Справа № 362/8723/25
Провадження № 2/362/2134/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 червня 2026 року Васильківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючого - судді Кравченко Л.М.,
за участю секретаря судового засідання - Рицької Г.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Василькові Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зняття арешту з майна,-
в с т а н о в и в:
03.11.2025 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить зняти арешт з нерухомого майна, зареєстрований 11.05.2005 р. за номером 1958552 реєстратором Васильківська міська державна нотаріальна контора, підставою обтяження є Постанова № 618-9 від 29.04.2005 р. Васильківського відділу Державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області, вказуючи на те, що наявність заборони відчуження належного їй нерухомого майна обмежує її права на розпорядження таким.
Позивач надіслала до суду клопотання, в якому позов підтримала.
Відповідач подав до суду заяву, в якій суду пояснив, що позивачка з 2002 р. має перед ним заборгованість у розмірі 4907 грн., які з урахуванням індексу інфляції та курсу долара станом на 26.06.2026 р. складають 50000 грн. Не дочекавшись стягнення боргу, відповідач прийняв рішення про закриття виконавчого провадження. Позов не визнає та просить відмовити у задоволенні такого.
У зв`язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, дослідивши матеріали справи, на підставі повно та всебічно досліджених доказів, прийшов до наступного висновку.
Судом достовірно встановлено факт існування заборони відчуження ОСОБА_1 всього належного їй нерухомого майна, що підтверджується інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, № довідки 425775443 від 07.05.2025. Підставою для заборони є арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 1958552, зареєстрований 11.05.2005 16:37:39, реєстратором: Васильківська міська державна нотаріальна контора за Постановою 618-9 від 29.04.2005 відділу ДВС Васильківського МРУЮ, об`єкт обтяження: невизначене майно, все майно.
Відповідно до листа Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМЖУ МЮ (м. Київ) за вих. № 20126 від 08.05.2025, перевіркою відомостей АСВП та ЄДРВП за наявними заданими параметрами пошуку з`ясовано, що встановити, на підставі якого виконавчого документу стосовно ОСОБА_1 було здійснено обтяження 1958552, є неможливим, оскільки строк на зберігання завершених виконавчих проваджень становить 3 роки.
З Постанови № 618-9 про відкриття виконавчого провадження від 29.04.2005 р., наданої Київським обласним державним нотаріальним архівом, вбачається, що 29.04.2005 р. на підставі виконавчого листа № 2-844, виданого 25.07.2002 р. Васильківським міським судом про стягнення з ОСОБА_1 залишку боргу в сумі 4151,79 грн. на користь ОСОБА_2 відкрито виконавче провадження № 618-9.
Згідно листа Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМЖУ МЮ (м. Київ) від 08.07.2025, за наявними параметрами пошуку через АСВП та ЄДРВП виконавчих документів щодо стягнення з ОСОБА_1 станом на 08.07.2025 р. на виконані у відділ не виявлено.
З огляду постанови Васильківського міського суду від 25.06.2002 р. у справі № 2-844/2002 та рішення Васильківського міського суду Київської області від 25.06.2002 р., постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг в сумі 4899 грн. та судові витрати в сумі 8 грн., а всього 4907 грн., а також на користь держави 51 грн. Для забезпечення позову постановлено накласти арешт на все майно, яке належить ОСОБА_1 , яка проживає в АДРЕСА_1 .
Матеріали справи не містять доказів погашення позивачем боргу перед відповідачем, а також вжиття останнім заходів для стягнення заборгованості в межах строків стягнення.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду, позивачка свої вимоги обґрунтовувала тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли вже немає виконавчого провадження та майнових претензій з боку кредитора, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння власним майном.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 31-60 постанови від 14 травня 2025 р., повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Разом з тим, судом встановлено, що з об`єктивних причин перестала існувати правова мета накладення арешту на майно боржника (закінчення строку пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, закриття виконавчого провадження за заявою стягувача).
Повернення виконавчого документа стягувачу не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання, проте лише протягом строків пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.
05 жовтня 2016 р. набрав чинності Закон № 1404-VIII. Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
Тлумачення пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що правила цього Закону застосовуються лише до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплив на час набрання чинності цим Законом. Наведеним пунктом Закону не передбачено зворотної дії в часі і можливості застосування норм цього Закону до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання яких сплив на час набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
За частиною першою, другою, пунктом 1 частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Отже, законодавством України встановленні чіткі строки, протягом якого виконавчий документ може бути пред`явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на виконання судового рішення в примусовому порядку.
Наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 р. № 1829/5 затверджено Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями (далі - Правила).
Завершені виконавчі провадження та виконавчі провадження, за якими виконавчий документ повернуто без прийняття до виконання, підлягають передачі до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше 01 серпня поточного року та 01 лютого наступного року (пункт 1 Розділу Х «Передача до архіву виконавчих проваджень» Правил).
Розділом ХІ «Знищення справ та виконавчих проваджень» Правил врегульовано порядок та підстави знищення матеріалів виконавчого провадження. Пунктами 1, 2 зазначеного розділу Правил визначено, що передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчився, підлягають знищенню.
Строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік.
Отже, Правилами визначено, що у разі завершення виконавчого провадження, зокрема у зв`язку із поверненням виконавчого документа стягувачу, матеріали виконавчого провадження передаються до архіву та зберігаються протягом трьох років, після чого підлягають знищенню.
Наявні підстави вважати, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу та неможливості поновлення виконавчого провадження у зв`язку із закінченням строків пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, а як наслідок і неможливість подальшого виконання судового рішення в примусовому порядку, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс, оскільки будь-якого правового механізму реалізації досягнення мети, з якою було накладено арешт, - забезпечення реального виконання судового рішення - немає.
Враховуючи наведене, суд виснував, що під час вирішення питання про скасування арешту, накладеного державним (приватним) виконавцем на майно боржника у виконавчому провадженні, яке завершене у зв`язку з поверненням виконавчого документа стягувачу, враховано конкретні обставини справи та зважено існування обставин, які виключають можливість поновлення примусового виконання судового рішення, а тому позов підлягає до задоволення.
Водночас, суд враховує, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У рішенні від 23 вересня 1982 р. у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden») ЄСПЛ зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine)].
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.
У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на неодмінність перевіряти обмеження прав людини, передбачені у національному законі, визначати наявність обставин для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатися національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатися у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Отже, можна зазначити, що лише за умови дотримання всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. З позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Встановлена судом наявність протягом тривалого часу, близько 24 років, нескасованого арешту на майно позивача є втручанням у мирне володіння у значенні статті 1 Першого протоколу, що є незаконним і не переслідує легітимну мету «в інтересах суспільства», та не пропорційним меті, якої прагнув досягти суд.
Із врахуванням наведеного, достатньо підстав вважати, що державним виконавцем не дотримано справедливого балансу між суспільними та індивідуальними інтересами в контексті обмеження права боржника на мирне володіння своїм майном.
Суд, ухвалюючи рішення, враховує, що арешт майна є заходом, який забезпечує збереження майна боржника з метою реального виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. В ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту - забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку. Збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном (у тому числі майном, набутим після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна) без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин позивач змушена нести надмірний індивідуальний тягар.
Отже, наявність протягом 24 років нескасованого арешту на майно боржника, за умови, відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку відповідача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Подібного підходу притримується Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 07 липня 2021 р. у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 р. у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 р. у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 р. у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 січня 2023 р. у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 січня 2023 р. у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).
Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, яка є обов`язковою для застосування національними судами, суд, вважаючи, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, коли немає актуального виконавчого провадження та можливості продовження виконання судового рішення у примусовому порядку, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прийшов до висновку про задоволення позову в повному обсязі.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 12, 76-81, 141, 223, 258, 259, 264-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -
У Х В А Л И В:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зняття арешту з майна, - задовольнити.
Зняти арешт з нерухомого майна, зареєстрований 11.05.2005 р. за номером 1958552 реєстратором Васильківська міська державна нотаріальна контора, підставою обтяження є Постанова № 618-9 від 29.04.2005 р. Васильківського відділу Державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Суддя Л.М.Кравченко