатегоріяКредитування
Дата ухвалення15.09.2026
Надійшло до реєстру23.09.2026
Оригіналreyestr.court.gov.ua/Review/139979494

Лист, коли відкриється Pro

Моніторинг, сповіщення і вивантаження на всіх сайтах мережі Initask. Залиште пошту, і ми напишемо в день запуску.

Менеджер допоможе з першим запуском.

Текст рішення

УХВАЛА

15 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 913/300/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Мазуренко М. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026 (головуючий суддя Демідова П. В., судді Крестьянінов О. О., Мартюхіна Н. О.)

у справі № 913/300/25

за позовом Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк»

до 1) Селянського (фермерського) господарства «Надежда» і 2) фізичної особи ОСОБА_1

про солідарне стягнення коштів та звернення стягнення на майно,

(у судовому засіданні взяв участь представник позивача - Марухевич В. Є.)

ВСТАНОВИВ:

1. Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк» (далі - АТ «Державний ощадний банк України») звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Селянського (фермерського) господарства «Надежда» (далі - СФГ «Надежда») та фізичної особи ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про 1) солідарне стягнення 5 638 175, 90 грн заборгованості за договором кредитної лінії від 01.04.2021 № 378_049 та 2) звернення стягнення на предмет застави за договором застави транспортних засобів, які належать на праві власності СФГ «Надежда», шляхом проведення публічних торгів у межах процедури виконавчого провадження із встановленням початкової ціни продажу на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна у межах процедури виконавчого провадження.

2. Зазначені вимоги обґрунтовано порушенням позичальником умов кредитного договору в частині своєчасного повернення кредитних коштів, виконання зобов`язань за яким забезпечено договором поруки від 01.04.2021 № 378_049/31 та договором застави транспортних засобів від 01.04.2021 № 378_049/21.

3. Рішенням Господарського суду Луганської області від 31.03.2026 у справі № 913/300/25 цей позов задоволено частково:

- стягнуто з СФГ «Надежда» на користь акціонерного товариства АТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 632 925,90 грн, з яких основна заборгованість - 4 500 000,00 грн, відсотки - 1 123 925, 90 грн, комісійна винагорода - 9000,00 грн;

- стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за кредитним договором у такому ж розмірі;

- у рахунок погашення цієї заборгованості звернуто стягнення на предмет застави за договором застави транспортних засобів (а саме на Комбайн зернозбиральний та спеціалізований / specialized / вантажний - спец самоскид з відповідними характеристиками, що знаходяться за адресою: Луганська область, Новопсковський район, с. Трембачеве, вул. Шкільна, буд. 6 і належать на праві власності СФГ «Надежда») шляхом проведення публічних торгів у межах процедури виконавчого провадження із встановленням початкової ціни продажу на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна у межах процедури виконавчого провадження.

4. Ухвалюючи це рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що факт видачі позивачем кредиту відповідачу-1 підтверджується долученими до матеріалів справи виписками по рахунках і розмір заборгованості з урахуванням виплаченої державою гарантії за відповідним кредитним договором становить 4 500 000,00 грн.

5. З огляду ж на передбачений договором обов`язок відповідача-1 сплачувати проценти за користування кредитом, суд першої інстанції, здійснивши перевірку наданого позивачем їх розрахунку, дійшов висновку, що він арифметично правильний, зроблений у відповідності до умов кредитного договору, а заборгованість за процентами, що підлягає стягненню на користь банка становить 1 123 925,90 грн.

6. Натомість щодо заявленої вимоги про стягнення комісійної винагороди за управління кредитом місцевий господарський суд виснував, що така винагорода, як і проценти за користування кредитом, не може нараховуватися після спливу строку кредитування, а тому в цій частині позовні вимоги підлягають частковому задоволенню і на користь позивача слід стягнути 9 000,00 грн заборгованості із її сплати.

7. Також за висновками суду першої інстанції у відповідності до умов договору поруки від 01.04.2021 № 378_049/31 солідарний обов`язок відповідача-2 щодо сплати основної заборгованості, відсотків та комісійної винагороди є безумовним, не залежить від направлення кредитором відповідної вимоги поручителю, у зв`язку з чим ОСОБА_1 відповідає перед позивачем у тому ж обсязі заборгованості, що й позичальник.

8. Задовольняючи вимоги позивача про звернення стягнення на предмет застави, суд першої інстанції зазначив, що у зв`язку з невиконанням СФГ «Надежда» зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, позивач, як заставодержатель за договором застави від 01.04.2021 № 378_049/21, вправі задовольнити свої вимоги до боржника за рахунок застави способами, що визначені Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), законами України «Про заставу» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

9. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026, рішення Господарського суду Луганської області від 31.03.2026 змінено.

10. Апеляційний господарський суд звернув увагу на те, що судом першої інстанції при частковому задоволенні відповідної позовної вимоги помилково не враховано комісійну винагороду в розмірі 375,00 грн за березень 2024 року, яка в розрахунку заборгованості відображена по закінченню минулого місяця, тобто 02.04.2024. При цьому те, що ці кошти нараховані за березень 2024 підтверджується банківською випискою за період 01/04/2021-12/11/2025.

11. У результаті суд апеляційної інстанції виснував, що з відповідача-1 підлягає стягненню заборгованість із сплати комісійної винагороди за період з 30.04.2021 до 31.03.2024 у розмірі 9 375,00 грн, у зв`язку з чим рішення місцевого господарського суду у частині стягнення іншого її розміру підлягає зміні.

12. До того ж, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за договором кредитування, проте в резолютивній частині ухваленого рішення не зазначив про солідарний порядок її стягнення, а стягнув заборгованість з кожного з відповідачів окремо, апеляційний господарський суд виснував про наявність підстав для зміни рішення Господарського суду Луганської області від 31.03.2026 і в цій частині.

13. Заразом суд апеляційної інстанції врахував, що законом не передбачено солідарне стягнення судових витрат, у зв`язку з чим зазначив, що судовий збір підлягає стягненню з відповідачів щодо кожного окремо у відповідній частині.

14. Як вбачається із постанови Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026, викладаючи пункти 1-8 резолютивної частини рішення місцевого господарського суду у відповідній редакції, суд апеляційної інстанції навів і інший розмір судового збору за подання позову, що покладається на відповідачів.

15. АТ «Державний ощадний банк України» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026 в частині відмови у солідарному стягненні з СФГ «Надежда» та ОСОБА_1 4 875,00 грн комісійної винагороди скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовну вимогу про стягнення 14 250,00 грн такої винагороди задовольнити повністю. Також скаржник просить змінити постанову суду апеляційної інстанції у частині визначених у ній сум судового збору за подання позовної заяви, що покладаються на відповідачів. У решті постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026 позивач просить залишити без змін.

16. У касаційній скарзі АТ «Державний ощадний банк України» посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

17. Обґрунтовуючи передбачену цим пунктом підставу касаційного оскарження, позивач, зокрема, зазначає, що апеляційний господарський суд застосував норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14, та припустився помилки при розподілі судових витрат. Заразом суди помилково входили із застосування аналогії порядку нарахування процентів за користування кредитом до нарахування комісійної винагороди за управління кредитом, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі 910/4518/16, неправильно застосували норми матеріального права та не з`ясували обставин, що мають значення для справи.

18. Суть доводів АТ «Державний ощадний банк України» зводиться до того, що відповідна комісійна винагорода підлягала нарахуванню допоки позичальник користується кредитом, що слідує з умов укладеного банком та СФГ «Надежда» договору кредитної лінії від 01.04.2021 № 378_049, діючого до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за ним (пункт 10.6 договору). Однак, суди попередніх інстанцій дійшли помилково висновку про те, що нарахування комісійної винагороди за управління кредитом на діючий ліміт кредитування обмежено строком кредитування, і відповідно періодом нарахування комісійної винагороди у даному випадку є з 30.04.2021 по 31.03.2024, у зв`язку з чим, зокрема, апеляційний господарський суд було присуджено до солідарного стягнення із відповідачів 9 375,00 грн цієї винагороди, замість 14 250,00 грн, заявлених позивачем.

19. За твердженнями скаржника зазначений висновок суперечить наведеному у постанові Верховного Суду України від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14 щодо свободи договору, не узгоджується з нормам чинного законодавства, якими передбачено право сторін погоджувати відповідні умови в кредитному договорі (стаття 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність») та ґрунтується на помилковому урахуванні (зокрема, місцевим господарським судом) висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі 910/4518/16, які стосуються нарахування процентів за користування кредитом і є незастосовними у даному випадку, оскільки приписи статей 625, 1050 ЦК України унормовують питання саме відповідальності за порушення грошового зобов`язання позичальником (Рішення Конституційного Суду України від 22.06.2022 № 6-р(ІІ)2022 у справі № 3-188/2020(455/20).

20. Крім того, у касаційній скарзі позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції припустився помилки, стягнувши з СФГ «Надежда» та ОСОБА_1 по 33 799, 80 грн судового збору за подання позову, замість того щоб стягнути із СФГ «Надежда» 101 399,42 грн, а з ОСОБА_1 33 799, 80 грн цього збору. На підтвердження наведеного скаржник наводить власний розрахунок розміру відповідних судових витрат.

21. У встановлений Верховним Судом строк відповідачі своїм правом подати відзиви на касаційну скаргу АТ «Державний ощадний банк України» не скористались, відповідні відзиви не подали.

22. Заслухавши суддю-доповідача і пояснення представника позивача, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, проаналізувавши наведені у ній доводи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою АТ «Державний ощадний банк України», поданою у цій справі, з огляду на таке.

23. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

24. Це стосується і господарського судочинства, позаяк аналогічне положення викладено у пункті 9 частини третьої статті 2 ГПК України.

25. У частині першій статті 17 ГПК України унормовано, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках ? на касаційне оскарження судового рішення.

26. Звідси слідує, що право на касаційне оскарження не є абсолютним та може бути реалізовано лише у визначених законом випадках.

27. Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України» (заява № 24402/02), право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу.

28. Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб (рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі (рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства», заява № 8225/78).

29. Запроваджені у ГПК України процесуальні фільтри слугують забезпеченню ефективності судочинства, підтриманню єдності та стабільності судової практики та усувають можливість необґрунтованого касаційного перегляду справ.

30. Так, згідно із пунктом 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

31. Водночас підстави касаційного оскарження цих судових рішень наведено у частині другій статті 287 ГПК України, за змістом якої підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

32. Аналіз пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України свідчить про те, що касаційний перегляд із визначеної у ньому підстави може відбутися за наявності таких складових:

- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

- спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

33. У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема і вище вказаного пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

34. При цьому з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

35. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

36. Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

37. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

38. На предмет подібності необхідно оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

39. Також слід виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

40. Крім того, помилково посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

41. У поданій у цій справі касаційній скарзі АТ «Державний ощадний банк України» стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, наведених у постанові Верховного Суду України від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14, згідно з якими принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Таким чином сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

42. Однак, у вказаній справі (№ 6-230цс14) вирішувався спір про визнання шлюбного договору недійсним та визнання майна особистою приватною власністю. При її перегляді перед Верховним Судом України постало питання правомірності домовленості сторін шлюбного договору про правовий режим майна, набутого ними до реєстрації шлюбу та юридичної значимості добровільно визнаного сторонами спільного проживання однією сім`єю до реєстрації шлюбу і набуття ними в цей період спільного майна.

43. Як виснував Верховний Суд України, ухвалюючи постанову від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статей 203, 215 ЦК України є правильним. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

44. Заразом стосовно доводів щодо помилковості висновку суду про правомірність встановлення у шлюбному договорі факту проживання сторонами однією сім`єю до реєстрації шлюбу та набуття ними у цей період спірного майна Верховний Суд України зауважив, що оскільки імперативна норма, яка б забороняла встановлення такого факту домовленістю сторін відсутня, то суд дійшов обґрунтованого висновку про правомірність визнання такого факту сторонами у шлюбному договорі.

45. Отже, ухвалюючи постанову від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14, Верховний Суд України виходив насамперед з того, що критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

46. З усього наведеного слідує, що правовідносини у справі № 6-230цс14 та у справі № 913/300/25 не є подібними ні за змістовним, ні за суб`єктним, ані за об`єктним критеріями. Предмети, підстави заявлених у цих справах позовів, а також встановлені фактичні обставини, що мають юридичне значення, є різними. У зазначених справах йдеться про права й обов`язки сторін спору, регламентовані різними правовими нормами та не подібним за своїм змістом умовами правочинів (шлюбного договору та договору кредитування).

47. Виходячи із принципу свободи договору, Верховний Суд України надавав оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами справи № 6-230цс14 на підставі укладеного ними шлюбного договору, умови якого вочевидь не є аналогічними до умов договору кредитування, про який йдеться у цій справі (№ 913/300/25).

48. Висновку ж щодо застосування правових норм (зокрема, статей 6, 627 ЦК України, у яких унормовано вимоги щодо дотримання принципу свободи договору), за подібних до справи № 913/300/25 правовідносин, тобто схожих за змістом умов кредитних договорів, Верховний Суд України у постанові від 28.01.2015 у справі № 6-230цс14 не робив, як і не вирішував питання щодо визначення періоду нарахування комісійної винагороди, яка підлягає стягненню із позичальника.

49. З огляду на це, посилання АТ «Державний ощадний банк України» у касаційній скарзі на наведене у постанові Верховного Суду України, ухваленій у справі з іншими встановленими фактичними обставинами та з неподібними до справи № 913/300/25 правовідносинами, не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки відповідні висновки висловлено у справі з неподібними до справи № 913/300/25 правовідносинами (див. пункти 32-38 цієї постанови).

50. Не є також належним обґрунтуванням і зазначення скаржником про викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 22.06.2022 № 6-р(ІІ)2022 у справі № 3-188/2020(455/20) висновки щодо застосування статей 625, 1050 ЦК України. У вказаному рішенні Конституційного Суду України висновків щодо застосування правових норм у контексті нарахування / присудження до стягнення комісійної винагороди за управління кредитом так само не робив.

51. Отже, у даному випадку скаржник, обґрунтовуючи передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставу касаційного оскарження, посилається на висновки, щодо застосування правових норм у неподібних до цієї справи спірних правовідносинах, у яких питання правового регулювання нарахування та стягнення комісійної винагороди за управління кредитом не поставало та не вирішувалось.

52. Натомість доводів щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції певних правових норм, які регулюють порядок справляння судового збору (а заразом і посилань на судову практику Верховного Суду, яка б свідчила про їх помилкове застосування апеляційним господарським судом) касаційна скарга позивача не містить.

53. Наведення скаржником власного (правильного на його думку) розрахунку розміру судового збору за подання позовної заяви, що підлягає стягненню на його користь з відповідачів, не свідчить про обґрунтованість визначеної ним, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставу касаційного оскарження.

54. Інші аргументи касаційної скарги АТ «Державний ощадний банк України» (зокрема, наведення власного тлумачення умов договору кредитування та окремих правових норм, зазначення про помилковість застосування у цьому разі аналогії з порядком розрахунку процентів за користування кредитом, твердження про нез`ясування всіх обставин цієї справи, що мають значення) не охоплюються передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження, тому підставами відкриття касаційного провадження у цій справі вони не слугували, а отже такі аргументи скаржника не аналізуються Верховним Судом.

55. Крім того, безвідносно до викладеного за своєю суттю такі доводи спрямовані на переоцінку доказів та встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи № 913/300/25 (визначеного ним періоду нарахування комісійної винагороди за управління кредитом) задля ухвалення іншого судового рішення в частині стягнення 4 875,00 грн заборгованості із комісійної винагороди, тобто рішення про задоволення позову.

56. Проте згідно із частиною другою статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

57. Сама по собі незгода АТ «Державний ощадний банк України» з оцінкою обставин цієї справи, як і в результаті його незгода, зокрема, із ухваленим судом апеляційної інстанції судовим рішеннями у відповідній частині позовних вимог, не може бути підставою для здійснення його касаційного перегляду з передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстави, ураховуючи що при цьому позивачем у касаційній скарзі не наведено судової практики Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами, яка б свідчила про не правильне застосування або порушення апеляційним господарським судом чинних правових норм при ухваленні оскаржуваної постанови.

58. Відповідно до пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

59. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, а обґрунтування інших підстав касаційного оскарження ним у поданій касаційній скарзі не викладено, Верховний Суд вбачає, що касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Державний ощадний банк України» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026, оскаржувану в частині відмови у стягненні 4 875,00 грн комісійної винагороди, слід закрити.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії Луганського обласного управління АТ «Ощадбанк» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.06.2026 у справі № 913/300/25 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил

Інші рішення у справі

ДатаДокументСуд
08.09.2026 Ухвала № 139592444 Касаційний господарський суд Верховного Суду
13.07.2026 Ухвала № 138223032 Касаційний господарський суд Верховного Суду
15.06.2026 Судовий наказ № 137372262 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372242 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372241 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372240 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372239 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372238 Східний апеляційний господарський суд
15.06.2026 Судовий наказ № 137372237 Східний апеляційний господарський суд
02.06.2026 Постанова № 137108690 Східний апеляційний господарський суд
02.06.2026 Постанова № 137108689 Східний апеляційний господарський суд
28.04.2026 Ухвала № 136043304 без тексту Східний апеляційний господарський суд
31.03.2026 Рішення № 135477615 без тексту Господарський суд Луганської області
05.03.2026 Ухвала № 134615652 без тексту Господарський суд Луганської області
04.02.2026 Ухвала № 133781791 без тексту Господарський суд Луганської області
05.01.2026 Ухвала № 133087122 без тексту Господарський суд Луганської області
05.01.2026 Ухвала № 133087121 без тексту Господарський суд Луганської області