ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
і м е н е м У к р а ї н и
23 вересня 2026 року м. Дніпро справа № 160/31535/25
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),
суддів: Семененка Я.В., Головко О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року (суддя Л.Є. Букіна)
у справі № 160/31535/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
третя особа - ОСОБА_2
про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови позивачці у виплаті грошового забезпечення безвісно відсутнього батька військовослужбовця ОСОБА_3 ;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачці грошове забезпечення безвісно відсутнього батька - військовослужбовця ОСОБА_3 , з дати припинення їй виплат як неповнолітній з лютого 2025 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачці у зв`язку із зникненням безвісти батька здійснювалося нарахування та проводилася виплата грошового забезпечення як неповнолітній дитині. Після досягнення повноліття позивачка звернулася до відповідача із заявою від 28.08.2025 щодо отримання грошового забезпечення свого батька, який зник безвісти, однак отримала протиправно відмову із мотивів не надання документів на підтвердження того, що батько є законним представником.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 1 грудня 2025 року у справі № 160/31535/25 залучено ОСОБА_2 до участі у справі як третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - на стороні відповідача.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що з 01 лютого 2025 року повнолітні діти набувають право на виплату до 20% грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця за умови: 1) відсутності особистого розпорядження; 2) відсутності першої черги виплат; 3) військовослужбовець є законним представником таких повнолітніх дітей.
Суд першої інстанції встановив, що матеріали справи не містять доказів, що зниклий безвісти військовослужбовець ОСОБА_3 є законним представником позивачки.
Суд вказав, що за досягнення позивачкою повноліття, за відсутності доказів призначення зниклого безвісті військовослужбовця опікуном або піклувальником позивачки, позивачка з 01.02.2025 не має права на отримання грошового забезпечення за зниклого безвісті батька військовослужбовця.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Скаржник вказує, що згідно п.6 ст.9 Закону №2011 у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці 4 цього пункту, грошове забезпечення виплачується повнолітнім дітям. Зауважує, що законодавство не визначає, що для виплати грошового забезпечення повнолітнім дітям, необхідно подати докази призначення зниклого безвісти військовослужбовця опікунок або піклувальником. Звертає увагу, що позивачці виплачувалось грошове забезпечення, як неповнолітній дитині згідно п.6 ст.9 Закону №2011.
Адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст.311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_3 є батьком позивачки, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .
Відповідачем не заперечується, що батько позивачки - військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_3 зник безвісти за особливих обставин 13.07.2023 при виконанні бойового завдання в районі н.п. Мала ОСОБА_4
08.09.2025 позивачка звернулася до військової частини НОМЕР_1 із письмовою заявою про виплату грошового забезпечення, безвісті зниклого батька. При цьому, не є спірним, що вказану виплату позивачка отримувала до лютого 2025 року, що збіглося зі змінами у законодавства та досягнення нею повноліття.
Листом від 13.09.2025 військова частина повідомила позивачці про відсутність підстав для виплати відсоткової частки грошового забезпечення за відсутності особистого розпорядження батька та документів на підтвердження того, що останній є її законним представником відповідно.
Вважаючи протиправними дії військової частини, позивачка звернулась до суду за захистом своїх прав.
Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до ст.1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно п. 1 ст.9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно абзаців 1-5 п.6 ст.9 Закону №2011-XII в редакції Закону № 3995-IX від 08.10.2024, який введено в дію 01.02.2025, встановлено, що за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.
Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).
Порядок підтвердження справжності підпису військовослужбовця на особистому розпорядженні на випадок полону, оформлення та зберігання такого розпорядження та його скасування здійснюються у порядку, передбаченому пунктом 4 статті 16 цього Закону.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці четвертому цього пункту, грошове забезпечення виплачується повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законним представником яких є військовослужбовець. Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 20 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.
Отже, приписами абз.5 п.6 ст.9 Закону №2011-XII (в редакції Закону №3995-IX) встановлена можливість виплати грошового забезпечення військовослужбовця повнолітнім дітям за дотримання переліку умов: відсутність особистого розпорядження на випадок полону, відсутність осіб, визначених в абз.4 п.6 ст.9 Закону №2011-XII, військовослужбовець є законним представником повнолітніх дітей.
Згідно ст.242 Цивільного кодексу України батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Зі змісту матеріалів справи вбачається та позивачкою не заперечується, що станом на лютий 2025 року позивачка досягла повноліття, а отже батько ОСОБА_3 в розумінні ст.242 ЦК України не є законним представником позивачки.
Як правильно з`ясував суд першої інстанції, матеріали справи не містять доказів, що військовослужбовець ОСОБА_3 є законним представником позивачки.
Відтак, у спірному випадку відсутнє дотримання всіх умов, які встановлені абз.5 п.6 ст.9 Закону №2011-XII, для виплати позивачці, як повнолітній дочці, грошового забезпечення її батька військовослужбовця ОСОБА_3 .
Отже, керуючись приписами абз.5 п.6 ст.9 Закону №2011-XII, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність дії відповідача щодо відмови позивачці у виплаті грошового забезпечення її батька військовослужбовця ОСОБА_3 ..
Судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні.
Керуючись ст. 311, 315, 316, 321, 322, 327, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року у справі № 160/31535/25 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили відповідно до ст.325 КАС України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк
суддя О.В. Головко
суддя Я.В. Семененко